ТОП 10:

Київ. Гарячий січень 1918-го



 

 

Олександр Євтухів прибув до Києва 31 грудня 1917 року. Новий рік, як і кожний фронтовик, він «пересвяткував», але вже 2 січня з’явився до підполковника Юрія Капкана і передав йому всю канцелярію Збірного гайдамацького куреня, розформованого 10 днів тому москалями в Тамбові.

Капкан одразу призначив старшину в розпорядження члена Центральної Ради інженера Михайла Ковенка, який формував Київське вільне козацтво. Як осавул ще не сформованого 1-го робітничого полку Вільного козацтва Києва, Олександр Євтухів рішуче взявся за діло.

Вільні козаки розмістилися на Печерську в приміщенні колишньої Костянтинівської школи, що біля пам’ятника Іскрі та Кочубею. Комплектували полк із добровольців, людей певних, брали «виключно козаків із числа бувших фронтовиків». Впродовж двох тижнів процес формування йшов добре, особовий склад зріс до 350 піших, «чудово озброєних та обмундированих». Козаки носили старшинську форму російського зразка з жовто-блакитною стрічкою на лівому погоні. Та внаслідок наказу військового міністра Миколи Порша, що скасовував ранги в українській армії, старшинськими відзнаками стали шеврони на лівому рукаві.

Несподівано, 16 січня, формування полку перервалося, бо більшовики підняли у столиці повстання. 1-й полк Вільного козацтва було стягнуто на Миколаївську вулицю, до будинку 9Б, до головного штабу. Тут колись розміщувався клуб «Бесіда». Він мав просторе приміщення з підвальним поверхом. Дві його кімнати завалили зброєю, набоями та їжею. Була тут і кімната, де тримали полонених більшовиків. Сиділи тут й заарештовані члени Центральної Ради, її крайні ліві представники, які намагались увійти у змову з більшовиками, щоб скинути українську владу.

На заасфальтованому подвір’ї будинку височіли два стоси дров. Тут розстрілювали. Виводили, як правило, парами… Потім, як набиралася партія, вивозили на вантажівці. Розстріляли тут і робітника-червоногвардійця, якого спіймали з бомбами біля штабу Вільного козацтва.

На все життя запам’ятав його Олександр. Лежав чоловік цей із відритими очима, з чорними «вільгельмівськими» вусами, без чобіт. Хтось, певно, стягнув їх. А на обличчя напаскудили голуби та горобці. З рота та носа тягнулася до землі червона, довга-довга стежечка… Був присутній Олександр і під час іншого розстрілу. «…Жидкові-шпигунові дали 5 кульок, але він, собака, все був живий, тільки схилився навколішки і ніби хотів захистити себе кривавими своїми долонями, — згадував Олександр. — Але гуманна куля козака-катеринославця скінчила його брехливе життя…»

Багато довелося бачити жорстоких картин українському старшині, «але нас примушували до цього, — стверджував він, — бо з нашими полоненими поводились ще гірш».

Гнітюче враження на вільних козаків справила зрада полку Сагайдачного, який у найтяжчий момент оголосив (прихильний до більшовиків) «нейтралітет». Із подвійною радістю виловлювали цих зрадників «і виплачували їм що слід».

Якось Олександру довелося вести з Лютеранської на Миколаївську двох сагайдачників. Обидва молоді, здорові, червонощокі полтавці. Як вони просилися, коли їх вели… «І, брати, пустіть, дітям закажем своїм», і таке інше.

Кімната для затриманих у штабі Вільного козацтва вже була вщерть забита, тож посадили їх у чепурню. А потім, щоб не втекли, відвели до стосів із дровами.

Один із сагайдачників в останній момент попрохав:

— Дайте хоч водиці!

Із рум’яного він став сіро-зеленим…

А потім… А потім було «братовбивство»…

Тим часом із Малої Житомирської привели цілу партію євреїв. Привели в рядах, по-військовому. Це були анархісти. Серед них виявилися і «керенські» офіцери, і доктори, і студенти зі студентками. Під час арешту вони стріляли в козаків. Отже, мусили бути покараними. Все ж козаки виявили стриманість. І біля театру «Аполло» вбили тільки їхнього ватажка Барона. Інші, отримавши по кільканадцять нагаїв, були відпущені.

