ТОП 10:

Подільський отаман Чорний Ворон



 

 

Народився Віктор Чекірда 11 листопада 1894 року в родині селян Оникія і Єфросинії в с. Іванківці Проскурівського повіту Подільської губернії (тепер Хмельницька область). Дитячі роки провів у рідному селі. Освіту здобував у Проскурівській міській школі, шість класів якої закінчив 1911-го. 1913 року здав екстерном екзамен в реальній школі ще за два роки. Після цього влаштувався урядовцем у казенній палаті Кам’янця-Подільського.

На початку 1915 р. Віктора Чекірду мобілізували до війська. Скінчивши Першу київську школу прапорщиків, виїхав на фронт, де перебував до 1917-го.

Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії, пізніше в лавах Армії УНР «боровся за самостійність Батьківщини».

Згодом діяв на чолі партизанського загону.

Коли в жовтні 1920 р. внаслідок прелімінарного договору в Ризі українсько-польський протибільшовицький фронт завмер на Поділлі, Віктор Чекірда перебував у запіллі ворога. Не дочекавшись визволення свого терену українською армією, мусив сам переходити кордон — щоб інформувати українське військове керівництво про дислокацію більшовицьких частин.

Робив це неодноразово. Виконав і доручення української сторони — передав особисто в руки секретний пакет комдиву 41-ї совєтської дивізії Володимиру Стойкіну, який був у таємних зносинах зі штабом української армії.

Про цю небезпечну місію Віктор Чекірда детально розповів у своєму спогаді «З недавнього минулого».

Коли по закінченню перемир’я українська армія внаслідок контрнаступу червоних відступила і врешті сховалась за польськими дротами, Віктор Чекірда лишився на Батьківщині. Невдовзі нав’язав зв’язок із Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, який готував повстання в Україні. Легалізувався під іншим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту.

Відчувши, що йому не довіряють і, більше того, вже почали за ним стежити, мусив тікати. Невдовзі влаштувався «начальником міліції на 4 волості». Довелося і тут міняти своє прізвище. Та й у міліції не загрів він місця — після двох місяців служби мусив тікати і звідси. Знову під іншим прізвищем знайшов собі роботу на цукроварні.

Партизанський загін Чорного Ворона був непостійним, козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали вночі, атакували переважно «ріжні чека», нещадно нищачи живу силу ворога, документацію та майно. Випускали політв’язнів.

А вдень отаман знову ставав «совслужащім». Він налагодив ділові зв’язки з багатьма директорами цукроварень, більшість з яких були поляки. Оскільки в цукроварнях стояли червоні гарнізони, Віктор Чекірда мав можливість перезнайомитися з командирами багатьох більшовицьких частин. Проводячи з ними дозвілля, діставав багато цінної інформації. Червоні й не здогадувалися, що симпатичний чорнявий юнак і є отим грізним Чорним Вороном, за яким вони не один тиждень полювали.

1921 року (очевидно, наприкінці осені) Віктор Чекірда приїхав до Польщі зі звітом до українських військових інституцій. Перечекавши зиму, повернувся на окуповану Батьківщину…

У спомині «Калачі прозрадили» Віктор Чекірда розповів про одну з успішних відплатних акцій навесні 1922 року — одночасний напад на каральний батальйон і на зсипний пункт одного подільського містечка.

1922 року в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі, його загін «знищив цілий радянський карний полк». Під час цього «партизанського наїзду» отамана поранили. «Коли було вислано проти мене біля сотні чекістів, — писав Віктор Чекірда про цей епізод боротьби, — і коли большовики обіцяли велику нагороду за мою голову, хто мене пійме, я зробив останній наступ і під час бою був ранений, і в силу обставин мусів повернутись до Польщі».

З таборів для інтернованих хотів він утретє вирушити до України — з метою організації повстання, «але за це усе заслужив лише зі сторони вищого командного состава невдячність — і я рішив їхати до Чехії, щоб продовжувати свою освіту. Но також глибоко помилився, позаяк уже 10 місяців тільки і чую, що стараються і обіцяют, а в цей час я мушу працювати тяжко в лісі, де ледве зможу виробити на харчі».

