ТОП 10:

Був третій день Різдва 1917 року



 

 

У старшинському зібранні Богданівського полку о 8-й годині вечора вже майже нікого не було. Більшість старшин проводила вечір у знайомих та родичів. Несподівано до приміщення «якось знервовано швидко ввійшов сотник З-й», помічник командира полку. Озирнувшись, він таємничим голосом звернувся до молодшого старшини Методія Довбні:

— Слухай, чи згоден ти зі мною поїхати?

— Чому ж ні? З великою радістю, — відповів Довбня щиро, бо шанував сотника як хороброго і розсудливого старшину «і тому наперед дав згоду їхати з ним куди б то не було».

— Радість невелика, бо відтіля, може, й не доведеться повернутись.

Відвівши Методія до іншої кімнати, сотник пошепки розповів: щойно у штабі Київської військової округи отримано повідомлення, що російський главковерх Микола Криленко виїхав на якийсь важливий з’їзд у Рівне; він проїжджатиме через станцію Сарни, і саме тут богданівцям доручено піймати його.

— Так от слухай, — вів далі сотник, — у тебе в сотні є добрі козаки, візьми декількох, прихвати кулемет і все необхідне, і щоб за півгодини ви вже були на пасажирському вокзалі. Головне — нікому ні слова! Навіть тим, хто поїде, нічого не кажи!

За кілька хвилин хорунжий Довбня вже був у своїй сотні. Козаків вирішив брати таких, що за всяких обставин «знали, що робити». Відібрав дев’ятеро козаків. Захопивши ручний кулемет і бомби, швидким кроком рушили богданівці на місце зустрічі.

Була вже дев’ята година вечора, як біля вокзалу зустрілись вони з сотником З-ким. Коло нього було ще з двадцять козаків. Він провів усіх до товарного вагона і наказав із нього не виходити і не висовуватись. Невдовзі до вагона причепили паротяг.

Вже за Києвом сотник розкрив таємницю:

— О 8 годині 45 хвилин через Сарни має проїжджати Криленко. Українське командування наказало нам заарештувати його і привезти до Києва. Відомий номер потяга і те, що складається він із трьох вагонів: другої кляси, товарного, в якому їдуть матроси — варта главковерха, та сальон-вагон.

Інформація піднесення серед козаків не викликала. По-перше, з Києва вирушили занадто пізно і шансів своєчасно приїхати до Сарн було мало. По-друге, варта Криленка могла виявитися чисельнішою за відділ богданівців та й краще озброєною.

Ідею підірвати потяг Криленка відкинули одразу — бо в поспіху забули динаміт. Силоміць вихопити главковерха на станції Сарни теж було мало шансів — окрім особистої варти, у конфлікт на його боці могли втрутитися вояки військових ешелонів, які стояли на кожній станції. Плану так і не виробили. Вирішили діяти, як підкаже ситуація. Головне було приїхати в Сарни раніше за Криленка.

Потяг мчав максимально швидко. Вагончик так кидало, що в ньому насилу можна було всидіти. Стрімкому рухові сприяла телеграма з Києва, зі штабу округи, в якій наказувалося ніде не затримувати цей потяг з одного-однісінького вагона. Та, як не старався машиніст, все ж о 8.45 богданівці були ще далеко од цілі. Але ж не повертатися…

На станцію Сарни прибули близько 10-ї години ранку. Проти вокзалу стояв ешелон якогось технічного куреня. Богданівцям це не сподобалося.

Сотник у супроводі хорунжого Довбні підійшов до вартового на станції і запитав, чи проїхав вже потяг № такий-то.

— Ні, ще не проїхав. Буде години за півтори.

Аж легше стало від такої відповіді.

Тільки відійшли від вартового, як до них підскочив інший залізничник і попрохав терміново зайти до начальника станції.

До кабінету увійшов лише сотник, а Довбня в передпокої, очікуючи сутички, погладжував нервово бомби.

У кабінеті чекали двоє залізничників і один військовий. Першим запитанням було, чи сотник приїхав із Києва за Криленком. Богданівець збентежився, бо не знав, із ким говорить — із ворогом чи приятелями. Може, більшовики здогадалися про мету їхнього приїзду?

