ТОП 10:

Проголошення незалежності та перші бої за неї



 

 

Проти 4-го Універсалу голосувало лише чотири члени Центральної Ради, і то представники російських партій.

Російські меншовики виходили із залу похмурі, а Михайло Балабанов (єврей за національністю) був просто розлючений. Українці ж вітали один одного, чоломкались. Вони виглядали як іменинники — хоч донедавна і були противниками української самостійності. Остаточно протверезіти від ілюзій про можливість жити в «новій федеративній демократичній» Росії домогла їм розпочата Петроградом війна. Справді, як жити двом частинам однієї держави разом, у дружбі й мирі, коли одна з них веде проти іншої війну? Своєю нещадною політикою Росія допомогла протверезіти багатьом автономістам.

Та радісний настрій поєднувався із тривогою за долю державності. Тривогу посилювало й те, що на урочистий акт проголошення 4-го Універсалу на Софіївському майдані прийшло дуже мало людей. Член Центральної Ради Микола Чеботарів згадував, як він у цей день заліз на дах висотного будинку праворуч від Софії. Відкрилася чудова панорама Софіївської площі. На вкритому снігом величезному майдані чорнів малий гурт людей, що очікував Михайла Грушевського, який повинен був урочисто проголосити 4-й Універсал. «Не було спонтанного зрушення цілого Києва, не була заповнена площа «по береги».

Відповіддю на проголошення української державності було більшовицьке повстання. Ще тиждень не минув від оприлюднення 4-го Універсалу, як на вулицях Києва почалися справжні бої. Вони йшли по всьому Києві. Чіткої лінії фронту не було. «А тим часом «браття козацького роду», які позбирались у Києві у великій кількості та називали себе полками імені різних українських героїв, оголошували свій знаменитий «нейтралітет» у боротьбі між військом Української Центральної Ради та московськими большовиками; вони (козаки цих полків. — Ред. ) лишались сторонніми глядачами в цьому нерівному двобої й спокійно лускали насіння. Більше сумного та й, мабуть, більш ганебного видовиська не можна чи дуже трудно собі уявити».

У дні боїв члени Центральної Ради продовжували натхненно працювати над законодавством — хоч треба було йти в касарні переконувати козаків відмовитися від згубного для України «нейтралітету» та виступити збройно проти заколотників. Але центральнорадівцям більше до душі було вдосконалення нікому непотрібних проектів. Микола Чеботарів, який чимало зробив для розбудови українського війська, констатував: «…До касарень уже українського війська абсолютно ніхто з наших «діячів» не заглядав, жодної праці — ні національної, ні політичної — серед українського війська не переводилося. Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузало насіння, грало, правда, в українські картярські ігри… і тинялося по вулицях… Так будувалася нова, молода Українська держава!»

Невеликі українські частини контролювали незначну частину міста: вони боронили квартал між Великою Володимирською, Пушкінською, Фундукліївською та Бібіковським бульваром (тут містилися Центральна Рада, Військовий секретаріат і штаб Гайдамацького коша Слобідської України); квартал між Лютеранською, Інститутською, Мерингівською та Банковою (тут перебували штаб коменданта київської залоги — коло кірхи, штаб Вільного козацтва м. Києва — біля кінного цирку П. Крутікова, Генеральний штаб — на Банковій, 5 та Державний банк на Інститутській, а також квартал у районі Львівської вулиці, де розмістилися Січові стрільці, й касарні богданівців у Печерській цитаделі якраз проти «Арсеналу».

Головним осередком повстання став «Арсенал». Опанували більшовики й майстерні Києва-1, околиці пристані та район між Крутим узвозом і Собачою тропою. Районами найвпертіших боїв були Софіївський майдан, де йшли бої за телефонічну станцію, та відтинок між «Арсеналом» і Державним банком. Особливо тяжко було богданівцям, бо кулі з «Арсеналу» літали в їхніх касарнях.