Врешті Віктора Чекірду 1924 року прийняли до Української господарської академії в Подєбрадах на економічно-кооперативний відділ. Та хвороби, набуті під час збройної боротьби, заважали навчанню.

Рентген виявив у нього початковий туберкульоз легень. Окрім того, він хворів на неврастенію та малокрів’я. Мав відморожені вуха, нариви на голові. Страждав на серцеві напади. Внаслідок хвороб він несвоєчасно здавав заліки та екзамени. Через академічні заборгованості його позбавили стипендії. Віктор Чекірда в розпачі пише до ректорату листа, в якому просить допомоги, адже він на чужині «не має жадних засобів для існування». В цей тяжкий час приходили думки про самогубство…

Довелося забрати документи з академії. Його особиста справа як студента УГА закінчена 4 липня 1925 року. Та від мрії про навчання він не відмовився і пізніше студіював у господарчій школі в Рожнові (Чехословаччина)…

16 грудня 1934 року, маючи вже сорок років, Віктор Чекірда повінчався з дочкою лісничого…

Після Другої світової війни Віктор перебував на еміграції в Німеччині. Потім тринадцять років жив у Парагваї. Заснував тут молочну ферму. Згодом виїхав до США, де, тяжкою працею заробляючи на життя, щедро жертвував на національно-громадські потреби. Співпрацював із журналом «Дороговказ» (Торонто) — органом вояцької думки і чину, до редакції якого надіслав чимало спогадів про свою партизанську діяльність.

У листопаді 1964 році редакція «Дороговказу» привітала сотника Армії УНР Віктора Чекірду з 70-літтям та надрукувала невеликий фрагмент одного з його спогадів.

У короткому вітанні редакція повідомила, що Віктор Чекірда є лицарем трьох українських орденів: Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста. Оскільки орден Залізного хреста видавали тільки учасникам Першого зимового походу Армії УНР, то зрозуміло, що він брав участь у цьому визначному поході Армії Михайла Омеляновича-Павленка на Центральну і Східну Україну.

Далі сліди колишнього отамана губляться.

У будь-якому разі ми повинні запам’ятати це ім’я.

Адже народ, який забуває своїх оборонців, невартий кращого життя. А ми ж претендуємо увійти в сім’ю європейських народів.

Народів, які гідно вшановують тих, хто пролив кров в обороні Вітчизни.

 

 

Микола Сціборський

 

 

Сціборський насамперед відомий як ідеолог українського націоналізму, провідник Легії українських націоналістів (1925–1929), один із фундаторів Української військової організації та Організації українських націоналістів. Він — автор багатьох публіцистичних праць, наприклад: «ОУН і селянство», «Робітництво і ОУН», «Націократія» (три видання), «Національна політика большевиків в Україні» (українською, англійською, французькою й німецькою мовами), «Демократія», «Сталінізм» (три видання), «Україна і національна політика Совітів», «Земельне питання», «Україна в цифрах» (українське і німецьке видання).

Валентин Мороз назвав «Націократію» Сціборського, «Націоналізм» Донцова і «Призначення України» Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське «вірую».

Отож хочу додати деякі штрихи до ненаписаної ще біографії видатного українського мислителя і громадсько-політичного діяча Миколи Орестовича Сціборського.

Народився він 28 березня 1897 р. в Житомирі у родині православних українців Сціборських — Ореста Михайловича та Євдокії (в дівоцтві Глинка). 1915 року закінчив 6 класів Першої житомирської гімназії. Залишивши гімназію, Микола вступив до російської армії однорічником 1-го розряду. 1 січня 1916 року закінчив школу прапорщиків. Служив у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї російської армії.

Під час бойових дій був двічі поранений. За героїзм його нагороджено орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня.

Початок 1918-го застав Сціборського на розваленому російському фронті. В той час «здобутки революції» в армії давалися взнаки в повній і «жорстокій» мірі. Рештки дисциплінованого старшинства конвульсивно намагалися стримати розбещених революційною вседозволеністю вандалів. Впроваджене «виборче начало» призвело до безмірного знущання над старшинами і відповідно — хаосу.

