ТОП 10:

Несмертельна зустріч зі смертю



(Розповідь богданівця)

 

 

24 січня 1918 року богданівець Олександр Фещук стояв із козаками у заставі на розі Олександрівської та Московської вулиць коло заводу «Арсенал».

На імпровізованій нараді з командиром автопанцерника «Чорт», який щойно підійшов із боку Хрещатика на допомогу, ухвалили йти в протинаступ. Панцерник звернув на Московську вулицю і почав із двох кулеметів кропити по більшовиках, що поховалися у дворах. А Фещук із козаками, озброєними кулеметом, із криком «Слава!» кинувся в атаку по Левандівській вулиці.

Козаки думали, що більшовики зустрінуть їх кулями, а тих як вітром здуло.

По дорозі Олександр вирішив на хвилю заскочити до свого помешкання. На подвір’ї він зіткнувся з двірником. Той стиха мовив, що в помешкання йти зараз небезпечно.

Та що не зробить безпечна молодість! Не звертаючи уваги на попередження, Фещук швидко побіг до покою, де мешкав.

Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.

— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.

— А ти каково?

— Я — богданівець.

— А я — бальшевік!

Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, а правою вхопив свій пістоль і крикнув:

— Віддай зброю!

А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:

— Таваріщ, ти ж адін!..

Фещук інстинктивно глянув ліворуч і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:

— Товаріщ, разойдьомся!

І, повернувшись, мовчки вийшов.

Постріли не пролунали.

Богданівець, радісний, що вдалося уникнути смерті, знову біг до бою. Його проводжав здивований погляд двірника.

 

 

Лютий 1918-го у Києві

 

 

У Київ прийшов Муравйов. Із перших же хвилин кияни відчули: життя закінчилося. Залишалася лише стрімка стежка до пекла…

Після двотижневої смерті великого міста люди почали вилазити з льохів на вулиці — голод кликав до дії. Втягуючи голови в зимові пальта, зі страхом оглядали вони зруйнований Київ. А на перехрестях вулиць за «недорізаними буржуями» пильно спостерігали червоногвардійці, що прийшли «визволити» Україну від української влади.

Муравйовці були мало схожі на людей — такі жахливі були у них лиця. Та й на вояків регулярної армії вони були неподібні. Кидалось у вічі, що їхній одяг, напевно відвойований у «буржуїв», не відповідав «внутрішньому світу» цих випадкових власників. Та головне — на кожному з них холодно відбивали зимове сонце арсенали найрізноманітнішої зброї. Біля ніг вартових, як вірні пси, тулились кулемети, готові у будь-який момент загарчати злими чергами.

Вулиці Києва спорожніли. Життя вирувало лише на Хрещатику — тут знічев’я тинялись переможці. Траплялись і переможені.

Спочатку натовп не звернув особливої уваги на авто з озброєним людом, яке наближалося до Думської площі з боку Васильківської. На площі авто зупинилось — і матрос, вставши з сидіння, зробив жест обома руками, закликаючи підійти до нього. Обличчя «таваріщєй», що швендяли по Хрещатику, просвітліли. Кияни ж не приховували свого переляку. І було чого: з авто на них виглянули рушниці. Й кулемет описав цівкою півколо. Кияни хотіли дременути, принаймні розчинитися в натовпі, та розуміли, що вже пізно.

Обличчя матроса, і без того грубе та ще й рябе, набурмосилось до краю. В звірячих очах його розгоралося революційне полум’я безпощадності.

Почав він хрипко. Обличчя його враз підстрибнуло, а широкий рот, здавалося, став ще ширшим. Промова його була сумішшю погроз та оголошень. Зокрема матрос повідомив, що «по волі робітників» його призначено комендантом Києва.

Прокричав він і про те, скільки часу вже сумлінно бореться за владу робітників, бідніших селян, похвалився, скільки вже розстріляв офіцерів і буржуїв, у тому числі й у Києві. Сказав, що походить із Дону, де російські офіцери забили його жінку та дитину. Відтоді він і нищить офіцерів, які трапляються йому на дорозі. Загрозивши всім, хто проти нової влади, він пообіцяв, що «не втече й сам Петлюра».

