ТОП 10:

Великодні жнива тетіївських гайдамаків



 

 

У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо — щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і «руських», а очолюють їх тетіївські «жидки», які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти «комуножидівської» влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали «віддячити» християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски…

 

Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей — «за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі». А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб — переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.

На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький…

Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що «збройна боротьба — єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити».

Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли «червону процесію» з кулеметів. «Винниченко втік, а його відділ розбігся». Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу «воєнної здобичі» — адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали…

Не відразу повстанці встановили в містечку порядок — лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.

Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.

Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва — Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали ворогові тяжких втрат. Зокрема, у боях за Плоханівку загинув і командир більшовицької частини, московський чекіст Нєґуляєв.

На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. «Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, — свідчив Василь Задоянний. — Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли… Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою…»

Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч…

«Ціле місто було у вогні…» Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл — Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.

6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики «заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами… Всі горіли жадобою помсти… На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку… але й там їх чекала незавидна доля». Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду…

Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва… Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали «Ми — гайдамаки…» Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки…

Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) — Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.

Кожне село ставало сотнею, а кожна волость — полком. «Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)».

Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.

Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих «грізних» наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків — лютих і нещадних — слід було боятися…

Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.

9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ — 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.

Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і «тілько» вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче — червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.

Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села — за підмогою.

Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю — місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з «обрізком», хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.

Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки — люди. Цілий ряд… Він розтягується на полі все ширше й ширше — в лаву. Другого кінця лави не видно.

Ворог ішов просто на містечко.

Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян… Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.

Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі… Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі… Адже бігли вони назустріч смерті…

А Шляхтиченко все підганяв:

— Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!

Завдання було вибігти на дорогу — щоб відрізати москалям шлях до відступу.

Бій вже клекотів за спинами снігурівців — аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.

Ось вже і шлях. На ньому — чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: «Га-а-а-а!..» То оборонці Тетієва з криком «Слава!» кинулися на «ворога лютого». Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці — вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.

Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились — і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.

Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.

А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.

За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно — завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також загинула: хто втопився, а хто згорів.

Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!

Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший — 6-й більшовицький — загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло… Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.

Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон — другого дня, по обіді.

«Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, — писав він. — Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців».

Шкода, що ім’я цього захисника Вітчизни не збереглося, як не збереглися імена сотень тисяч оборонців нашої Батьківщини. Але ми пам’ятаємо їхній подвиг. І схиляємо голови. І витираємо сльозу.

 

 

Кров за кров

 

 

— Стій! Хто їде?! — несподівано почувся окрик на краю села.

Навперейми вийшов парубок із рушницею. За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.

— Зброю маєте? — запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою, в кудлатій шапці. — Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.

— Ні, не маю, — відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними — як зі своїми чи…

— А що ж ви за чоловік будете? — почулося нове запитання.

Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно:

— Маю справи у Великій Мечетні.[11]

— Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, — не опускаючи рушниці, повагом, промовив господар становища, — але в яких таких справах ви їдете?

Панас збентежено мовчав.

— От тут учора теж так само двоє їхало у справах, — повчально продовжував вартовий, — а коли зсадили їх із коней…

— Так тож одразу видко було, що комісари, — несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, — бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою…

Панас полегшено зітхнув. Сумніви розсіялися — це були свої. Заспокоївся і візник, який весь час знервовано поглядав на Панаса — як той викрутиться…

Тепер стежка стелилася до отамана.

— Степане, — звернувся бородань до юнака, — проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!

Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.

Дорогою Панас намагався розговорити свого охоронця, але відповідь була короткою:

— Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.

Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан, киваючи у бік волості та злегка усміхаючись, несподівано похвалився:

— Там у холодній сидять комісари… Якось аж чудно — минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять… — І вже із сумом додав: — Ой і побили вони народу… Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!

