ТОП 10:

Так творилася Українська революція



 

 

20 жовтня 1917 року в Києві мав розпочатись Третій всеукраїнський військовий з’їзд. Незадовго перед тим Богданівський полк повернувся з передової чужої війни і розташувався під Волочиськом. Саме звідти вирушили на з’їзд делегати богданівців: інженер Макаренко, Микола Ґалаґан та полковий господар І. Андрущенко. Поїхав і командир полку Юрій Капкан — як член Українського генерального військового комітету.

Делегатів від різних військових частин і флоту та гостей зібралось на з’їзді понад дві тисячі. Щоб усі вмістились, вирішено було провести з’їзд у цирку Крутікова на Миколаївській вулиці.

Ще до пленарного засідання на вимогу соціал-демократів та есерів делегати розділилися на партійні фракції. Проти цього рішуче виступили самостійники. Та їхній голос потонув у криках соціалістичної більшості. На знак протесту проти поділу українців за партійним принципом самостійники на одній із нарад з’їзду відмовились покинути кімнату, призначену для фракції есерів. Тоді демагогічну промову виголосив генеральний секретар партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський:

— Трудовому народу непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; народу потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму. Україна під проводом самостійників не дасть землі, не дасть волі трудовому народу.

Після цієї підбурюючої промови есери, яких була абсолютна більшість, виштовхали самостійників у спину із зали нарад.

«Нова Рада» (ч. 169 за 1917 р.) подала такий партійний склад з’їзду: есерів — 783, есдеків — 111, есефів — 24, самостійників — 24, націоналістів-революціонерів — 13, більшовиків — 11, безпартійних соціалістів — 3, безпартійних — 90 та один анархіст. Партійність вісімдесяти делегатів так і не вияснили. Всього зареєструвалося 965 делегатів. Представляли вони понад три мільйони вояків-українців.

На пленумі з’їзду велику промову виголосив Володимир Винниченко. Він розлого оповів про свою поїздку до Петербурга і про переговори, власне, торги Генерального секретаріату Центральної Ради з Тимчасовим урядом, «представляючи все те як революційну боротьбу за інтереси українського народу… Промову свою закінчив Винниченко заявою, що Україна хоче залишатись у федерації з Росією, що Центральна Рада твердо й незмінно стоїть за принцип федерації і що всякі кличі сепаратизму й самостійництва є провокацією». І це він говорив за кілька днів до Жовтневої революції в Росії, коли центральна російська влада з тріском розлетиться вщент, а Керенський, переодягшись на жінку, ганебно тікатиме, рятуючи своє життя!..

До рішучої дії українців підштовхнули більшовики.

По обіді 25 жовтня на з’їзд з’явився голова Українського військового генерального секретаріату Симон Петлюра і заявив, що «важність моменту й серйозність подій, які назрівають, вимагають від учасників з’їзду, щоб вони перервали на якийсь час виконання своїх громадських обов’язків як члени з’їзду та в інтересі українського народу виконали свій обов’язок як вояки. В імені Українського уряду він просив делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради. Після короткого обміну думок з’їзд одноголосно постановив зорганізуватись у полк».

Оскільки до богданівців — єдиної на той час української військової частини — вояки-делегати ставились «як до чогось всім близького й дорогого» і певного, то командиром «з’їздівського» полку обрали командира богданівців Юрія Капкана, а полковим ад’ютантом — Миколу Ґалаґана, який, власне, і взявся керувати цією частиною. Капкан вдовольнився становищем «почесного шефа», а невдовзі взагалі зник зі столиці.

Тільки надвечір пощастило дістати з «Арсеналу» 420 рушниць і набої до них. Курені розмістились неподалік Центральної Ради й Українського генерального військового секретаріату — на Фундукліївській та на розі Бібіковського бульвару і Тимофіївської.

У ситуації зорієнтуватися було нелегко. Одначе ставало очевидним, що в боротьбі проти військ штабу Київської військової округи українські відділи кооперуються із ненадійним союзником — більшовицькими загонами, які можуть повернути зброю і проти Центральної Ради…

Близько четвертої години ранку до штабу прибігли два юнаки зі школи прапорщиків, що містилася біля Софіївського собору. Вони сповістили, що школи прапорщиків отримали наказ бути готовими вирушити в будь-яку мить. Куди і з якою метою, юнаки не знали. Симон Петлюра попрохав Миколу Ґалаґана піти до школи і на місці зорієнтуватись.

