ТОП 10:

Похмурий день 14 грудня 1918 року



 

 

Ранок 14 грудня 1918 року був похмурий. Мело снігом, дув холодний північний вітер. Київський обиватель ще не прокинувся. Та багато хто в цю ніч і не лягав спати: лівацька українська інтелігенція готувалася до рішучого бою за Київ — столицю Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.

Сіро-молочні вулиці великого міста були ще безлюдними. Якщо хто і з’являвся на них, то швидко зникав, — наче передчуваючи небезпеку підозріло тихого ранку. Ось у дворищах почали збиратися мешканці. Говорили пошепки. Хто сміливіший, виглядав на мить на вулицю і знову ховався у двір.

У передчутті небезпеки, найбільше сумував Печерськ: тут розташувалася резиденція гетьмана, а коло неї — залишки вірних військ.

Військові частини, сконцентровані на Печерську, вже не були монолітними — чимало козаків і старшин подумували, чи не перейти на бік Республіканського війська. Вірною гетьману залишалась ще інструкторська школа. Та й вона вже чекала призначення нового революційного начальника.

І дочекалася. Школу очолив полковник Всеволод Петрів, який викладав у ній тактичні вправи. Його наказ і вирішив долю юнаків — вони підпорядкувалися Головному отаманові Симону Петлюрі.

Ось над німецькими касарнями здійнявся білий прапор — ознака нейтралітету та свідчення того, що гетьманський Київ скоро капітулює. Якби німці продовжували підтримувати Українську Державу, Київ би встояв перед напівозброєною та ненавченою селянською масою, яку намагалися впорядкувати Петлюра і Коновалець. Та німці виявилися ні в сих ні в тих: революція в Німеччині й падіння кайзера Вільгельма позбавили їх обов’язку присяги. Сакральний смисл військової служби було втрачено. Залишалось лише одне бажання: повернутися живими до своїх родин. Тож і білий прапор засніжився над їхніми касарнями.

Близько 11 години тишу на Печерську порушили кулемети — «вони перші запротестували й оголосили себе вільними від гетьманських наказів, а за ними повагом бухнули гармати — стверджуючи свою солідарність». Так поетично висловився Павло Донченко, автор спогаду «День 14 грудня 1918 року».

За годину бій на Печерську, в якому брав участь і Павло, згас.

Веселий і бадьорий повертався він додому по Фундукліївській. Раптом почув «мелодійні згуки визвольних пісень», які неслися з-за гори, — «це славне Військо Республіканське вступало в столицю». Це була Дніпровська дивізія, сформована отаманом Зеленим без жодного кадрового старшини. А за нею довгою валкою їхали вози з сивоусими поважними дядьками, які везли харчі «своїм синам-побідникам». «Українське село вливалося в Золотоверхий Київ, — згадував Всеволод Петрів, — свою столицю…» Вливалося через Бібіковський бульвар, Пирогівську і Фундукліївську вулиці.

Людське море хвилями котило назустріч пісням. Ось і випірнули перші постаті «борців із хоробрим і бадьорим козацьким виглядом». Що казати, молодцювато виглядало військо.

Кияни посунули за козацтвом на Хрещатик, «виголошуючи славу і радість». Безмежно зворушені люди заполонили Хрещатик. Зупинилися трамваї. «Здавалося, наче хвиля людського моря пливе в берегах Хрещатика». Та ось із боку Міської думи почулися стріли. Враз козацькі пісні перетворилися на жіночі крики розпачу і жаху. «Зчинився страшенний гармидер… піднявся людський несамовитий галас».

У Пасаж, відгороджений від думи будинками, набилась купа жінок, дітей, старших людей. Багато плакало та здіймало руки до Бога. Діти несамовито верещали.

«Роздратоване військо немилосердно трощило кулями «Протофіс» — цей осідок московської закваски». Адже саме звідси пролунали перші постріли.

Враз все стихло. Люди почали приходити до тями. Та не всі — кілька трупів лежало на Хрещатику. Чи розчавлені вони були натовпом, чи забиті кулями, Павло вже не розглядав: до свята, що буяло ще кілька хвилин тому в його серці, забралася тривога за долю України.

 

 

30. «Час і нам, панове, погуляти!»

 

 

У великому селі на Харківщині неподалік шляху Харків — Вовчанськ наприкінці грудня 1918 року зосередились головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні Окремого гайдамацького куреня імені Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. Отаман куреня Ігор Троцький мав завдання захистити Харків із боку Вовчанська.

