ТОП 10:

Українська господарська академія



Про навчання Леоніда в академії відомо мало що. Зате в його студентській особовій справі збереглися тези дипломної роботи. Називалася вона так: «До питання національного складу робітництва України й причини його особливостей». Порівнявши дані переписів 1897-го і 1926 років про національний склад робітництва в Україні, Леонід Романюк дійшов таких висновків: «Серед робітництва, особливо промислового, значне місце посідали чужинці, серед них головне місце займали великороси, і то зайшлі; чужинські елементи головно скупчувалися в основних галузях промисловости Лівобережжя, посідаючи, очевидно, там місця кваліфікованіші. Східна Галичина загально виказує перевагу (серед) робітництва чужонаціонального елементу, поруч із тим, що українське робітництво скупчено в галузі низької кваліфікації».

Аналіз статистичних даних за 1926 р. в совєтській Україні дав можливість досліднику встановити, що на ті часи «невідповідність між національним складом населення і національним складом робітництва України значно зросла. Промислове робітництво й надалі наполовину великоросійське… Основні галузі, обсаджені чужинцями, знаходяться переважно на Лівобережжю, і то в прикордонних смугах… Розгляд міграційних процесів працюючих… із рр. 1897–1926 показує, що й надалі продовжується відплив селянських мас з України та приплив на Україну чужих, переважно російських, робітничих елементів. Тому, очевидно, й на ближчий час поліпшення чекати не доводиться… Українська промисловість стала резервуаром для чужого, переважно великоруського, робітництва…»

14 червня 1930 року професор Української господарської академії Олександр Мицюк написав реферат на дипломну працю Леоніда Романюка: «В цілому робота абсольвента Л. Романюка торкається найболючішого питання минулого, сучасного і майбутнього життя нашої Батьківщини. Автор зібрав дуже розкиданий матеріал… вдачно його згрупував і зручно використав для постановки проблеми. В опрацюванні теми виявив дуже добру економічну підготовку та вище середнього інтелектуальний розвиток. Своїм способом викладу при чистоті мови автор просто захоплює читача. На основі всего наведеного рекомендую допустити абсольвента Романюка до публічного захисту його дипльомної праці».

Дипломну працю Леонід захистив «з успіхом дуже добрим» — так написано в його дипломі інженера-економіста, який він здобув 9 травня 1931 року.

Деякий час Л. Романюк співпрацював з Українським робітничим університетом. Його праця «Робітнича справа» разом із працями Л. Білецького, С. Шелухіна, Н. Григоріїва, М. Шаповала, С. Гольдемана та інших відомих науковців розсилалися студентам-заочникам робітничого університету.

 

 

На Карпатській Україні

По закінченні господарської академії Леонід виїхав на Підкарпатську Україну, в Мукачеве. 1932 року до нього приєднався ще один випускник УГА — поет Василь Куриленко. Разом із ним та Петром Петричком із Чінадієва взялися вони видавати освітньо-господарський часопис «Світло». Виходив він у Мукачевому до 1938 року.

Брав участь Леонід і в діяльності Українського пласту при Руській господарській академії в Мукачевому, яка була «кузнею українства». На життя заробляв у Підкарпатському банку. Журналістка Маруся Ігнатишин-Логуш у своєму спогаді «З серцем на долоні» писала, що в Підкарпатському банку в Мукачевому книгознавства навчив її Леонід Романюк, головний бухгалтер. Крім того, казала вона, це був «загальновідомий діяч і старший пластун, якому ми багато завдячували за солідний пластовий вишкіл».

Створення 26 жовтня 1938 р. українського уряду на чолі з отцем Августином Волошиним викликало по всій Карпатській Україні величезний ентузіазм. Українські маніфестації під синьо-жовтими прапорами відбувалися не лише в Ужгороді, але й у менших центрах автономії. Національний ентузіазм був нечуваний. Усі заходи проходили під гаслом: «Ні мадярам, ні полякам Закарпаття не дамо!»

Невдовзі маніфестантів почали провокувати мадярські терористи. Відтак почала формуватися Українська національна оборона. Її душею в Мукачевому став сотник Леонід Романюк.

Як співробітник (експерт) міністра Юліана Ревая, інженер Леонід Романюк у складі урядової делегації відвідав багато районів Карпатської України. Висновки поїздок були невтішні: необхідно терміново відбудувати шляхи, негайно завезти продукти харчування та організувати експорт мінеральних багатств, лісу й солі.

Про великий авторитет українського сотника серед братів-закарпатців свідчить те, що на виборах 12 лютого 1939 року Леоніда Романюка обрали послом до першого сойму Карпатської України. Всього ж послами стало 32 особи. Всі вони були людьми місцевими, лише Леонід Романюк, «урядник із Хуста», представляв Велику Україну.

