Та Українська окрема бригада

«Козаки ходили засмучені й невеселі… Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо». До того ж закружляли нові чутки — люди казали, що «червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях — усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати».

Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: «Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт».

«Здати зброю — ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо», — чулося скрізь. Адже без зброї козак — вже не козак. Кожен розумів: «Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!»

Після довгих вагань вирішили розійтися по хатах зі зброєю. Щоб приховати цей намір, організовано, загоном, пішли ніби в напрямку «на Ялисовет», а тоді повернулись. Пустили чутку: «Хотіли прорватись до Петлюри, але червоні по дорозі обеззброїли». Таким чином ніби обдурили й червоне командування, й населення. Зброю пізніше групи козаків розвозили по селах.

Старшини, на чолі з кошовим Михайлом Малашком, повели переговори з червоними. Врешті домовилися: колишнім повстанським загонам Катеринославського коша вільнокозацьких військ було дозволено створити 4-ту Українську окрему бригаду при 45-й совєтській дивізії. Повстанці не мали ілюзій стосовно намірів більшовиків, тому й прагнули зорганізувати в запіллі Красної армії українську військову одиницю, «озброїти її за рахунок червоних і прорватися після з нею до осередку збройного українського руху». Отак углибині Верхньодніпровського повіту почали збиратися частини 4-ї Окремої бригади, яку червоні зі скреготом зубів звали «петлюрівською».

Катеринославський полк, який зібрався в м. Катеринославі, червоні швидко вислали на фронт, а Верхньодніпровський і Веселотернівський (Тернівський) полки залишилися у Верхньодніпровському повіті. «Почалася гра в кота та мишку. Коли червоні здибали невелику частину повстанців — роззброювали, коли повстанці здибали окремі невеликі частини червоних — знищували до єдиного чоловіка».

Селяни допомагали повстанцям як могли: діставали зброю, набої, знищували поодиноких червоноармійців, які відбилися від своїх частин.

Ця небезпечна «гра» продовжувалась до кінця лютого 1920 року. Тоді командира 4-ї Окремої бригади Михайла Малашка викликали до штабу 45-ї дивізії в Олександрію. Попри вагання, він поїхав. І даремно — там його заарештували й під охороною повезли до Катеринослава. По дорозі в с. Михайлівці наскочили повстанці й звільнили свого отамана. Не встиг кошовий прибути до Софіївки, як надійшла звістка, що в Саксагані червоні заарештували начальника штабу. Негайно подався туди відділ повстанської кінноти і після короткого бою привіз начальника штабу.

Кіш почав стягуватися до Софіївки — рідного села отаманів Малашка та Трифона Гладченка. Після короткої суперечки на нараді старшина коша вирішила одверто виступити до бою з червоними. Вирішили, що Верхньодніпровський полк займе Долгінцеве й Кривий Ріг, а Михайлівська сотня з Тернівським полком (який складався з 120 вершників і кулемета) піде на Верхньодніпровськ, де, за даними, була невелика охорона й де, таким чином, можна було дістати кулемети та набої, яких гостро бракувало. Довідались і про те, що у Верхньодніпровську мусив 6 березня розпочатися повітовий комуністичний з’їзд.

 

 

Кошовий Михайло Малашко

Поруч з Андрієм Гулим-Гуленком одним із найвизначніших організаторів повстанського руху на Катеринославщині був Михайло Малашко. Народився він 1882 року в с. Софіївка Криворізького повіту. За професією — фельдшер. Військовий чин мав найнижчий — єфрейтор. Та, як видно, мав він інші переваги, бо невдовзі після Лютневої революції його обрали до Всеукраїнської ради військових депутатів. Відповідно він став членом Центральної Ради. Належав до партії лівих есерів. Наприкінці 1917 року його призначили заступником комісара Центральної Ради в Донецькому басейні.

Навесні 1919 року Михайло Малашко — один з активних учасників повстання під проводом Матвія Григор’єва. Після загибелі Григор’єва якийсь час був учасником махновського руху. Потім підпорядкувався отаману Гулому-Гуленку. У другій половині листопада 1919 року під час всенародного повстання проти Добровольчої армії Малашко разом із Гулим-Гуленком зайняв залізницю від Знам’янки аж до самого Катеринослава, а наприкінці листопада звільнив від білогвардійців Верхньодніпровськ.

Малашко мав чотири полки, на озброєнні були гармати та багато кулеметів і «одбиті у кадюків (білогвардійців. — Р.К.) два бронепотяги». «Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко — (була) налагоджена… — свідчив документ. — Йде він (Малашко) під національним прапором із написом: «За землю і волю — борітеся — поборете». Політику провадить в широко Українському масштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих».

У грудні 1919 року постала гостра проблема створення цивільної влади на відвойованих територіях, тож Малашко сформував і очолив «Тимчасовий Уряд Херсонщини» з осідком у Верхньодніпровську. Як оцінювали його більшовики?

«…Попри те, що він людина малоінтелігентна, малограмотна, зумів врахувати незадоволення Українських народних мас білогвардійщиною, своєчасно використав це незадоволення… Народ ненавидів і охоче йшов під прапори тих, хто заявляв про свій намір вигнати білих і знищити білогвардійщину, і Мелашко (правильно: Малашко. — Ред.)… став популярним отаманом партизанського загону… Цій популярності сприяла його особиста хоробрість і, поза сумнівами, адміністративні здібності».

У повстанському русі брав участь і брат отамана — Микола Малашко — гімназист, один з організаторів Вільного козацтва «Торецька Січ».

