ТОП 10:

Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну



 

 

1919-й був роком, коли український народ здобув дві грандіозні перемоги — влітку над червоними, а наприкінці року — над білими російськими окупантами.

«…Коли в Україні на початку 1919 року запанували московські окупанти большовики-комуністи, т. зв. «Робоче-крестьянское правительство» на чолі з «товарищем» Раковським, — писала газета вільних козаків Катеринославщини «Повстанець», — коли московські большовики-комуністи почали провадити політику московських імперіалістів, дивились на Україну як на колонію Російської Совітської Федеративної Республіки, коли весь скарб, все народне добро почали перевозити в Московщину, трудовий люд України повстав зі зброєю в руках проти красних імперіалістів, гнобителів як національного, так і економично-соціяльного життя Українського селянства та робітництва…

Повставало одне село за другим.

Віра, надія в перемогу панувала серед селян-повстанців.

Єдина думка: боротьба з московськими окупантами, большовиками-комуністами єднала селянство, і ся думка, ся віра й надії на кращу будучину розбивали міцно озброєні московсько-латишсько-китайські комуністичні банди.

Боротьба була надзвичайно тяжка, але міць Духа повстанців зломила ворожу силу і повстанська армія успішно звільнила свій край.

Але боротьба не скінчилась. Не встигли покінчити з красними імперіялістами, як на Вкраїну потягнулись за смашним Українським хлібом чорні імперіалісти — «Собиратель св. Руси», царський посіпака Деникин. «Украины нет, не было і не будет, смерть самостійникам, долой малорусскую мову», — кричали зі всіх сторін царські посіпаки.

Почалась уперта боротьба з українським селянством та робітництвом. Почались арешти та розстріли українців, почалось грабування майна селян».

 

 

«В сей мент нейтральних не мусить бути»

Настав складний момент — народні маси, виснажені боротьбою проти Красної армії, самодемобілізувалися — і психологічно також — адже перемога була досягнута: червоних з України таки вигнали.

Коли в Україну прийшла нова армада — та ще й озброєна Антантою за останнім словом техніки, одягнена, взута, з безмежними запасами набоїв, — серед українців поширилася депресія, упав дух, вивітрилась енергія. «Здавалося, що Український нарід після впертої боротьби з одним ворогом не в силі побороти більш сильнішого й технично озброєнного ворога, яким казалось військо білих, — писав невідомий козак-повстанець Катеринославського коша в газеті «Повстанець». — Почали піднімати голови прихильники «єдіной» Росії: «Петлюровськую банду, банду Грушевського, какая работает на немецкия деньги, армія Деникина разобьет в течении двух недель». Наступ білих продовжувався, вороги Українського наріду раділи; раділи всі московські кола, як праві, так і ліві. Всі вони гадали, що нарешті настав кінець «хохлам»… нарешті «русскій человек» вільно зітхне й Московська культура запанує. Московське сміття раділо, Україна палала в огні». Та український народ знайшов у собі сили — і знову піднявся на боротьбу «за рідний край, за права свої», вступив у тяжкий бій проти віковічних гнобителів…

Повстання почалося в жовтні 1919 року. Невдовзі вся Україна зайнялася вогнем повстання, почалась уперта боротьба за визволення рідного краю від чужинців, московських окупантів-«кадюків».

«Настала рішуча боротьба, — писала газета «Повстанець», орган штабу коша Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. — І в сей мент нейтральних не мусить бути. Всі до зброї! Всі до бою, за землю і волю, за рідну Вкраїну свою!»

Спільним гаслом повстанців у боротьбі проти червоних і денікінців було: «У рідній хаті чужинцям не дамо панувати! Всі в ряди повстанців!»

Штаб Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині 23 листопада 1919 р. опублікував звернення «До населення Катеринославщини». Звернення було відповіддю на різні провокаційні чутки про українських повстанців, їхні політичні завдання, ставлення до інших повстанських груп. Тож штаб рішуче означив свої позиції.

Насамперед він визнав, що збройна боротьба дуже важка, «через це влади організовувать повстанці не можуть і не хотять», а тимчасово передають її до рук місцевого самоврядування. З другого боку, штаб Катеринославського коша щиро вітав усіх інших повстанців проти денікінців, зокрема і батька Махна «як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з деникинськими бандами і повної передачі влади народу». «…Хоча українські повстанці (Катеринославського коша) організовані Всеукр(аїнським) Повст(анським) Коміт(етом), ми щиро бажаємо і проводимо координацію військових операцій із Штабом Повст(анських) військ Батьки Махно. Тому кличемо всіх повстанців до самої тісної щирої згоди, координації операцій, бо тільки тісне єднання… зможе добути рішучу і остаточну побіду над реакцією і ріжними кон(тр) — рев(олюційними) бандітами». Звернення підписали отаман Катеринославського коша Михайло Малашко, заступник отамана Трифон Гладченко, начальник штабу Дяківський та начальник політичного відділу Мелешко.