— Ні, ми просто делегація з Києва до главковерха, — відповів обережно він.

Тут вже розгубилися залізничники.

Вони також боялися відкритися. Говорили натяками, які можна було зрозуміти по-різному. Нарешті один із залізничників наважився і сказав, що це саме він послав до штабу Київської військової округи телеграму про Криленка.

Тоді вже відкрився сотник. Почали обговорювати ситуацію і план захоплення більшовицького главковерха. Домовилися, що потяг Криленка залізничники поставлять поруч із київським вагоном біля самої стрілки — щоб можна було швидко маневрувати. Під час розмови, близько 11-ї години, надійшло повідомлення із сусідньої станції, що потяг Криленка вийшов на Сарни. За хвилин п’ятнадцять мало початися діло.

Ось і гудок, а ось і сам паротяг вискочив із-за повороту.

Коли він зупинився, богданівці з рушницями навпереваги миттєво заскочили до його вагонів. У цю ж мить паротяг від потяга Криленка було відчеплено, а київський подали вперед і перевели на колію, де стояли вагони главковерха. Причепившись, одразу рушили в напрямку на Київ.

Операцію було проведено настільки блискавично, що ніхто з військових, які перебували на станції, так і не збагнув, що сталося. Тільки солдати з саперного куреня, що стояв навпроти вокзалу, забігали.

«На наше щастя, — писав хорунжий Богданівського полку Методій Довбня у своєму спогаді 14 листопада 1922 року, — варта в потязі була невелика і не зробила абсолютно ніякого опіру. В сальон-вагоні ми захватили 3-х чоловік у звичайному військовому одягу. Чи був серед них сам главковерх, ми не знали, бо ніхто з нас не тільки ніколи не бачив самого Криленка, але навіть нікому не траплялось бачити з нього малюнку чи фотографії. Вже в Київі вияснилось, що це були: товариш предсідателя Ради при ставці главковерха й ще якісь його сотоварищі, котрі їхали на з’їзд в Рівне. Сам же главковерх Криленко проїхав пізніше в звичайному пасажирському потязі».

 

 

Трагедія на станції Яблонна

 

 

Був січень 1918 року. «Сіро-жовта маса бувших героїв» обліпила залізничні шляхи, що вели в Україну.

На станції Шепетівка скупчилося кільканадцять ешелонів із колишніми вояками російської армії. Тисячі голодних і знервованих людей у завошивлених шинелях шукали поживи для себе і коней, а також палива, щоб хоч на якусь мить сховатися від дошкульних морозів.

Та пошуки були марними. Місцеве населення все їстівне давно і надійно поховало від можливих зазіхань, тому вояки були роздратовані й злі. Особливо лютували на машиністів, які не хотіли вести далі ешелони. Їхні пояснення про те, що під Бердичевом зруйновано міст, збуджена юрба не сприймала.

— А чому не їхати через Новоград-Волинський і Мозир?!

– І там зруйнований міст, — чулась відповідь, — та й гайдамаки стоять.

— Неправда, брешуть всі вони, саботують, — була загальна думка.

— Пріставіть к машиністу часавова с рєвальвєром! Паєдєт!

— Баятьса какіх-то ґайдамаков нам нєт надобності, — викрикували хвалькуваті москалі. — У нас столька аружия, что целую армію ґайдамацкую разбіть можна.

І справді в кожному ешелоні було декілька вагонів із найрізноманітнішим озброєнням, а на окремих платформах ще й стояли гармати різних калібрів. Все ж не про війну з гайдамаками мріяли колишні вояки, для них ідеалом було тишком-нишком проскочити без бою поближче до свого дому. Від війни всі так втомилися, що сіро-жовта солдатська маса, яка місила грязюку в Шепетівці, вже не була військом. Учинити самосуд вона ще могла, але не більше…

Врешті три ешелони рушили на північ. В одному з них вертався додому Гордій Няньчур.

Ось уже і Новоград-Волинський недалеко. А якщо він у руках гайдамаків?! Що тоді?

Потяги збавляють хід. Напруга, що була розвіялась, знову почала згущуватись над вояцтвом. Нарешті стали. Після довгої і сумбурної наради вирішили послати до міста дві команди розвідників.

