ТОП 10:

Про Житомир та його оборонців



 

 

Не раз доводилося чути Олександру Гайдаю від недоброзичливців України, що, мовляв, український рух — це «німецька вигадка», що «лише купка авантурників та фантастів стремить до утворення незалежної Вкраїни, а населення вкраїнське ніби цілком байдуже або навіть вороже ставиться до визвольної боротьби».

Життєвий досвід Гайдая свідчив про інше. Тож він і залишив для нащадків історію про зміну настроїв у губернському місті Житомирі, центрі Східної Волині — «найбільш темного та національно несвідомого закутка України», на терен якої царський уряд кинув свого часу величезну кількість русифікаторів.

1917-й і 1918 роки, згадував Гайдай, справді «давали деяку підставу для подібного твердження, але рік 1919-й яскраво показав, що люд український не тільки спостерігач, але прихильний учасник українського національного руху».

«Повстання проти гетьмана в листопаді року 1918-го житомиряне уявляли собі яко рух збольшевичених сільських та мійських елементів. Мало хто вбачав у цьому повстанні прояв національних устремлінь».

Військ гетьманських у Житомирі в той час було дуже мало, тож губернський староста Волині Андро в надії створити силу, яка б оборонила місто від повстанців, оголосив мобілізацію колишніх старшин російської армії, урядовців військових та цивільних установ. Себе ж назвав командувачем «Добровольчєской арміі Волині». Андро стверджував, що на Житомир суне «темна маса», що повстання проти гетьмана — це похід більшовиків проти інтелігенції, тому «треба протиставити тій масі армію, складену з інтелігенції», а на підмогу їй долучити, як благонадійний елемент, колишніх жандармів, поліцаїв та унтер-офіцерів.

Мобілізація проходила мляво. Хіба колишні офіцери царської армії йшли залюбки, бо не бачили проблем у ліквідації «банд Петлюри». Коли ж надійшли чутки, що на Житомир йдуть не банди, а регулярне військо, настрій російських офіцерів підупав.

Побачивши нехіть дорослих, губерніальний староста Андро оголосив мобілізацію учнів чотирьох старших класів та польських скаутів. Учні відгукнулись охоче, адже приємно пройтися під звуки маршів у військовій уніформі, зі зброєю «та ще й із набоями».

Коли батьки запротестували, Андро запевнив, що мобілізована молодь на позиції не висилатиметься, а охоронятиме склади та установи.

А повстанці вже були коло села Сінгури, що за 8 верст від міста по Бердичівському шосе. Спочатку Андро підтримали німці. Ставши на річці Гуйві, вони трохи постріляли з гармат. Потім усе ж вирішили, що краще не втручатися, коли двоє б’ються, й оголосили нейтралітет. Отож Андро, щоб затримати наступ повстанців, вислав на фронт дітей, порушивши обіцянку…

Громадяни з цікавістю прислухалися до гарматних пострілів за містом. Лише батьки мобілізованих учнів та жінки силоміць забраних цивільних урядовців «серцем відчували кожний стріл».

Очевидець подій студент Олександр Гайдай стверджував, що більшість мешканців дивилися на бій як на розвагу. Вони тішилися як діти, коли бачили на вулицях міста велике броньоване авто, а на ньому трьох кокаїністів — російських офіцерів, що окриками підбадьорювали себе. «Любо було дивитися громадянам і на невеличкі загони гімназистів та семінаристів, що проходили містом». Тим часом староста Андро, тихенько напакувавши ешелон майном, із рідними, друзями та охороною непомітно від’їхав на Коростень. А звідти чкурнув на Київ.

Наступного ранку українське козацько-селянське військо увійшло до Житомира. «Зовнішнім виглядом (воно) нагадувало стару російську армію».

Нова влада вела себе чемно, нікого не переслідувала, не била. Громадянство остаточно заспокоїлося. Тож вулиці були наповнені людом. Усі, хто вмів, читали розклеєні звернення Директорії та наказ про мобілізацію.

Німці поводилися нейтрально. Але на третій день виникли непорозуміння, внаслідок чого німці почали обеззброювати Республіканське військо.

