Розуміння адміністративної юстиції

У системі органів державної влади адміністрація (вико­навча гілка влади) являє собою систему органів державного управління, які під керівництвом центральної виконавчої влади покликані приймати і застосовувати підзаконні акти нормативного напряму та регламентарні документи в інтере­сах усього суспільства. Ця система поступово розрослася у промислово розвинутих країнах, особливо у країнах з дер­жавно врегульованою економікою. Вона складається з бага­тьох спеціалізованих служб, закладів, які значно відріз­няються від приватних установ і спираються у своїй роботі

136

Розділ II

Установи правосудця у Франції

137

 

на засоби, методи та повноваження, які виходять за межі за­гального права.

Здійснюючи свою діяльність, адміністративні органи зачі­пають інтереси тих осіб, щодо яких спрямована ця діяль­ність, а інколи й безпосередньо обмежують права громадян. Тому в будь-яких державах, незалежно від їх устрою, адмі­ністрацію обов'язково треба контролювати. Проте контроль може мати різні цілі. Метою контролю може бути старанна праця в інтересах політичного керівництва і державного апа­рату, а може — в інтересах усіх так званих "керованих осіб" — громадян (фізичних осіб) і установ (юридичних осіб).

Французькі аналітики вважають, що в них є інший вид контролю — контроль за адміністрацією з метою захисту прав і свобод приватних осіб (громадян), який здійснюється в основному за допомогою історично притаманного фран­цузькому праву інституту — адміністративної юстиції (сис­теми адміністративних закладів, що здійснюють правосуддя, які французи називають адміністративними судами).

На думку французьких юристів, судовий контроль за ад­міністративною діяльністю має суттєві відмінності порівняно з політичним або адміністративним контролем. По-перше, цей контроль має вузьку сферу, тому що доводи, якими необхідно користуватися в суді для обгрунтування претензій потерпілого, мають бути правовими аргументами. Нема сен­су посилатися на такі категорії, як доцільність, прихиль­ність, людяність тощо, оскільки особа, на яку, наприклад, "накладено стягнення, може стверджувати на основі право­вих аргументів, що цей захід є протизаконним, але не може прохати суддю про пом'якшення стягнення. По-друге, питан­ня про судовий контроль порушується тільки самою жерт­вою незаконних дій адміністрації. Ця особа також повинна у своєму зверненні вказати, які саме її права порушено чи які інтереси обмежено. По-третє, процедура судового контролю краще розроблена, ніж політичний або адміністративний контроль. Під час судового проходження справа підпорядко­вується всім нормам судочинства. Серед формальних крите­ріїв найважливішим є критерій додержання процедурних норм, які сьогодні вже становлять окрему юридичну дисцип­ліну. Цей процедурний аспект гарантує ефективність і неупередженість судового контролю за адміністративною діяльністю. По-четверте, специфічною особливістю судового

контролю є також категорія суддів, тобто особи, яка уособ­лює важливість завдання, причому незалежно від того, буде це суддя із системи судів загальної юрисдикції чи з системи судів адміністративної юрисдикції.

Ідеї ідеологів Великої французької революції про поділ адміністративної і судової гілок державної влади почали здій­снюватися з прийняттям Установчими зборами (парламен­том Франції) Закону від 16—24 серпня 1790 р. Конструкція адміністративної юстиції, яку запропонували Установчі збо­ри Франції, хоч і була чудовою за своєю оригінальністю, але у практичному плані була надто недосконалою. Суддя з ад­міністративної юрисдикції був умовним суддею (адміністра­ція виступала у двох іпостасях — судді та сторони, до якої є претензія), а його компетенція — дуже обмеженою.