Під’їхали до школи. Жовто-блакитний прапор над рундуком красномовно стверджував, яка влада в селі…

Невдовзі Панас Заворицький уже відповідав на питання сотника…

За кілька годин на нараді старшин було вирішено перемістити загін в околиці Гайворона, де планувалось оперувати до приходу регулярної української армії, яка вже почала свій похід на Київ.

Надвечір відбувся й суд над полоненими більшовиками. Довго не міркували: катюги мусили отримати по заслузі. Селяни ж, побоюючись, щоб повстанці раптом не виявили милосердя, послали старосту довідатися, що ж вирішено.

— Ну, як справа з комісарами? — звернувся до отамана староста. — Селяни просять покарати їх на смерть або віддати їм… Бо, не дай Бог, втечуть… Тоді не один із нас позбудеться голови або хазяйства. Досить того, що вони лише в нашому селі посиротили чотирнадцять родин, попалили майно і худобу…

— Не хвилюйтеся, від нас вони не втечуть, — певно відповів сотник. — Вирок буде виконано вже цієї ночі.

Тут підійшов страшенно схвильований старшина повстанського загону. Він приступив до отамана і гаряче почав просити, щоб той дозволив йому «поговорити» з арештованими…

— Друже, допит переведено… Їхня доля вже вирішена. Потурбуйтесь про наряд козаків, який виконає вирок. І дивіться, щоб вони не втекли.

— Будьте певні, не втечуть, — старшина аж дрижав від хвилювання. — Я сам буду їх стерегти.

Виявилося, що у цього чоловіка один із комісарів власноручно розстріляв усю родину: батька, матір, жінку і двох малолітніх дітей. Тому й отаман не дозволив йому допитувати арештованих. Не був старшина присутній і під час ухвалення вироку.

Пізно ввечері на величезному подвір’ї Великомечетнянської економії гамір посилився. Тіснилися готові до вимаршу підводи. Під навісом нетерпеливилися осідлані коні. Дехто з козаків ще порався біля своїх коників: напував їх, оглядав сідла. Сотник напучував козаків, які мали змінити варту довкола села:

— Глядіть же, хлопці, — казав він, — пильнуйте, бо тепер ніч — самі розумієте. За околицю села нікого не випускать. Ті, кого мінятимете, нехай їдуть прямо до перевозу й там нас чекають. Скажете, щоб пором тримали на цьому боці. Ні в якому разі на той бік не подавать. Якщо кого затримаєте, приведете прямо до перевозу. Поодиноких вибухів не лякайтесь, а коли почуєте один залп — це буде гасло, по котрому здіймайтесь із постів і прямуйте до перевозу. Глядіть, не витрачайте марно набоїв… Ну, з Богом!

І вартові вирушили.

Десь за півгодини пролунала команда ладнатися в дорогу й іншим. Настрій козаків був бадьорий — про це свідчили жарти і сміх. Отаман давав останні настанови кінному відділу, якому було доручено виконати екзекуцію.

— Вартові вже повідомлені, й про видачу заарештованих балачок не буде. Зустрінемося коло волості… Вирок виконаєте, як переправимося через Бог.

 

Відразу за брамою економії починався ліс. Виїхали з піснею.

 

Ой там на горі Січ іде,

Гей, малиновий стяг несе…

 

Співали неголосно. Здавалося, що й вози намагались не гуркотіти. Неначе крадькома, світив місяць. Та все ж ліс розбудили. А тут ще — несподіваний різкий постріл. За мить прокотився дзвінкий відгук. Пісня урвалася. Кожний намагався вслухатися в ніч, але скрип возів і тупіт коней не давав цього зробити.

Проїхали лісок. За ним лежали хатки Великої Мечетні. Ось і волость. Поруч ґанку в колі вершників стояв віз, неподалік якого біліли дві постаті. Комісари… Що думають вони? Ясно що…

Коли виїхали в поле, один із більшовиків тривожно запитав:

— Куди ж це нас везуть?

— А тобі хіба не все їдно?

