ТОП 10:

Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну.



БІЛОУС Микола Іванович (24.12.1899, с. Вільшанки Олександрівського пов. Катеринославської губ. — після 11.6.1927). Військовий, інженер-агроном; агроном 11-ї агрономічної дільниці Олександрівського повіту, козак Катеринославського повстанського коша (жовтень 1920).

Закінчив Верхньодніпровську с.-г. школу (1914 — 12.6.1920). Поступив на агрономічний факультет Київського політехнічного інституту, «але не студіював завдяки політичним подіям». «1.10.1920 вступив до Катеринославського Вільнокозацького повстанського кошу як співробітник політичного відділу». 31 жовтня 1920 р. разом із рештками коша евакуювався із Криму до Туреччини, де і перебував до 20 грудня 1921 року. З кінця грудня 1920 р. — на еміграції в Болгарії, пізніше — в Чехословаччині, де 11 червня 1927 р. закінчив УГА.

Білоус М. Сторінка з життя Катеринославського повстанського коша. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 526–529 зв.

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. — К., 1998. — С. 217.

Енциклопедія українознавства. — Львів, 1994. — Т. 4. — С. 1447.

К 5-му Всеукраинскому съезду Советов. — Харьков, 1921.

Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. — Київ: Правда Ярославичів, 1998. — С. 193, 312, 313.

На защите революции. Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии 1917–1922 гг. Сборник документов и материалов. — Киев, 1971. — С. 240, 311.

Особиста справа Миколи Малашка. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1470, арк. 1–11.

Особиста справа студента агрономічно-лісового факультету агрономічного відділу Білоуса Миколи. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 710, арк. 1–107.

Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921. — Днепропетровск, 1994. — С. 155, 156, 158.

Повстанець. Орган Штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині. — Кам’янське. — 1919. — 22 листопада. — Ч. 1. — С. 1.

Повстанець. Орган Штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині. — Кам’янське. — 1919. — 23 листопада. — Ч. 2. — С. 1, 2.

ЦДАВО, ф. 1824, оп. 1, спр. 21.

 

Ледь не прохопився.

НЕЧАЙ Олександр (22.5.1883, м. Чечельник Ольгопільського пов. Подільської губ. — після 11.1.1928). Військовий урядовець, народний вчитель, інженер-агроном; агроном Вінницького повітового земства (1911–1916), Кам’янецького повітового земства (1916, 1917), товариш голови (25.4.1917), голова продовольчої комісії і харчової управи Кам’янець-Подільського повіту (до липня 1919), голова Кам’янець-Подільського біженського повітового комітету (1917–1919), начальник відділу Хлібного департаменту Міністерства народного господарства (до жовтня 1921), голова закупівельної комісії Армії УНР, урядовець Головного управління Українського Червоного Хреста (1922).

Закінчив Брацлавську міську школу (1896), с.-г. школу (м. Городище Київської губ., 1901), короткотермінові вчительські курси. Витримав екзамен на звання вчителя народної школи. Вчителював у церковно-учительській школі у Вінницькому повіті. 1908 року здобув середню освіту, витримавши екзамени в Уманській господарській школі. Під час Визвольних змагань працював при 3-й Залізній дивізії Армії УНР і в Головному управлінні постачання. УГА закінчив 1927 року. Спогад «Зі вспомінів 1920 р. Ходять, смерти шукають» написав 1922 року.

Нечай О. Зі вспомінів 1920 р. Ходять, смерти шукають. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 898–903.

Особиста справа студента факультету агрономічного агрономічного відділу Нечая Олександра. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1631, арк. 1–155.

 

Трагедія родини Сушкових.

СУШКО (Сушкова) Христина (9.9.1894 — 7.2.1967, Женева, Швейцарія). Родом із Таврії (Києва?) Санітарний поручник 16-ї стрілецької бригади (станом на листопад 1920 р.) 6-ї Січової дивізії, лікар.

Український командарм Михайло Омелянович-Павленко з великою повагою ставився до Христини Сушкової, зараховуючи її до тих небагатьох жінок, які «безоглядно патріотично служили національній справі».

Ініціатор пошиття та вигаптування в українському стилі ризи для священика похідної церкви 6-ї Січової стрілецької дивізії (1921, табір Щипйорно). Незважаючи на недугу, дні й ночі гаптувала та вишивала, аби встигнути закінчити ризу до Великодньої служби. Євген Маланюк про цю ризу написав статтю. Він зазначав, що «узори вишивок виконані по прекрасному проекту сотника О. Костюченка, відзначаються глибоким почуттям української старовини, українського узору і українського орнаменту. Виконання узорів вишивкою треба визнати не тільки гарним, а й майстерним. Поява церковного убору тепер, в страшний час нашої апокаліптичної національної боротьби, воскресіння цього прекрасного, ароматом давнини напоєного закутка нашої церковної історії — вишиваної священицької ризи — хай буде великим символом. Символом відродження. Символом віри в майбутнє!» Братство 6-ї дивізії надіслало найщирішу подяку до філії Союзу українок табору Щипйорно, і зокрема пані Христині Сушковій та сотникові О. Костюченку за їхню працю.