15 березня, вже під гуркіт угорських гармат, почала роботу перша сесія сойму. Леоніда Романюка делегати обрали членом президії та її секретарем («письмоводом»)… На жаль, боротьба за незалежність Карпатської України закінчилася поразкою, арештами та втечею багатьох українських діячів на Захід.

 

 

У Німеччині

1 вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна. Вона розруйнувала, здавалось, вже налагоджене життя української еміграції… У травні 1945-го Леонід Романюк опинився в Німеччині, в с. Блонгофен у Швабії, де зосередилася велика група українських емігрантів. Ще на початку місяця кілька українських парламентаріїв Польщі та Карпатської України вирішили організувати репрезентативний громадський орган — замість попереднього Українського центрального комітету доктора Володимира Кубійовича, який представляв українців перед німцями. Очолив організаційний комітет колишній віце-президент польського сойму Василь Мудрий. Головою організаційного комітету та секретарем цієї громадської репрезентації став колишній посол до сойму Карпатської України Леонід Романюк.

Тут, в американській зоні, в таборах для переміщених осіб, зустрівся він із Павлом Шандруком, головнокомандувачем Української національної армії. Леонід не утримався і нагадав генералові, що вони знайомі з літа 1919 року, коли разом служили в 3-й Залізній дивізії. Тоді Шандрук був командиром 9-го стрілецького полку дивізії, а Романюк — ад’ютантом (тобто заступником) командира гарматної бригади.

У той час вони неодноразово зустрічались у польовому штабі дивізії. Романюк добре запам’ятав «високого, статного старшину, з чудовою виправкою, завжди з підкрученими догори білявими вусами» — мов у німецького кайзера Вільгельма. Шандрук, на переконання Романюка, виявився «взірцем вояка». «Його бойові кваліфікації були якнайкращі». Високо його оцінював і безпосередній командир — Олександр Удовиченко.

І ось зустріч вже з дещо іншим Шандруком — на 25 років старшим, із сивиною на скронях, із підстриженими вусами, до того ж у повній генеральській сіро-блакитній уніформі з українськими відзнаками і тризубом на лівому рукаві.

Пригадав сотника і Шандрук… Метою приїзду генерала було залучити громадську репрезентацію, яку представляли В. Мудрий та Л. Романюк, для врятування групи старшин і стрільців, котрі опинились у полоні неподалік Мюнхена. Були побоювання, що американці можуть видати їх совєтській стороні. Шандрук хотів за допомогою української громадської організації зв’язатися з американським командуванням та взагалі прагнув, щоб авторитетні громадські діячі перебрали на себе місію врятування українських вояків.

Цю ніч Павло Шандрук, зрозуміло, ночував у свого побратима. Згадали спільних друзів, розповіли про власні долі…

На другий день Василь Мудрий виявив побоювання, що, коли Шандрук поїде на переговори з американцями у генеральській уніформі, його можуть арештувати, і радив переодягтися. «Командирові не соромно перебувати зі своїми вояками в полоні», — коротко відповів Павло Шандрук.

Візит до коменданта минув успішно. Американський капітан видав перепустку Шандруку і домовився про його зустріч із вищим начальством.

Таким Леонід Романюк запам’ятав генерала Шандрука — «рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим — побратимам-воякам». Таким він був і у складі 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР, таким він лишився і в Українській національній армії…

Хоч і поводилися американці з біженцями брутально, все ж багато хто пов’язував свою долю саме зі Сполученими Штатами Америки. Про це свідчить останній кубанський прем’єр Василь Іванис у своїх спогадах «Стежками життя». Ось уривок із його щоденника: «8 лютого 1946 р. В. Чапилянський повернувся з Американської зони й привіз листи від архієпископа Мстислава, інженера Романюка, Федорова, С. Безпалківни, професора Комарецького, Драбатого, Мазепи, Феденка, Антипова, пп. Кожерчука, Слюсарчука, Балабася. Всі листи мінорні, пишуть лише про бажання виїхати за океан…»

2 березня 1946 р. в м. Офенбасі відбулась нарада керівництва Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Головував Василь Мудрий. Серед інших у засіданні взяли участь о. Василь Кушнір та Василь Іванис. На думку останнього, найзмістовнішими були доповіді Леоніда Романюка, секретаря голови ЦПУЕН, та пані І. Павликовської. «Поважно говорив (і) Ревай», — зазначав Василь Іванис…

Якийсь час інженер Романюк жив у Франкфурті-на-Майні, де працював у Центральному представництві української еміграції в Німеччині. Врешті він таки опинився за океаном…

 

 

Не забути тих днів ніколи

Наприкінці свого життєвого шляху Леонід Романюк (разом з Іваном Коровицьким) став співредактором дуже цінного другого тому книги Олександра Удовиченка «Третя залізна дивізія» (упорядник — Іван Толочний). У цій книзі Леонід Романюк написав низку додатків і приміток, редагував, компонував текст, здійснював коректуру, брав участь у оформленні книги. Разом із підполковником Миколою Отрешком-Арським та поручником Іваном Толочним він написав передмову («Слово від Залізних») і самостійно — вступну статтю «Внутрішнє, міжнародне і мілітарне становище в Україні в р. 1920», післямову й «Біографію генерального штабу генерала-полковника Олександра І. Удовиченка, колишнього командира 3-ої Залізної стрілецької дивізії Армії У.Н.Р.». Фактично Леонід Романюк став співавтором цієї книги.