Нарешті авто з комендантом міста рушило далі — й люди з полегшенням зітхнули. Та чи надовго втішились вони? Адже насувалась ніч, якої нетерпляче чекали легіони «таваріщєй» — вони ж бо на Київ дивилися як на велику здобич.

 

 

Київська трагедія

 

 

Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія «братів із півночі» добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.

Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. «І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати».

У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників «нема тямущої людини», що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів… І це жалівся військовий міністр!..

Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.

Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за «Історію Французької революції». А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі…

Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси…

— Вже й до нашого будинку доходять, — з якоюсь безтурботністю сказала вона.

«Коли застукають дома, буде кінець», — подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.

Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою «кацапською» фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.

— Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.

— Нічяво, нє апасна, — кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.

— Лучше би спряталі всьо же… — Микола помалу просовувався сходами далі.

— Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй… — сказав «воїн революції» і, демонструючи свою «удаль», почав підкидати гранати.

Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:

— Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт «бєз капсулєй», «с капсулямі», а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно… Спрячтє лучше.

Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль — до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.

А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками «радянської влади». «Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки…»

Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. «На подвір’ї, — описував член Центральної Ради Яків Зозуля, — я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова… Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих… Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою».

Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.

З Києва треба було рятуватися втечею…

Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому — та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича…

Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.

Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було — все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:

— Он німці йдуть!

Погонич у роки Світової війни був поранений — і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.

Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня, а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами… Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. «А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав».

У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, «не буде тепер звірячого нищення людей… трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність…» Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?

Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла…

Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до «буржуазної» української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.

Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.

 

 

Що робити з вашим сином?

 

 

Засірів тихий лютневий день 1918 року. Хоч весна ще не почалася, але снігу майже не лишилося — хіба десь під плотами сердилися його холодні рештки.

У Бобринці метушилися більшовики. Вони поспіхом вантажили до потяга реквізовані продукти та інше добро. Поспішали, бо знали, що «на всій Україні повстало проти них Вільне козацтво, та ще й була чутка, що німці йдуть». Допомагав обдирати земляків на користь російського пролетаріату комендант — місцевий хлопець 22 років.

Нараз о 2-й годині дня почулось далеке гуркотіння гармат. Більшовики забігали коло вагонів… Першим рушив бронепотяг, за ним — ешелон із награбованим скарбом. Тікали в Совдепію.

Раптом станцію заполонили повстанці. Командир броньованого потяга, що мав прикривати відхід головних сил, побачивши козацтво з розвіяними на вітру шликами, бою не прийняв, а дав команду негайно відходити. Спішили так, що забули на станції коменданта. Тож потрапив він — а разом із ним і кілька урядовців-канцеляристів — у гарячі руки повстанців.

І був суд. Виконавцями Божої кари виступили старшини та декілька поважних, старшого віку козаків. Спочатку вирішили долю урядовців. Оскільки вони людям кривди не чинили, а «лише провадили канцелярію», їм подарували життя.

Почали ставити запитання до колишнього вже коменданта. Той мовчав, усе нижче опускаючи голову — щоб не бачити очей своїх земляків. Але опустити до землі крейдяне, помертвіле лице високому та стрункому юнакові було нелегко. Все одно йому зазирали в очі, шукаючи відповіді на питання: як він міг?..

Несподівано на козацький суд прийшов батько запроданця і попрохав дозволу бути присутнім. Йому дозволили, а потім ще й звернулись із порадою — як чинити з його сином?

У селянина на очах заблищали сльози. Він увесь тремтів. Усі затихли, слухаючи його тяжке дихання.

Хлібороб кусав губи і мовчав. Мовчали й інші. Нарешті він виштовхнув із себе болючі слова:

— Люде добрі! Я знаю вчинки мого сина. Я не можу дивитися в очі ні людям, ні сусідам, яких пограбували большовики. До того спричинився мій син. Та я боюся взяти на свою душу тяжкий гріх… Не знаю, як ви, але я…

Дядько не договорив. «Якось дивно блиснули в нього очі, (він) захитався і, хапаючись, мов п’яний, пішов додому». Він не відійшов далеко, як у його розбитому серці вибухнула луна пострілів — то взяли на свої душі гріх братовбивства інші люди.