«На фронті — абсолютний спокій, — згадував Юрій Сас-Тисовський, старшина старшинської сотні харківського гарнізону, приділеної до Гайдамацького куреня. — Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верств на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман Т. (Ігор Троцький), людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців».

— Час і нам, панове, погуляти! — закінчив свою розмову отаман.

«Воно й дійсно пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують… Мляво тягнуться дні.

Рік 1919, 1 січня. Нарешті — новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст на 12 спереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!

Все заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали. Стемніло! Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.

Нарешті — він. Лице веселе, сяє — є щось доброго!

— Панове, здоровлю вас із наступом! Вночі, о 12-й, вирушаємо… Бойове завдання — вибити большовиків із села N., заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.

Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!

Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.

Нарешті дочекались — 12-та година (ночі)! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4–5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.

Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу… Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.

До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається…

Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання — чому?»

Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це — тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки «з сумом полягали спати».

На ранок 2 січня — неприємна подія: один козак увечері пограбував селянку та ще й зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.

— Хлопці, — голосно почав отаман. — Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!

«Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей…» Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту, з блідим обличчям козак і крикнув:

— Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!

— Розстріляти, розстріляти, — загуло навколо.

Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.

Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою…

Третього січня повернулась кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося, як наздоганяти свої головні сили.

Сумно готувались у дорогу козаки і старшини. Ніхто не радів, що вдалося уникнути смертельного бою…

Невдовзі виїхали на дорогу Харків — Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.

— Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! — повторював німецький старшина.

Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці вирішили за краще пропустити козацьку частину.

Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулись здивовані вигуки:

— Пєтлюровци!

— Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші — большовики!

Один, сміливіший, підійшовши до самої лави, запитав:

— Аткуда, таваріщі?

— С-пад Бєлґарода, — жартома відповів один старшина.

— Наканєц-то даждалісь вас… Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! — робітник простягнув правицю.

— Ось тобі, собачий сину, товариш! — старшина витягнув із кишені револьвер.

Робітник злякано відскочив. На обличчі — здивування. Старшини щиро засміялись…

О 10-й годині ранку 4 січня 1919 р. Окремий гайдамацький курінь імені Яна Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже о другій годині дня до Харкова вступили совєтські війська.

А козакам дорога стелилася на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.

 

 

Романтик із Бородянки

 

 

До політичного відділу штабу корпусу Січових стрільців, що розмістився на Олександрівській вулиці, увійшов діловод. Він був схвильований. Підійшовши до реєстратора Івана Нездолія, відкликав його вбік і тихо сказав, що не пізніше як опівночі канцелярія має бути спакована і готова до евакуації.

— Більшовики підступили під Київ. Можливо, ще до ранку доведеться виїхати.

Іван аж присів від тягаря тривожних думок. Він був ще хлопець: йому ледве минуло 18 років, а його військовій службі — лише кілька днів.

Спершу Іван уявив себе лицарем, який із рушницею сміливо боронить Батьківщину. Потім йому стало страшно за своє життя. Все ж не нажився ще він. Особливо жахали думки про можливий більшовицький полон і катування. Та думки швидко розбились на друзки — писарі почали пакувати до скриньок канцелярське приладдя і вчинили гармидер.

Близько 4-ї години пополудню на подвір’ї пролунав постріл. Схвильований Іван вибіг у двір. Козак, що чимчикував назустріч, пояснив, що то розстріляли якогось штабного старшину.

Як не страхався Іван, але цікавість перемогла і він пішов подивитись на розстріляного. Хлопець жахнувся, коли побачив тіло чоловіка, з яким три години тому обідав за одним столом. Чоловік цей розповідав щось про ревізію на Хрещатику. Ревізія і згубила його: під час обшуку було знайдено гроші, й старшина затаїв їх, «але незабаром про це дізнався справедливий і рішучий отаман Коновалець». За його наказом старшину й розстріляли — за грабунок.

Повернувшись до політичного відділу, Іван не знайшов нічого кращого, як розповісти про цей випадок панночці-машиністці. Та одразу впала в істерику.

Мусив заспокоювати…

І знову думки обсіли юнака: «Може, отак і я скоро лежатиму, і мене жахатимуться люди, як і я тепер жахаюсь».

Від цих думок він ледь не заплакав. «Ні, — заспокоював себе Іван, — цього чоловіка вбили за злочин, а коли мене вб’ють большовики, то люде бачитимуть, що я згинув за рідний край».

І жура відлягла від серця: він справді хотів умерти за Україну.