Ще в жовтні 1917 р. ініціативна група старшин-українців почала формування «автономної національної військової частини» в 1-му лейб-гренадерському полку. Труднощі були величезні, адже гренадерський корпус «поповнювався майже виключно з москалів» і українців у ньому було порівняно небагато. Долаючи перешкоди за допомогою кулеметів і багнетів, українці поставленої мети все ж досягли. Старшинський склад Окремого українського куреня був молодий, тож поручник Сціборський виявився найстаршим за рангом офіцером, тож він і очолив частину. Та довго Микола не отаманував. Уже у листопаді в бою проти німців він був отруєний газами і відправлений до фронтового шпиталю. Після лікування його визнали інвалідом із втратою 50 % працездатності.

Отож до своєї частини він вже не повернувся, а демобілізувавшись, рушив до України. Тут застав інтенсивну українську роботу. Недовго думаючи, він зголошується до української армії…

Після відступу Центральної Ради на Волинь Сціборський отримав посаду при військовому міністрі Олександрові Жуковському. Завдяки цій посаді він зміг ознайомитися як із персональним складом Центральної Ради і Кабінету Міністрів, «так і з перебігом державної роботи».

Досить часто Микола виконував обов’язки вартового старшини на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича.

Поручнику Сціборському одразу кинулась у вічі «хаотичність і безсистемність» у роботі міністерств. Розпорядження мінялись декілька разів на день, викликаючи «обурення і злість у виконавців цих наказів». «Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, — що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення». На високих військових посадах часто зустрічалися люди не тільки без військових знань і вищої освіти, але й «буквальні анафальбети в усіх напрямках».

Все це викликало у старшин незадоволення Центральною Радою і остаточно знищувало її авторитет. «Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро». Всі щось ніби робили, «а зрештою, нічого». «Терпіли від цієї «роботи» тільки авта, — зазначав Микола Сціборський, — розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників…»

У своєму спогаді Сціборський звертав увагу, що «члени Кабінету не посідали жодної імпозантності». Їхня «перебільшена демократичність» призводила до того, що вони ходили в невипрасуваних і брудних костюмах та сорочках, справляючи «хворобливе, негативне вражіння».

Особливо вразили Миколу події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався «з повним складом Кабінету Міністрів». Ця зустріч відбулася у Житомирі, у будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розлютив і викликав сльози розпачу «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, у недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках». А поруч блищали німецькі офіцери — суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.

Українські старшини, серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п’ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого — купка якихось міщан».

Партнерів не виявилося. І німці, які прийшли в Україну як союзники, замислилися, чи не стати їм окупантами. Адже співпрацювати на рівних не було з ким…

Тож прихід до влади Павла Скоропадського Микола, як і багато старшин, сприйняв із великими надіями. «День виборів Гетьмана, — писав Сціборський, — був для нас дійсним днем радості». Вірилося, що нарешті в Україні з’явилась тверда влада. Про це з надією говорили «скрізь — у помешканнях, кафе, театрах».

Микола отримав нову посаду — помічника повітового коменданта — і виїхав на Чернігівщину, в Козелецький повіт. Приступаючи до нової роботи, Микола швидко відчув, що «не все так гаразд, як здається з першого погляду». Гостро негативне ставлення селянства до гетьмана, завдяки якому до своїх маєтків повернулися «пани», призвело до думки, що надії на тверду владу можуть швидко розвіятися. Сціборський, уже повітовий комендант, витрачав неймовірні зусилля «для полагодження стосунків між землевласниками, селянами і мійським населенням». Та контрибуції і екзекуції селян, які перед тим розбивали маєтки, зводили ці зусилля нанівець. Уже в серпні на Козелеччині почалися селянські повстання, різко зріс бандитизм. У жовтні Сціборський зрозумів, що «справа скінчиться катастрофою». Так і сталося: повстанський рух охопив усю Чернігівську губернію. А підписання гетьманом грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією від 14 листопада 1918 року остаточно відвернуло Сціборського від нього. І у грудні він вже був у складі Республіканських військ, які оголосили гетьману війну.

