ТОП 10:

Як не треба будувати державу



 

 

1917 року, коли на Батьківщині відбувались визначальні для неї події, Володимир Мордвинів примхою долі опинився на Тереку, серед чужих людей — терських козаків та кавказьких тубільців. Прагнення було одне і виразне: якомога швидше вирватися з Кавказу і повернутися на рідну Україну.

16 лютого 1918 року з Владикавказа почався його шлях на Батьківщину. Їхав потягом через Армавір. Пасажири з тривогою вслухались у громове гуркотіння гармат — десь за обрієм кубанські козаки вели боротьбу проти більшовиків…

Під Ростовом Володимир потрапив «уже в цілком большовицьку зону, і те, що я там бачив, — згадував він, — тяжко описати. Те ганебне знущання над людьми і те безглузде винищення людей людьми, в котрих прокинувся раптом хижий звір, — не може (бути) змальовано (і) найяскравішими фарбами… Та це ще були пуп’янки, тут ще не почувалося того безмежного національного антагонізму, що довелося мені спостерігати пізніше».

Хоч і з труднощами, Володимир все ж дістався Катеринослава. Далі поїзди не ходили: комендант станції пояснив, що біля Знам’янки — бої. Та оскільки на станціях, зокрема і на вокзалі Катеринослава, скупчилися переважно військові, яким «сам дідько був за брата», то їхня рішучість і відкрила дорогу на північ: під прикриттям кулеметів, всупереч волі коменданта, який обіцяв кожного, хто порушить його заборону, розстріляти, потяг рушив на Кременчук.

На Батьківщину Володимир Мордвинів повертався з важким почуттям. Він зауважив, що на більшості станцій, які траплялися по дорозі, військовими комендантами або комісарами майже виключно були «сопливі жидки», віком від 18 до 25 років (у своїх спогадах автор рішуче зазначив, що не є юдофобом, а лише констатує факт).

У Кременчуці Володимир став свідком двогодинного бою між німецькими військами, що підійшли із заходу, та більшовиками, які тікали з міста. Бій відбувся під станцією Потоки. Хоч більшовики чинили запеклий опір, та все ж були вщент розбиті німецькими лицарями…

Лише на початку квітня Володимир Мордвинів осягнув мету своєї подорожі — й опинився в Києві. В столиці української демократичної республіки не було чути української мови — попри те, що вона була визнана державною. «Навіть на Кавказі, — стверджував Мордвинів, — частіше чув я рідну мову…»

Його зачислили на попередню посаду в Державному банку — касиром. Незважаючи на те, що «було віддано силу наказів про українізацію у всіх галузях діловодства й суспільного життя», попри те, що більша половина службовців київської контори Державного банку були українцями за походженням, навкруги лунав «всєпонятний», а з усіх закутків чулося «глузування з українців, або, як… тоді висловлювались кацапи, «щірих», діловодство ж велося на такому неможливому жаргоні, що його не міг би зрозуміти ні українець, ані кацап…» У всьому відчувалося щось непевне, «старшина банківська дивилася на справу українізації як на щось тимчасове й напружено чекала… повернення до старого російсько-монархічного ладу».

Одного дня ці люди справді прокинулися в монархічній державі — тільки не російській, а українській. До влади прийшов Павло Скоропадський, якого на з’їзді хліборобів обрали гетьманом.

На думку Володимира Мордвиніва, «гетьман Скоропадський був усім чужий і нікому не відомий», тоді як члени Центральної Ради «були всім відомі старі українські діячі». В цій фразі Мордвинів зраджує свою невійськовість — адже Скоропадський був відомою (і популярною!) фігурою у військових та вільнокозацьких колах, та й у колах російської аристократії. Інша справа, що він досі не брав участі в українському русі. Але ж кожний починає своє сходження із першого кроку. Та й що з того, що Володимир Винниченко віддавна був відомий як літератор і революціонер, а Михайло Грушевський — як історик? Головне ж, як вони використали свій досвід — на користь чи шкоду Україні.

У своїх спогадах Володимир Мордвинів поставив запитання: «Що спричинилося до такої великої катастрофи, до тяжкої, сумної трагедії цілої, колись великої, нації?» Якби на це питання випало відповідати мені, то я якраз і вказав би на діяльність Винниченка і винниченків — україномовних більшовиків у вишиваних сорочках. Це справді була одна з вагомих причин нашої національної катастрофи.

Саме люди цього типу і розвалили Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського. Павла Скоропадського, який зі шкільної лави мріяв про те, що прийде час і він стане «малоросійським гетьманом». Ба більше, з дитячих років він вірив у свою зірку, переконуючи товаришів із Пажеського корпусу, що обов’язково буде гетьманом.