За кілька годин ті доповіли, що в Новограді-Волинському ніякого війська немає і що вокзал вільний.

З пересторогами та острахом ешелони минають місто і вокзал.

Хоч навкруги розгорнула свої чорні крила ніч, мало хто спить — страх перед невідомими гайдамаками не дає спокою. А може, вони в цей час гострять ножі, щоб не з порожніми руками зустріти непроханих гостей?

Як електричним струмом пронизала ешелони вістка, що за станцією Яблонною зруйновано міст, а за тим зруйнованим мостом засіли оті чортові гайдамаки.

Довелося вертати до Новограда-Волинського.

Та, наблизившись до вокзалу, крізь гуркіт коліс почули постріли. Деморалізована солдатська юрба, запакована у вагони, втратила притомність духу і запанікувала.

Дехто почав розбігатись. Тікали переважно до лісу. Ховалися і в ровах біля залізничного тору. «Нікому і в голову не приходило взятися за зброю», — згадував Гордій Няньчур.

А машиністи тим часом завернули ешелони в бік Яблонного…

Вранці від українського командування прибула делегація із заявою. Гайдамаки висунули вимогу повного роззброєння. Лише в цьому випадку вони налагодять міст і пропустять ешелони.

— Зброя мусить залишитися в Україні, — сказав один із делегатів.

Юрба була готова погодитися на ці умови — лише б її пустили далі. Та комісари почали підбурювати людей. І пропозицію відкинули, а делегацію з шести осіб заарештували.

Минуло кілька годин; за цей час нічого не змінилося — ешелони стояли. П’ятитисячна юрба мерзла, хвилювалась і лютувала. «Злоба і ненависть до гайдамаків, що загородили дорогу, росла і збільшувалася», — зазначав у спогадах Гордій Няньчур.

Лайка і прокльони сипалися на голови «хохлів-гайдамаків».

— Да што с німі панькатьса?! — ревіла підбурена юрба. — Ми їх нє троґаєм, а ані нас абадрать хатят.

І натовп кинувся до вагона, де сиділи заложники. Спочатку витягли двох.

Почався допит, який швидко переріс у знущання. Козаків повалили на землю і почали люто бити підборами в голову та тіло. Топталися по обличчях. «Чим далі, то з більшим азартом і озвірілістю знущалися над нещасними жертвами, аж поки вони не були замордовані», — свідчив Няньчур.

Зрозумівши, що їх чекає, решта гайдамаків «через голови озвірілої юрби» кинулась геть із вагона. «Ніхто й оглянутися не встиг», як четверо проворних козаків вітром розбіглися, прямуючи до лісу. Це ще більше роззлостило юрбу, але вже не було на кому вилити свій гнів і розпач.

Тож почали розходитися… В цей час один із замордованих ворухнувся. Це запримітив рудий та кострубатий москаль із посіченим віспою обличчям.

Він підійшов до понівеченого тіла, зняв із плеча рушницю і, не поспішаючи, тричі проштрикнув багнетом груди недобитого, з притиском підраховуючи кожний свій удар:

— Рас… два… трі…

Кацапило наступив чоботом на груди гайдамаці й із зусиллям востаннє витягнув скривавлений багнет. Вбивця намагався посміхнутися до своїх товаришів, але посмішка та вийшла кривою.

Глядачі почали тихо і «якось винувато» розходитися.

Минуло ще кілька годин.

Пристрасті вщухли.

Запанувала безнадія. Тоді й почулись голоси совісних людей, які засуджували розправу над беззахисними. Особливо дісталося рудому москалеві.

Кілька десятків людей підійшло до мучеників. На велике здивування, побачили, що гайдамаки живі. Негайно покликали лікаря і почали приводити їх до тями.

Поранених перенесли на двірець. Їх розтирали снігом, робили штучне дихання. Врешті козаки очуняли. Той, що тричі спізнав московського багнета, виявився сотником української армії.

Був це високий і гарний чоловік із добродушним обличчям та ясними очима. Коли він намагався щось сказати, то напружувався і закривав очі. Але замість голосу з пробитих грудей виривався якийсь хрипкий клекіт. Разом із неясними словами з уст витікала кров.