 

 

Перша смерть

 

 

Більшовики тікали з Ніжина в паніці: до міста наспіли чутки, що ось-ось підійдуть війська Центральної Ради. Українська молодь, переважно гімназійна, діти отих буржуїв, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на «український революційний парламент» не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоча й соціалістичної, та все ж української влади.

Організувавшись і трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок на запільну частину більшовиків, яка й без цього нападу мала «відступальні настрої». Кілька сальв лише пришвидшили їхню втечу.

Новоявлені повстанці опанували залізничний вокзал і склади зі зброєю. Знайшовся й авторитетний ватажок — Матвій Твардовський. Він згуртував сміливіших юнаків, спорудив імпровізований потяг із двох вагонів, на кожному з яких поставив по кулемету. Довідавшись, що до Ніжина з боку Володькової Дівиці наближається якась більшовицька частина, отаман вирішив зустріти її ще на підході до рідного міста.

Верст за п’ять від Володькової Дівиці зупинились. Отаман вислав розвідників. Дійшовши до села, вони вилізли на дзвіницю і подали умовні знаки. Тоді 60 повстанців вийшли з вагонів, розсипались у лаву і рушили до села. Пробиваючись через садки і городи, грузнули в болоті по коліна — був початок березня 1918 року.

У цей час з іншого краю в село в’їжджали фуражири кінного полку, що пробивався з фронту на свою «родіну».

Отаман засідку організував вдало: його озброєні діти вміло поховалися за плотами, хатами, клунями — над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів.

 

Як тільки верхівці порівнялися з лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька вершників полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні. Перелякані фуражири, які потрапили під обстріл, посхоплювались і кинулись навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.

Олекса, сам переляканий, дрижачим голосом «велів» сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:

— Що?! Милувать?! Кого?!

Клацнув замком і звів рушницю. Фуражир, стоячи навколішках, простягнув руку, ніби міг закритись від смерті. Він тільки і встиг викрикнути:

— Таваріщ, нє убі…

Рушниця договорити не дала…

— А-а-а, — застогнав нещасний.

І на Олексу бризнуло щось мокре й тепле.

Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.

Батюта, нажаханий смертю, першою в його житті, одвернувся… Очі його вже не бачили кривавого місива, а вуха… Три глухі удари — «наче щось залізне ковзало по кістці» — остаточно ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі — для надійності — проштрикнув тіло фуражира багнетом.

Олекса не витримав і зірвався з місця — щоб не чути і не бачити. Він біг за іншими, які стрибали через тини і «стріляли на вітер, не знаючи і на що, і про що, бо ворога не було вже й духу».

Нарешті безглузда погоня за вітром припинилася. На широкому шляху збуджені повстанці зійшлися до гурту. Вони тяжко дихали.

Разом вернулись на місце бою. Знайшли двох вбитих фуражирів, одного пораненого та п’ятьох забитих коней.

Новоспечені козаки хвалилися один перед другим своєю здобиччю — хтось показував кавалерійську шашку, хтось офіцерського нагана. А інший оповідав, як він приборкав двох більшовиків.

Невдовзі повстанський гурт уже вертався потягом до Ніжина. Олекса, забившись у темний кут вагона, продовжував переживати свою трагедію: він із жалем думав про того фуражира, який лишився лежати біля клуні. Уявляв його матір, яка продовжувала чекати сина.

«Пощо та війна?! — думав Олекса. — Нехай вона буде проклята!» Так думав він тоді, але в наступні роки Олекса побачив стільки крові й зазнав стільки лиха, що про той перший свій жахливий досвід згадував цілком спокійно.