Збереглося цікаве свідчення дійсного статського радника камергера Володимира Гурка, що, коли Павло Скоропадський справді став Гетьманом України, честолюбство у нього настільки «розігралося», що він «мріяв про збереження звання гетьмана і після відновлення Росії». Сучасники стверджували, що Скоропадський хотів, визволивши Росію від більшовизму, приєднати всеросійський престол «до малоросійського гетьманства». Російські шовіністи були обурені тим, що гетьман скрізь підкреслював своє «щире українство» через «посилене вихваляння українських славнозвісностей — Шевченка і Мазепи», до того ж, за висловом Володимира Гурка, «совершенно зря клеймя будто бы испытанный Украиной в течение двух с половиной веков русский гнет»…

Після входження Директорії до Києва в середині грудня 1918 року під спів козацьких переможних пісень, у Республіканському війську, зазначав Мордвинів, «почалася червоно-більшовицька агітація», під впливом якої українські частини почали переходити на бік червоних. Чому ж українські частини не виявили відпорності до московської агітації? Чи не тому, що більшовицька пропаганда винниченків підготувала малоросів до сприйняття комуномосковських гасел, серед них і найголоснішого — «грабуй награбоване!»…

Директорія в Києві надовго не затрималася. Вже наприкінці січня 1919 р. почалася евакуація державних установ. Тікали від Красної армії на Поділля, до Вінниці. Та населення Поділля, знесилене п’ятилітньою війною і розпропагандоване більшовиками, «дуже неприхильно поставилось до нашого війська», стверджував Володимир Мордвинів. «У кожному місті й містечку, в кожному селі», де розташовувалися частини Армії УНР, «доводилося все брати зі зброєю в руках». Населення бачило в українському війську «не своїх, близьких людей, що йшли вмирати ради них же, ради їх же визволення, а ворогів».

Блукаючи разом з урядовими інституціями Україною, Володимир Мордвинів врешті опинився в Рівному, де якийсь час налагоджував роботу в Рівненському відділі Державного банку, а 1 червня 1919 року добровільно зголосився до відділу Сірожупанників, що на той час доформовувався в Тернополі після тяжких боїв на Волині. «Те безладдя, що панувало в Тернополі в той день, коли ми виступали на Збараж, — писав Володимир Мордвинів, — не надається до висловлення». Подібне безладдя супроводжувало весь шлях Директорії. Анархія була і в Києві, й у Вінниці, в Рівному та Любарі.

У складі українського війська Володимир Мордвинів «походом» пройшов усе Поділля і наприкінці серпня 1919 року опинився під Одесою. Цей похід він описав у невідомому мені дописі.

У другій половині листопада 1919 року причвалав він, «голодний, обдертий і хворий», до Кам’янця — напередодні окупації його поляками. З’явився у банк. Директор банку Кость Клепачівський виділив своєму колишньому працівникові «кутик» і прийняв його на роботу, давши таким чином можливість «трохи очухатися».

Потім була «безглузда евакуація з безпечного Кам’янця до небезпечного Проскурова». Володимир на цей раз не поїхав із державними установами, а лишився в Кам’янці. Евакуйоване майно «загинуло в Проскурові, — цінності було розграбовано, а урядовці повтікали до Польщі». Дехто повернувся до більшовицької зони окупації. «Лише невеличка частина державного скарбу врятувалася від цієї катастрофи, — свідчив Володимир Мордвинів, — решта ж найбільших цінностей у мільярдах золотих карбованців», яких би надовго вистачило, щоб провадити війну та утримувати уряд, «загинула по-дурному» через «нерозторопність, а може, й злочин»…

У серпні 1920 року В. Мордвинів вступив до Українського державного університету в Кам’янці-Подільському та став на службу рахунковим урядовцем до Подільської фінансової палати. Згодом записався козаком до охоронної сотні банку, яку очолював Іван Несходовський.

Невдовзі почалася чергова евакуація. «Знов при цій евакуації я побачив те ж безладдя, ту ж нерозпорядимість та розгубленість вищого начальства, що були й перед тим причиною Проскурівської катастрофи…

Цінності, що ще залишилися, врешті-решт, було помалу цілком розкрадено в Ченстохові з благословення міністрів фінансів… Багато урядовців, бувших директорів та Міністрів, забезпечивши себе про чорний день копійкою, постриглися в попи й тепер десь на Волині навчають народ, як треба будувати державу», — так закінчив свою оповідь студент Української господарської академії в Подєбрадах Володимир Мордвинів.

 

 

Рукостискання наших ворогів

 

 

Юрій Костянтинів, колишній старшина Київського авіаційного парку, під час евакуації з Кам’янця-Подільського в листопаді 1920 р. прибився до Окремого запорозького авіаційного загону.

