Евакуація УНР очима урядовця Андрія Бондаренка

 

 

27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби «було залишено на добру волю і моральність кожної особи», — зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.

Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: «Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?», а інші: «Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?»

До подібної агітації уряд ставився байдуже. «Там, де треба було… максимум енергії — праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали».

Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість «патріотів» різко збільшилась. За грошима утворились черги — хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: «лопатками», «аеропланами», «гетьманками» та «богданівками».

Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату… Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав — не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.

За наказом Москви члени більшовицького підпілля «зі всіх станцій паротяги порозганяли… а решту, що тут ще була, машиністи попсували». Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.

Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед «евакуювали горілку» та «жінок, собі для забави». Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.

До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.

Неймовірний хаос продовжувався й тут.

А більшовики вже наближались до «нової столиці» УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська «влада». Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.

26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до «чергової столиці» — Кам’янця-Подільського. «Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати». Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші — що тільки ними ухвалені закони врятують «неньку».

Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так «у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало», — писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.

Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, — до того ж на папері.

Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. «Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».

Так і не помирившись, обидві «влади» вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. «Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє», — з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.

Отож сім днів існувала «влада» Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця — а цієї «влади» вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. «Ми весь час оставалися одні», — писав він.

Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в «чергову столицю УНР» — Рівне і приступити до праці. Приїхали — а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! «Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги», — зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.

Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.

Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, «але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги». Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й «в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги», — стверджував він.

Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. «Отак пропало Великої України евакуйоване майно».

Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську — більшовики, а ззаду в Дичках — поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.

4 червня прибули до Волочиська, 8-го — у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. «Приїхали ми в Любар, — згадував він, — от тут «патріотів» було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох — командир якихось окремих гайдамаків; Божко — командир матері Січі Запорозької і Данченко — командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони».

Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: «З-за грошей ми битися не будемо».

«Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу». На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.

Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию… Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка — на цей раз вже не від окупантів, а від «своїх». Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях…

4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того командувачем Дієвою армією, а заступником — Юрка Тютюнника. А сам на світанку наступного дня несподівано виїхав до Польщі, покинувши військо в найтяжчий момент. Це була банальна втеча… Хоч і запевняв делікатний прем’єр Мазепа, що Головний отаман виїхав на переговори з польською стороною.

Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.

 

 

Перший бій

 

 

Наприкінці січня 1919 року 7-ма піша дивізія евакуювалася з Києва до Бердичева на формування. Комплектувалася вона вже рік, але мала в своєму складі лише старшин і трохи вільнонайманих козаків у немуштровій сотні.

Увесь лютий простояли в Бердичеві.

Десь ішли бої, а 7-ма дивізія все перебувала в запіллі. Нарешті начальство оголосило мобілізацію підстаршин та козаків. На заклик їх прийшло чимало, але не виявилось вільних приміщень, де можна було розмістити новобранців, не було й у що їх обмундирувати — хоча запасів амуніції у Бердичеві не бракувало. Але склади захопила Сіра дивізія і не дуже поспішала ділитися.

«Ледве зібрали ми до 200 підстаршин до свого полку, — згадував старшина 7-ї дивізії Левко Бондарчук. — Були це старі козаки, що добре знали військову муштру». Тож їх і не дуже вишколювали на плацу, а більше задовольняли духовні потреби: читали газети, дискутували на різні політичні теми, вечорами розучували українські пісні.

Нарешті впав наказ вантажитися в ешелони.

«Рушили з Богом на ворога…» За декілька годин зупинилися на якійсь станції. Хтось із молодших побіг до приміщення вокзалу і прочитав: «Вінниця».

— Що ж це таке?! Їдемо не на ворога, а від ворога? — здивовано запитували козаки один одного.

Непорозуміння врешті залагодили, і, пробувши у Вінниці шість годин, потяг повернув назад.

Вранці наступного дня козаки 7-ї дивізії «побідно маршували по вулицях Бердичева до своїх старих помешкань». Місцеві євреї зі здивуванням і острахом дивились на вояків: чого, мовляв, вернулись назад? А козаки, «жартуючи, запевняли їх, що… большовиків уже розбили й їм нема чого боятися…»

За три дні — знову наказ вантажитись у вагони. На цей раз доїхали до Козятина, а звідти повернули на Фастів.