Однак процес пішов, і французька адміністративна юсти­ція постійно удосконалювалась у двох напрямах — поліп­шенні діяльності судді і поліпшенні права. У період з 1790 до 1872 рр. усі політичні режими Франції брали участь у рефор­муванні адміністративної юстиції. Це в основному стосувало­ся Державної ради Франції, яка акумулювала компетенцію адміністративної юстиції. Можна вважати, що Закон від травня 1872 р. поставив остаточну крапку щодо компетенції і організації діяльності Державної ради. Зовнішнє реформу­вання вже майже не торкалося змісту французької адмініст­ративної юстиції, і вона набула сучасних ознак системи ад­міністративних судових органів, структурно з'єднаних з ви­конавчою гілкою державної влади. З того часу було проведе­но тільки два суттєвих внутрішніх реформування цієї інституції: у 1953 р. була створена значна мережа адмініст­ративних судів першого рівня, а у 1988 р. (у зв'язку з роз­ширенням повноважень інституту захисту прав громадян від дій органів управління, що потягло природну перевантаже­ність органів юстиції) — мережа апеляційних адміністратив­них судів — другий рівень. У такому вигляді адміністратив­на юстиція Франції існує і сьогодні.

Таким чином, ієрархічно організована система адмініст­ративних судових установ Франції є трирівневою — адмі­ністративні суди, апеляційні адміністративні суди, Державна Рада Франції (див. табл. 4).

138

Розділ II

 

§ 2. Адміністративні суди

Ще з часів реформ Великої французької революції функ­ції адміністративної юстиції виконували ради префектур. Проте в результаті реформи 1953 р. ради префектур одержа­ли функції цивільно-правового судді щодо адміністративних спорів і нову назву — адміністративні суди (фр. ТгіЬипаї асІтіпізігаШ). Вони стали судовими установами (на кшталт судів загального права), до компетенції яких були віднесені всі адміністративні спори, за винятком тих випадків, коли окремі категорії правовідносин спеціальними актами виклю­чалися з їх підвідомчості й передавалися до іншої юрисдик­ції, тобто до спеціалізованих внутрішньовідомчих адміністра­тивних квазісудових установ (фр. Аиігез іигісіісііопз асішіпі-зігаііуез) або безпосередньо до Державної ради.

Усі організаційні норми та регламент роботи адміністра­тивних судів об'єднані в Кодексі адміністративних судів, який видано у 1973 р. У французькій метрополії є 26 таких судів і ще 5 судів — у заморських департаментах Франції. Ці суди мають назву міст їх розташування, що зручно для їхнього пошуку громадянами. Організаційно суди працюють складом палати. Деякі з них мають тільки одну, інші — дві й більше (до п'яти) палат, залежно від кількості справ. Па­ризький адміністративний суд має сім секцій, в яких є по дві палати, що зумовлено обсягом роботи цієї установи. Розмі­щений він, як видно з назви, у столиці держави і компетент­ний розглядати скарги на численні органи центральної дер­жавної влади, що також розташовані у Парижі. Як виняток — особливо важливі та складні справи можуть розглядатись у пленарному засіданні всього суду.

Адміністративним керівником судів є голова суду, іноді в нього може бути один або кілька заступників. Суддями цих судів призначаються випускники Вищого національного учи­лища адміністрації (Есоїе №ііопа1е сГАсітіпізігаїіоп), тобто зі складу кандидатів, які були відібрані паралельно з набо­ром, який відбувався для формування груп так званої "зов­нішньої ротації кадрів" або через спеціалізовані конкурси ад­міністраторів. Це свідчить про те, що хоча майбутніх суддів адміністративних судів готують як "суддів", проте вони не обов'язково і не завжди за фахом є юристами, частіше адмі­ністраторами, які повинні займатися специфічною працею —

оцінювати акти і дії своїх колег по адміністрації з точки зору відповідності й забезпеченості прав та інтересів громадян. Вони одержують звання радника адміністративного суду.