Козацтво відповіло швидко і рішуче, несподівано атакувавши німецький штаб та гауптвахту. Хоч і наліт був несподіваний, все ж німці швидко впорядкувались і за всіма правилами почали бойові дії у місті. Ось тут і відчули нарешті жителі міста, що таке війна.

Кулі сипалися з усіх боків. Німці вжили гармати. Два їхні літаки скидали бомби на позиції українських захисників Житомира. За півгодини всі мешканці зникли з вулиць, крім тих, хто впав на бруківку.

Цивільне населення, хоч і було перелякане й загалом перебувало у скрутному становищі (без води, світла, достатньої кількості харчів), усе ж не було пасивним, навпаки, як могло, допомагало козацтву, перев’язуючи поранених і переховуючи їх.

Після дводенних боїв повстанці мусили відступити.

Бої стихли. Мешканці почали виходити на залиті кров’ю та засипані шклом вулиці. «Мовчки збирались люде коло трупів повстанців, — описував побачене Олександр Гайдай. — Змучені або спокійні обличча забитих селян, їх звичайна сільська одежа впливали на психологію житомирян. Зрозумілим ставало, що оце лежать забиті ті, хто жиє ось тут же, коло міста, вони свої, домашні, а той, хто забив, це чужий, зайда… Ні єдиного докірливого слова не було сказано по адресі республіканського війська», — стверджував Олександр Гайдай.

За кілька днів німці самі залишили місто, бо їх кликала в дорогу батьківщина. Коротким періодом безвладдя скористались більшовики, які, створивши революційний комітет, проголосили в Житомирі «совєтскую власть».

До міста військо Директорії увійшло без бою. Частина повстанців погодилася на совєтську платформу, частина ні. Але дискусії лишили на потім, адже спочатку треба було поховати загиблих кілька днів тому республіканців.

Тисячі людей зібралися на панахиду по забитих козаках і селянах. Похорон був урочистим та величним. Коли останню труну спустили в могилу, Олександр почув:

— Боже мій! Оце як так ховають, то й умерти не шкода!

24 грудня 1918 року на Житомир під виття гармат бронепотяга «Сух» почав наступ курінь смерті Олександра Палієнка. Більшовики та їхні прихильники, недовго думаючи, втекли на село Левків, а місто зайняли сімсот червоних гайдамаків отамана Палієнка. «День 25-го грудня р. 1918-го чорними літерами буде вписаний в нашу історію, — писав Олександр Гайдай. — Це день житомирського погрому. Він поділив громадянство житомирське на дві нерівні групи — християн та жидів. Правда, християнське населення врятувало багато жидів від смерти, але після того дня жиди нетерпляче почали чекати большовиків».

А Красна армія вже була недалеко.

Російське військо увійшло у Житомир наприкінці березня 1919 року. «Населення жидівське бурхливо виявляло свою радість і скористалося в перший же день услугами чекістів. Почався новий погром, на цей раз вже християн».

Он кричить єврей, вказуючи на хлопця, що проходив повз ЧК:

— Вон гайдамака, он бил на пєтлюровском бранєвікє!

Нещасного одразу ж, без суду і слідства, прямо на вулиці, застрелили. Застрелили, хоч «наводчик» міг й обізнатися.

Гарно одягнена публіка, на очах якої сталося вбивство, була нажахана… Більшовицька вакханалія продовжувалася шість днів. А на сьомий день знову прийшли українці.

Житомиряни заповнили всі вулиці, з хлібом і сіллю зустрічаючи дорогих гостей. Обличчя житомирян сяяли. В церквах радісно дзвонили в усі дзвони…

Лише кілька днів у місті був святковий настрій — із боку Києва та Бердичева знову насунулися більшовицькі хмари.

В один із квітневих вечорів житомиряни знову почули гарматні вибухи та калатання кулеметів — на місто наступали червоні: 4-й полк червоної піхоти і 5-й кінний «Чертовский имени Льва Троцкого» комуністичний полк.

Силою більшовики перевищували залогу Житомира, яка складала лише тисячу багнетів. Корпус Січових стрільців отамана Коновальця, на який розраховували житомиряни, вже відступив від Бердичева на Полонне — Шепетівку, а група військ отамана Оскілка «ледве стримувала наступ Червоної армії на Коростень». Стан українських військ Житомирського району був скрутним.