18 листопада авіатори вже були у Волочиську, а проти ночі 20 листопада їх перепровадили на «польський бік», до Підволочиська. В своєму спогаді Юрій Костянтинів зазначив, що слово «польський» він вжив «для зазначення терену, окупованого польськими військами»…

21 листопада, близько 11 години ранку, прилетіла чутка, що більшовики перейшли польський кордон і просуваються до Підволочиська. Серед установ уряду і Армії Української Народної Республіки «знялась страшенна паніка». «Треба мати на увазі, — писав Юрій Костянтинів, — що в нас було досить багато злочинного елементу, для якого всяка паніка була влучним моментом схоронити кінці своїх «грішків», бо якраз тут за кордоном наспів час відчитуватись у витратах тих грубих міліонів, якими вони досить безсоромно й не рахуючись із державним інтересом розпоряджались». Оці елементи «ловко підтримували панічний настрій».

У час, коли багато хто загубив у паніці голову, на стоянці вантажних автомобілів запорозької авіації шофер Е. П. і хорунжий К., обнявшись і вбираючи очима український берег Збруча, чуло виводили:

 

Де ти бродиш, моя доле?

Не докличусь я тебе…

 

Юрій Костянтинів аж засміявся, побачивши таку картину, — хоч настрій був препоганий…

Після цього пішов до мосту подивитися, як переходять Збруч частини Армії УНР.

Коли підійшов, міст переїжджали валки бойових частин та якихось установ. Ось пройшли перемикінці[14]з оркестром.

По той бік Збруча чулись згуки бою. Раптом біля залізничного мосту пролунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях.

За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на «польський» бік. «Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом».

За 5–10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського кулеметника поверх їхніх голів зупинила розпашілих погонею більшовиків.

На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися.

Так — рукостисканням наших ворогів — і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі.

 

 

70. З іменем Господа на устах…

 

 

Цей спомин не давав їй спокою все життя…

Вже смеркало.

Разом із чоловіком вона їхала возом додому. Раптом захропіли коні, кинулись убік і стали.

— Що трапилось?!

Між Ладижином і Лукашівкою в полі при дорозі в калюжі крові лежало двоє.

Подорожні зі страхом почали приглядатися.

Це були парубки, майже хлопчаки, тільки що порубані. Один уже не подавав ознак життя, а інший тихенько стогнав.

Порубали їх оті двоє кінних червоноармійці, які зустріли фіру при виїзді з села. «За що? Хто ці нещасні? Молоді повстанці? — прорізували мозок думки. — А може, за те їх порубано, що вони могли колись стати повстанцями?».

— Треба взять, довезти до села, а там…

— А як побачать? Порубають, як і цих… І кинуть у полі, щоб ніхто не підібрав, бо побоїться кари — не возись, мовляв, із «бандітами».

— Боже! Що ж робить?! Вони ж люде!

Тривожні роздуми перервало хрипіння…

— Г-го-о-ги-и.

— Що?! Води хоче?!

— Господи ж, немає тут нічого…

Жінка тихенько заплакала. Очі її раптом зустрілися з поглядом чоловіка. Вони без слів зрозуміли одне одного: нещасних брати небезпечно.

— Нехай вас Бог рятує, святі мученики, — донеслося з воза.

Чоловік із білим як крейда обличчям тремтячими руками смикнув за віжки.

Заскрипів віз і невдовзі розчинився в темряві.

А у вухах продовжувало звучати:

— Г-го-о-ги-и.

Коли наблизилися до свого села, почули спів москалів.

Та підвивання собак.

Був листопад 1920 року.

 

 

Іван Максимчук

 

 

Козака Івана притягли до клуні ладижинського священика…

Червоноармієць побіг доповідати командиру полку, що зловлено «бандіта»…

Ось вже й командир скрипить чоботами по снігу.

— Ти кто? — запитав він бранця, витираючи масні губи.

– Іван Максимчук.

— Бандіт?

— Повстанець із ватаги Дорошенка, — спокійно відповів той.

— Мноґо вас?

— Не знаю.

— С кєм в сєлє імєєтє связь?

— Не знаю.

Засвистіла нагайка і обвилася гадюкою довкола шиї.

Виступила перша кров…

— Так с кєм, ґаваріш, знаєтєсь в сєлє?

— Не знаю.

— А ну, пащєкачітє єво.

Максимчука прив’язали до стовпа. Звідкілясь у руках червоноармійця з’явилась швайка. І помутився світ козакові в очах…

Та новий удар швайкою знову нагадував, що він ще живий… Біль пронизував усе тіло. Нелюдський крик все ж вирвався з козацьких грудей…

— А-а-а-а!..

— Ну что, будєш ґаваріть? — вдоволено запитав червоний командир.