Статус суддів цього корпусу значно змінився після прий­няття Закону від 6 січня 1986 р., коли незалежність цих суд­дів стала гарантуватися запровадженням принципу їх незмінюваності, а також створенням Вищої ради адміністра­тивних судів (аналог Вищої ради магістратури в системі су­дів загальної юрисдикції), — єдиного консультативного орга­ну, компетентного в питаннях добору кадрів і роботи адмі­ністративних судів. Згідно з цим, судді без їхньої згоди не можуть бути звільнені з посади, навіть з метою просування по службі. Ці гарантії не торкаються порядку імпічменту.

Організаційно-технічну сферу діяльності суду забезпечує канцелярія, яка є в кожному суді, і місцеві бюро, розташова­ні в кожному департаменті, що входить до сфери терито­ріальної компетенції відповідного регіонального адміністра­тивного суду.

Зрозуміло, що хоч адміністративні суди розташовані на всій території Франції, проте громадянин, який має намір звернутися з позовом, повинен зробити свій вибір відповідно до ретельно розроблених норм, які регулюють територіальну компетенцію цих судів. Основна ідея правил полягає у тому, щоб максимально розвантажити адміністративний суд Пари­жа, інакше кажучи, якщо у такій централізованій державі, як Франція, керуватися класичними нормами поділу компе­тенції, то Паризький суд був би перевантажений роботою, яку неможливо виконати за багато років.

Чинні норми визначають компетенцію адміністративних судів відповідно до двох основних принципів і одного додат­кового. Згідно з першим принципом, частину справ віднесе­но до компетенції місцевого адміністративного суду залежно від локалізації конфлікту:

— у справах, пов'язаних а договорами, компетентним є той суд, на території якого контракт виконується, а в разі труднощів у застосуванні цієї норми — за місцем укладання договору;

— у справах, пов'язаних з недоговірною майновою відпо­відальністю, що є наслідком прийняття адміністративного рі­шення, компетентним є той суд, до відання якого віднесено судовий контроль щодо рішень цього адміністративного орга-

140

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

141

 

ну. Якщо йдеться про фізичні дії (наприклад, нещасний ви­падок), то справа розглядається за місцем вчинення збитку;

— у пенсійних справах, коли заявник був державним
службовцем в одному з місцевих органів влади, то компе­
тентним є той суд, до юрисдикції якого належить населений
пункт, де розміщується державна установа, з якої службо­
вець пішов на пенсію. В інших випадках компетентним буде
суд за місцем виплати пенсії;

— у справах, пов'язаних з виборами чи призначенням до адміністративних органів або професійних асоціацій, компе­тенція визначається місцезнаходженням відповідного органу чи організації;

— у справах з майнових питань компетенція визначаєть­ся місценаходженням майна, а якщо майновий спір виник у зв'язку з професійною діяльністю, компетенція визначати­меться місцем здійснення цієї діяльності;

— у випадках, коли йдеться про спори, пов'язані з конт­ролем держави щодо місцевих органів державних або при­ватних організацій, то компетенція визначатиметься місцем дислокації органу чи організації.

Відповідно до другого принципу, частина скарг подається за місцеперебуванням заявника:

— щодо індивідуальних судових спорів, які стосуються державних службовців, компетенція визначається місцем служби заінтересованої особи;

— щодо спорів, пов'язаних з визначенням статусу або наданням нагороди чи відзнаки, компетенція визначається за місцем проживання або постійного мешкання заінтересо­ваної особи;

— щодо спорів, пов'язаних з індивідуальними спорами поліцейського напряму, компетенція також визначається за місцем проживання заінтересованої особи;

— щодо пенсійних справ і справ, пов'язаних з недоговір-ною майновою відповідальністю, на які не поширюється пер­ший принцип, компетенція визначається за місцем прожи­вання заявника.

Додатковий принцип полягає у тому, що коли нема підс­тав для застосування двох основних принципів, то справа надходить до того адміністративного суду, під компетенцію якого підпадає автор оспорюваного акта або дії.