Все ж Гордій збагнув, що гайдамака просив повідомити про свою смерть наречену. Слабким, невиразним рухом мученик вказав собі на груди.

За пазухою у нього знайшли папери, а серед них — листи від нареченої та її фотографія, підписана в червні 1917 року в Павлограді на Катеринославщині. Сам гайдамака був родом із того ж таки Павлограда. Мав старшинського Георгія за Світову війну.

Збагнувши, що його прохання нарешті зрозуміли, сотник більше не силкувався говорити. На питання вже не відповідав.

Інший гайдамака був ще хлопцем. Його пощастило привести до повної свідомості.

Вигляд він мав страшний: із половини обличчя було збито шкіру, яка звисала за вухом. Із неї на шинель і за комір стікала густа сукровиця. Текла кров і з вибитого ока та численних ран.

Юнак від природи здоров’ям не відзначався: тож і шинель та черевики були йому завеликі. Він тяжко дихав і час од часу озирався. Говорив уривками і мало. Нічого добитися від нього було неможливо. «Лише те, що йому 17 літ, (що) походить із Чернігівської губернії, що в «гайдамаки» пішов по своїй охоті. А більше нічого».

Надвечір українці розпочали наступ. Ешелони в панічному безладі вирушили до Новограда-Волинського, а «поранені гайдамаки залишились на станції Яблонна».

 

 

На Північному фронті

 

 

Січневий сніг вкрив землю. По широкому, обсадженому високими тополями, шляхові їхало кілька вершників. Коні засніженою дорогою бігли весело: їм передався гарний настрій господарів — ті були веселі, бо отримали нарешті дозвіл на формування батареї з українським особовим складом.

Ось із-за дерев виглянула миза, де стояла їхня гарматна бригада. Скоро можна буде зігрітися…

Раптом із брами вилетів вершник. З усієї сили він гнав назустріч, махаючи тривожно шапкою.

— Пане поручнику! Вертайтесь! Не їдьте. Там зараз мітинг. Приїхав комісар… Вас хотять арештувати, — схвильовано кричав козак.

— А де ж голова, де члени ради? — запитав Василь Абрамович, коли козак порівнявся з ним.

— Нема нікого. Вони ще зрання виїхали до мизи Аспере.

Поручник не послухав козака і направив свого коня до брами. За ним рушили й інші вершники.

Ще здаля почули вони, як грізно гомонить мітинг. З вітром долітали окремі вигуки…

Комісар стояв на стільці й, розмахуючи руками, розпинався:

— Таваріщі, какая Украіна?! Ну і што, што мой дєд хахол на ґалавє насіл? Я — русскій чєловєк і вас прізиваю к єдінству!.. Пусть живьот рєвалюция, пусть живьот власть совєтов!

— Так ганьба тобі, як ти зрадив своєму народу. Перевертень! — озвався один із козаків, що під’їхав разом із поручником.

Тут лише комуніст звернув увагу на вершників.

— Таваріщі, ето буржуазная правакация! Вас каламутіт аднаґоднік! А кто єво падбіл? Афіцер! Всьо зло в ваших афіцерах! Унічтожить іх нада! За мной, таваріщі!

І комісар підскочив до поручника та вхопив його коня за повід.

— За мной, таваріщі!

У цей час свиснув нагай і на мить оповив озвіріле обличчя більшовика, залишаючи на ньому червону смугу.

— Геть, погана собако! — крикнув гнівно поручник.

Кінь злякався крику та кинувся вбік. Старшина швидко опанував тварину. Кінь став як кам’яний, тільки нервові дрижаки пробігали по його тілу.

— Дивуюсь вам, — звернувся поручник до українців, яких було чимало серед мітингуючих, — які ж ви нащадки славних запорожців, коли даєте ображати своїх старшин?

— Бєйтє єво, бєйтє! — тримаючись за обпечене нагаєм обличчя, лютував комісар.

— Сривай іх с канєй! — засичали москалі, яких теж вистачало на мітингу.

— Не дамо! — загукали українці. — Це наші!

— Бєйтє єво, бєйтє!..

Сухо клацнули курки карабінів вершників.