Сціборський розумів, що до влади повертаються ті, які довіри до себе викликати не могли, але й захищати гетьмана йому вже не випадало…

У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема 1920 року він був ад’ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.

21 листопада 1920 року в складі української армії його інтернували. Перебував у таборі польського міста Каліша. У червні 1924-го закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР і був «прилічений до генштабу». Службу в українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад’ютанта штабу Окремої кінної дивізії. 10 червня 1924 р. командир Окремої кінної видав Миколі Сціборському посвідчення (ч. 460) такого змісту: «Цим свідчу, що ст. ад’ютант штабу дорученої мені дивізії, сотник при генштабі Сціборський Микола… виявив себе як бездоганний, національно-вихований старшина. Жодним карам не підпадав, під судом та слідством не був».

27 червня 1924 р. канцелярія Української господарської академії в Подєбрадах на підставі заяви Миколи Сціборського, надісланої з табору в Каліші, завела на нього особисту справу. З неї видно, що деканат економічно-кооперативного факультету спочатку не задовольнив його прохання прийняти до УГА. Підставою було те, що Сціборський не мав закінченої середньої освіти.

У вересні 1924 р. Сціборський нелегально прибув із Польщі до Чехословаччини. І почав наполегливу боротьбу за право отримати вищу освіту українською мовою. Він пише низку заяв. На адресу УГА надходить і звернення Ради Українського союзу студентів-емігрантів від 8 жовтня 1924 р., в якому, зважаючи на «видатні здібності» Миколи Сціборського, союз прохав піти назустріч його мрії. 17 жовтня сенат УГА ухвалив рішення прийняти Сціборського «матурантом». «Факт неприйняття мене до Академії, — знову пише він до ректора академії, — ставить мене в катастрофічне положення з тої причини, що засобів до життя не маю, а виконувати фізичні роботи не можу з огляду на те, що внаслідок війни залишився військовим інвалідом зі втратою 50 % працездатності, що стверджено документально двома спільними українсько-польськими комісіями. Положення моє погіршується ще тим, що матуральні курси при Громкомі (Громадянському комітетові. — Ред. ) в цьому році закінчують своє функціонування…»

Тяжким був і його матеріальний стан. За неповних три місяці він заборгував своїм приятелям 700 чеських марок. Врешті керівництво академії капітулювало перед відчайдушним натиском сотника-кавалериста. Його було прийнято на економічний відділ економічно-кооперативного факультету за умови здачі матуральних іспитів.

Серед оцінок іспитів першого семестру переважали «дуже добрі». Нижче «добре» оцінок не траплялося… Те саме спостерігалося й під час складення другого півкурсового іспиту — знову переважало «дуже добре».

6 березня 1926 року доктор Рибак знайшов у Сціборського активний туберкульозний процес лівої легені та неактивний туберкульоз правої легені. Лікар рекомендував перебування у відповідній кліматичній місцевості та відживлення…

За тему дипломної праці Сціборський вибрав «Аграрну політику українського націоналізму» (72 сторінки машинопису). У ній він зазначив, що «у виборі провідної ідеї кожної політики не вагаємося, нею є Величність, Потужність і Благо української нації».

Реферат на дипломну працю Миколи Сціборського писав відомий економіст і соціолог (за Директорії міністр внутрішніх справ і товариш міністра народного господарства) Олександр Мицюк. «Стиль автора добрий, — писав він, — лише місцями вкрались русизми («судьба») чи чехизми («перекрочили») і потрібуючі перекладу вирази в дусі Липинського…» Мицюк зазначав, що дипломна робота Сціборського написана «чисто в дусі мусолінізму». Звернув увагу Мицюк і на «імперіалістичну мрію» Миколи Сціборського. І не дивно, адже той проголошував необхідність «потужної експансії колоніального характеру на Близький Схід в імперіалістично-державних цілях».

Під час обговорення на семінарі «Аграрної політики українського націоналізму» Микола погодився лише з одним зауваженням Олександра Мицюка.