Як і під час повстання проти гетьмана, бій кипів по річці Гуйві, за 8 верст від Житомира. Кожний постріл луною відгукувався у серцях населення, яке просило Бога допомогти українським військам…

«…Частина міста, що її замешкували жиди, ніби вимерла. Щільно причинивши двері та вікна, вони нетерпляче чекали перемоги червоних та молилися Єгові, аби допоміг комуністам».

Бій наближався. Українське населення пакувало найнеобхідніші речі. Чоловіки виряджали жінок та дітей на Звягель.

На ранок більшовики підступили під саме місто. Бої вже точилися вздовж річки Тетерів. Фронт сягав 10 верст. Шрапнелі розривалися над містом, падали безладно артилерійські снаряди.

Для житомирян ставало зрозуміло, що українські війська не втримають місто. Збагнувши це, вони з жахом уявили прихід більшовиків з їхнім вмотивованим і невмотивованим терором.

«…Ще вночі з’явилася у деяких громадян думка просити в Українського командування дозволу взяти рушниці та битися в наших лавах проти большовиків, — писав хорунжий Армії УНР Олександр Гайдай. — Ця думка… поволі опанувала психологію цілого міста. Вже о дев’ятій годині ранку можна було бачити купи громадян ріжного віку та соціального положення, які, діставши зброю, поспішали на край міста, де бій ішов вже коло перших хат передмістя, т. зв. «Кацапської слободки» (по річці Тетереву)».

Коли на складах зброя вичерпалася, жителі рушили на Врангелівку (передмістя з боку Звягеля), де запасалися зброєю.

Все ж на позицію пішли не всі. Коли ж почали відступати валки українського війська і червоні вдерлися на «сошовий міст» на шосе Житомир — Бердичів, коли перші червоноармійці з’явилися на вулицях передмістя, населення, частково озброєне, «хмарою кинулося до річки», де кипів бій.

Найвпертіше насідали китайці та «жидівська молодь, що залишила місто разом із большовиками, а тепер рвалася до рідних хат». На мосту палахкотіло пекло — з обох боків по ньому били з кулеметів.

Побачивши, що з Житомира суне хмара озброєних мешканців, більшовики спробували розігнати їх вогнем. Та марно. Громадяни «з палаючими очима», стиснувши зуби, вперто насідали. Хто б пізнав у них отих цивільних урядовців, які вперто дезертирували з «Добровольчєской арміі господіна Андро»?

За зброю взялися молоді та середнього віку жителі, старі ж і діти, а разом із ними й жінки носили харчі, воду та медикаменти. Був випадок, коли одна гімназистка піднесла кулеметникові стрічку і була в цей момент поранена.

Зусилля житомирян не пропали марно. Вони таки оборонили своє місто — після трьохгодинного бою ворог почав відступати. До пізньої ночі житомиряни разом із козаками переслідували червоних. Відігнавши їх на 18 верст, повернулись додому, залишивши регулярні частини охороняти спокій рідного міста.

 

 

Кривава драма в Житомирі

 

 

«Знову відступаємо… Тяжкі обставини змушують до того. Ворог півколом оточив Житомир із сходу й півдня… Вже його кінні стежі забігають у наше запілля — ось і нині привезли двох забитих, що поїхали були по фураж у ближче село… Посічені тіла їх ясно говорили, що це є ділом рук кіннотників ворога. А до того — ще й зв’язку не стало з правим нашим сусідом, що мав фронт на Бердичівському напрямку. Мабуть, і там відступ… бо найглибше заскакують у наше запілля ворожі стежі з того боку…» — так почав свої спогади старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко.

Житомир справді лишали ворогові без бою.

Бо так наказано.

Стрільці не розуміли — чому? Чому вони відступають, коли в силі боронити місто?!

«Сумними рядами тихо переходить військо по вулицях міста, рушаючи далі на захід. Похмурий березневий день, неначе поділяючи смуток стрілецтва, дрібнесенькими крапельками зрошував каски вояків, а звідти — спадали вже на груди, плечі краплі як сльози. Не чути було ні жартів, ні сміху, лишень журливі розмови стрільців із житомирянами, що вийшли проводжати своє військо, точились на ходу».

