ТОП 10:

Свято на колоцвинтарній вулиці



 

 

Вересень 1920 року. «Війська наші щасливо посувалися вперед, лишаючи позаду себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів (ми) не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і, взагалі, піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше (пробитися) вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій».

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож, не поспішаючи, перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда.[12]Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво і форсувало річку. Колись обидві частини Тарноруди з’єднував дерев’яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Зупинилися на спочинок. Лише інженерна частина одразу взялася за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу основних сил треба.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з’явилося кілька вершників — більшовицька розвідка. «Що вони хочуть від нас?» — подумав не один козак. Відповідь отримали швидко — з-за гори виринула довжелезна більшовицька лава.

Червоні рухались тихо. Їх було так багато, що сама думка про бій із ними вважалась недоречною. З’явились думки про відступ. А місток ще не було полагоджено.

Захисники Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувались вперед і вже півколом оточили містечко.

Оборонці відступали до містка, який гарячково намагалась добудувати інженерна частина. Та ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні були вже за 60–80 кроків від кремезного муру цвинтаря, що сумував на околиці містечка.

Опанування цим муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією. Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. Їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи нашу кінноту в поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними — і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було доправлено в запілля — на правий берег Збруча.

 

 

Похорон у Сатанові

 

 

Останній наступ Армії УНР припав на осінь 1920 року. Монастириська, Скалат та інші галицькі містечка і села козацтво опанувало без великих втрат. Більшовики відступали поспішно, майже не вступаючи у бійки з українським військом.

Збруч перейшли урочисто. Раділи неймовірно: нарешті ступили на «свою» Україну! Батьківські домівки, здавалося, були вже зовсім близько.

Увійшли до Сатанова. Населення щиро вітало рідне військо.

Був теплий осінній день. Батарея, в якій служив Віктор Ржевуцький, піднімалася крутою вуличкою до церкви. Поруч гарцювала кіннота Мазепинського полку. А крізь розчинені двері церкви линули сумні співи. Віктор побачив дві труни з білих дощок. У них покоїлися тіла кіннотників-мазепинців. Коло покійників клопоталися дівчата в білих сукнях. Із заплаканими очима вони заквітчували домовини.

Панахиду відправляв військовий панотець. Відправляв українською мовою.

Віктор давно не був у церкві. Прості й зрозумілі слова священика глибоко западали в душу. Вся його істота пройнялася глибокою повагою до цих «лицарів-небіжчиків, що принесли два таких великих дари на олтар Батьківщини — два своїх життя».

Зворушила Віктора й щирість дівчат, які, очевидно, не знали навіть імен козаків-мазепинців, не знали, хто вони і звідки. Але прощали їх в останню дорогу як рідних.

Панахида закінчилася. На дворі виладнався ескадрон, де служили забиті козаки. «Оркестра грала сумного маршу… Він був Бетховенський», — так писав у своїх спогадах Віктор Ржевуцький.

Ось вже виносять домовини… Закалатали сумно дзвони.

На цвинтарі біля церкви, зібралося багато військових та цивільних. Після літії та чулого слова панотця хор заспівав «Вічная пам’ять». Труни опустили в могили. Несподівано здійнялася хурделиця кулеметних черг. Перелякані жінки пішли врозтіч, бо подумали, що то повертаються більшовики. Як виявилося, це командир наказав кулеметникам сальвами вшанувати полеглих…

Прізвища загиблих ніхто тепер не згадає…

А вічного вогню пам’яті невідомих вояків, вояків, які поклали життя в обороні Української держави, досі немає.

Скажіть, як пом’янути їхні душі?

 

 

Дорога вела до моря

 

 

Після невдалої бійки під с. Вовніги Катеринославський повстанський кіш, притиснутий до Дніпра, не мав іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях.

Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600.