— Буду… Розв’яжіть тільки…

Хвилину без болю він використав для того, щоб урівноважити дихання. І, зневаживши смертельну небезпеку, несподівано заспівав: «Ще не вмерла Україна…»

Більшовики спів прикоротили швидко. Вистачило кількох ударів. А командир 407-го полку повернувся до попівської хати продовжувати вечерю…

 

 

За брата кров

 

 

У Клебань, що між Тульчином і Брацлавом, кінний відділ більшовиків увійшов без пострілу. Доки ще загін гадюкою втягувався між хати, з села вже повтікали майже всі юнаки. Село завмерло в очікуванні нещастя. Хто такі «товаріщі», вже знав кожний…

Та потомлені походом москалі не дуже бешкетували. Повечерявши, вони швидко полягали спати…

А вночі в село ще тихше увійшли повстанці гайсинського отамана Лиха-Дорошенка… Діяли за наперед визначеним планом, тож отаману не довелося віддавати наказів. Козаки невеликими групами розійшлися по хатах, де стали на постій більшовики.

Невдовзі їх, сонних і невдоволених, почали зводити до отамана. Було холодно, і допит не проводився. Та й про що було говорити? Не перевиховувати ж їх…

Усі розуміли повстанське правило: полонених взимку немає. Тож залишалося лише почати кривавий бенкет.

Козаки різали ворога з насолодою. На час екзекуції людська подоба спала з лісовиків. Очі їхні світилися утіхою і наче промовляли: «Це за смерть Івана Максимчука… А це за смерть наших батьків, сестер і братів…»

Москалів було вирізано до решти. Гора їхніх тіл рухалася і хрипіла.

Перелякані коні нервувалися…

Справивши криваві поминки по Іванові Максимчуку, якого більшовики замордували в Ладижині кілька днів тому, козаки почали збиратися в дорогу.

Усі розуміли, що це була помста не лише за Івана. Це була «помста за насильство, за втрачене життя, спокійне і безпечне, за сон у лісі зимою на снігу, за голод, холод і нужду, за сльози матерів і сестер, за кров братів, за всі грабунки, за арешти і розстріли синів найкращих України», — так писав вже на еміграції Степан Радзієвський, повстанець загону гайсинського отамана Лиха-Дорошенка.

 

 

Під Кабардинкою

 

 

Кубанський отаман Микола Букретов нарешті розірвав стосунки з Добровольчою армією, і кубанці відступали тепер «самостійно». Спершу йшли на Майкоп, потім повернули на Туапсе, бажаючи вийти до моря. Розраховували, що англійські кораблі вивезуть їх.

«Хоча в Кубанському війську й нараховувалось до 100000 чоловік, але ж для військової людини було видко, що ця армія не для перемоги, — свідчив старшина 11-го пластунського батальйону Гайдамацької дивізії Кость Майгур. — Тут зібрались люди, котрі лише тікали від більшовиків».

Серед війська сновигали й цивільні біженці — переважно рідня козаків та старшин.

21 березня 1920 р. попереду замаячили гори, а це означало, що справа з харчуванням погіршиться ще більше. Кость Майгур разом із 13 козаками та прикомандированими юнкерами (8 осіб) перебував у розпорядженні штабу Гайдамацької дивізії, тому добре бачив, які реальні сили мали кубанці й що собою являли більшовики. За цей відтинок фронту, окрім Гайдамацької дивізії (13000 шабель), відповідали Лінейна дивізія (8000 вершників), 11-й пластунський батальйон (600 козаків) та 13-й пластунський батальйон (1000 осіб).

Сили більшовиків були значно менші: піший полк у три-чотири тисячі багнетів та 120 вершників, збитих у дивізіон. Але ініціатива і перевага були на боці червоних. У штабі Гайдамацької дивізії розуміли парадоксальність ситуації, тому вирішили переломити несприятливий хід подій і несподівано атакували ворога.

Операція завершилась повним успіхом: у полон захопили до 300 червоноармійців, а головне, в руки козаків потрапив обоз із харчами. Ситуація покращилася. Настрій козаків піднявся. Та наступного дня більшовики, з однією гірською гарматою, пішли в протинаступ уздовж залізниці.

Кубанці мали бронепотяг, здавалося, чого їм боятися єдиної більшовицької гарматки? Та серед деморалізованого кубанського воїнства почалася паніка… Напевно, виникла вона серед цивільних, а вже потім перекинулась на військових. Та, врешті, яка різниця? Головне, як зазначав Кость Майгур, «весь наш конгломерат, що мав назву Кубанська армія, зачав утікати».

Ніяка сила вже не могла зупинити цих людей — ні крики, ні погрози, ні постріли в повітря. Весь схил гори був устелений людьми. Це вже була не армія, а «хмара людей та коней. Жодного порядку, жодної дисципліни… Старшини дивізії спиняли поодиноких людей, але ж ніщо не помогло; люди згубили розум і бігли як одурілі».