— Чому ви нас покидаєте безборонних? — таке питання найчастіше бриніло в повітрі. — Оце прийдуть розбишаки… почнеться розправа… не стане життя.

Неподалік від Павла Макаренка старенька мати проводжала сина, що з торбинкою йшов у рядах стрільців. Вона намагалась не відставати. І все плакала. Бо побоювалась, що більшовики не помилують її.

— Як дізнаються про тебе — катувати мене будуть…

— Що робити, мамо, мушу!

— Знаю, знаю, сину…

— Адже ж маємо сильну армію, добре заосмотрену, — почувся голос палкого стрільця-галичанина, що йшов позаду Макаренка. — Ось гляньте на наш полк: видите, кілько є люду, ген аж по ту велику кам’яницю блискають каски й багнети січових стрільців, то ж сила, прошу вас. Хіба москалі мають подібне військо? А далі он «офіцерська» школа,[8]за нею — 2-й залізничний полк. Для оборони Житомира невже не досить? Я не розумію, як можна.

— Не розумієш, бо молодий, — спокійно перебив його підстаршина, який багато пережив у боях.

— Що то має до того, що я молодий? — запалився гнівом юнак, але його сусід все так же спокійно мовив:

— Не ображайся, козаче, гарячу вдачу маєш, судиш, не знаючи гаразд причин відступу… Подивись краще навколо… Бачиш, скільки народу йде… Як гадаєш, чи й москалів хтось так проводжає? Та прислухайся до розмов і приглянься, що кажуть їхні очі. А коли зрозумієш, що відбувається в душі кожного з них, то, може, й гарячитись не будеш, бо певна річ, що москалям недовго тут бути.

На ті слова кілька голів повернулося в бік житомирян, неначе шукаючи підтвердження на їхніх сумних обличчях.

— Твоя правда, пане-товаришу, — вже спокійно мовив юнак.

— Отож пам’ятайте, хлопці, що треба добре придивлятись до людей. Часом у розпач можна впасти від думок про смутні події на Вкраїні, але побачиш такий настрій, як у них, то й легше стане. Неначе й надії оживають.

— Правду кажете, — озвалися сусіди.

— Да не всюди аднакава добра да вас ставляцца, — повернувши голову назад, мовив білорус, що аж із Мінщини втік із «більшовицького раю». — Вось як я з сябром прабирався да вас, та сяляни нідобра гаварилі пра «сечакув» і намовляли перабиць усіх, пакуль прийдуть таварищи…

Мабуть, не один січовик згадав ті дні, коли їхній полк боронив лінію фронту Коростень — Бехи. Селяни там справді вороже ставились до них: подіяла агітація москалів. Тож брати-селяни дивились на своє військо як на «буржуйське».

— Очорнили нас москалі, вони ріжними засобами хочуть зруйнувати нашу справу, — відповів хтось білорусу.

— Та й населення там малосвідоме, — додав юнак-галичанин, — ось тут, а особливо ближче до Радомишля, инакше ставляться до нас. Цих вже не спровокують москалі.

— А все свідо-о-мість, — мовив протяжно один із стрільців. — Тут уже прокинувся дух минулої козаччини, розбудив його ватажок повстанців Соколовський.

А над двома ближчими рядами знову панував голос розважливого підстаршини:

— Провокація — найпевніша зброя в руках москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки — в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи. Взяти хоч би й оповідання білорусина. Не люблять нас комісари червоноармійські, бо не мають милості, як попадуться, от і лякають вони своїх москалів, а від них і селяни переймають, що ми дійсно «сікачі»… Але в тих селах, де ми стояли, — знаєте всі, — що кривди нікому не зроблено. Полк дисциплінований, дбає про порядок, і не раз, певно, чули й ви, що селяне сміялися, вспоминаючи порядки «товаріщєй», порівнюючи їх із нашими. Та хіба є хто з вас, що допустив би щось злого заподіяти селянинові? Хіба пригрозив, коли не хотів дати підводу або ховав коні. Так то ж не сваволя! Виконуєте наказ старшини, й підводу селянин мусить дати. Поза тим — може, десь без жалю прощались із нами на селах, коли постояли ми пару днів?

— Е-е-е ні, — загуло у відповідь, — сього вже не було, скрізь шкодували.