Із другого боку «Арсеналу», в касарнях біля Миколаївських воріт, розташувався Український сердюцький імені гетьмана Сагайдачного полк, що, як і всі сердюки, оголосив «нейтралітет» та «залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої». Такі ж «нейтральні» частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетському гаю (Сердюцька гарматна бригада), в казармах колишнього Луцького і Бендерського полків, та й у самій цитаделі стояв Шевченківський полк, який приїхав із Петрограда вже добре розпропагандований. Були ще вкрай пасивні кінний полк Вільної України та піший полк імені М. Грушевського. Цих «нейтральних» і «напівнейтральних», зазначав командир гордієнківців Всеволод Петрів, було так багато, що вони перевищували числом обидві сторони конфлікту.

У Києві свистали зусібіч кулі, чулись гарматні вибухи, а в Центральній Раді сперечались над земельним законом. Стріляли вже й коло самого приміщення Педагогічного музею. Члени Центральної Ради, зрозуміло, чули рушничні вибухи та черги кулеметів, але до тями їх це не приводило.

Якраз у розпал боїв із Білорусі прибув Запорозький полк кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка на чолі з Всеволодом Петрівим. 20 делегатів від нього, брудних і обдертих, у кошлатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, прийшли до Педагогічного музею, щоб зголосити Центральній Раді своє прибуття. До них вийшов «сам» сивобородий «батько» Грушевський.

— Ну ось я, що хочете, діти? — впевнено промовив він.

— З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми сюди у Київ та до вас, батьку. На фронті нам казали, що ви тут усі чисто буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Києві б’ється.

Замість закликати вояків захистити проголошену 4-м Універсалом українську державність, Михайло Грушевський почав виправдовуватись. Він стверджував, що воякам набрехали про буржуазність Центральної Ради, і на доказ цього представив своїх товаришів — виразного селянина Гаврила Одинця та ще якогось робітника.

Потім виступив секретар військових справ Микола Порш. Він з’ясував, що Секретаріат військових справ щиро йде назустріч демократичним гаслам і прямує до осягнення якнайскорішого спокою, тому й оголосив часткову демобілізацію Південно-Західного фронту, зменшує кількість частин, проводить демократизацію армії. Військовий міністр УНР говорив делегатам полку імені кошового Гордієнка те, що вони вже не один раз чули на мітингах.

Не це хотіли почути гайдамаки. Вони були вкрай здивовані, бо так не підходила дійсність до цих «пацифічно-плаксивих слів»: безупинна стрілянина звідусіль — і «велемудрі» розмови про спокій, якого прагне військовий міністр, а з ним і вся Рада.

Потім говорив Одинець та ще кілька членів Центральної Ради, але ніхто з них не відповів на поставлене питання: хто з ким і за що б’ється в Києві…

Більшовицьке повстання придушили за допомогою богданівців, вільних козаків, гордієнківців і гайдамаків, які повернулися з Чернігівщини. Був узятий нарешті й «Арсенал». Із його казематів почали виносити трупи закатованих у жахливий спосіб богданівців та вільних козаків. Розлючені гайдамаки хотіли постріляти полонених ворогів, та Петлюра не дозволив цього.

— Коли хочете розстріляти їх, — кричав він, показуючи на понуру юрбу, що стояла під високою, з бійницями, цегляною стінкою, — то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомості спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян, між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене.

— Теж добрий, — похмуро кинув один із гайдамаків волохівського куреня. — А вони навіть наших ранених розстрілювали, та ще й знущались…

Чи знав Симон Петлюра, що в час кривавої січі гуманісти завжди програвали? І що за гуманність одного кров’ю розплачуються інші…

А Центральна Рада, попри свист куль і вибухи шрапнелей у кварталі навколо Педагогічного музею, продовжувала стоїчно працювати. Члени законодавчої комісії ретельно готували проект закону про восьмигодинний робочий день, сподіваючись таким чином заспокоїти робітників. Члени Центральної Ради завзято дебатували кожний параграф, окремі формулювання і навіть окремі слова. Дебатувати, попритулявшись до стін, щоб не зачепила куля.

Грушевський весь час підганяв їх. Нарешті голова законодавчої комісії поніс законопроект на розгляд пленуму Малої Ради. Коли він зайшов до малого залу засідань, то побачив, що майже всі присутні члени Ради стоять одягнені і з шапками в руках. Без обговорення ухвалили вони Закон про права та привілеї робітництва. І посунули до виходу.

Так завершився перший період Центральної Ради.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.21.186 (0.006 с.)