 

 

Подільські «більшовики»

 

 

Василя Окіса неприємно вразила вістка про призначення його командиром каральної експедиції проти більшовиків, що засіли в панському саду, неподалік місця постою 35-го австрійського полку. Адже він щойно вранці повернувся з довготривалої відпустки і ще як слід не роздивився та й із дороги не відпочив, а його вже кидають до бою.

Про більшовиків він чув, що це страшні й дикі люди, відтак поводитися з ними треба «коротко»… Тож здивувався старшина, коли командир наказав кожному більшовикові дати 25 «відливаних» — тобто 25 буків, та ще й із кожного взяти по 50 карбованців штрафу і прогнати їх. Хіба в бою про таке йдеться? В бою йдеться про інше…

Надвечір за карною експедицією заїхали вози пана, в саду якого засіли більшовики. В похід вирушили, як сонце вже сідало на спочинок.

Сад був чималенький — не менше як 15 десятин. Не сад, а цілий ліс.

Василь Окіс вислав розвідку, а сам із лавою помалу посувався вперед.

Невдовзі розвідка доповіла, що на віддалі якої версти більшовики розпалили багаття, а їхні коні пасуться в саду. Приспішили ходу, щоб швидше накрити розбійників… Ось розстрільня звузилась і півколом зблизилась до ватри.

Підкрадалися з хвилюванням. Не в одного жовніра перехопило дихання.

Уже було чітко видно постаті більшовиків.

Від них долинав веселий гамір — видно було, що нападу вони не сподівалися. «Зараз ми заберемо їх до полону без пролиття крові», — подумав Василь і, ступивши ще кілька кроків, закричав:

— Руки вгору!!!

Постаті від несподіванки здригнулись. У ніч полетіли зойки.

Більшовики задерев’яніли…

Окіс почав приглядатися до полонених. Він страшенно здивувався, коли побачив, що це були звичайнісінькі подільські дядьки і дівчата. Безборонні й залякані. Вони наполохано дивилися на «австріяків», дивилися як на розбишак. «За що і нащо ви страхаєте невинних людей поночі?» — таке питання, здавалося, висіло в повітрі.

Соромно стало старшині австро-угорської армії, галичанинові Василеві Окісу, що налякав селян.

І став він вибачатися. Казав, що це помилка, що він схибив, прийнявши їх за більшовиків.

Раптом із-за спин жовнірів вискочив панський слуга, який і вів до саду каральний загін, і почав схвильовано пояснювати, що це і є ті більшовики, бо саме вони завели в панський сад коні й пасуть їх, «а се їм невільно».

— Експедиція вислана саме на них, а не на інших, — казав слуга.

Окіс розгубився — не знав, що й робити. Нарешті запитав дядьків, чи справді вони більшовики.

Один із затриманих пояснив, що у місцевих селян своєї паші немає, а в панському саду — трава велика.

— Та й сад цей колись і так був наш, — казав селянин. — Але прийшли ляхи — забрали землю, а тепер дав нам Бог свободу, то чому ж ми не можемо бодай попасти ось ту наших коней, коли вже землі нам не дають? — І додав тихо: — Чи варто карати за те, що ми свого не маємо?

У голові Василя Окіса все враз прояснилося. Він твердо вирішив не виконувати наказу свого начальника — командира 35-го пішого полку австро-угорської армії — й не карати селян. Хоч «для порядку» звелів їм вивести коней із саду…

За тиждень Василь Окіс вже їхав «у закритому вагоні» на австрійський фронт, адже дуже швидко довів свою «неблагонадійність» на «фронті» українському.

 

 

Вбивча логіка

 

 

Студент Української господарської академії в Подєбрадах Данило Усенко, як і інші, отримав завдання з української мови — написати про якусь яскраву подію з часів Визвольної боротьби. 3 лютого 1923 року він взявся за перо. «Події у с. Слідах були лише малою, але виразною часткою того руху, що відбувався у широкому селянському морі Великої України», — так почав він свій спогад…

Земська школа інструкторів сільського господарства існувала в маєтку Подільського губернського земства з 1916 року. Її проблеми виникли відтоді, як у 1917-му зачалася стихійна демобілізація на фронтах Першої світової. Хто тільки не проходив через Сліди… Ці люди й принесли вістку про скинення царя, про Центральну Раду, про те, що земля тепер належатиме тому, хто її обробить.