Як вже зазначалося, після розгрому денікінців із тактичних міркувань Михайло Малашко на якийсь час підпорядкувався червоним. «Маневр Мелашко був дуже спритним, — зазначали червоні, — не кажучи вже про те, що він зберігав свої загони, він тим самим отримав можливість збільшити їх шляхом вербування повстанців у бригаду, яку формував, озброїти… за рахунок Червоного командування».

Чекісти намагались «збагнути, — як вони казали, — цього сфінкса — Мелашко». І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту «Центрального управления ЧК при СНК УССР» за 1920 р., «червоний командир» Малашко «вів агітацію за Петлюру, намагаючись розкласти Красну армію зсередини», був «поборником самостійної України і прибічником Петлюри».

Більшовиків обурювало, що Малашко розсилав «циркуляри волосним і сільським виконкомам, щоб на всій Україні існувала українська мова, і вводив у школах навчання на Українській мові. Зрозуміло, діяльність його поширювалась у сфері дислокації його частин».

Командування Красної армії для таких «контрреволюційних» випадків мало універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і, відповідно, живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців на мертвих.

У такий спосіб вони свого часу намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Бо йти на фронт за сотні верст означало б смерть для їхніх частин чи армій.

Не виконав ультимативного наказу йти на фронт і Малашко.

Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що діяльність отамана «набирає характеру відкритого повстання проти совєтської влади. Він розганяє ревкоми, влаштовує погроми, роззброює совєтську міліцію, знищує зв’язок». Але підступний ворог не оголошує Малашка ворогом, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії в Олександрію, де й заарештовує.

Це сталося на початку березня 1920 року.

Михайла Малашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії в Катеринослав. «Тут виявляються здібності, про які сказано вище, — писали у зведеннях чекісти, — він зумів 4-х конвоїрів із семи, що його супроводжували, прихилити на свій бік, а ті вбили трьох інших і разом із Мелашком втекли». За іншою версією (про неї я писав вище), отамана визволили козаки коша.

4 березня в рідному селі Софіївці Михайло Малашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні начальник штабу Черноусов (Черновус), заступник командира 4-ї Окремої бригади Дяківський, заступник адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом у цій «червоній» частині, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко, Тишанін (Іванов) та інші.

На раді оголошено партизанську війну совєтській владі.

 

 

Наліт на Верхньодніпровськ

Після наради повстанський загін під проводом Михайла Малашка вирушив із Софіївки (рідного села отамана) на Верхньодніпровськ. Загін складався приблизно зі 150 кінних та 70 піших козаків із кулеметом. Зброю мали лише чоловік 70–80. Але й у них відчувався брак набоїв — кожен мав всього по 5–10 патронів до рушниці.

По великій грязі, через хутори й невеличкі села рушили козаки-повстанці в напрямку на Верхньодніпровськ. По дорозі піймали дві «продкомісії»…

Коли були в Семенівці, Малашко наказав, щоб піші козаки взяли в селян по коню. Майже за кожним взятим конем їхав господар (також верхи). Тож здалека здавалося, що в загоні 300 кінних. Близько 20-ї години під’їхали до станції Верхньодніпровськ і зупинилися. Пустили наперед чотирьох вершників. Ті тихо зняли вартових. Тоді вже з’явилася і вся «кіннота». Хутко роззброїли розгублених червоноармійців, забрали кулемет і до 20 душ полонених.

Тихою ходою пішли далі до міста, до якого лишалося 12 верст. Пройшли півшляху і спинилися: чекали розвідника, який мав повернутися з Верхньодніпровська з відомостями про стан у місті.

Щоб не гаяти даремно часу, частина кінноти заглянула в сусіднє село. Там піймали близько 40 латишів. Роззброїли їх. У цей час із міста прийшов зв’язок. Його інформація додала оптимізму: як і передбачалося, червоних у місті було небагато, до того ж ніхто не сподівався нападу.

Отож, перехрестившись, вирушили. Йшли тихо. Та, коли дісталися околиці Верхньодніпровська, майже всіх охопила нервозність. «Кожен рвався наперед, хоч більшість була з голими руками. Гарячковість довела до того, що в місто влетіли… Вмент по всіх перехрестях вулиць стояли по два кіннотники, а решта пішла робить ревізію в інституціях». Без жодного пострілу було роззброєно караульну роту, міську та повітову міліції. Два червоних відділи окремого призначення роззброїли так, що їхні «бійці» навіть не бачили, хто роззброїв, — бо більшість спала.

«Нігде не було жадних непорозумінь…» Ніхто не ставив опору. «До ранку вже все місто було без комісарів і комісаріатів. Взяли ще чотири кулемети, чимало рушниць, але, чого найбільше треба було — набоїв, знову не здобули. На ранок ходили лише по місту й «контролювали» комісарські кватирі».

Цю успішну операцію Михайло Малашко здійснив проти ночі 7 березня 1920 року. В ній брали участь отаман Петренко, старшини Іванов, Черноусов, Дяківський, Березюк, повстанці Жук, Журавель, Кабак та інші.

Під час нальоту, писали згодом чекісти, повстанці реквізували з місцевої скарбниці майже 13 мільйонів рублів, спалили або порвали всі справи повітової продовольчої комісії та військового комісаріату, вбили двадцять одну «мирну людину». І не тільки вбивали, стверджували пізніше чекісти, «але по-звірячому при цьому знущались, калічили, рубали тіла на дрібні частини…»

З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста нібито загинули лише мирні громадяни і не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. Чекісти стверджували, що Михайло Малашко «власноручно убивав і мучив людей». Чого тільки не понаписують чекісти! Писали б краще про свої «подвиги»!