16 січня Євтухів був ще одягнений у старшинську форму, а тепер вже перебрався в стару засмальцьовану шинельку й таку ж шапчину. Він не ховався, а маскувався. Бо ж міг як штабний старшина бути корисним у штабі Вільного козацтва… Але ні, він вибрав вуличні бої: три дні під «Арсеналом», три дні на Думській площі («погане місце!»), день на Подолі й день на Щекавицькому кладовищі, де разом із Січовими стрільцями ходив у багнетну атаку.

Найзапекліші бої точилися коло «Арсеналу». Багато впало там козаків, але й чимало більшовицьких трупів валялося на подвір’ї «Арсеналу», коли туди увірвалися розлючені гайдамаки. Втрати товаришів і те, що більшовики стріляли розривними кулями, так роззлостили козаків, що «не було пощади навіть більшовицьким сестрам-жалібницям, до того всі озвіріли»…

Хоч і придушили українці комуністичне повстання, але до Києва вже підкочувалась червоногвардійська орда Михайла Муравйова. Чутка, що на допомогу київським більшовикам іде «сам Муравйов», промайнула містом ще під час запеклих боїв. Досі про Муравйова ніхто не чув. І раптом виникли найстрашніші побоювання. Чому? Чому виник «страх перед цим у принципі смішним іменем»? Кияни зі страхом розповідали одне одному про його жорстокість, яка не знала меж. Неймовірно, але найгірші передбачення не тільки підтвердилися, а й перевищили очікування.

Муравйов почав регулярно обстрілювати Київ 18 (31) січня.

Стріляли поперемінно три- та шестидюймівки. Один зі снарядів потрапив у горище шестиповерхового будинку Баксанта на Бібіковському бульварі. Оскільки водогони не працювали, то пожежна команда й не намагалась гасити вогонь. Будинок палав упродовж цілого дня. Полум’я повільно опускалося з поверху на поверх. Від будинку залишився лише кам’яний скелет. Загалом, складалося враження, що від бомбардування постраждала чи не половина будинків у місті.

Київ горів з усіх боків: палав вокзал, догоряв будинок Богрова на Бібіковському бульварі, на Паньківській палахкотів шестиповерховий будинок Михайла Грушевського (під час цієї пожежі загинула надзвичайно цінна етнографічна колекція художника й архітектора Василя Кричевського). В кімнатах уночі було так ясно, що можна було читати.

Ці пожежі «створили одну з найграндіозніших картин епохи бомбардування Києва, рідкісної, повної трагізму краси цього стихійного лиха». Моторошною була картина трагічно-ефектного обстрілу Києва з лівого берега: починалося з червоного спалаху в Дарниці, а завершувалося «яскравою зіркою» вибуху на Печерську.

 

Обстріл був неймовірно інтенсивний: лише за одну добу Київ накривало до семи тисяч снарядів. «Перший образ більшовизму… — стверджував київський юрист А. Гольденвейзер, — не був позбавлений мальовничості та своєрідної демонічної сили…»

А в киян закінчувались харчові припаси. Тож, незважаючи на обстріл, люди мусили виходити на вулиці в пошуках поживи, мусили стояти в чергах за хлібом. Поруч розривалися снаряди, вбивали то одного, то другого, а люди, що на хвилю розбігалися, знову ладналися в чергу.

Понад тиждень гуділи над Києвом більшовицькі три- та шестидюймові «гості» з-за Дніпра. А місцеві заколотники з товарного вокзалу гатили по столиці запалювальними снарядами. Саме вони запалили величезний будинок Михайла Грушевського, від якого залишилися тільки стіни.

Канонада була страшенна. Подібне траплялось досі тільки на фронті під час гарматної підготовки до великої офензиви.

У ніч проти 26 січня, в ніч, повну блискавиць і грому, українські частини почали неорганізований відступ по Житомирському шосе. Отож вранці кияни нарешті відчули фізичну радість від того, що бомбардування закінчилось: «петлюрівці» відступили, обстрілювати Київ уже не було потреби.

На вулицях — купи змішаного зі снігом битого скла, яке неймовірно тріщало під ногами поодиноких киян, що їх лиха доля в той день закликала на вулицю… На Володимирській гірці швидко з’явилися «свіжі» людські трупи, розлилися «свіжі» калюжі крові біля стін Михайлівського монастиря, а «свіжий» людський мозок вкрив паркани і стіни будинків.