§ 3. Апеляційні адміністративні суди

Апеляційні адміністративні суди (фр. Соиг асітіпізігаїіуе сі'арреї) були створені відповідно до Закону від 31 грудня 1987 р. як суди другого рівня в системі адміністративної юрисдикції з метою полегшити роботу Державної ради шля­хом передачі до нової інстанції значної частини справ, рішен­ня в яких оскаржуються в апеляційному порядку, хоча для певної незначної частини рішень адміністративних судів дру­гою інстанцією залишилася Державна рада. Згідно з цією ре­формою, Франція була поділена на п'ять апеляційних адмі­ністративних округів. Було створено відповідно п'ять судів за назвою міст розташування (Бордо, Ліон, Нансі, Нант(е), Париж).

Організаційно робота здійснюється палатами, яких по три в Паризькому та Ліонському судах і по дві — в інших судах. У виключних випадках рішення приймаються плену­мами судів, і до того ж тільки апеляційні рішення, іншої ком­петенції в них нема. Очолює такий суд голова, який є дер­жавним радником за посадою у службовій ієрархії. Інші чле­ни суду мають категорії або членів апеляційного адміністра­тивного суду, або навіть члена адміністративного суду. До суддів цих судів застосовуються всі положення згаданого За­кону від 6 січня 1986 р.

Адміністративні й апеляційні адміністративні суди ста­новлять єдину гармонійну ієрархічну систему закладів адмі­ністративної юстиції Франції, на вершині якої є Державна рада. Проте, крім вказаних судів, які фактично за функціями й процедурою значно наблизилися до судів загальної юрис­дикції і стали схожими більше на суди, ніж на структурні підрозділи державної адміністрації, в системі адміністратив­ної служби все ж є підрозділи, які одночасно виконують контрольні та суддівські функції щодо чиновників апарату управління. Це так звані спеціалізовані внутрішньовідомчі адміністративні суди, які значну частину своєї діяльності здійснюють як контрольну і тільки деяку частину праці щодо визначення законності акта чи дії підконтрольних органів здійснюють як судову. їхні повноваження не регулюються загальними правилами, які застосовуються до розглянутої системи адміністративних судів, а уточнюються спеціальни-

142

Розділ II

Установи правосуддя у Франції

143

 

ми актами, що видаються для кожної окремої установи. До них належать:

— розрахункова палата (центральна установа держави щодо витратної частини державного бюджету) і розрахунко­ві регіональні палати, що здійснюють перевірки бухгалтер­ських рахунків державних органів і організацій;

— дисциплінарний суд з питань бюджетно-фінансової дисципліни, який застосовує відповідні заходи щодо пред­ставників державної адміністрації і керівників державних установ у випадках порушення ними бюджетного та фінан­сового законодавства при користуванні бюджетними кошта­ми; а також контрольна комісія банків, центральна комісія соціальної допомоги й дисциплінарна рада народної освіти;

 

— дисциплінарна рада професійних асоціацій, об'єднань, орденів, гуртків тощо; департаментські комісії;

— Вища рада магістратури (дисциплінарний суд для всіх чиновників судового відомства), якщо вона приймає рішення у сфері дисциплінарної відповідальності.

Таких спеціалізованих адміністративних установ, які здійснюють суддівські функції, у Франції нараховується близько 50. їхні рішення підлягають апеляційному оскаржен­ню безпосередньо до Державної ради.

Державна рада Франції

Державна рада Франції (фр. Соизеіі сі'Еїаі) є найвищим органом у системі адміністративної юстиції цієї країни і фак­тично ієрархічно замикає систему адміністративного право­суддя, хоча вона не є суто судовою установою, як, наприк­лад, Касаційний суд Франції, оскільки Державна рада здійс­нює консультативні функції за дорученням уряду і готує дея­кі урядові рішення щодо скарг приватних осіб на акти урядовців. До речі, за структурою ця установа має шість від­ділів, з яких тільки один — судовий, хоча майже найзначні-ший (у ньому 10 підвідділів).