Боротьба з лютим ворогом була люта. Вогонь жорстокої боротьби, вогонь помсти віковічному ворогу запалював селянські серця, робив їх козаками.

«Коли ми придивимось ближче до сих борців, — писав невідомий козак-повстанець у статті «Що робити», — коли ми пірнемо в гущу сих отрядів, коли поживемо їх життям, то побачимо, що се не селяне, яких кожний з нас баче щоденно, се не прості отряди, які зібрались по наказу, — се хоробрі оборонці прав бідного люду, се дійсні сини предків Запорожців, се не мирні обивателі, — се мозолисті руки, які покинули плуг й взяли рушниці в руки, — сих селян зібрала тяжка недоля, гірке життя, вона їх зібрала, міцно скувала і за кращу будучину в бій повела; се військо… творить чудеса… Повстанці не цікавились кількістю ворога, а лише питали: «Де він?»

Козацька армія з кожним днем поширювала територію, визволену від «братів-золотопогонників». Білі тікали в паніці.

«Коли ми поглянемо, що робиться на фронтах, то побачимо, що «рицарі великой Россіи»… ганебно тікають, кидаючи на шляху переслідувань зброю, обози, навіть власну одіж». Надії «великих людей» про знищення «петлюрівської банди» впродовж двох тижнів вивітрились, що зайвий раз підкреслює, писав козак-повстанець, «нездатність московської наволочі до творчої роботи, до боротьби»… Сили «московської наволочі» танули з кожним днем, а кількість ворогів їхніх збільшувалася. Адже не секрет, що чимало людей приєднуються до бою, коли ворог біжить і його поразка стає очевидною. Отож до боротьби залучалось все більше і більше селян.

Тим часом до повстанців дійшли «певні відомості», що проти Добровольчої армії на Чорноморщині б’ються «зелені» повстанці та Кубанська армія. Казали й, що Кубанська рада відкликала свої війська з «Добровольчо-Українського фронту», а головне, всі бачили, як тікають денікінці, бачили, як донські козаки і чеченці розпродують військове майно й розбігаються по домах, а насильно мобілізовані Денікіним дезертирують, бачили, якою деморалізованою бандою стає біле офіцерство. Наближався час, коли «Українська, воістину народна, армія звільне свій край від чужинців, від «добродетелей», які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на «ветвь Русскаго племени».

У селах громади все частіше постановляли рішення на підтримку війни проти російських окупантів. Характерною була резолюція, ухвалена 17 листопада 1919 р. селянами сіл Башмаки (Нікопольської волості) та Мар’ївки (Августинівської волості):

 

«1. Вітаючи повстанців-героїв-селян… одноголосно постановляем приєднатися до повстанців Українських Республіканськіх Військ.

2. Учинить доброхідно самомобилизацію за 5 років 1900, 1899, 1898, 1897 і 1896. Виступити сьогодні же, за винятком тілько тих, які не приготовилися до виступу через одягу і інші причини, які повинні виступити через три дні, тобто у вечір 20 листопаду.

3. Всім, здатним носити зброю, війти в Повстанчеську организацію Українських Республіканських Військ, допомагаючи всіми засобами, як озброєною силою, так і матеріальною, коли буде в цьому потреба…»

 

Подібні резолюції ухвалювали й багато інших сіл. Наприклад, Лоцмансько-Кам’янська сільська громада (610 чоловік) 16 листопада 1919 р. одноголосно вирішила «стать на самоохорону проти грабіжників-гнобителів і… зробить самомобилизацію», закликавши в ряди повстанців «все молоде населення від 18 до 35 років включно», причому всіх мобілізованих до 30 років вислати на фронт, «а останні 5 років лишить в резерві для самоохорони свого села».

Останні «слащовські орли» повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія… Але ж не для неї розчищався шлях… Та ті, кого так довго чекали, були далеко… Армія УНР у листопаді — грудні, затиснута більшовиками, поляками і денікінцями в «трикутник смерті» на західних українських землях, зазнала жорстокого фіаско. Але повстанці цього не знали, навпаки, до них доходили чутки, що Петлюра б’є ворогів і скоро з’єднається з повстанцями Катеринославщини. З уст до уст ходили радісні чутки: «Знаменку зайняли», «Симон різдвує в Знаменці», «Симон Новий рік зустрічає в Чорнім лісі». Та нова — червона — реальність швидко змінила радісні передчуття на глибоку депресію.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.21.186 (0.005 с.)