Інший вершник докинув з усміхом, що був видний навіть у темряві:

— До Авраама на пиво, він давно вже вас виглядає.

Засуджений хотів ще щось сказати, та старшина припинив балачку.

Під’їхали до перевозу… Спочатку переправлялись кіннотники. Козаки на підводах мусили чекати.

Врешті й Панас Заворицький опинився на тому березі. Він сидів на возі, загорнувшись у кобеняк. Йому страшенно не хотілось бути присутнім на розстрілі. Не хотів він і чути розмову засудженого зі старшиною. Але дітися було нікуди…

Один комісар продовжував мовчати, інший весь час говорив, говорив, говорив… У його голосі бриніли сльози. Він просив не вбивати його.

— А мій батько, а моя мати, а моя жінка, — донісся тремтячий голос старшини, — вони те-еж тебе просили. І ти їх не помилував… А дітки — плакали, молили тебе, — ти ж їх не помилував… Чим же вони були винні? Чому ти відняв у них життя?!

Що було казати комісарові?

— А тепер плачеш, просиш… Пустить тебе, щоб завтра знов упився безневинною кров’ю? Ні, падлюко…

Та комісар хотів жити. І він упав на коліна…

Раптом почулися крики:

— Стріляй, стріляй!

Уздовж берега посипалися постріли. Заіржали стривожено коні. Один із комісарів, якраз той, що намагався вимолити собі життя, тікав берегом, як заєць. Тікав у напрямку лісу.

— На коней! Догнати!

У ту ж мить полетіли вершники. Вигуки і удари копит почали стихати. На хвилину все затихло. І раптом — три вибухи з револьвера.

— Хоч цей тепер уже не втече, — донеслося від порома.

Панас натягнув на голову кобеняк — щоб не чути і не бачити…

У цей час у лісі, куди так прагнув утікач, двічі бахнула рушниця.

За кілька хвилин вершники повернулися. Один із них доповів отаманові:

— Аж у лісі догнали… Мало-мало не втік. Добре, що не догадався плигнути в річку, тоді доганяй вітра в полі.

Уже майже розвиднілося, коли загін нарешті переправився через Бог…

 

 

Бій під Джугастрою

 

 

«За весь час національно-соціяльної визвольної боротьби нашого народу так багато було випадків самопожертви, відданости й любови до рідного краю, що годі й перелічити їх», — так почав спогад про найдраматичніший епізод свого життя сотник Армії УНР Макар Каплистий.

Та все ж деякі випадки закарбовуються назавжди. Сотнику найбільше запали в серце події 4 травня 1920 року. Той день довго зберігали у пам’яті чимало вояків Армії УНР, яка завершувала історичний Зимовий похід. Адже три його останні дні — 4, 5 і 6 травня — були періодом найбільшого напруження вичерпаних вже сил, шквалом безперервних боїв і сутичок за право з’єднатися з іншою українською армією, яка разом із союзниками-поляками гнала 14-ту совєтську армію на схід.

4 травня увійшло навічно в пам’ять Макара Каплистого ще й тому, що в цей день загинув його товариш, сотник Олесь Ашенів — «найвидатніший провідник селян в Ананьївськім повіті, творець і душа повстанчого (переважно) селянського відділу». А сам Макар отримав наскрізне поранення у груди.

Події 4 травня 1920 року «яскраво відбились в душі» сотника Каплистого, тож спогади про цей день і через півстоліття викликали в його душі «і тугу, й радість»…

Уже 3 травня всі відчували, що наступний день буде вирішальним «як у житті цілої армії, так і в житті кожного вояка» — адже дивізії Михайла Омеляновича-Павленка впритул підійшли по лінії фронту, по той бік якого вже чути було гармати поляків та їхніх союзників — українців.