— Отож бачите. Як лишень селянин на власні очі пересвідчиться, що за люде прийшли, то й зникає ворожнеча, що посіяв її провокатор. Певно, чули ви від селян вигадку про Винниченка й Петлюру?

— Ого, ще й скільки, — озвалися стрільці.

— Та й я недавно ось чув, що селянин доводив стрільцеві про них. Казали йому «товаріщі», що Петлюра є «гєнєрал — бєлая кость, самому Ніколкє ад’ютантом бил», а Винниченко — великий пан, має міліон десятин землі в Полтавській губернії.

У рядах залунав сміх.

— От ви й смієтесь, бо знаєте, що то неправда. Селянин же так і не повірив мені, хоч і замовк, бо всі ті вигадки вміло розраховані на психіку селянства, що немудрим поводженням влади за часів гетьмана було дуже покривджене й ненавиділо «панів», а тому легко було спровокувати селянина, треба лише накинути назву «пана» чи «поміщика»… Що й роблять москалі. До того ж і гасла широких прав та вольностей, що проголошені большевиками, туманять людям голови… Тямити треба, хлопці, що заправляють отим усім із московського Кремля, який хоч і став червоним зватись, але паскудне діло царських рук — задушення України — однаково завзято прийнявся доконувати… Одна воля, одна — і спільна — думка лучить москалів — червоних і білих.

— Бач, гаспидові душі, а ще прикриваються гаслом всіх свобод, — вирвалось у когось.

Тим часом полк, вийшовши за місто, переходив міст через Тетерів. 4-й Січовий рухався по шосе на Звягель, а інші частини йшли бічними шляхами. Біля касарень Юнацької школи спинилися.

— Тут будемо до ранку, — сказав командир куреня.

Виставивши чати, січовики пішли у ближні хати, що невеличкою купкою тулилися над шляхом.

Старий ліс підступав до самих касарень і хат. Стиха він сумно гудів. У бік Житомира було тихо — мабуть, москалі ще не увійшли до міста.

Багато хто не міг повірити, що ось так, без бою, залишили місто з усіма його принадами. Кілька старшин несподівано вирішили повернутися до Житомира. Захотілось їм, бачте, знову повечеряти в ресторані «Франсуа». Згадка про те, як там було добре, штовхала на ризиковану авантюру.

Дехто з товаришів відмовляв їх, бо це ж глупство, можна потрапити до рук ворога. Але спокуса перемогла. Гурток зник у темряві. Ось стихли їхні кроки на мосту. Інші не розходились, напружено прислухаючись, що з того вийде.

— Принаймні розвідку зроблять, — озвався хтось.

Нараз вибухнуло кілька пострілів, потім ще… Всі кинулись до моста. Варта вже була наготові.

— Може, схопили їх, — почувся схвильований голос.

Але чуття підказувало Павлу Макаренку, що все обійдеться…

У темряві знову пролунав стріл… Невдовзі серед тиші почулася швидка хода.

Це були старшини. Всі живі, здорові. Оповіли, що з одного будинку хтось у них двічі стрельнув. Старшини пішли «на ви», але в будинку нікого не знайшли. Коли виходили з хати, на них кинувся великий собака, якого хтось навмисно відв’язав. До того він був на прив’язі. Мусили забити…

«І чого було йти? Так, молода кров! Любить часом ризикнути для втіхи».

Ранком рушили далі. Вже проводжали їх ворожі гармати… Йшли, слухаючи їхню лекцію про життя і смерть.

Заночували неподалік села Рудні.

Раненько всі вже були готові до походу. Стояли біля вогнища й грілись… Несподівано зовсім близько вибухнув гарматний постріл. А ось і кульки засикали. Схопилися стрільці за зброю, чекають наказу… а кульки цокають по шосе. Було помітно, як то тут, то там підносився сніжок.

Командир куреня п. Ф. наказав одній із сотень зустріти ворога. І козаки пішли широкою лавою. Вже помітили ворогів. Їхня гармата бухала не вгаваючи.