На лівому березі Дніпра господарювали врангелівці. Отаман коша Михайло Федорченко з начальником штабу одразу від’їхали в Севастополь до ставки Врангеля. А козаки з кількома старшинами та отаманом Хмарою[13]вирушили до станції Пришиб на відпочинок і формування. В той час врангелівці, відчувши, що самим їм більшовиків не здолати, хоч зі скреготом, а все ж сприяли формуванню повстанців, надаючи їм зброю, одяг й інструкторів — старшин-українців.

Та невдовзі більшовики прорвали фронт. І військо Врангеля побігло до моря. Разом із ним відкочувалися й українські повстанці — адже з Кінною армією Будьонного в степу не повоюєш.

Серед денікінців повстанці почувалися зле, адже всі добре пам’ятали кінець 1919 року, коли партизани вирізували все, що білим звалося…

Був жовтень 1920 року. Падав дощ, сипав сніг. Дороги перетворилися на багна. Коням передався настрій людей. Вони притихли і мовчки, з надзусиллями намагались витягти своїх господарів із біди.

Нарешті дісталися Генічеська. Тут хмарівці поповнилися кількома сотнями місцевих селян, які підпали під мобілізацію. До Врангеля їм не хотілося. Ото і пристали до повстанців, які хоч і відступали з врангелівцями, а все ж були своїми, рідними людьми.

Далі рушили по Арабатській стрілці…

Надвечір 28 жовтня загін таки дістався Криму. Зупинилися в болгарському селі Кішлау, де зустрілися з Полтавською сотнею врангелівської армії. Зібрана вона була виключно з мешканців Лубенського та Лохвицького повітів. Козаки-полтавці вкрай вороже ставились до свого начальства. «Більшість чекала тільки часу, щоб перебити старшину і перейти до повстанців», — згадував Микола Леонтович.

Леонтович здибав тут багато земляків. Зустрів навіть гімназійних товаришів.

Настрій полтавців був «прибитий». Ніхто не співав, навіть не лаявся. Кожний думав над тим, чи вдасться сісти на корабель. Адже від цього залежала його доля. Залишатися в Криму означало вмерти.

Гарматна стрілянина, що долітала з Перекопу, стихла. Ніхто не сприйняв тишу як свідчення перемоги. Навпаки, всі були впевнені, що вона означає прорив більшовиків до Криму.

Ворог справді наближався. Це відчули і «зелені більшовики», які настільки осміліли, що без страху вешталися в стані повстанців. Ба більше, кликали їх до себе. Старшина ж відговорювала козаків — як полтавців, так і повстанців — мовляв, не простять їм більшовики, що були у білих.

Далі відступали разом: полтавці змішалися з хмарівцями. Попереду на тачанці їхав командир полтавців, поруч на рудому жеребці — отаман. За ними — кіннота, кулеметні команди на тачанках і піхота на підводах. Півсотні вершників виконували роль зв’язкових. Серед них був і Микола Леонтович.

Вишикувавши команду вістових, Хмара після команди «струнко» мовив:

— Хлопці, йдемо грузитись. Погрузимось — будемо пробиватись до війська УНР, не погрузимось — підіймаємо червоний прапор, не дамо пароплавам відійти, зметемо все на березі і йдемо до зелених! А тепер — вперед!

Із великим трудом зведений загін вийшов на шосе.

— Ристю! — скомандував отаман, і загін витягнувся на дорозі.

Та вже за 10 верст попереду зачорніли групи врангелівців, які відступали з Сімферополя. Невдовзі вони загатили всю дорогу. З недовірою і страхом дивилися врангелівці на волохаті, з червоними шликами шапки повстанців, які їхали їм назустріч…

Ще за 10 верст стало ясно, що проїхати крізь лаву неможливо. Лише божевільний міг розраховувати на успіх. Отож і собі повернули на Феодосію.

І знову свердлила мозок одна і та ж думка: «Чи встигнемо погрузитись?» Ця думка й гнала безміри стомлених людей вперед.

Страх за своє життя додавав м’язам сили.

Врангелівці посувались безладно: їхні частини змішалися, і командири втратили можливість хоч якось впливати на цей неорганізований натовп. Один лише загін Чорної Хмари «все ще слухав команди». Козаки розуміли, що поміж ворогом їхня «сила і право» в організованості.