Командир «з’їздівського» полку разом із хлопцями без охорони вирушив вулицями нічного Києва. Дорогою юнаки сказали, що ніби чули, що їх поведуть до Кадетського гаю. Ґалаґан зрозумів: штаб Київської військової округи концентрує свої сили для відсічі «бунтівникам». Що робити, він не знав, але знав, як поводити себе…

Розмова з начальником школи спочатку не складалася — той говорив із представником Українського генерального військового секретаріату нахабно і зневажливо. Тоді Микола пішов на авантюру і «поінформував», що штаб Київської військової округи, якому підпорядковувались юнацькі школи, втік і що єдиною законною владою у Києві є Центральна Рада та її органи, тому іменем Військового секретаріату рішуче наказав до розпорядження нікуди з відділом не рухатись. У випадку, коли б полковник не виконав наказу влади, з ними буде вчинено за законами військового часу.

Почувши таке, полковник, який досі сидів, підвівся і вже зовсім іншим тоном почав розпитувати, як же йому бути… Ґалаґан охоче допоміг йому, сказавши, що всю відповідальність за законність наказу Генерального військового комітету бере на себе, а полковникові треба лише виконувати накази.

Начальник школи попрохав дати час для наради зі старшинами. Зрозуміло, що, коли б у цей час зателефонували зі штабу округи, авантюра закінчилася б провалом і Микола був би арештований. Власне, полковник і сам міг би зателефонувати…

Ґалаґан не втрачав ініціативи. Побачивши коло себе підполковника, помічника начальника однієї зі шкіл, який на нараду не пішов, богданівець вирішив його використати. Ґалаґан був добрим психологом. Він розумів, що шукати спільника в підполковникові шляхом агітації чи переконання недоцільно, більше того — така позиція могла б викликати підозру щодо законності його заяв і наказів та посіяти сумніви в силі й спроможності влади, від імені якої він виступав. Тому він не переконував, а наказував. Коротше кажучи, поручник увійшов у роль повновладного представника законної влади.

Розуміючи, що кожний старшина мріє стати начальником, Ґалаґан закликав до себе підполковника і сказав:

– Єслі вашево начальніка прійдьотса асвабадіть, то на єво мєстро прізначу вас.

Після цих слів підполковник витягнувся, клацнув закаблуками, взяв під козирок і по-військовому відповів:

— Слушаю-с.

Тим часом підійшли два союзники-юнаки і закликали до зали, де зібрались юнкери. Микола сміливо пішов. За ним відразу сформувалася свита з підполковника, двох комісарів Центральної Ради, що були приставлені до цих шкіл, але досі не мали жодного впливу на події, та оті два небайдужі юнаки.

У залі стояв галас. Раптом хтось із присутніх, побачивши в дверях підполковника, гукнув на повний голос:

— Встать! Смірно!

Усі посхоплювались і завмерли.

Присутність підполковника дуже допомогла поручнику Ґалаґану: той мовчазно засвідчував законність дій новоявленого представника Центральної Ради, а команда «встать-смірно» могла бути скоріше віднесена на честь Ґалаґана, оскільки він йшов першим.

Миколі нічого не лишалося, як відчути, що він є persona grata. Йому підставили стіл, він заліз на нього і рішучим голосом виголосив революційну промову. Сказав, що коли полковник не виконає наказу Генерального військового секретаріату, то буде миттєво усунений із посади. Зрозуміло, не забув Ґалаґан представити нового «начальника школи»…

Справа закінчилася тим, що юнаки заявили про повну лояльність Центральній Раді. Виходив із залу Ґалаґан переможцем. Кілька юнаків-українців закричали: «Слава Україні!», інші підтримали: «Ура-а!»

На старшинську нараду Ґалаґан прийшов як воєначальник. Очі офіцерів палали люттю. Вони засипали українського старшину гострими питаннями. Але той відмовився давати будь-які пояснення, резонно заявивши, що прийшов сюди не для того, щоб мітингувати, а щоб «передати їм військовий наказ, який вони мають неухильно виконати». І вийшов. Через мить за ним вибіг полковник і заявив, що старшини постановили визнати Центральну Раду.

Назад, на Гімназійну вулицю, Микола Ґалаґан вже пішки не йшов, його відвезли в екіпажі з гумовими шинами. Наказ віддав полковник, який ще годину тому був переконаним прихильником «єдіной-нєдєлімой» Росії, а тепер визнав законною владу «сепаратистів». Так творилася Українська революція.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.009 с.)