Серед лінійців, які досі втримували порядок, теж почався заколот — на них вплинула панічна втеча Гайдамацької дивізії.

Від сорому і розпуки в Майгура виступили сльози. «І, дійсно, соромно й подумати, від кого ці тисячі людей тікали». Від кінного дивізіону та невеликої кількості піхоти, що праворуч і ліворуч йшла правильними рядами та стріляла залпами. А кулі, між іншим, пролітали, нікого не зачіпаючи. Та хтось крикнув панічно: «Нас одріжуть!» І цього було досить, щоб люди побігли.

Козаки справляли враження «зовсім божевільних». Які вони були перелякані! На битому шляхові, що, кружляючи між горами, стелився до Туапсе, кубанці губили рештки честі. Вже не чути було гармат і рушничних пострілів, а козаки, ще недавно горді й зарозумілі до городовиків, чавили один одного.

Кость Майгур та його відділ мовчки спостерігали за трагедією свого народу. Ще вранці вони виконали завдання штабу, зірвавши міст на річці Пшиш. Під час виконання іншого завдання (мали зірвати ферму) Майгура контузило вибухом із більшовицької гармати. І ось тепер на нього, немічного (не володів ногами), накинулася жінка сотника, якого Майгур послав перед тим зняти телеграфні проводи. Жінка на всі заставки лаяла Майгура за те, що він буцімто послав її чоловіка «в лапи большовиків». Вона лаяла і з відчаю плакала. Заспокоїлась лише за півгодини, коли побачила свого мужа, який повернувся із завдання.

Відділ Майгура в повному порядку відступав останнім. На дорозі людей вже не було. На шляху валялися найрізноманітніші речі та сміття… Біля спорожнілої станції Гойт відділ Майгура заїхав до лісу. Розвели багаття і, потомлені, заснули мертвим сном.

 

 

Мрії та дійсність

 

 

Разом із товаришем Хведьком, ледь закінчивши школу, покинув Яків Нестеренко рідне місто з вірою та світлими мріями про своє повернення як переможця… Хведько загинув вже за два місяці, як вийшов із батьківської оселі боротися за Україну.

Шлях Якова був довший. І страшніший: у його очах застигла смерть сотень людей — побратимів, ворогів, випадкових стрічних. «Але чому я так примирився з цим, спокійно згадую те, що так хвилювало мене?!» — думав він, сидячи за польськими дротами в таборі для інтернованих.

Бо Хведько помер.

А з його смертю вмерли і мрії… Які мріяли разом…

Перед очима Якова стояли лише картини жахливого лихоліття.

Ось перейшли Збруч…

Рушниця відчуває міць і тепло долонь Якова. Нестеренко щасливий: по-перше, він на волі, табори залишилися в минулому, по-друге, в нього рушниця, а у багатьох товаришів немає що стиснути в руках — гвинтівок лише двісті на п’ятсот козаків. Щоправда, близько сотні вояків одержали по гранаті.

Збруч перейшли через греблю, яка впиралася у млин. Одтягнули рогатку з колючого дроту. Підійшли до млина…

Ніч. Змовницьки блимають зорі. Тиша. Лише глухо шумить вода. Та калатають серця.

Млин вже оточено… Всередині троє чоловіків, які не підозрюють, що жити їм лишилося лічені хвилини. Навіть менше. Ось команда, і в млин вриваються роз’ятрені козаки.

Боротьба була короткою. Яків запам’ятав лише перелякані обличчя та дикі очі приречених… Їх задушили…

Знову тиша. Ось хтось іде з ліхтарем. Міряє останні кроки свого життя. Звісно, не здогадується… Страшний удар прикладом по голові. Хрускіт… І знову тихо… Подібна доля чекала ще чотирьох. Відділ особливого призначення підполковника Михайла Палія-Сидорянського збагатився на вісім рушниць.

На світанку 27 жовтня вийшли на село Іванківці. Основні сили лишилися за дві версти, а чота 1-ї сотні відділу ввійшла крадькома в село. В одній хаті через шибку побачили в кутку чотири рушниці й чотири постаті на підлозі. За хвилину їх вивели в білизні на мороз.

На майдані, поруч зі штабом уже остигали сім трупів. Біля паркана розстріляли і цих чотирьох. На їхні обличчя Якову не хотілося дивитись…

Уже тиждень йшов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. «Ми жорстокі, ми немилосердні, — повторював Яків, — у нас немає полону…»

Нерви притупилися остаточно.

Ось зловили ватажка карного відділу. Матрос. Великий, молодий, вродливий. Цілує портрет своєї нареченої. І спокійно стає під кулі… Знову смерть…

Далі розстріляли трьох червоноармійців, які стерегли ліс. Селяни, що рубали дерева, з жахом дивилися на розправу.