Час од часу чулися постріли — то добивали присталих коней…

На відпочинок стали в селі Сали, що розкинулося на двох горбах. Довгий час напівзігнуті ноги набрякли як колоди і відмовлялися слухати. Тож Микола Леонтович навіть не злазив із коня, побоюючись, що не зможе на нього потім заскочити. Отак верхи і перекусив хлібом та бринзою, яку виніс йому грек. А кінь у цей час смикав із копиці сіно.

Поїсти як слід не вдалося: пролунав сигнал збірки. Мерщій запхавши рештки їжі в торбу, що висіла коло заднього в’юка, загнуздав коня і рушив услід за своїм відділом.

Неподалік другого горба, що лежав посеред села, коні останньої тачанки вийшли з послуху і не хотіли йти вгору. Тоді один із вершників кинув позаду них гранату. Перелякані коні вмить винесли тачанку на самий вершечок. Так виїхали з села…

У Старому Криму виявилося, що отаман Хмара і командир полтавців, не дочекавшись своїх, поспішили вперед. Хоч вже вечір нагадував про ніч і всі смертельно хотіли спати, вирішили їхати далі, побоюючись, що більшовики випередять їх і першими увійдуть у Феодосію й таким чином перекриють шлях до моря.

Козаки були страшенно знервовані. Спокоєм вирізнявся хіба осавул отамана Хмари сотник П. Горбунів та командир кінноти Полтавської сотні корнет Б. Іваницький. Власне, вони і вели загін.

Ці старшини здобули серед козаків повагу, їх слухали, а от до інших офіцерів-полтавців ставлення було вороже, їх збиралися вирізати — «як тілько на пароплавах місця не буде». Крім Іваницького, вирішили не зачіпати й капітана К.

До Феодосії залишалось щось із 15 верст… Несподівано попереду загуркотіло і небо вбралося в багряний одяг.

Кавалькада зупинилася. Найперша думка — «большевики в Феодосії». Зблідли обличчя, опустилися руки. Зникла остання надія…

Ситуацію врятував корнет Іваницький. На чолі шести вершників він виїхав на розвідку. За хвилин двадцять у повній темряві наткнулися на кримських татар, які роз’яснили, що у Феодосії вибухають склади боєприпасів.

— А большевік завтра Феодосій, — додали татари.

Отож полегшено зітхнули і знову рушили вперед…

О 2-й годині ночі вже у Феодосії, в адміралтействі, зустріли Хмару й командира полтавців, які повідомили, що вранці буде посадка на пароплави «Дон» і «Володимир».

Та не всім вдалося відпочити в цю ніч: представники місцевого самоврядування попрохали Хмару вислати на вулиці стежі, адже в місті почалося мародерство. Отож довелося Миколі замість відпочинку їхати на Карантин, де розміщувався головний шпиталь…

Повертаючись із Карантину, почув окрик:

— Стой! Кто єдєт?!

— Свій.

— Кто свой?! — Чиїсь руки вже вхопили коня за повід.

— Козак Хортицького полку Катеринославського повстанського коша, — чесно відповів він.

— А! Такіх-то нам і нада. Слазь!

І Леонтович побачив наставлені на нього рушниці.

Може, й пристрелили б його без суду і слідства, та тут з’явився командир цих солдатів, «ґосподін поручік».

Коли приїхали у штаб, Леонтович зрозумів, що потрапив до більшовиків, а точніше до зелених. На щастя, поручник виявився ідейною людиною, болгарським націоналістом. Вів себе делікатно. Тиску не чинив, не погрожував. Звали його Міхо. Він був ад’ютантом капітана Орлова — місцевого партизанського ватажка. Лише вчора — завдяки зеленим — звільнився з ув’язнення. Міхо співчував домаганням і кримських татар, і українців.