В особистій справі Сціборського є згадка про його реферат «До проблеми націоналізації промисловості», який він готував «у професора Щербини та доцента Шрамченка».

Є в особистій справі й лекційна книжка студента Української господарської академії Миколи Сціборського з великою фотографією.

Особиста справа Сціборського закінчена 9 квітня 1929 р. — саме в цей день він отримав диплом інженера-економіста.

Наприкінці хочу процитувати уривок із книги Миколи Сціборського «Націократія», який виявляє заперечення ним демократії як форми державного устрою у час революцій і катаклізмів. До таких висновків привів Сціборського власний життєвий досвід, його персональне знайомство з членами «українського парламенту» — Центральної Ради та її уряду. І ота нічна зустріч у будинку житомирського губернатора…

«…Приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму… — писав Микола Сціборський. — В стремлінню здобути виборчі голоси партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу і перетворюють проголошену демократією за «святе святих», свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: «вибити» з них побільше голосів за кандидата даної партії…

Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торговельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес… Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. Внаслідок — найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже більшості, — обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню «високих» ідей, ще більш понижуючих у суспільній опінії їх авторитет і вартість.

За таких умов демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після (Першої) світової війни, коли на підставі нею ж толерованих законів до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії, мета яких полягає в зруйнуванні й держави, і самої демократії. Тут ми маємо до діла… з цілковитим занепадом її самоохоронного інстинкту і з безнадійно-маніяцьким доведенням її засад «політичної свободи» до повного абсурду!.. Так витворився стан, відомий під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деградації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно… Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі негодні зрозуміти провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише «сліпим, реакційним і розкладовим силам»…

Фатальність її долі виявляється насамперед у неспівмірности її кличів із практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів, демократія другою рукою штовхає ці народи на «вістря ножа» твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.

Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру в свою місію, вона чим далі, тим все виразніше стає «човном», що йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і здійсненим стають все більш гострішими і нестерпними… Демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність і творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільности і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк діяти його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями машина. З ментом нарощення цеї рівноваги, коли вимагається найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби».

Нагадую, що український мислитель Валентин Мороз назвав «Націократію» Сціборського, «Націоналізм» Дмитра Донцова і «Призначення України» Юрія Липи триєдиним символом, що сформував українське «вірую».

Ось і все, що я хотів повідати зацікавленому читачеві про маркантну постать українського національного руху 1917–1940-х років — уродженця Волині Миколу Сціборського.

 

 

Михайло Палій-Сидорянський

 

 

Михайло Палій-Сидорянський увійшов в історію Визвольних змагань як командир Подільської групи (Групи особливого призначення) Української повстанської армії Другого зимового походу 1921 року. Ця група силою в 374 козаки і старшини 4-ї Київської дивізії Армії УНР 25 жовтня перейшла польсько-совєтський кордон, швидко здобула коней, перетворившись на кінну частину. В успішних боях пройшла вона Проскурівський та Летичівський повіти. Та на початку листопада під Улановом підполковника Палія-Сидорянського було тяжко поранено в ногу. Під охороною відділу з 20 козаків його відправляють назад до Польщі, а Подільська група на чолі вже з підполковником Сергієм Чорним попрямувала на північ у Житомирський та Коростенський повіти.

Зі спогадів учасника Другого зимового походу поручника Дмитра Зоренка «На партизанці» дізнаємося, що Михайло Палій-Сидорянський під час боїв кінця жовтня — початку листопада 1921 року неодноразово виявляв героїзм, перебуваючи весь час у передніх лавах. Оце, власне, і вся інформація, якою ми досі володіли, про героя Визвольних змагань Михайла Палія-Сидорянського.

Ніхто не знав навіть дати і місця його народження, отож і земляки були позбавлені можливості вшанувати рідну людину. Тепер ми можемо ширше дізнатися про бойове життя українського командира. І гідно вшанувати воїна Української революції, для якого «найвищою доцільністю була честь української зброї».