Міцної влади в селі не існувало — все ж таки до Могилева 20 верст, а до станції Вендичани — 12. І почали селяни піднімати голови. Недовго вони роздивлялися. Пощо довго думати? Коли й так все ясно. Пани втекли, а земля їхня лишилася. 520 десятин було тільки в маєтку сільськогосподарської школи в Слідах… Для початку кинули в приміщення школи гранату. Це подіяло: за кілька днів персонал терміново виїхав, залишивши маєток і школу безборонними.

На Поділлі разом із фільварками і палацами селяни нищили культурні й наукові установи, що існували в помістях передових дідичів. Так розгромили метеорологічну обсерваторію графа Моркова в Ольчедаєві Могилівського повіту, розруйнували Плотянську сільськогосподарську школу князя Трубецького в Балтському повіті…

Селяни не тільки ділили землю і забирали худобу, а й руйнували панські будинки, палили будівлі, трощили музикальні інструменти, — хоч все це можна було використати для власних потреб.

Вандалізм можна було списати на «темноту» селян. Але все ж вони свою логіку мали. Як маєтки залишити в цілості, то пани можуть повернутися, а от на згарища — навряд. Палац — своєрідна панська фортеця. Отож, хто ненавидить пана й не хоче його повернення, — руйнуй все, щоб паном більше в околиці не тхнуло! А різні «метеорологічні обсерваторії» — це «від диявола», а отже, палить їх треба в першу чергу.

Логіка у кожного своя. І однаково незламна, переконлива…

«Чи могла уціліти Слідянська земська сільськогосподарська школа з маєтком у 520 десятин у глухому селі, посеред моря розбурханого селянства?» — запитував себе автор спогаду Данило Усенко. Відповідь була очевидною… Та все ж якщо є влада, то не схилятися ж їй «перед темними проявами селян».

І ось прийшла вістка: всі, хто засіяв панські землі, повинен віддати третину врожаю. Та хто ж добровільно віддасть?! Тільки відчуття неминучості покарання могло змусити селянина віддати частину свого дорібку… Хто відчув небезпеку, вирішив за краще знести до фільварку те, що могли в нього знайти. Мусив погодитися віддати з урожаю частину зерна.

Зрозуміло, селянам радості це не додавало… Отож гетьманська влада, завдяки якій колишні землевласники поверталися на свої угіддя і відшкодували втрачене, селянами трактувалась як ворожа… А тут ще чутки про жорстокі каральні експедиції в інших селах…

Прийшла каральна експедиція і до їхнього села. Перед тим як увійти в Сліди, жовніри зчинили страшенну стрілянину. «Од несподіванки й страху люде втратили тяму». Хто тікав у жита, хто плакав, хто голосив…

Відділ складався з галицьких поляків, які розуміли українську та й вміли нею спілкуватися. Якщо можна назвати спілкуванням суцільну лайку.

Людей били страшно. Лупцювали всіх: і того, хто зізнався, що взяв участь у грабунку маєтку, і того, хто не зізнавався. «Били (тих), хто мовчав, били — хто відповідав». Дісталося всім — і винним, і невинним… «Після цих сумних днів селяне поробились мов шовкові». Й почали звозити возами награбовані речі.

Хто продав уже панську худобу, вертав грошима — і, слід сказати, за досить низькими цінами… Одному бідакові не поталанило. Під час розгрому маєтку і слідянської школи він трохи забарився, а проворніші все розтягли. Залишилося дві шкапи. Він їх брати не хотів, але сусіди таки спокусили його. Невдовзі шкапи подохли, ніякого доходу до бідного господарства не додавши. І от тепер за них треба платити. А з чого? Хоч, може, і невеликі гроші мали стягти з нього як компенсацію, але де їх взяти? Отак став він боржником… І сам над собою сміявся…

15 серпня до села знову підійшло військо… Йшло воно по Вендичанській дорозі. Тепер це були повстанці. Розгромивши кілька фільварків, вони прийшли і у Сліди.