Вислухавши розповідь про загін отамана Хмари, поручник виписав Леонтовичу перепустку і відпустив. Наприкінці радив не тікати за кордон:

— Нічєво харошево за граніцей нєт. Скажитє вашему атаману, что зєльоний штаб прєдлагаєт єму присоєдініться к крєстьянской арміі Крима. Всє грєхі єво і єво подчіньонних будут прощєни.

Вже надворі до Леонтовича підійшов один із тих, хто його затримав.

— Козаче! — звернувся він рідною мовою. — Ви українець? З якої місцевості?

— З Полтавщини, а в повстанцях із 19 року.

— Так ми земляки… — зрадів той. — Ну то Бог вам допоможи добратися до української армії. Коли доберетесь, то передайте старшинам вітання від (тут він назвав своє прізвище) і скажіть, що після того, як білі взяли мене в полон, я сидів у в’язниці весь час і тілько вчера був звільнений зеленими. Хай не судять мене і других товаришів, що ми пішли до них…

Свій відділ М. Леонтович знайшов вже в порту. Сіріло. Пристань наїжачилась кількома рядами проволоки. Порубавши її шаблями, вийшли до пароплавів. Але в останній момент, буквально перед їхнім носом, трап піднявся. Пароплав дав гудок, що відчалює. З палуби хтось кричав:

— Нє брать бандітов! Пусть красниє пасєкут іх на капусту.

Та отаман не розгубився.

— Не візьмете?! — голосно перепитав він. — Хлопці, до зброї! Давай кулемети! Повертай гармати!

Ще мить тому ошелешені вісткою, що повантажитися не вдалося, козаки зарухались, навели кулемети, розвернули гармати, залягли у лаву. Дві гармати дивилися жерлами на «Дон», де зі своїм штабом перебував генерал-лейтенант Михайло Фостіков, який і відмовив повстанцям у посадці. Дві гармати позирали на «Володимир», ще дві — на корабель «Корнілов», де розмістився штаб Феодосійського округу.

Микола Леонтович свій тяжкий кулемет «Вікерс» встановив за тумбою, а його товариш уже заклав стежку. На палубах відчули, що козаки гратися не збираються і зараз почнеться стрілянина.

— Даю три хвилини, — закричав Хмара, — спустіть трап, а з інших кораблів най дають катера. Коли ні, то спуститесь на дно.

«Се зробило вражіння, — свідчив Леонтович. — Катери підійшли, і трап спустили». Козаки посипалися у катери, хтось вискочив на трап, а більшість полізла по канатах, що кинули з пароплава.

Леонтович із «Вікерсом» вискочив на верхню палубу і наставив його на капітанський місток «Корнілова» — щоб не робили дурниць, а чекали, коли всі повантажаться.

«Все се я робив, не розуміючи, — розповідав Леонтович, — робив тому, що мені наказували. Всі козаки потім розсказували, що з ними було те саме, що і зо мною. Ні оден не був гідним думати. Нерви у всіх зтомились. Опам’ятався я лише тоді, коли пароплав тихо рушив. Ми покинули берег 30 жовтня 1920 року».

На березі лишилися коні, вірні друзі-товариші, з якими навіть не вдалося попрощатись. Тепер служитимуть більшовикам, виноситимуть їх із біди.

 

 

Відходила Україна

 

 

Кам’янецький обиватель за 1919–1920 роки настільки звик до змін влади кожні кілька місяців, так призвичаївся до грому гармат, побитих вікон, арештів і розстрілів, що вже «спокійно, байдуже приймав ці зміни». Щоб вижити, міщух до кожної влади демонстрував прихильність.

А українська ж шкільна та університетська молодь була душею з тими, чиї гармати гриміли за Довжецьким лісом. Молодь «кидалась до роботи як після сну», намагалась всіляко допомогти українським частинам, тим чи іншим інституціям УНР. Але її завзяття розбивалося на грізних мурах нових ворожих армій.

Не раз сумними очима проводили школярі рідне військо. Та зблискувала в них надія на повернення козацьких лав. «І так два роки приходили, відходили…» Раділи і сумували.