Михайло Палій-Сидорянський народився 8 листопада 1895 р. у Білій Церкві в родині свідомих українців Дмитра і Катерини Паліїв-Сидорянських. Дитинство провів у Білій Церкві та на родинному хуторі Сидори. 1910 року закінчив 6 класів білоцерківської гімназії. Був учасником українських учнівських гуртків, а пізніше студентського руху. 1912 року закінчив із відзнакою гімназію «Імператора Петра Великого» в Петербурзі. Тоді ж поступив до Петербурзького гірничого інституту. В 1914–1915 рр. він — юнкер Михайлівської артилерійської школи (Петербург). Здобувши чин прапорщика, до січня 1917-го служив у одній з артилерійських батарей царської армії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, був делегатом полкових, дивізійних і корпусних з’їздів, а також делегатом 2-го і 3-го всеукраїнських з’їздів військових у Києві. В гарячому січні 1918-го як командир кінного дивізіону залізничного полку був активним учасником боїв за Київ (отримав поранення у ліву ногу).

Михайло Палій-Сидорянський — один з організаторів і безпосередніх учасників антигетьманського повстання.

«Коли Національний Союз вирішив зробити повстання проти гетьмана, — писав Михайло в автобіографії, — мене було призначено командиром залізничного полку, з наказом розпочати повстання у Київі. Для розробки пляну повстання представниками всіх військових формацій у Київі був утворений так званий Київський Революційний Штаб, в який я ввійшов представником. На засіданні штабу на Михайлівській вул. в пом. п. Антоновича (я) був заарештований…»

Палія-Сидорянського разом з Юрком Тютюнником, Соломінським та Хилецьким засудили до розстрілу, виконання якого було призначено на 13 грудня 1918 року. Довідавшись про це, революціонери несподівано обеззброїли варту та комендантську сотню в Печерській фортеці, а також гетьманський панцерний відділ. 150 політичних в’язнів, що сиділи у фортеці, а тепер повстанців, на світанку вийшли на вулиці Києва й після завзятого бою за допомогою робітників опівдні 14 грудня оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. Внаслідок цього повстання війська Директорії наступного дня увійшли до столиці. Палія-Сидорянського було призначено помічником коменданта м. Києва та околиць.

Коли Українська Держава впала і значну територію України окупували російські більшовики, Палій-Сидорянський разом із комендатурою евакуювався до м. Жмеринки, де в лютому 1919 р. взяв участь в її обороні від колишніх союзників-більшовиків. Під час одного з боїв Палія було поранено в руку і залишено на полі бою спливати кров’ю. Та місцеві жителі врятували його.

Переховувався він у селах Таращанського повіту, населення якого навесні 1919 року виступило проти більшовиків. Підлікувавшись, став до лав повстанців, спочатку козаком, а згодом начальником команди розвідників повстанського загону на Таращанщині. Пізніше його призначено начальником кінноти, а тоді вже й отаманом повстанських відділів Таращанського повіту.

У липні 1919 р. підпорядковані йому загони з’єдналися з частиною отамана Юрка Тютюнника. З району Звенигородки повстанці вирушили назустріч Дієвій армії УНР. Приєдналися до неї наприкінці липня 1919 року. Далі вже як командир 4-го кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії, Палій-Сидорянський брав участь у багатьох боях проти червоних і денікінців. Після інтернування Армії УНР перебував у таборах Вадовиці, Олександрів-Куявський, Щипйорно…

У жовтні 1921 року в районі Гусятина Палій-Сидорянський сформував Групу особливого призначення Української повстанської армії Юрка Тютюнника і проти ночі 25 жовтня перейшов Збруч. Діставши на початку листопада поранення (розривна куля розбила праве коліно) під подільським містечком Улановом, повернувся до Польщі. Був тричі прооперований (перший раз у Рівному).