Державна рада є апеляційною інстанцією щодо рішень спеціалізованих адміністративних установ, які виконують суддівські функції, і касаційною інстанцією щодо рішень установ в ієрархії адміністративних судів. Детальніше про цю установу буде в окремій статті.

Державна рада Франції з'явилася як продукт своєрідної реалізації ідей філософів епохи Відродження щодо поділу державної влади на функціональні інституції, які бачились незалежними у здійсненні своїх компетенцій. Вона акумулю­вала функції двох глобальних напрямів — радника уряду й адміністративного судді.

Функції радника уряду вона успадкувала як наступник минулих Королівських рад при монархічних династіях ще у дореволюційних режимах, але вже адаптованих до умов де­мократичного суспільства.

її вже суддівські функції доктринально були проголошені через рік після Великої французької революції в Законі від 16—24 серпня 1790 р., проте шлях їх становлення був тер­нистим. У сучасному вигляді Державна рада Франції була заснована конституційним актом Республіки від 22 фримера VIII року Республіки (21 листопада—22 грудня 1800 р.) На­полеоном Бонапартом. У 1806 р. структура і функції цієї ра­ди були суттєво удосконалені. Вводилась дворівнева система адміністративної юстиції; на нижчому рівні (спочатку депар­таментському, потім міждепартаментському) судовою компе­тенцією були наділені ради префектур щодо певної категорії справ, а на вищому — національному — рівні діяла Держав­на рада, яка здійснювала функції суду щодо адміністратив­них спорів і була наділена компетенцією із загального права як перша інстанція і функціями апеляційної інстанції у спра­вах, що розглядалися в раді префектури, та касаційної ін­станції у справах, що розглядалися в спеціалізованих адмі­ністративних судах.

Падіння режиму Наполеона негативно позначилося на суддівських функціях Державної ради. В епоху Реставрації і Липневої монархії керівники держави й законодавці чинили шалений опір будь-яким спробам передати Державній раді судові прерогативи, аналогічні компетенції загальних судів.

У цей період, щоб не порушити нібито існуючий принцип незалежності адміністрації від королівської влади, адмініст­ративному "судді" були передані лише консультативні пов­новаження — він не виносив судових рішень, а лише готу­вав висновки, які підлягали затвердженню главою держави. Це була система відкладного правосуддя. Усі спроби лібе­ральних елементів суспільства забезпечити делегування адміністративному "судді" судових повноважень при коро-

144

Розділ II

Уст анови правосуддя у Франції

145

 

лівській владі зазнавали краху. І лише після революції 1848 р. в умовах Другої Республіки вдалося тимчасово про­вести цю важливу реформу шляхом прийняття Закону про устрій Державної ради — від 3 березня 1849 р. Була розроб­лена нова концепція адміністративного правосуддя — напів-адміністративного і напівсудового спору. Сучасники цю до­мовленість сформулювали так: "рішення адміністративних судових спорів є також продовженням адміністративної діяльності".

Проте новий авторитарний режим, встановлений Напо­леоном III (Друга імперія), розпустив 1851 р. реорганізовану Державну раду і поновив її діяльність у тому вигляді, в яко­му вона існувала до революції 1848 р. Тривалий пошук опти­мальної структури і функціонального формулювання був майже завершений, коли Державна рада зазнала реорганіза­ції відповідно до Закону від 24 травня 1872 р., який повернув її до концепції Закону 1948 р. Відповідно французька адмі­ністративна юстиція набула сьогоднішньої оригінальної конструкції — система судових органів, структурно пов'яза­них з виконавчою владою і водночас функціонально від неї незалежних. Законодавчо існуючий статус, регламент дій і праці Державної ради Франції визначений ордонансом від 31 липня 1945 р. і декретом від ЗО липня 1963 р. з деякими змінами відповідно до декретів 1975 та 1980 років.