Все ж до Фастова не потрапили — вивантажилися на станції Чорнорудці. Тим часом зі штабу надійшов наказ провести мобілізацію місцевого населення. Наказали виплачувати новобранцям за одяг, в якому ті прийдуть.

За дві версти від Чорнорудки розкинулося село Вчорайше — батьківщина курінного Морозюка.

Морозюк був «дуже гарною людиною, славним товаришем і як командир куреня — теж був на свойому місці». Зрозуміло, йому нетерпеливилося провідати рідних. Командир полку відпустив курінного…

Наступного дня встали не дуже рано. Молодиця подала снідати. Ще й по чарці самогону налила. Не встигли хлопці випити по другій, як прибіг захеканий козак, блідий та переляканий.

— Кидайте снідати! Більшовики під селом! — панічно вигукнув він.

Йому не повірили, бо знали, що він страхополох. Поглузували трохи та й продовжили снідати. Раптом у селі почулись вибухи гарматних стрілен. Лише тепер козаки кинули й печене, й варене, вхопили рушниці та побігли, на ходу прощаючись із молодицею, до своїх. Їх вже ладнав курінний Морозюк, який повернувся з дому. Поставали на свої місця й безтурботні козаки…

А в Чорнорудці в цей час «робилось щось страшне: по шляху в повному безладі відступали наші піші й кінні частини; тут же серед шляху поставили дві гарматки й палили з них кудись у світ… Дали декілька стрілів та й ходу далі».

Щось довідатись від втікачів було важко.

Командир полку, де служив Левко, був «молодою й надзвичайно хороброю» людиною. Він не піддався паніці, навпаки — наказав полку рушати вперед, назустріч ворогові.

На краю Чорнорудки розсипались у лаву. Спостерігали за втікачами, якими було вкрите все поле. «Пробували ми їх спиняти спочатку словами, — згадував Левко Бондарчук, — а потім почали навіть стріляти до них. Було нас до 200 чоловік, а з них до 30 старшин. Йшли до бійки з більшовиками в перший раз, не були ще зденервовані, крім того, мали досить кулеметів, особливо ручних «Люїсів», дуже зручних, а тому йшли спокійно й бадьоро. Це, мабуть, вплинуло на втікачів, і вони почали гуртуватись біля нас».

Командир вирішив не чекати більшовиків і наказав приготуватися до наступу на рідне село, яке опанував ворог. Страх за рідних штовхав до негайного бою. Забурлила тут козацька кров, з’явилося завзяття. Всі дивилися з нетерплячкою на командира в очікуванні команди «Вперед!» І коли той піднявся, всі ринулися за ним.

Хоч і відважний був командир, та, напевно, недосвідчений, адже повів в атаку своїх козаків через рівне поле, не провівши до того ж як слід розвідки. Краще б через це поле атакували більшовики.

Червоні зустріли козаків щільним вогнем. З лави почали вибувати козаки… Все ж настрій залишався бадьорим.

Та ось на правому крилі лави впав улюблений курінний Морозюк, який, провідавши батьків, встиг до цього бою — останнього в своєму житті. А в центрі лави кулі збили ще декількох старшин, між ними й командира полку.

І серця козацькі затремтіли. Почався відступ… Впорядкувались аж за Чорнорудкою — тут вже укріпились два інші полки 7-ї дивізії. Влившись у лаву, трохи заспокоїлись. Підбадьорювало й те, що командир дивізії спокійно роз’їжджав на очах у всіх.

Тим часом підійшли більшовики і «знову почалась завзята бійка». Але не було вже в козаків впевненості в своїх силах, знову не витримали вони й почали відступати. Командир дивізії Микола Шаповал намагався затримати своє воїнство. Це йому час од часу вдавалося, та ненадовго. Козацтво знову не витримувало ворожого натиску. Врешті відступили аж до залізниці.

Вечоріло. Більшовики припинили наступ. Розібравшли колію, козаки відступили ще на дві версти. Нарешті, потомлені, зупинились на нічліг. Тут виявилося, що дехто дезертирував ще до початку бою. Зате ті, хто лишився, трималися в полку вже до кінця — тільки поранення чи смерть могли вивести їх із лав 7-ї дивізії Армії Української Народної Республіки.