Олександр Євтухів на своє лихо залишився в Києві, хоч і чув, як немилосердно розправляються більшовики зі старшинами. Сховавши зброю під верандою в садочку свого товариша Доната Єфремовича, знищив усі старшинські відзнаки та документи, витягнув більшовицького документа, з яким тікав у грудні 1917 р. з Тамбова.

Та що з того, коли всі домашні знали, що він старшина?! А тут ще служниця ґаздині Зіна мала стосунки з підозрілим типом, який ще до боїв заходив до неї. І він знав, що в цій квартирі мешкає український старшина.

Ранок 26 січня нова влада почала з повальних трусів та арештів. До обіду будинок № 3 на Назаріївській вулиці ще не обшукували. Олександр встиг за цей час привести себе до «нехристиянського вигляду». Тепер він став подібний на звичайного дезертира. Близько 14.00 він пішов до Зіни прохати, щоб не видавала його. В цей час на сходах почулися важкі кроки.

Серце Олександра тривожно защеміло. За мить у кімнату ввалився звір із гидкою, зашкарублою пикою. На ньому висів цілий арсенал зброї: кулеметна стрічка, рушниця, шаблюка, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі.

Ні живий ні мертвий сидів Євтухів на ліжку Зіни. Та бандюк, напевно, прийняв його за Зіниного знайомого. Простягнувши миролюбно руку, він запитав:

— Таваріщ, нє знаєш, ґдє тот афіцер, што живьот здєсь? Спрятался, навєрноє, сукін син…

— Да-а-а, навєрноє, удрал, — невпевнено відповів російською Олександр.

– Імєєт счастьє, а то пєрєбіл би как сабаку…

При цьому володар життя і смерті недвозначно провів перед лицем у Євтухіва пістолетом.

Несподівано Олександр запитав:

— А какой сістєми у вас пістолєт?

Кацапило оживився і почав оповідати. Навіть необережно дав новому знайомому до рук свою зброю, щоб той краще роздивився.

Блимнула думка в Євтухіва розрядити пістоль москалеві у груди. Але що далі? Адже навкруги — повно його братанів…

Нарешті червоногвардієць пішов…

Нагорі господиня пані Бонецька була на грані нервового зриву. Вона з жахом розповіла, що той солдат щойно був тут, питав, де офіцер…

А в Києві панували натовпи босячні з рушницями…

Кияни ж у ці дні рідко виходили на вулицю. Хіба біля анатомічного театру на Фундукліївській постійно збирався натовп: тут кияни шукали своїх рідних, убитих завойовниками.

Із столиці треба було терміново тікати. Серед вільних козаків, як виявилось, було декілька робітників-провокаторів, тепер вони впізнавали і видавали захисників Києва. Видавали і місцеві комуністи-євреї. «Великороси», які складали основну силу війська Муравйова, слухаючи їх, довго не могли втямити, що воно таке «вільні козаки».

— Ти вілєнскій казак? — запитали і в Олександра, коли він проходив через Безаківський міст до залізничного вокзалу.

— Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил.

— Пакажи докумєнти…

— Смотрі…

Папери не викликали підозріння, але «жидюга», який стояв біля русака, вперто наполягав, що «етот тіп» — старшина Вільного козацтва…

 

Вже на еміграції згадував Олександр січневі бої в Києві, згадував своїх друзів і жертв тієї жорстокої боротьби, згадував двох відважних французів-добровольців, які за кілька хвилин перебили червоних кулеметників на Костьольній, а потім притягли кулемет і допомогли визволити хороброго старшину Кравченка, який із кількома козаками був оточений в одному подвір’ї на Михайлівській вулиці.

Витягував із пам’яті також образ жінки інженера Е. К., з якою кохався у короткі години спочинку від боїв… Навкруги ніби продовжувала гудіти страшна канонада… Їхня господиня, пані Бонецька, її син Стас та інші мешканці квартири поховалися у підвал. А Олександр і пані інженерова не звертали уваги ні на шрапнелі, що рвалися у дворі, ні на те, що мезонін, де вони кохалися, танцював як скажений. У ці секунди Олександру байдужою була дислокація ворога.

Хоч на свою вірну рушницю «Арісака», яка спочивала біля ліжка, він все ж поглядав.

Поглядав із любов’ю.

Бо кохав її найдужче.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.012 с.)