— Зайняти рови, — прошелестів лавою наказ командира…

І заспівали свою пісню «Люїси»…

Та бій так і не розгорівся. Стрілянина швидко стихла. Повернулась лава. Виявилося, що відділ червоної кінноти, скориставшись із нічного морозу, пробрався старим Житомирським шляхом (що весною був неможливий для проїзду), гадаючи несподіваним наскоком навести паніку і забрати обоз…

«Не вдалося! Покинули й гармату (більшовики), бо, втікаючи, запроторили її в таке багно, що лише жерло виглядало. Напрацювались — доки вирятували. Зате мали зовсім справну гармату й цілу скриню набоїв до неї».

Пізніше довідалися, що наскок зробив ескадрон 5-го «Чертовского» драгунського сумського полку. Який жах! Адже курінь 4-го полку, де служив Павло Макаренко, складався переважно з сумчан, які влилися в 4-й полк Січових стрільців цілим відділом, що його сформував сумський комендант, тепер командир куреня. «Свої на своїх, може, брат на брата!» І чи востаннє?

Сам Павло був родом із Глухова, що неподалік Сум, і як старший осавул коменданта міста Суми (з часу протигетьманського повстання) немало зробив для формування цього загону…

Рушили далі. Хоч і було спокійно навкруги, але холодний дощ настрою не додавав. «Кляті багна волинські! Скільки прийшлося перемісити вас ногами стрілецькими?!»

Ось і село Курне. Розташувались у хатах. Почали сушитись і грітись. А з Житомира вже потягнулися втікачі. Чати, що охороняли шосе, передавали сумні оповідання біженців. «Конфіскація майна в горожан, харчових продуктів у селян, арешти, розстріли… «за петлюрівщину». По доносу жидів — передають стрільці — арештовують тих, до кого заходили січові стрільці, були знайомі або мешкали там». Люди сповіщали, кого розстріляли. Вийшов чималий список… Це була переважно інтелігенція, що служила в українських установах.

Вершник оповів, що зустрів одного селянина, який тікав із Житомира. «Йде, — мовить, — із батіжком у руці, та такий сумний, голову повісив, а моя коняка стомилася, не хоче слухати, то я й випросив того батога. А він дає та й каже:

– І коли ви отих жидів вигоните геть, щоб не сміялися з нас?

— А хіба що? — запитав я.

— Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати — так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до «товариша комісара». Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. «А звідки ти?» — запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: «А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії». Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, — але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у «каталажку» посадити чи в «Чеку» там якусь. Погані настали часи, — сумував він…»

Надходили і приємні відомості: Бердичівська група Січових стрільців успішно розпочала контрнаступ. Полонне, Миропіль — знову в наших руках. А на ранок — ще одна радісна вістка: прийшов наказ здобути Житомир. «Повеселішали стрільці — остогидло їм мокнути й день і ніч на варті в сих болотах. Та й загалом вперед весело йти, не те що відступати».

18 березня передні чати 4-го полку Січових стрільців вже зустрілися з ворогом. Більшовики бою не прийняли. Кинувши свої позиції, поспішно відійшли на Житомир.

19 березня чекали серйозного бою — адже до Житомира лишався один перехід. Але ворожих лав не зустріли. Лише гармати червоних закидали шлях стрільнами. Цілили по шосе та обіруч нього.

Попереду йшов сусідній курінь. Він численний і дисциплінований: у його складі багато старшин (до 70 %), спаяних до того ж земляцтвом, а то й дружбою з дитячих літ. Лаву вів командир куреня. «Он у центрі його висока, мужня постать. Недалеко падають ворожі кулі, в яких-небудь 40–50 кроків, але вміло веде лаву командир». Як тільки пролунає ворожа сальва, він командував: «Вперед!» І січовики посувалися, щасливо віддаляючись від гранат, які падали на їхні сліди. Йшли без поспіху, без жодного пострілу. Вже підійшли до шанців, викопаних ще в часи Світової війни.

Високо посвистували кульки. Цокали по деревах, збиваючи галузки і кору, «а часом й біля вуха заспіває». Рикошет завжди небезпечний: від такої кулі — страшне поранення.

Праворуч, на позиціях 2-го Залізничного полку, почулись кулеметні черги. Очевидно, вже зійшлись із більшовиками.