Хоч і звикло козацтво дивитися смерті в лице, «хоч у напруженій боротьбі загартувалось серце козацьке», але звечора 3 травня в таборі панувала як не напруга, то тиха зосередженість. Не чути було звичних жартів і сміху. Вранці, ледь тільки засіріло, всі вже були на ногах. Навіть в обозі — найнеспокійнішій частині армії — не було звичної метушні. Він спокійно, в задумі рухався на захід…

Ранок був тихий, теплий і ясний. Ніщо, крім сердець, не передвіщало бурі.

Перша сутичка в цей день була успішною. Отож і настрій козацтва піднявся. Та після полудня ситуація різко змінилася: більшовики, тікаючи від польсько-українського війська, мусили пробити собі шлях, тому атакували скажено і, здавалося, з усіх боків. Уже не вистачало набоїв, щоб стримувати їхні удари. А тут ще наспіла невчасно чутка про відступ Київської дивізії.

Серед козацтва виник розбрат. З ініціативи деяких командирів почався відступ. «Кволі духом одступали по власній ініціативі».

Відступ набирав катастрофічного розмаху.

«Потрібна була дужа воля й авторитет, щоб схоронити лад у частині…» І така воля знайшлася. Це був Олесь Ашенів. Йому вдалося впорядкувати вояцтво й організовано відвести його на нову лінію оборони: Джугастра — М’ястківка.

Крім більшовиків, з’явився ще один підступний ворог: сильний зустрічний вітер гнав в обличчя хмари піску, засліплюючи козаків. Більшовицьку лаву, яка продовжувала наступ, неможливо було розгледіти. Разом із піском летіли й ворожі кулі. Козаки ж стріляли наосліп. Ситуація ставала безнадійною. Як, як перемогти нещадний вітер?! Раптом у полі з’явився Юрко Тютюнник. Він їхав на коні між лавами. Його спокій і жарти заспокоїли людей. Козаки грізно і бадьоро загукали: «Слава!»

«Це був час найбільшої слави отамана Тютюнника, — згадував Макар Каплистий, — це був ще той час, коли ім’я Тютюнника було символом непереможності, символом безсмертя».

Несподівано під Тютюнником, який керував боєм, упав кінь. Козаки сприйняли це як недобрий знак.

Серед лави ходив на повний зріст й Олесь Ашенів, хоч ворожий вогонь посилювався — як рушничний, так і кулеметний. Ашенів підійшов до Каплистого й тихо сказав, що його серце «щось недобре віщує». Не встиг він відійти, як крики «Слава!» швидко потонули в зустрічному шаленому «Ура!». Наша лава несподівано ринула назад.

І знову ситуацію виправив сотник Ашенів. Він зібрав коло себе зо два десятки козаків і старшин, узяв кулемет. Командир стримував ворога, даючи можливість основним силам відійти до села. Група Ашеніва теж відходила, але організовано, відстрілюючись на кожному кроці.

Його останнім наказом було підібрати поранених і не залишати вбитих. Здавалось, що «останній наказ небіжчик видав сам для себе», — куля потрапила Ашеніву прямо в чоло.

Ця втрата приголомшила козаків. Але вони мусили виконати останню волю улюбленого командира і винести його тіло з цього пекла. Та тільки кинулися до нього, як кулеметна черга накрила їхній гурт, збивши кількох козаків. Упав козак Задорожний з Ананьївської сотні. Пробила куля й груди Каплистому.

Болю Макар спочатку не відчув і залишився на ногах. Лише блискавкою пронеслася думка про можливий полон та жахливі тортури. Ця думка додала сил для втечі, адже він страшенно боявся потрапити в полон.

А навздогін летіло:

— Нє удірай, Тютюнов, рубіть нє будєм…

Московська лайка всуміш із піском падала на голови козаків. Гидкі матюки підштовхували Макара, і він, із пробитими наскрізь грудьми, вперто намагався відірватися від переслідувачів. Його підтримував під руку поручник Павло Котович. В іншій руці він ніс рушницю Каплистого.

Макар подумки благав Бога врятувати його, але в його молитву вривалися ганебні слова святотатства. Московська лайка викликала «почуття огиди до ворога», а разом із тим збільшувала бажання уникнути ворожих лабетів.