— Хто ви? — несміливо запитав один, молодший.

— Бандіти-петлюровці, — почув саркастичну відповідь.

Дядько, поспішно оглянувшись, повідомив, що в село до батьків приїхала з Радомишля чекістка.

І ось вже п’ятеро вершників із більшовицькими зірками на шапках їдуть із дядьком у село…

За півгодини її привели. «Молода, жидівочка, гарна. Тільки очі якісь нелюдські, дивляться вбік». Питає:

— Што вам, таваріщ камандір, нужно?

Підполковник, командир відділу, розпитує у неї про «бандітів». Чекістка спокійно і самовпевнено відповідає:

– Іх тут уже нєту…

Їй кажуть, що вона помиляється, що «ми — ті самі бандіти».

Не вірить, сміється… Та ось посмішку змінює жахлива гримаса — нарешті втямила, що її не розігрують. «Кидається на коліна, обіцяє золото, пропонує своє тіло, аби тільки жити…»

Її повісили при дорозі. Від землі підтягували поволі. Вже мертвій почепили на груди записку: «Така доля чекає вас усіх».

Перші бої з великими відділами червоних настрою не підняли… Як зацьковані звірі, мусили ховатися в лісах…

Ось зловили «великого, як дуб, кацапа». Останні метри він пройшов у самій білизні. Снігу було по коліна. Лютував мороз. Несподівано багнет вп’явся в груди ординцеві. Яків був серед тих чотирьох, які добивали його багнетами «як скотину». Два, три удари, чотири, п’ять… Червоний нарешті не витримав:

— Давольно с мєня, таваріщі… Хватіт…

За одинадцятим ударом він затих. «Ні, я вже не людина, — думав Яків. — Я стратив все людське…»

Живі намагалися здолати нелюдські муки. Холод, рвані сорочки, розідрані шинелі, ноги в ганчірках.

А довкола безмежний сніг…

А за пазухою лише шматок замерзлого хліба і десяток набоїв.

Голод і на кожному кроці смерть…

31 жовтня 1921 року вийшли до села Чудинівці, що над Богом. Звернули увагу, що біля однієї хати — кільканадцять посідланих коней.

Їхні господарі пиячили. Вони й стали новою здобиччю…

Дванадцять полонених. Перед тим як кінчити їх, роздягли — хто ж одяг дірявитиме, коли козаки голі й босі?

Повели до берега, подалі від хат. Раптом приречені кинулись у різні боки. Але козаки спокійні, а річка широка. Кожний вибрав собі живу мішень і спокійно цілився.

— Все їдно нікуди не дінуться.

Один втікач із відчаю кинувся в річку.

Та кулі настигли всіх однаково: кого на березі, кого в річці.

Кров на воді підтвердила правду стрільців. І тіло щезло під водою… Хто тепер докаже, що він був? Не було… Риба з’їла…

І знову…

Піймали зрадника…

Скільки ж їх?!

І знову за село, подалі од людей…

Роздягається сам. Плаче… цілує ноги. І раптом кидається тікати…

Кіннотник наздогнав його швидко. І голова впала у сніг…

А тепер треба рятуватися самим.

Відділ Палія оточено.

Бій триває з чотирьох годин ранку. Козаки відбиваються, здається, від удесятеро сильнішого ворога. До лісу — далеко. Не добігти. Все ж Яків тікає засніженим полем.

«Дикі обличчя, блиск сталі… Зойки…» Червона кіннота жалю не знає. «По полю бігають люди-звірі, а за ними ганяють инші люди-звірі…»

Жах м’ясорубки вже позаду. Ось Тетерів, Бородянка, Ворзель… Недалеко Київ. Але про визволення столиці навряд вже хтось мріє. Подалі б від неї — адже там сила червоного війська. Свіжого, готового до великих переходів…

Їхали шляхом, яким два дні тому шукав правди Юрко Тютюнник. Його переслідувала кінна бригада Котовського. За котовцями йшов відділ, однією з нервових клітин якого був Яків Нестеренко. А за ними знову сунули червоні.

Здається, «тисячі червоних звірів» полюють за цими двома розладнаними сотнями… Все ж із зачарованого більшовицького кола вирвалися. Довелось повстанцям «стати більшовиками» — «таваріщамі». Під машкарою «асобава атдєла па барьбє с бандітізмом» таки легше минати червоні застави. Навіть селянам не відкривались, що вони «петлюрівці».

У селах аж кишіло від москалів.

От і «визволили» Україну. Треба поспішати, поки не виявили, хто є хто. З півтисячного відділу лишилося двісті. Зарубали Андріївського. «Сьогодні його, — думав Яків, — а завтра мене».