Державну раду формально очолює прем'єр-міністр Фран­ції, а працюючим керівником є віце-голова. Рада складається з шести відділів: з внутрішніх справ, з фінансових питань, у питаннях публічних робіт, із соціальних питань, інформацій­но-аналітичний відділ і відділ адміністративних спорів, який нас цікавить найбільше. Цей відділ має 10 підвідділів, в яких і здійснюється вся судово-адміністративна юрисдикція. Спра­ви вивчаються у підвідділах. Рішення може бути винесено чотирма різними видами угруповань:

1) безпосередньо підвідділом — іноді їх ще називають "слідчими" підрозділами, маючи на увазі, що саме там не тільки відбувається слухання певних справ, а й здійснюється вся чорнова робота у підготовці до слухання справи в інших типах судових об'єднань. Підвідділи приймають судові рі­шення тільки у звичайних справах і лише "серіями" цих справ (тобто коли вся серія пов'язана одним юридичним пи­танням);

 

2) об'єднанням підвідділів (двома і більше, включаючи підвідділ, в якому готувалось закінчення у справі — "слід­чим"). У цих зібраннях розглядається основна маса справ — три чверті всієї кількості, що надійшли до Державної ради;

3) відділом для розгляду складних адміністративних спо­рів, який не є відділом у його організаційному розумінні як структурної частини Державної ради, а процедурним об'єд­нанням, створеним для розгляду справ, що чинять значні юридичні труднощі під час правового аналізу нових взаємо­відносин. Це — особливий підрозділ обмеженого складу, до якого входять: начальник усього відділу адміністративних спорів, його заступники, начальники підвідділів, радники зазначених адміністративних відділів Державної ради і допо­відач у справі, який вів її від самого початку;

4) асамблеєю адміністративних спорів, таке процесуаль­не створення вирішує справи виняткової важливості, а са­ме — питання адміністративного права, визначення статусу осіб; ступінь пріоритетності адміністративних актів, закон­ність рішення, які можуть спричинювати значну реакцію у правничих сферах або в суспільній думці країни. Асамблея складається з десяти членів і проводить свої засідання під го­ловуванням віце-президента Державної ради. До її складу входять: п'ять начальників відділів (крім керівника інформа­ційно-аналітичного відділу), два заступники начальника від­ділу адміністративних спорів, начальник підвідділу, в якому розглядалась і готувалась попередньо справа до слухання, і безпосередньо доповідач у справі. Протягом року асамблея розглядає не більш як 50 справ.

Як вища інстанція адміністративного правосудця Дер­жавна рада Франції має потрійну компетенцію.

1. Після створення 1987 р. апеляційних адміністративних судів Державна рада зберегла за собою компетенцію апеля­ційної інстанції щодо тієї категорії справ, які залишилися по­за компетенцією цих апеляційних судів і які визначені спе­ціальним списком, тобто: щодо оцінки законності адміністра­тивних актів; з питань муніципальних і кантональних вибо­рів; у зв'язку з перевищенням влади у регламентарних актах.

2. Державна Рада є касаційною інстанцією щодо всіх су­дових рішень, ухвалених апеляційними адміністративними судами, а також спеціалізованими адміністративними судами в першій інстанції відносно судового порядку розгляду і ос-

 

ю

— 1-3102

146

Розділ II

танньою інстанцією відносно адміністративної лінії щодо під­контрольних їм органів адміністрації в спеціальних напрямах діяльності. Цим повноваженням передбачено, що будь-який орган адміністративної юстиції Франції не підвідомчий Дер­жавній раді як апеляційній інстанції, але підвідомчий їй як касаційній інстанції. Такі функціональні правомочності за­безпечують Державній раді статус "контролера" і "нагляда­ча" щодо всієї системи адміністративних установ Франції, які виконують судові функції.