Сотник продовжував звертатися до Бога, а в руці тримав пістолет, готовий кожної хвилини покінчити рахунки з життям — аби лише не потрапити в руки москалів. Ще перед боєм старшини відділу постановили, що ніхто з них «не сміє піддатися живим у руки большевикам»…

Так, із пробитими грудьми, пройшов сотник, підтримуваний Павлом Котовичем, ще дві версти. Аж коло Джугастри впав, непритомний. Його підібрали. На наказ командира бригади полковника Галкіна Макара перев’язали сорочкою. Ні бинтів, ні медикаментів у бригаді не виявилося. Зате поручник Котович роздобув десь рядно і подушку та примістив земляка на возі.

А більшовики продовжували наступ. Фірмани-селяни почали втікати, хто куди міг. Селянин, на возі якого лежав сотник Каплистий, намагався скинути пораненого. З надлюдським зусиллям Макар підвівся, вхопив рушницю, що лежала коло нього на возі, та загрозив селянинові, що коли він не поверне на дорогу, то застрелить його. Це подіяло. Селянин прилучився до обозу бригади. Тут і розшукав товариша Павло Котович. Далі він вже був увесь час поруч, безперервно опікуючись пораненим.

Два дні без перев’язки і жодної медичної допомоги возили Макара на підводі, аж доки українські армії не об’єдналися. Тоді Котович відвіз сотника Каплистого в Ямпільський шпиталь, затим — у Могилівський, де той пробув до 4 червня. Ще не до кінця вилікувавшись, приєднався до своєї частини і в обозі помалу одужував…

А Олеся Ашеніва таки винесли з поля бою… Поховали його на цвинтарі села Велика Джугастра. «Похорони ті не були пишними, але ті похорони були овіяні невимовною тугою вояцтва. І не плакали по небіжчикові ні батько, ні ненька старенька, ні діти, ні дружинонька, але тихо, стримано плакали земляки-ананьївці, що зі смертю небіжчика втратили… батька-дорадника… І тут можна цілком влучно прикласти слова нашої народної пісні: «І сховала домовина горді поривання, всі надії молодії, всі його бажання». Вічний спокій тобі, наш славний лицарю-земляче, пухом тобі земля!» — так закінчив свій спогад сотник Макар Каплистий.

Вічна пам’ять і Макару Каплистому, який у час «національно-соціальної визвольної боротьби нашого народу» був одним із тих, хто своєю самопожертвою, відданістю й любов’ю до рідного краю заслужив нашу вдячну пам’ять.

 

 

Таке не забувається

 

 

На початку травня 1920 р. більшовики почали вивозити з Києва майно. В часописах тільки й писалося, що про наступ поляків. Ходили також чутки, що разом із поляками йде українське військо.

Козацьке військо справді наближалося до столиці. Ще 22 квітня з Берестя виїхала ешелонами 6-та Січова дивізія під командуванням генерал-хорунжого Марка Безручка. Їхали через Бердичів.

Коли козацтво увійшло до Бердичева, місцеве населення було вражене — адже про українську армію вже й покинули думати. І раптом — потяги, всі вагони яких уквітчані жовто-блакитними прапорцями й стрічками.

Коли частини Січової дивізії стрункими рядами пішли вулицями Бердичева, радості та здивуванню «не було меж». Раділи українці, чудувалися євреї. Збуджена юрба довго йшла за колоною, проводжаючи її аж до самих касарень на Лисій горі…

Знову почалася муштра. Святковий настрій козацтва підупав. «Коли ж до Київа?» — питав себе кожний.

Нарешті настав і цей день…

Майже на кожній станції — юрби народу, які зустрічали потяг могутніми вигуками «Слава!» Всі вже знали, що це українське військо їде визволяти рідний край. На деяких станціях відбувалися зворушливі зустрічі — батька з сином, брата з братом…

Поляки делікатності не виявили і увійшли до української столиці першими.

