ТОП 10:

Волинський отаман Лукаш Костюшко



 

 

Незвичайно важко реставрувати біографії українських підпільників — адже вони завжди ховали будь-яку інформацію про себе, заплутували сліди, ховались за псевдонімами.

Але ж Лукаш Костюшко, про якого хочу розповісти, був не тільки організатором українського підпілля на Волині на початку 1920-х років, але й членом Української Центральної Ради в 1917-му! Однак його біографію ви не знайдете ніде.

От що значить бездержавна нація!

От що значить перервана історична пам’ять!

Народився Лукаш Костюшко в селі Дідківці Коростенського повіту орієнтовно в середині 1880-х років. До революції служив підстаршиною на російському флоті в Гельсінґфорсі.

Після вибуху Лютневої революції приїхав до Києва. Взяв активну участь в українському громадсько-політичному житті. Влітку був обраний до складу Центральної Ради (від української громади-колонії в Гельсінґфорсі). Став до лав української армії.

Військове звання мав невисоке — підхорунжий.

Після поразки Армії УНР залишився на Батьківщині для підпільної праці. Як видно, виявив неабиякі здібності, бо 1922 року вже був начальником штабу Волинської підпільної організації отамана Опанаса Петрика, що діяла на території сучасної Житомирщини. Ад’ютантом отамана був Федір Костюшко, напевно родич Лукаша; начальником польового суду — Андрій Лазаренко. Курінь помсти очолював учитель Іван Закусило.

Волинській повстанській організації підпорядкувалися загін отамана Длугопольського та Комітет звільнення рідного краю (житомирська міська підпільна група самостійницького напрямку). Штаб волинських підпільників готував восени 1922 року повстання. Початися воно повинно було актом помсти у вікопомному містечку Базарі…

Та чекісти розкрили організацію.

Лукашеві Костюшку вдалося уникнути арешту. Тікати довелося за кордон. Там він увійшов у контакт з видатним підпільником Яковом Гальчевським, якого Симон Петлюра призначив командувачем партизанських загонів та підпільних організацій Правобережної України. Гальчевський у таборах для інтернованих вишукував надійних старшин та козаків, які горіли бажанням продовжувати боротьбу.

Навесні 1923 року з цих сміливців було організовано три групи, які мали перейти Збруч до совєтської України для організації партизанського руху. Яків Гальчевський безпосередньо командував Подільською групою, сквирський отаман Іван Трейко — Київською, а Лукаш Костюшко — Волинською.

Першою, в червні, рушила Волинська група. Нараховувала вона 22 чоловіки, переважно старшин Армії УНР. Костюшко мав уповноваження підпорядкувати собі всі партизанські загони та підпільні організації Волині.

Завдяки сексоту зберігся словесний портрет Луки Костюшка: середнього зросту блондин, широкоплечий, кругловидий, виглядав на 38 років. Коли переходив Збруч, мав вуса та бороду «бланже». Розмовляв тихо.

Кордон здолали без втрат.

За Волинською групою відправилася Київська Івана Трейка і Оверка Куровського зі старшинами. Вони мали завдання «заснувати зв’язковий трикутник із Волинською групою».

Намагаючись встановити безпосередній зв’язок з Яковом Гальчевським, наступного місяця Лукаш Костюшко вирушив у рідне село Гальчевського — Гуту-Літинську на Поділля. Та 21 липня 1923 року в подільському селі Брусленів червоноармійці 24-ї кавалерійської дивізії вбили Луку Костюшка. Під час обшуку тіла було знайдено документи на ім’я Луки Орищенка.

Оце й все, що поки вдалося встановити про отамана Лукаша Костюшка — українця, який не змирився з поневоленням своєї Батьківщини.

 

 

Святий і страшний

 

 

Славетний український отаман Яків Орел-Гальчевський, підбиваючи підсумки Національно-визвольних змагань 1917–1920-х років, дав таку оцінку повстанським кадрам, які витримали на своїх плечах основний тягар війни: «В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний, — писав він. — Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну.

В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу…

Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі… Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка».

Василя Харка, помічника Якова Гальчевського ще з часу їхньої служби в Армії УНР, я й хочу згадати «незлим тихим словом».

Справжнє його прізвище Василь Сензюк. Родом він із подільського села Сахни. Військове звання — підхорунжий. Принаймні від січня 1921 року — активний учасник українського підпілля на Поділлі.

Як охоронець, Сензюк завжди був поруч зі своїм отаманом. Разом із ним ще у січні — лютому 1921 року обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, вишукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для продовження боротьби. Під час нічних мандрів «не одного сексота чи шпигуна чека післали (вони) чортам у зуби, а самі завжди виходили цілими».

На початку квітня 1921 року, формуючи новий повстанський загін, Яків Гальчевський призначив Василя Сензюка командиром другої сотні — на той час вона складалась лише із дванадцяти осіб.

Першою акцією Сензюка навесні 1921 року було знищення сексотів у селах Летичівського повіту та бій з ударною групою ЧК на хуторах під Деражнею, під час якого ворог втратив до 10 чоловік вбитими і пораненими.

Улітку 1921 року, коли Гальчевський затримався на південній Київщині, Василь Сензюк якийсь час перебував у загоні отамана Якова Шепеля. Після повернення Орла-Гальчевського Сензюк знову влився до його загону.

На початку березня 1922 року Сензюк очолив боївку, що виконала вирок Надзвичайного суду при штабі отамана Орла-Гальчевського, знищивши помічника командира військово-продовольчої комісії Літинського повіту Лапова. Це була розплата за санкціоновані Лаповим розстріли селян у Стасьовому Майдані наприкінці лютого.

Не злічити боїв і сутичок, в яких взяв участь Василь Сензюк, та не можна не згадати найтяжчого і найдовшого бою Подільської повстанської групи (власне, її штабової сотні) проти шести полків «Червоного козацтва» під командою комбрига-2 Івана Дубового. Ситуація ускладнювалася тим, що козаки були заскочені несподівано. Стався бій у лісі біля Манастирка, що під Літинецьким Майданом. Тільки ніч зупинила січу… В цьому бою було знищено близько 120 окупантів і близько сотні поранено. Козаки ж втратили двох побратимів і декілька коней.

Згадуючи цей бій, Яків Орел-Гальчевський зазначав: «Треба сказати, що в регулярній війні неможливо, щоб із такою малою силою, як 60 із чимось шабель, боронитися перед кількома тисячами ворога. З цього — висновок, що коли команда і козаки морально не заломляться, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення».

Якби наш народ був державним, козаків і старшин отамана Гальчевського вже давно б належно відзначили. А ми навіть не знаємо про це, а коли ж довідуємось, то не віримо, що таке можливо…

Та який би героїзм не виявляли козаки і старшини Подільської повстанської групи, все ж у другій половині 1922 року сили були явно нерівні… Тож 2 вересня після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу. Більшість козаків лишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі вісімдесяти бойовиків перейшов Збруч… Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк.

Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи — Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого родинного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями.

Та недовго отаманував Василь Сензюк: у ніч проти 27 липня 1923 року в районі Віньківців, що за 18 верст від Нової Ушиці, він потрапив у засідку ударної агентурної групи Подільської губернської ЧК. У бою Сензюка тяжко поранили…

У полоні Василь пробув недовго: вже на ранок його чиста душа Шевченкового Яреми відлетіла у рай. Та перед смертю Сензюк ще встиг дезорієнтувати ворога, сказавши, що група Гальчевського повертається до Польщі…

Так загинув святий і страшний — козак Василь Сензюк, який у час боротьби визнавав тільки один шлях — шлях перемог.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.005 с.)