Останній відступ українського війська і уряду в листопаді 1920 року відрізнявся від попередніх. Якщо раніше відходило військо і лише деякі урядовці, то тепер відходила «ціла Україна». Так казали селяни. На цей раз, 14-го та 15 листопада, з Кам’янця-Подільського вже виїжджали всі хто міг.

І не дивно, адже минулого разу більшовики швидко продемонстрували, що помилково залишатися в місті, куди входить Красна армія. Адже для ЧК, її вірної супутниці, було «досить підозри»… А відчуття, що вони тут лише тимчасові господарі, лише підштовхувало «товаришів» до особливої жорстокості. Розстрілювали навіть неповнолітніх. Так загинули юнаки Ю. Приходько, Грищенко, Сакович та інші…

По обіді 15 листопада, не чекаючи кінця робочого дня, Антон Гнатівський, студент Кам’янець-Подільського університету, побіг до свого нерозлучного товариша В., щоб порадитись, як бути далі. По дорозі здибав кількох знайомих.

— Ви ще не поїхали?! — ледь не закричав він. — Чому?! Як же ви можете лишатись?!

Очі Антона розчахнулись від здивування. Раптом він побачив свого товариша.

— Ти до мене? А я до тебе!

Радились, не підозрюючи («бо ж на Північному фронті добре!»), що стежка їхня вже стрімко стелилася на чужину.

Після розмови Гнатівський майнув додому, швидко зібрався. О 6-й вечора, вже з речами, йшов він по Резервуарній. Біля Маріїнської гімназії карбували крок юнаки військової школи та сумно співали «Подай, дівчино, хустину, може, у бою загину».

Їхній спів викликав у Антона сльози. Зійшовшись на мосту з юнаками, далі він вже не міг відірватися від їхньої колони.

Йдучи поруч, минув із ними кілька вулиць. А хлопці співали:

 

Лихії люде насилу взяли нещасную милу…

А серед поля гнеться тополя та на стрілецьку могилу.

 

Щоб перемогти смуток, юнаки заспівали веселої.

«Але чи може бути що сумнішого від цієї веселої?!» Коли від журливої хотілось плакати, «то тут мало було тихого плачу, бо ти чув, як ці молоді душі чужим зараз для них веселим співом силкувалися заглушити в собі болючий крик: «Я ж жити хочу!..»

Увечері, отримавши благословення батьків товариша і озброївшись ціпками, друзі вирушили в дорогу. На каланчі в цей час пробило 20-ту годину.

За Довжиком, під лісом, зустріли товаришів, що служили при батареї. Розмова оптимізму не додала…

О четвертій ранку примандрували до Ланцкоруня. Місто було переповнене евакуйованими установами. На вулицях та дворищах — підводи, підводи, підводи… А хати по вінця набиті втікачами.

Тож розляглися на дровах на якомусь подвір’ї.

Та невдовзі холод загнав їх до хати.

На долівці лежало п’ятеро хворих козаків. Господарі, очевидно, не дуже доглядали за ними — тяжкий запах про це свідчив. Незважаючи на ці прикрі обставини, змучені дорогою, товариші за кілька хвилин лежали в ногах у козаків і спали.

По шостій із тяжкими від смороду головами вийшли на свіже повітря, а о 8-й вже йшли дорогою на Городок. Переганяли навантажені підводи, на яких високо сиділи жінки, а з-поміж пакунків виглядали дитячі голови.

— Україна відступає! — гірко казав слідом за селянами Антон.

По обіді 16 листопада промайнула чутка, що в Городку вже більшовики, що краще триматись ближче кордону і направлятись на Гусятин або Сатанів, куди поїхали установи Української Народної Респубілки…

Вже на еміграції Гнатівський довідався, що третина юнаків військової школи, з якими 15 листопада він крокував вулицями Кам’янця-Подільського, «полягла другого дня»… І лише пісня «А серед поля гнеться тополя» звучала в його серці.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.209.80.87 (0.022 с.)