Коні, відчуваючи небезпеку, нервувалися.

— Стій! Першому, хто рушить із місця, всадю кулю! — закричав поручник. — Розвідчики, до мене!

І поїхав прямо на мітингуючих. Блідий, зі стуленими вустами, разом із товаришами Василь Абрамович їхав крізь натовп, який поволі розступався перед ним. Очей ворожих бачив він чимало. Та ніхто не посмів доторкнутися до нього.

— Брати-українці, — вже спокійніше гукнув поручник, — я отримав дозвіл на формування української батареї. Не йдіть за провокаторами. Хто почуває себе сином України, хто любить свою Батьківщину і хоче повернутися додому, той буде завтра у мене! А тепер всі по хатах!

— Прийдемо! Всі будемо! — залунало у відповідь. — Не дамо наших на поталу…

— Да ми што, ми нічаво, — виправдовувались ніяково москалі, побачивши, що справа схилилась не на їхню користь.

Тим часом комісар, ховаючись поза спинами мітингуючих, уже тікав.

— Візьми Ястреба, Кутько! — сказав Абрамович джурі, віддаючи поводи.

Подякувавши козакам за підтримку, поручник попередив, що «це ще не кінець».

— Але знайте: як будемо триматися міцно оден одного, то ніхто нас не вразить.

Абрамович вже попрощався з козаками, коли до нього підійшов бунчужний.

— Пане поручнику, — якось нерішуче сказав він, — ви б поїхали на ніч до мизи Аспере.

— Щоб завтра всі казали, що я злякався одного комуніста та втік? Хто ж тоді мені віритиме? — І Абрамович пішов до білої кам’яниці, що ховалася в гущавині саду.

Уночі він, сидячи біля каміна, писав матері листа в Богуслав… Писав, що вже давно був би вдома, та хоче повернутися до України не сам, а разом з українською частиною.

Постріл надворі не дав докінчити думки. Заіржали перелякано коні. Грюкнули вхідні двері, й у кімнатах загупали чоботи рішучих людей.

— Латиші! — промайнула тривожна думка.

Василь миттєво підскочив до дверей і двічі обернув ключа в клямці.

— Атваряй! Атваряй, нє то будєм ламать двєрь.

Ухопивши зброю, поручник кинувся до вікна і розбив шибку. Сильний вітер зі снігом увірвався до кімнати. Ясно спалахнуло вугілля в каміні.

Дубові двері під натиском плечей і під ударами прикладів затріщали.

Розбите вікно було невелике за розмірами, щоб вилізти через нього. Довелося вибивати раму. У цю мить гримнули постріли і від дверей відлетіло дві тріски. І полум’я блиснуло в каміні.

Відскочивши від вікна, Василь наштрикнувся на крісло. Біль підказав рішення. Вже не думаючи, схопив він крісло і з силою жбурнув у вікно.

Разом із кріслом вилетіла і рама.

— Ну, Боже поможи, — перехрестився старшина і кинувся в темряву.

У цей час впали двері. Та Василь вже біг по засніженому саду. Навздогін йому стріляли з вікна…

— Це ви, пане поручнику?! — раптом із-за дерев долинув шепіт джури Кутька.

— Я.

— Ну, слава Богу, ось ваш кінь, скачіть звідси скорше.

Яким рідним був цей голос!

Вмить поручник вже був верхи.

— Дякую, Кутько. Я тобі цього не забуду! Я — в Лоон за партизанами.

— Візьміть хоч мою шинелю та шапку.

Але поручник вже вдарив острогами…

За дві години порядок у гарматній бригаді було відновлено: під натиском партизанів червоні латиші і москалі накивали п’ятами.

Усе ж мрія Василя про українську батарею не здійснилась: тоді ж, на початку 1918-го, російські війська під натиском німців відступили з Естонії і бригада, де він служив, опинилась аж у Поволжі. Там поручника арештували — «за врєдноє вліяніє на салдат і кантррєвалюцию». Лише завдяки щасливому випадку він вирвався із Саратовської в’язниці й з невеликим гуртом одчайдухів дістався України, «де вже в рідному війську не оден раз змушував большевиків пожалкувати про його втечу».

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.94.129.211 (0.018 с.)