Союзне польське військо справило на киян велике враження. Гарно одягнені та озброєні жовніри йшли вулицями з музикою та в повному ладі. Мешканці зустрічали їх радісно. Особливо раділи місцеві поляки, які, почепивши на одяг національні стрічки, кидали квіти і кричали: «Нєх жиє Польська!» «На українців дивились (вони) з презирством… — свідчив Юрій Руденко. — (І) казали, начебто Київ — старе польське місто».

Січовики до Києва приїхали надвечір 9 травня. Їхні ешелони загнали на запасні колії станції Київ-Товарний.

Урочистий вступ військ УНР у столицю було призначено на ранок.

У ніч проти 10 травня мало хто з козаків спав. Коли перше проміння сонця освітило золоті бані Києво-Печерської лаври, в ешелонах вже всі були готові й чекали сурми.

У цей час вздовж одного з потягів 6-ї дивізії йшла старенька жінка. Вона шукала свого сина. Питала у кожному вагоні. І ось нарешті почула… Один стрілець відповів, що знав її сина, разом служив із ним на панцернику, та минулого року його забито. Стрілець намагався цю правду сказати якомога делікатніше…

Для матері це була страшна правда. Вона впала на коліна, довго плакала, й тільки губи її беззвучно шепотіли слова молитви. Потім вона заспокоїлася й, простягнувши руки до неба, слабим старечим голосом промовила:

— Боже милий, сердечний, ти відібрав від мене мого сина, одну мою надію й втіху в старості, але я не скаржуся, бо щаслива, що син мій загинув у боротьбі за рідний край, за його волю. Боже, дякую тобі за це.

Сльози покотилися з її очей. Ридаючи, вона впала на козацькі руки. В цю мить заграла збірку сурма, й стрільці мусили лишити стару жінку на самоті зі своїм горем…

Київ зустрічав українське військо «так, як зустрічає батько свого сина після довгої розлуки», — стверджував козак 6-ї Січової дивізії Юрій Руденко.

У багатьох киян наверталися сльози радості. Шлях, яким йшли січовики, був всуціль встелений квітами. Одягнені козаки були не гірш за поляків — всі в зелених френчах, шоломах, гарно озброєні…

Сонце заливало теплом і світлом Хрещатик, по якому серед киян поволі сунула польська піхота й кіннота. Ось і важка познанська артилерія, а он із Прорізної лавиною суне полк кінноти.

Повільний крок коней, брязкіт, сонячне світло, новенький одяг польських уланів — все це впливало «як гіпноз на юрбу, що призвичаєна до різноманітно одягненого й обдертого большевицького війська. Але юрба мовчить!» Тільки час од часу чути радісні вигуки.

Усі дивляться на кінець колони, що проходить вулицею. Й ось раптово здалеку почувся крик. Він ширився, розкочувався і розливався по всьому Хрещатику. Нарешті крик переріс у радісний гук народу — це на Хрещатик вийшли перші українські частини.

«Що було далі, я собі уявляю, як у сні… — згадував вояк 6-ї Січової дивізії Сергій Павлінський. — Всі наші гармати, коні й ми були в квітках. В наші ряди вдиралися цілком незнайомі люде, обіймали нас, цілували, плакали й простягали до наших рук квітки. Не було серед нас чоловіка, який би не мав їх. А скільки радісних зустрічей: там наречена обіймає шию молодого хорунжого, який весь червоний від радості й сорому, що його обнімає дівчина перед стрільцями… Далі старенька мати з плачем обіймає сина — стрункого молодця. Куди не подивися — радісні обличчя. А вітер, граючи, повіває шитим золотом дивізійним прапором і далеко розносить радісну пісню визволення й перемоги над червоним ворогом».