В особовій справі М. Палія-Сидорянського, що зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України, є копія довідки від 15 липня 1924 року. В ній стверджується, що Михайло Палій-Сидорянський, «український політичний діяч… в часах виборів до Польських законодавчих кіл у листопаді 1922 р. на Ковельщині багато прислужився вибору українських послів. За свою діяльність потерпів від польської влади, котра позбавила його приватної посади і посадила до в’язниці, де він висидів 5 місяців. Засобів до життя він не має і живе з власної праці… Олена Левчанівська, Сенатор, Посол до Сойму Б. Козубський…»

Покарання освітній інструктор Ковельської «Просвіти» Михайло Палій-Сидорянський відбував у Луцькій в’язниці з листопада 1923-го до квітня 1924 року. Після звільнення жив у місті Ковелі на Волині, в родині відомого українського діяча і колишнього посла до сойму, доктора Пирогова. Влітку 1924 р. полковник Палій-Сидорянський пише заяву до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина)… Закінчив її 30 червня 1932 р. «з успіхом добрим», здобувши фах інженера.

Палій-Сидорянський не належав до жодної партії. Ні польського, ні чехословацького громадянства не прагнув. Залишався громадянином УНР.

Жив у Празі, вчителював у гімназії. 1945 року після перемоги росіян у Другій світовій війні Михайла Палія-Сидорянського заарештовано совєтськими спецслужбами і ув’язнено. Подальша доля невідома, але напевно трагічна. Можливо, мені поталанить знайти його кримінальну справу і дописати біографію героя. А поки гукнемо «Слава!» білоцерківському козакові Михайлу Палію-Сидорянському, кров якого щедро зросила українську землю.

 

 

96. Борис Монкевич. Військовий та історик

 

 

«Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії… Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію…» — так починає свою книгу «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» сотник Армії УНР Борис Монкевич.

І ось 1917 року сталося.

Одразу після Лютневої революції почало стихійно формуватися Вільне козацтво. Виявилося, що «войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках». Століття неволі не знищили в народі військового духу.

І це засвідчило здібність українців до самостійного державного життя.

Книга Монкевича «Слідами новітніх запорожців…» — про славу української зброї, а якщо конкретніше — про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від Сарн на Волині до Харкова — через Житомир, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і звільнення його від більшовиків. Що важливо, Борис Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.

Тож хто він, цей Борис Монкевич?

Народився 25 березня 1896 р. в с. Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (в дівоцтві). До 1910 р. жив у Кам’янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Одесу. 1915-го закінчив тут реальну школу, а наступного року — Одеську військову школу.

В 1916–1917 рр. прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.

«(У) 1917 році після революції, — стверджував він у своєму «Списі життя», — (я) перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації». Був старшиною першого полку української армії — 1-го козацького імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Борис Монкевич — учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Крутами…

Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорунжий Монкевич не покинув служби в українському війську.

Подальша його доля пов’язана з 4-им Запорозьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, увесь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника.

Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 — травень 1920).

У листопаді 1920 року Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник (в подальшому видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР «На хвилях життя». Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів, а може, й авторів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехословаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. Тож у червні 1924-го він звертається до керівництва академії з проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо «Особисту справу Бориса Монкевича» почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року… Отож він продовжує жити в Польщі.

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів.

Перша відома його публікація з’явилась у «Календарі Червоної Калини на 1923 р.». Називалась вона «Крути: з давно пережитого». Наступні, відомі мені, публікації виходять уже 1927 року в журналі «Табор», що видавався у Варшаві, — «Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)» та «Піонери Українського війська». 1928 року в Львові виходить його надзвичайно цінна книга «Слідами новітніх запорожців…» У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, в яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема «Список лицарів Залізного Хреста» та «Короткий список старшин запорожців».

Наступного, 1929, року Борис Монкевич видає нову книгу — «Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців». Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: «Бій під Крутами», «Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.», «Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)», «Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.», «Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.», «Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)», «З останніх днів боротьби».

Давайте запитаємо себе: а що ми читали з цих публікацій?..

Отак ми знаємо історію Визвольної боротьби свого народу…

У передмові видавництва до другого видання споминів «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» (Нью-Йорк: Т-во запорожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: «Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів.

Але Провід був сліпий і глухий…

Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських «Наполеонів», Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії.

В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями…

Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки…»







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.48.199 (0.026 с.)