В одному з останніх розділів він, підбиваючи підсумки, писав: «3-тя Залізна дивізія перестала існувати як діюча військова одиниця. Але вона залишилася групою людей, об’єднаних вірою в українську правду, злютованою не тільки боротьбою зі зброєю в руках, але й бажанням далі служити Україні та мурувати цеглини до фундаменту Її державності».

Навіть на порозі вічності Леонід Романюк, упорядковуючи книгу свого покійного командира, ніде не акцентував уваги на власній ролі в дивізії, хоча й був її активним старшиною. Тож бойовий шлях сотника Романюка довелося мені реставрувати більше за спогадами його побратимів та інших учасників Визвольної епопеї, яку сотник Романюк назвав «великою містерією боротьби».

У книзі Олександра Удовиченка упорядники вмістили «Пісню про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію». Написав її Ю. Калинич 1949 року. Ось її початок і кінець:

 

Не кидали вони зброї,

Не здавались у полон,

Як один в звитяжнім бої

Йшли в рядах струнких колон.

 

Їхня слава, їхня доля

Світить променем ясним:

«Краще вмерти в ратнім полі,

Ніж у рабстві буть живим». […]

 

Не забуть тих днів ніколи,

Тих походів — не забуть.

Ще всміхнеться ясна доля,

Ще Залізні підуть в путь.

 

Прогримить по всьому краю,

Лісом, степом прогуде:

Ні, Залізні не вмирають —

Удовиченко прийде…

 

 

Ще встиг Леонід Романюк написати спогади про генералів Павла Шандрука та Михайла Крата, з якими служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. Обидва померли 1979 року, а вже у першому числі журналу «Вісті комбатанта» за 1980 рік вийшли згадки сотника Романюка про них.

Дійшли до читачів і такі публікації Леоніда Романюка: «Ті, що робили Українську Національну Революцію (Спогади)» в альманасі Українського братського союзу (Скрентон: Народна воля, 1979. — С. 98 –119) та «Зимовий похід Армії УНР, 6 грудня 1919 — 6 травня 1920» (Альманах Українського народного союзу за 1984 рік).

Військовий, громадсько-політичний і державний діяч, інженер-економіст та журналіст Леонід Романюк відійшов у вічність, очевидно, в 1980-х роках.

Він виконав свій обов’язок перед нашою Батьківщиною — і як вояк, і як хранитель пам’яті про Визвольні змагання. І наша вдячна пам’ять збереже образ одного із славних творців «великої містерії боротьби» українського народу за свою свободу.

 

 

Післямова

У Церкві-Пам’ятнику і Музеї Церковного осередку в Бавнд-Бруці з благословення владики Мстислава багато років зберігався стяг 3-ї Залізної дивізії та її командирський бунчук, а також оригінальні документи: накази, рапорти, фотографії.

Тепер бойовий прапор 3-ї Залізної знаходиться в Україні, в музеї Збройних Сил України… Отож коли вище військове командування України осяється пам’яттю про героїчну Визвольну боротьбу і збагне, чию традицію воно продовжує, то 3-тя Залізна дивізія може бути відновлена як бойова одиниця у складі армії незалежної України. А її особовий склад 1919–1920 років навічно увійде у святці відновленої дивізії. І день 1 червня, день лицарів дивізійної відзнаки «Хрест Залізного стрільця», стане одним із світлих свят відродженого козацького війська.

У передмові до книги Олександра Удовиченка «Україна у війні за державність» французький генерал Поль-Проспер Анріс написав: «Яскраве виявлення трагічної епохи одночасно викликає в пам’яті велике минуле України, її вірність своїм традиціям, її віру у власну долю, її національний дух, який ніколи не почуває себе переможеним. Отже, лишається враження, що, незважаючи на сучасні негаразди, на страждання в історичному минулому, переплетені зі славою, маючи власний геній, свою душу і мову та, головне, — живий спогад своїх героїв, Україна має непохитну надію, що проб’є година, коли вона займе належне місце у сім’ї вільних народів».

Сталося так, як прорікав французький генерал. І «живий спогад» про наших героїв, пам’ять про наше велике минуле допоможуть нам утвердитися, а отже, зійти з битого шляху історичних поразок і стати твердо на пряму магістраль історичних перемог.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.93.74.227 (0.01 с.)