«У нас тихо, — згадував Павло Макаренко. — Лише чути гучний і спокійний голос: «вперед» — «лягти»… І видко, як зараз же підрівнюються флангові сотні, що не чують голос. Перебіжки робимо вже короткі й бігом. Кульки густо сикають, як встанеш. Лежачому — зовсім безпечно».

Раптом густо сипонули ворожі скоростріли. Їхні голоси вмілий вояк розрізняв легко: оце «Люїс», а там ближче до шосе — «Максим». «Уже видко просіку, по якій темним шнурком тягнуться шанці, а над ними — хмарки диму від стрілів». Незважаючи на постріли, курінний у повний зріст пройшов уздовж усієї лави. На його устах сяяла посмішка.

— Щось гаряче мені стало, хлопці, — жартував він, — випити чогось би треба, та потерплю вже до Житомира. Там гарне пиво чехи роблять.

— Та й горілочка знайдеться, — відгукнувся весело хтось із лави.

— Та вже буде, як заслужимо, — минаючи стрільця, кинув командир.

— Будьте уважні, — тихо передається по лаві, — приготуйте багнети.

Уже зв’язковий стрілець побіг до резервів із наказом присунутися ближче. Передня лава тим часом піднялася і перебіжками кинулася вперед. Більшовики стріляли стоячи. Але січовикам у той день щастило — нікого з них навіть не поранило. Хоч і шалено працювали ворожі скоростріли. Аж булькотіли, аж захлинались. А січові стрільці, не стріляючи і без вигуків, наближалися до ворога. Вже якихось 200 кроків лишилося.

— Не поспішати й не відставати, — кинув козакам командир, який ішов попереду. Потім обернувся і з криком «Слава!» повів лаву на ворога.

Швидко стихли постріли з шанців… Доки лава добігла до них — червоні вже були за просікою, в лісі. Вони поспішали до Житомира.

У шанцях стрільці знайшли купу мішків із цукром…

— Ага… Люблять москалі солодке…

За кущем розшукали цілий кулемет. Поспішали дуже москалі, то й кинули.

Не зустрічаючи опору, лава рушила далі.

Прийшла радісна інформація від сусідів: виявляється, «залізничники», як почули стрілецьке «Слава!», «без багнетів пішли на багнети». Ворог не витримав їхньої шаленої атаки і поспішно відкотився аж за Тетерів.

Нарешті загомоніли й українські гармати. Вони обстрілювали міст через Тетерів і касарні Житомирської юнацької школи, де січовики ще недавно ночували…

За яку годину стрільці вже розмістилися «на старих квартирах». Радісно вітали їх люди. «І наслухались од них за сю ніч стрільці страшних річей про події в місті за сей час. Не спав ніхто».

Ось і ранок. Гармати загули, як тільки на світ благословилось.

«Били на шляхи за місто, на двірець — аби більше пошкодити ворогові. Та вже там не було його, — згадував Павло Макаренко. — Он представники міста йдуть назустріч, підносять хліб-сіль, вітають як бажаних гостей. Під звуки оркестри, після бойової лави, що обійшла всі вулиці міста, — стрункими рядами вступили полки до Житомира (4 п. С. С. і 2-й Залізничний).

І з кожної хати на передмісті, з кожного будинку в центрі міста радісно вітали нас житомиряне, запрошували на гостину, оповідали без кінця про господарювання москалів… Лише швидко чорна хмара покрила сю сонячну радість. Запанувала помста над серцем козацьким… Почались розстріли жидів…

Не буду окреслювати сієї сумної сторінки в історії 4 п. С. С., минаю її цілком свідомо… Історія… винесе незабаром свій осуд тим вчинкам, головне — об’єктивно зможе поставитися до них. Одно лише кортить мені й донині: а чи була в той час така сила, щоби здержала руку месника? Бо ж то не був звичайний собі «погром», як звуть повсюди. То оті оповідання й звістки підготовити ґрунт, розпалили серце козацьке, що ще не забуло всіх минувших знущань і кривд історичних… І коли б не було їх, не повторювалися вони й зараз би — то не стало б і сумного… Все йде властивим шляхом, все має причини й наслідки», — так завершив свою розповідь старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко, не бажаючи описувати криваву житомирську драму.

Але збереглося свідчення іншого учасника бою за Житомир — отамана 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР Олександра Євтухіва. Це свідчення доповнює картину житомирської трагедії.