Ось вже і Любар. Видно церкву. Польський рятівний кордон уже недалеко.

На мобілізованих підводах доїхали аж до польських прикордонних стовпів… Хоч і ховалися від селян і намагалися говорити московською, ті добре розуміли, кого везуть до кордону. Тож прощалися дуже щиро, а дехто з селян плакав, — згадував учасник Другого зимового походу поручник Дмитро Зоренко.

Кордон перейшли організовано, колоною. Селяни ще довго дивилися їм услід. Чи побачать коли ще українське військо?

А по той бік кордону почався новий етап драми: козаки мусили здавати полякам зброю, віддавати коней. «Більшість козаків, і то найстарші, плакали, як діти, — писав Дмитро Зоренко. — Польський майор, а за ним і всі польські офіцери теж не витримували й один по одному, виймаючи хустки з кишені, заходили до будинку. Деякі козаки, в розпачі, потрощили свої рушниці… Горе переможеним!»

 

 

75. Починалася весна 1922 року…

 

 

Скільки було повстанців у Чорного Ворона? Стільки, скільки потрібно: потрібно двоє — було двоє, треба 10 — буде 10, треба 50 — зголоситься і 50. Загалом до сотні козаків міг зібрати подільський отаман. Наскакував на більшовиків і знову розпускав хлопців по хатах — своїх та чужих. А ворог мотався околицями, шукаючи тих, хто завдав йому несподіваного і болючого удару.

На цю зиму отаман під вигаданим прізвищем — не таким, щоправда, голосним, як повстанський псевдонім, — влаштувався помічником завідувача з видачі транспортів. Та, довідавшись, що в ЧК запідозрили його, Віктор Чекірда (таке було дійсне прізвище отамана) мусив негайно зникнути.

І знову влаштувався під самим носом у ворога, коло цукроварні, де стояла більшовицька залога…

Раптом в одну неділю в сінях почулося:

— Здоров, куркуль, давай жрать!

Чекірда ледь встиг скочити на горище….

Це були «сєвєрниє братья».

Отаман добре чув, як непрохані гості «замовляли» собі мед, сметану, вареники, курятину… Казали, що невдовзі сюди прийде їхній командир.

Господар присягався, що сметани немає.

— Кантррєволюция?! — гаркнуло знизу. — А ето відіш?! — І лапотник показав нагайку.

— Але господин… товаріщ… барин, чи як там вас?.. — намагалася сперечатися господиня…

Побоюючись обшуку, Віктор виліз на бантину, а з неї глибоко пірнув у сіно. За хвильку почув, що хтось обережно ходить по горищу. То була Марися — наймолодша, 14-літня, дочка господаря. Як кішка, вилізла вона на бантину і звідти звернулася до отамана:

— Ой пане Чорний Ворон, нате вам кусок хліба і сала, бо обідать ледве прийдеться сьогодні. Біда! Сьогодні в нашім селі став на дньовку карбаталіон. У нас командир якийсь… Мамка побігли до Софронової Явдошки за сметаною, бо хотіли бити «за контрреволюцію»…

Від дівчини Чорний Ворон довідався, що каральний батальйон вирушає в путь завтра вранці — йде в дальнє (20 верст!) село, яке відмовилося здавати продподаток. До того ж у тому селі хтось забив червоноармійця.

Скоромовкою поінформувавши отамана, Марися набрала з мішка гороху й понесла до хати.

— А татко полізуть на горище по тютюн, то й все розкажуть, — на прощання сказала вона.

Справді, невдовзі виліз на горище і господар. Оповів те саме, що й метка дівчина. Отаман дав йому завдання переказати хлопцям, які влаштувалися в сусідній хаті, що він чекає їх о 8-й вечора в рові за цвинтарем.

Попрохав також послати когось до лісничого, де завжди гостював хтось із повстанців, і передати, щоб наполохали червоних у містечку, зробивши «нальот» на зсипний пункт.

Господар пішов, а Чорний Ворон витягнув із торби «Три мушкетери» Олександра Дюма і зачав читати… Читав, доки не заснув. Збудив його господар.

Надворі вже сутеніло. Дядько повідомив, що з усіма завданнями впорався, і простягнув отаманові листа. В ньому повідомлялося, що до містечка приїхав секретар «ком’ячєйкі» і що о 8-й вечора 15 козаків із двома «Люїсами» піднімуть стрілянину, а дядьки одночасно «нападуть із мішками на зсипний пункт». «Нехай кацапня трохи вгамується, хай дрижать, падлюки», — так закінчувався лист.

Поки Чорний Ворон читав, дядько бідкався, що червоні поставили в нього п’ятеро коней, а один жеребець покусав тільну корову й тепер, певно, пропаде молоко. Жалівся, що москалі беруть у хаті все, що бачать, а він «до того не звик». Казав, що комісар дуже лаявся, коли довідався, що він відіслав в якесь інше село своїх старших дочок.