3. В умовах суттєвої реформи всієї системи адміністра­тивних судів 1953 року Державна рада зберегла свою компе­тенцію первинного розгляду і остаточного прийняття рішен­ня в деяких особливих і винятково важливих справах. Такі її повноваження є не чим іншим, як компетенцією суду пер­шої і останньої інстанцій, тобто її постанови не підлягають апеляції і касації. Дана компетенція була встановлена декре-том-законом від ЗО вересня 1953 р. Відповідно до цього Дер­жавна рада може розглядати справи стосовно питань, які містяться:

— у зверненнях з вимогою анулювати декрети (Прези­дента Республіки, Прем'єр-міністра, регламентні, з приват­них або індивідуальних питань). Це положення також засто­совується до ордонансів, які приймаються для реалізації норм ст. 38 Конституції Франції;

— у зверненнях, що оскаржують індивідуальні рішення, прийняті відносно державних службовців, призначених дек­ретом Президента Республіки. Йдеться не тільки про питан­ня, пов'язані з актом призначення, а й про питання, пов'яза­ні з усіма актами, що стосуються статусу державного служ­бовця, якщо оскарження торкається тих чиновників, котрі призначаються декретом Президента Республіки. При цьому мова йде не тільки про вимоги анулювати відповідне рішен­ня, а й про всі види оскарження, зокрема про позови з вимо­гами повного судового рішення (повний адміністративний спір); у зверненнях з вимогою анулювати регламентний акт міністра; у скаргах щодо адміністративного акту міністра, які стають приводом для поновлення судового провадження в обов'язковому порядку після негативного адміністративного висновку Державної ради;

— у скаргах, поданих у зв'язку з перевищенням влади,

Установи правосуддя у Франції _________________________ 747

що виявилося в адміністративних рішеннях, прийнятих на­ціональним (центральним, загальнодержавним) органом;

— у скаргах, поданих на однобічні адміністративні акти, сфера застосування яких виходить за межі (територіальної або матеріальної) компетенції одного адміністративного суду;

— у судових спорах адміністративного характеру, що ви­никли поза територією, на яку поширюється юрисдикція ад­міністративних судів і рад з адміністративних спорів; у спо­рах, пов'язаних з "правом на відповідь у засобах масової ін­формації"; у спорах, що виникли через порушення антимоно-польного законодавства і через незаконні економічні угоди;

— у зверненнях, що торкаються тлумачення та оцінки законності тих актів, спори з яких належать до компетенції Державної ради;

— у всіх спорах, пов'язаних з виборами до представниць­ких органів або з призначенням до служб, які їм підпорядко­вані чи ними створені; у спорах, які виникли за кордоном або у відкритому морі.

Члени Державної ради за своїм статусом (порівняно не тільки із суддями судів загальної юрисдикції, а й із суддями адміністративних судів) є більше чиновники, ніж судді. Вони не є незмінюваними, як це гарантує суддям ст. 64 Конститу­ції Франції, і мають "кар'єрні" звання відповідно до ієрархіч­них сходинок чиновництва. Таких видів звань нараховується вісім. Вони згруповані у трьох званнях: аудитор, адвокат з питань скарг, державний радник. Просування ієрархічними сходинками відбувається в порядку черговості та за вислу­гою років.

Набір здійснюється за конкурсом з випускників Вищого національного училища адміністрації. У той самий час уряд може призначити до Державної ради тих чиновників, які мають достатню вислугу років. Уряд може також призначи­ти на чотири роки до цієї ради діячів державного чи приват­ного секторів в якості "відряджених державних радників", проте без права брати участь у вирішенні спорів.

Розгляд справ у Державній раді здійснюється відповідно до встановленої нею нормативної процедури, яка має багато спільного з процедурою судочинства в судах загальної юрис­дикції. Ця процедура має свої принципи й особливості, в то­му числі зумовлені предметом розгляду, про що можуть бути окремі міркування.

10»

148

Розділ II