У перший день українські частини зайняли тільки частину міста, що біля станції. Вже вночі Житомир перетворився на пекло: в ньому «коїлось щось страшне».

Лунала безперервна стрілянина. «То розбиті большовики грабували крамниці і робили погром. Цілком ми заспокоїли місто лишень на третій день… — згадував старшина Олександр Євтухів. — За бій під Житомиром у нас було 8 ранених. Один залізничник — тяжко, в живіт, потім — помер. Зате в місті у нас із вікон було забито 12 козаків і такий же відсоток ранених. То були наслідки бою на вулицях і, крім того, декотрі елементи (у величезній більшости — жиди) стріляли в нас з вікон. Ми, звичайно, не лишалися в боргови — і платили тим же. Таке відношення до нас жидів і було наслідком того, що гебрейська частина населення міста була трохи пощипана. Але до нас їх били страшенно розлютовані большовики-втікачі, котрих вони обдурили… По списках місцевого Совдепу було видно, що 85 % його були жиди. Миж иншим, багаті. Наприклад, син житомирського богатійшого тютюнозаводчика Боярський… Ми ледве-ледве спинили повальні грабунки, і то на 3-й день. Міське хуліганство страшенно грабувало крамниці, селяне з охрестних сіл приїзжали з підводами і грузили жидівське майно. Було страшенно важко припинити це. Вся Київська і Бердичівська вулиці були рознесені дощенту. Багато жидів було побито. Казали, що знаменитий Жидівський погром в Кишініві зблід би перед ним. Словом, кров ллялася рікою. Козаків ніякими силами спинити не було можливим. І все ж таки в цім багато винні жиди. Як, наприклад, могла реагувати темна маса козацтва на стрільбу з кулемета по нашій патрулі з одного дому на Бердичівській вулиці з виключно жидівським населенням? Кулемет і 2 кулеметчиків, один із них був жид, накрили на місці і, крім того, знайшли багато рушниць. І це мало наслідок… що все чоловіче населення цього трьохповерхового будинку було розстріляно з того ж самого кулемета, старшини про це взнали лишень потім. Творився кошмар. На що вже трохи звик до цього, але і то коробило. Наш начальник штабу (Особливого ударного корпусу отамана О. Палієнка. — Р.К.) Мантуляк рушився розуму, як казали потім, від крови…»

Коли Житомир було відвойовано, то «на першу звістку про те ближчі села вислали до 2000 охотників, озброєних, готових у похід». Це була допомога, що відіграла велику роль у подальших боях, особливо під с. Станишівкою.

«Багато тоді полягло стрільців, а ще більш — селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву…» Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.

 

 

Бій під Станишівкою

 

 

22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.

З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння кулеметів. На залізничному вокзалі Житомира враз все ожило й заметушилося: адже було зрозуміло, що то пішли в наступ більшовики — в надії знову відбити губерніальне місто.

Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир — Кодня — Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:

— Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!

Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.

Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний «черепахою».

Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.

Постріли помалу віддалялися.

— Наші женуть! — радісно загукали на бронепотязі.

Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.

— Але чого ж це ми не їдемо вперед?! — захвилювалися козаки. — Що ж це наш полковник заснув?!

Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій «черепасі», що спокійно чекала помилки з боку «петлюрівців», було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український «бронепотяг», змонтований із звичайних «теплушок».

Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.

Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.

І справді… Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.

Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.

Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.

А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.

Поруч нього строчив із «Люїса» Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.

Одна світлина зроблена.

— Відступаємо? Он де наші вже.

— Ні, хочу ще одну…

Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.

А лава козацька відходила… А лава більшовицька наближалася…

Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій «Максим» вперед — за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи «одиноким оком», він на всі боки поливав із «Максима».

З лави, що віддалялася, йому кричали:

— Ходя! Назад!

— Моя назад не хаді, моя стреляй! — коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет…

Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.

— Панове, киньте, — каже шляхетний поручник, — все одно загину, а так, може, ви втечете.

Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.

Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.

Втрата командира позначилася відразу: лава безладно побігла. З відстані ста кроків розстрілювали її червоні…

А тут ще заговорила «черепаха».

— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — гримала шестицальовка.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.95.131.208 (0.049 с.)