ЛЕВИЦЬКИЙ Модест Пилипович (25.7.1866, с. Вихилівка Проскурівського пов. Подільської губ. — 16.6.1932, м. Луцьк). Державний і громадсько-політичний діяч, лікар, вчитель, письменник, дипломат; земський і повітовий лікар на Поділлі, Волині та Київщині, директор і викладач української мови української гімназії (м. Біла Церква, 1917), головний санітарний лікар та завідувач просвітньо-шкільним відділом залізниць України (весна 1918), радник і в. о. голови дипломатичної місії УНР у Греції (1919, 1920), товариш міністра здоров’я уряду УНР (осінь 1920 — 1.4.1921), голова Головної управи Українського Червоного Хреста (1921–1922), лікар і лектор української мови УГА (м. Подєбради, 1922–1927), директор гімназійних курсів (м. Подєбради, 1925).

Автор лікарських порадників українською мовою, оповідань із народного життя, «Граматики української мови» (м. Київ, 1918; м. Щипйорно, 1921; м. Берлін, 1925), шкільної «Читанки» (м. Рівне, 1930) та інших підручників. Праці на тему Визвольної боротьби: «Gloria victis» («Літературно-Науковий вісник», 1925), «Людина-звір» («Літературно-Науковий вісник», 1927), спогади — «Шкільні товариші», «Казенні діти» («Воля», м. Відень, 1920) та ін., а також жарти й гуморески (під псевдо М. Пилипович, Виборний-Макогоненко, Дід Модест). Залишилися в рукописах: історична повість «Перша руїна» (про те, як Андрій Боголюбський руйнував Київ), «Спогади лікаря (1898–1929)», «Гігієна для середніх шкіл», «Мітольогія (грецька і римська)», «Громадянська етика». Спогад «Одна з безлічі» написав на початку 1920-х років.

Білон П. Похідна церква 6-ї стрілецької Січової дивізії, Брацтво св. Покрови і видавництво «До Світла» // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1938. — Збірник 8. — С. 167–168.

Дорошенко В. Пам’яті Модеста Левицького (замісць вінця на могилу) // Діло. — Ч. 139 (13087). — Львів. — 1932. — 26 червня.

Енциклопедія українознавства. — Львів, 1994. — Т. 4. — С. 1269.

Енциклопедія українознавства. — Львів, 1998. — Т. 7. — С. 2703, 2704.

Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. — Львів, 1995. — С. 233.

Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ: Планета людей, 2002. — С. 135.

Особиста справа лектора Левицького Модеста. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1380, арк. 1 — 41.

Самутин П. Командний склад VI-ї Січової стрілецької дивізії 1920 р. // Вісті комбатанта. — Торонто — Нью-Йорк, 1973. — Ч. 3 (65). — С. 77, 78.

V. W. (Левицький М.). Одна з безлічі. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 912–920.

 

А бій продовжувався.

ВОЛОДИМИРІВ Сергій Дмитрович (29.12.1895, м. Носівка Ніжинського пов. Чернігівської губ. — після 29.6.1928). Інженер-економіст; заступник голови Студентської спілки в Болгарії (1922), член Української академічної громади у Празі (з вересня 1922), професорський стипендіат УГА (29.6.1928).

Закінчив гімназію (м. Перм, 4.6.1914), навчався в Київському університеті Святого Володимира (вересень 1914 — липень 1916, січень 1918 — листопад 1919). Закінчив УГА (31.5.1927). В російській армії служив до січня 1918 року. Активіст культурно-освітньої праці на Чернігівщині (1918, 1919). У листопаді 1919 р. насильно мобілізований у Добровольчу армію. 4 листопада 1920 р. разом із денікінцями евакуювався до Туреччини. Перебував у таборі Тузла. Потім виїхав у Болгарію (1921, 1922), де був членом Студентської спілки та освітньо-культурного життя. Дипломну працю виконав та оборонив «з успіхом дуже добрим». В рефераті про дипломну працю С. Володимиріва «Електрифікація в сучасному сільськогосподарському житті» викладачі УГА (професор і доцент) характеризували його як «молодого, здібного, працьовитого абсольвента». Зазначали, що Володимирів, захоплений обраною темою, писав дипломну роботу з піднесенням. Працю С. Володимиріва було визнано «гідною друкування і видання». Українською мовою це буде, писали рецензенти, «перший і соліднійший, всеохоплюючий проблему твір, загальнонауковий рівень якого більш ніж задовольняючий, а як для дипломної праці — високий».

Володимирів С. Випадок. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1017, 1018.

Особиста справа студента Володимиріва Сергія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 828, арк. 1–144.

Списки та анкети академії та студентів-стипендіатів. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 50, арк. 130.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.208.186.19 (0.007 с.)