Одразу почалися самосуди. Розстріляли управителя сусідньої економії, досить привітного чоловіка, який жив із селянами в мирі та злагоді. Розстріляли кількох його помічників… Вбили й учня сільськогосподарської школи Василя із Лозової. Кількох арештували, серед них і Данила — як представника «панської верстви», бо ж був він уповноважений відновити школу та приймав від селян пограбоване майно… Затримали й кількох «жидів».

Повстання вибухнуло ще 13 серпня — за 20 верст від Слідів, у районі Ольчедаєва, Ломазова та Вакліївки. Почалося все з невеликого гуртка в 30–40 чоловік. Але чутка, що на 15 серпня призначене повстання по всій Україні, додавала хоробрості й ентузіазму. Отож наступного дня повстанців уже було дві сотні. А 15 серпня зібралося понад тисячу гайдамаків. Багато приєдналося і слідничан. Тим більше що завдання повстанського відділу не виглядало надто важким — треба було лише захопити повітове місто Могилів з усіма його складами…

Повстання охопило район у 25 верст у довжину і 15 у ширину.

Населення скрізь співчувало повстанцям…

Євреїв відпустили: «Вони своє діло мають, то і хай собі йдуть». Хотіли відпустили й учнів сільськогосподарської школи, та була інша думка: «Нащо їх пускати? Попались панки, то й перестріляти. Побачимо хоч, як будуть ногами дриґать».

Вирішили все ж із самосудами покінчити і передати їхню долю на волю громади…

Надвечір 15 серпня почалась «розбивка» повстанців.

«За короткий час виладувались сотні зо всіма старшинами, писарями та хвершалами. Словом — із хаосу виросло муштрове військо».

Почався суд над заарештованими. Данила та ще кількох учнів звільнили, а одного, який допомагав австрійським полякам у пошуках панського добра та ще й місцеву селянку загнав своїми приставаннями на слизьке, скарали на горло.

На ніч багато повстанців розійшлося по хатах сусідніх сіл. У лісі коло вогнів залишилось близько 700 повстанців. На ранок усі мали зійтися разом і рушити на Могилів. Та австрійці випередили…

Власне, все вирішила техніка — австрійці підтягли гармати і залили вогнем ліс. Багато повстанців погинуло, ще більше втекло. «Дядьки спішили до своїх осель, щоб австрійці не застали хату без господаря». Бо австрійці палили ті хати, де не виявилося господаря.

У Слідах стався такий випадок. Австрійці шукали одного із завзятіших селян, який був у повстанцях. Хотіли забити чи арештувати. А знайти не могли. Питали сусідів, а ті казали, що не знають, де він дівся. Хоч той і стояв поруч. Тоді австрійці постановили спалити йому хату. Слідяни звернули увагу командира, що в іншій половині хати, через сіни, живе батько підозрюваного, який ніякої участі в повстанні не брав. Тоді старший австрійців ухвалив соломонове рішення: наказав селянам розібрати і спалити половину хати. Отож слідяни мусили виконати команду. Інші «мовчки дивились на дивовижну справедливість». Дивився і той селянин, чию півхату палили…

«Я бачив селянську душу в той короткий момент, коли селянин вважав себе вільним, — закінчував свій спогад Данило. — Вона чутлива, добра, справедлива, шукає правди, добра, волі й світла. Прямує до ліпшої долі як уміє, часом із прикрими помилками».

Такою помилкою, радше злочином, була й смерть кількох осіб, серед них і учня сільськогосподарської школи Василя з Лозової. Прізвище його автор призабув, казав, що ніби Яковина. Хлопчина цей, писав Данило Усенко, був втіленням «ліпших ознак дитячої душі: уважний, слухняний, розумний, правдивий».

Як зберегти в пам’яті народу і цей образ — невинної жертви вбивчої селянської логіки?

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.48.199 (0.027 с.)