Наприкінці короткої розмови домовилися, що господар повідомить, коли можна буде прошмигнути з горища надвір. О пів на восьму після сигналу Чорний Ворон наважився — і тінню промайнув через двір за клуню. Коли вже проходив повз хлів, двері прочинилися і Марися простягнула йому клунок.

— Це на вечеру, — стиха сказала вона, і, засоромившись, причинила за собою двері…

За кілька хвилин Чорний Ворон уже був за городами. В цей час із боку містечка почулася стрілянина. Не прискорюючи ходи, він прямував до умовленого місця. Коли дійшов до рову, стиха свиснув і занімів в очікуванні відгуку.

З рову, прямо у нього під носом, почувся такий же тихий свист. І отаман зіскочив до товариства. Не було лише Скорого зі своїм «співмешканцем» — виявилося, що в хаті, де вони переховувалися, зупинився політрук, навколо ходила варта і непомітно вибратися було неможливо…

Почувся стукіт копит. Троє вершників промчались у бік містечка — червоні били на сполох.

Шукаючи зручного місця для засідки, повстанці пройшли ще з півверсти і знову залягли в рові. Стрілянина в містечку ставала густішою. Серед рушничних пострілів вирізнявся впевненістю голос «Кольта». Було холодно, довкола розлігся густий туман. Сіяла мжичка. Та — що поробиш — треба сидіти. Чекали на каральний батальйон, який мусив рушити на згуки бою.

Неголосно оповідали про останні події. Один із повстанців розказував, як сьогодні «товаріщ» ледь не кинув його коням за драбину замість сіна.

Отаман згадав про згорток Марисі й запропонував перекусити. Розгорнули. Знайшли чотири калачі й… дві гранати.

Чорний Ворон із вдячністю подумав про дівчину, яка, можливо, ще й досі мерзне в хліву — аби лише не потрапити червоним на очі.

Розламали калачі. Та їсти не довелося: хтось вже хляпав дорогою. Спливло кілька напружених хвилин. Над повстанцями повільно проплив силует. Один, другий… Це розвідка.

Коли передова стежа ворога пройшла далі, отаман сказав, ні, скоріше подумав:

— Стріляти в голову колони… І розсуньтесь трохи.

Його мовчазну команду почули, бо розсунулись.

Минула ще хвилина напруженого чекання. Каральний батальйон сунувся тихо, мов мара. Було чути тільки чавкання болота і форкання коней. Та дзеленчав інколи трензель. Ось із туману з’явилися неясні силуети трьох вершників.

Стиснувши в руці Марисину гранату, отаман штовхнув ногою сусіда, мовляв, будь готовий. І враз із рову блиснуло п’ять рушниць. Потім освітив дорогу вибух гранати.

Бачила б Марися, що накоїла… «Мара місила на місці болото, кипіла, клекотіла. Щось душилося, хропіло».

Хтось дико заволав:

— А-а-ай!!!

Карбат, злякавшись цього розпачливого крику, пішов урозтіч — аж земля гуділа. А вслід стріляло лише шість рушниць.

Перед повстанцями бився в судомах кінь, змушуючи їх підніматися над ровом… «Нараз із боку цвинтаря почувся крик, стріли: цілий цвинтар ніби ожив вогниками». Отаман здивувався і припинив стріляти… А з більшовицької застави раптом заторохкотів кулемет. Коли кулі заспівали зовсім поруч, повстанці зникли в рові. Бігли, нахилившись, досить довго, а вслід продовжував насміхатися кулемет.

Мокрі як хлющ дістались повстанці містечка. Воно принишкло, лише на зсипному пункті було весело: дядьки ділили продподаток.

— Помагай пан Біг, — сказав отаман, проходячи повз селянина, який накладав нашийники на коней, збираючись від’їжджати.

— Спасибі. А куди вас Бог провадить?

— Все одно.

— Так сідайте, я вас підвезу. Дорога тут все згори — аж до нашого села. А там червоного духу нема.

Попрощавшись із товаришами, Чорний Ворон та супроводжуючий його козак вмостилися на підводу. А дядько, вйокнувши, збуджено оповідав:

— Забили секретаря ячєйкі та ще якихось двох «товарищів»… А наших було видимо-невидимо — можна було ціле місто забрати в мішки — не те що зсипний пункт. Мабуть, сам Чорний Ворон був, але ніхто його не міг пізнати, бо темно ж. Він наказав розібрати лише зсипний пункт, і оце везу для шости господарів… Буде пшеничка на Паску.

При слові «Паска» козак, що оберігав отамана, з жалем згадав вголос про калачі, які залишилися в рові.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.233.78 (0.047 с.)