Минула ніч. Вранці Нездолій отримав призначення замінити вартового писаря. Тож і сів коло телефону. На питання відповідав змістовно — й тим, хто телефонував, і тим, хто приходив. А надворі нетерпляче гуділи автомобілі: на них вантажили майно.

О 12-й годині стрільцю Нездолію наказали замінити вартового старшину, бо того кудись терміново викликали. Невдовзі з’явився командир якоїсь частини й почав нарікати на козаків, які відмовлялись йти до бою. Старшина попросив аудієнції у начальства.

Забувши спитати прізвище і якої частини він командир, Нездолій зайшов до штабного кабінету. За столом сидів сотник Юліан Чайківський, начальник політичного відділу. Поруч — військовий міністр Олександр Греків.

Порушуючи субординацію, Іван підійшов одразу до генерала Греківа і доповів про скаргу старшини. Юліан Чайківський зауважив, що не можна казати «якийсь старшина», а треба доповідати докладніше. Сотник підвівся, разом з юнаком вийшов до приймальні. Вислухавши звіт старшини, порадив:

— Постріляти з кулемета непокірних, а коли не вистачить своїх сил, я дам сотню польової жандармерії…

До 8-ї години вечора в штабі лишилося тільки декілька телеграфістів. Вони знімали апарати на першому поверсі. А на другому, у великій залі, чекав своєї долі вартовий писар Іван Нездолій. До нього раз у раз навідувався черговий козак. Він питав одне й те ж:

— Коли нас змінять?

Кожний раз Іван відповідав:

— Не знаю.

І дивився невпевнено на рушницю, що підпирала стіну: адже він ще зроду не стріляв із неї. Іван ніяк не міг вгамувати хвилювання. «А може, мене забудуть змінити?» — тривожно думав він.

Коли ж прийшов на зміну вартовий старшина 1-го полку Січових стрільців, Іван аж засяяв від радості…

На Хрещатику панувала мертва тиша — хоча годинник показував лише 10-ту вечора. Лише з Подолу час од часу чулися рушничні постріли, а за містом зрідка гукали гармати. Іван прискорив ходу. Він поспішав на залізничний вокзал, до штабу Січових стрільців. Побачивши коло Міської думи візника, звелів їхати на двірець.

За кільканадцять хвилин уже були серед галасливої вокзальної юрби. Іван щедро розплатився з візником, і той поспішив додому. А новоспечений стрілець, зголосивши своє прибуття, пішов до буфету, бо цілий день нічого не їв.

Почекальня була переповнена. В буфеті Нездолій зустрів земляка з Бородянки та сестру товариша дитинства Кирила. Того 1917 року покликали до війська, і відтоді про нього Іван нічого не чув.

Дівчина збиралась евакуюватися разом з установами УНР, але її переконали, що цієї ночі на Вінницю поїздів не буде, тож краще переночувати вдома, а не на вокзалі.

Панночка попрохала Івана провести її додому. Він погодився. Дорогою почув від неї, що її брат у Саратові став більшовицьким комісаром.

Нездолій вжахнувся: він і Кирило опинилися по різні боки барикад! Засумував хлопець та вмовк. Про що говорити, та ще й із сестрою комісара?!

Панночка все зрозуміла і від того заплакала. Так мовчки і йшли темними вулицями. Вже коло свого будинку дівчина схвильовано попрохала:

— Коли ви зустрінетесь із Кирилом як вороги, то ради мене пощадіть один одного!

«При цих словах вона впилася в щоку Іванові, а той руками обвив її стан і дав свою згоду».

Зажурений повертався стрілець. Згадалося недалеке дитинство, рідна домівка, мати — вона, бідна, навіть не знала, що він вже у війську. Незчувся, як сльоза капнула… Та Іван швидко опанував себе: «Ні, я вже доросла людина, мамі нічого за мене турбуватись…»

Вранці 28 січня 1919 року штаб Січових стрільців ще перебував на Київському двірці. Тож Нездолій, маючи час, знову пішов у місто попрощатися з деякими товаришами. Матері одного він і «похвалився», мовляв, його мати не знає, що він — січовий стрілець.

— Нехай же Бог дає, щоб ти повернувся раніше, ніж мати твоя дізнається, що ти у війську! — вигукнула з почуттям жінка…

«Але не збулося бажання доброї жінки».

Так грудневого дня 1922 року в чехословацькому місті Подєбради закінчив свій спогад Іван Нездолій, юний козак із Бородянки, що на Київщині.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.225.194.144 (0.012 с.)