Ось вже й Міська дума. Якісь офіційні особи вітають українське військо, щось промовляють… Парад на Софіївській площі приймав Головний отаман Симон Петлюра. Всі навколишні будинки «в цей великий день» були прикрашені жовто-блакитними прапорами. «Весь Київ радів, — згадував учасник події Юрій Руденко. — На вулицях було стільки народу, що припинився рух трамваїв та візників, вся ця лава людей сунула в напрямі до Софіївської площі. Лиця у всіх були радісні, світлі, кожний відчував це свято. Парад почався о 12.30 годині». Пройшов він під вигуки: «Хай живе Самостійна Україна та її військо!»

Після дефіляди колони рушили на Печерськ. Назустріч українському війську лунало: «Слава!» Населення бігло й за колоною. Кияни тріумфували. Здавалось, «що цілий світ святкує день визволення та перемоги… що настав час визволення Батьківщини й що сонце правди зася(я)ло ясним полум’ям над змученою, всею в крові й сльозах Україною».

 

 

Мовчати було неможливо

 

 

В один із спекотних днів липня 1920 року українська частина перейшла на правий берег Дністра, де їй наказано окопатися.

Про ворога вже два дні не було нічого чути.

Нараз козаків, що ніжилися на сонечку, розбудили далекі стріли. Гримало за селом, що розкинулося на лівому березі Дністра — якраз навпроти їхньої позиції. За півгодини все стихло… Коли раптом стрілянина зчинилася в самому селі.

Козаки схопилися за рушниці. Пильно вдивляючись, вони намагалися збагнути, що ж там відбувається, хто з ким б’ється… Ось із села в напрямі Дністра вибігло кілька людей. За ними, виблискуючи шаблями, мчала кіннота. Наздогнавши їх, вершники почали рубати.

Мовчати було неможливо — козацький кодекс честі підказував стати на бік слабших. Отож, не розібравшись ще як слід, командир застави промовив:

— Приціл 10, по кінноті вогонь!

Кулемет і рушниці швидко відігнали кіннотників. Сховавшись за першими хатами, вони спішилися і почали гатити в бік застави. Тим часом двоє врятованих від шабель вибігли на берег. Тепер вже можна було розгледіти, що це жінка і чоловік у польській військовій уніформі. Чоловік похапцем роздягнувся і кинувся у дністрові хвилі. Жінка ж бігала по березі та голосила. А у воду зайти не наважувалася.

— Пане сотнику! — звернувся раптом до командира молодий вродливий козак із Полтавщини, якого всі любили за веселу вдачу. — Дозвольте врятувати жінку.

— Помагай Біг! — відповів старшина Іван Зваричук.

Демид одразу схопився і побіг за горбок, де стояв віз, відпряг коня, роздягнувся і кинувся з ним у річку. За дві-три хвилини він уже був на тому боці. Посадовивши жінку верхи, завів коня у воду і поплив поруч.

Щоб врятувати товариша і його супутницю, козаки посилили вогонь по ворогові, який ховався за сільськими хатами та клунями.

Отак під градом куль з обох боків втікачі перепливли річку. Ще якась мить — і Демид із жінкою вже плигнули в окопи застави.

Якийсь час панночка приходила до тями… А потім розповіла про нещасливу долю їхнього відділу, вщент розбитого більшовиками… Дівчина виявилася полькою, сестрою-жалібницею. Раптом, спам’ятавшись, вона з почуттям мовила:

— А де ж мій спаситель?!

Їй мовчки показали на Демида, який вже сидів за кулеметом і посилав «товаріщам» сталеві «гостинці».

Панночка кинулася до нього. Вона хотіла вхопити руки, щоб вдячно поцілувати їх. Демид обернувся і спокійно, наче нічого не трапилося, подивився на неї і сказав:

— Богу дякуйте, а не мені, сестро! Те, що я зробив, — це обов’язок кожного козака, якої б армії він не був… — А потім, чогось соромлячись, додав: — Вибачте, але, правду кажучи, ваш жовнір за українку не ризикнув би своїм життям…

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.167.74 (0.031 с.)