ТОП 10:

Другий всеукраїнський військовий з'їзд



 

 

З’їзд, що почався в Києві 5 червня 1917 року, був надзвичайно представницьким: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки подвижницькій організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, але й завдяки забороні з’їзду Олександром Керенським. Саме завдяки наказу Керенського, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалась про це зібрання. По-друге, заборона додала завзяття делегатам і вони, обурені несправедливістю, масово вирушили до Києва. Як так?! Адже військові з’їзди інших національностей відбувалися вільно. А українцям не можна?!

З’їзд проходив «під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду». Виступи делегатів були значно радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістів із президії. Настрої більшості делегатів з’їзду висловив поручник Романенко з Одеси. Він заявив, що за малим винятком всі москалі, а не тільки Оберучев і Лепарський, діями яких обурювався з’їзд, ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.

— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — говорив Романенко. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські. Хочемо самостійності.

Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї навести порядок у своїй хаті й арештувати не лише Оберучева, «але й увесь штаб та роззброїти чужу залогу».

— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати.

Ледь вгамувала президія пристрасті. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення домагань українців Тимчасовим урядом немає чого.

— Тому треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.

Слова промовця вкрила буря оплесків. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності.

Таких епізодів на з’їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко… Але слід віддати їм належне — вони все робили, щоб загасити полум’я національної революції.

А з’їзд продовжував кликати Центральну Раду «стати на шлях революційної чинності», припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з’являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових. Хоч цілком зрозуміло, що «не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…»

Було очевидно, що український народ в особі військових виявився рішучішим за проводирів.

Внаслідок величезного тиску делегатів Центральна Рада пішла за вимогами Другого військового з’їзду і несподівано для себе ухвалила 1-й Універсал та проголосила його 10 червня (за ст. ст.) під час одного із засідань з’їзду.

Володимир Винниченко серед глибокої, святочної тиші читав 1-й Універсал:

— Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!

Всі делегати встали. Піднесення досягло апогею. Присутні зрозуміли 1-й Універсал як проголошення самостійності України.

Коли пролунали слова «однині самі будемо творити наше життя», увесь з’їзд в екстазі радісних почувань плакав від величезної радості воскресіння нації. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримав переживань і, упавши біля столу на коліна, ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика опанувала багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних людей, виводили із залу. Вони, очевидно, вперше в житті «не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово», — згадував пізніше делегат з’їзду Володимир Кедровський.

Наприкінці дві з половиною тисячі делегатів і гостей заспівали «Заповіт» Тараса Шевченка. Співали в якомусь молитовному екстазі. Багато хто ставав навколішки. Другий військовий з’їзд справив на делегатів незабутнє враження…

Після військового з’їзду авторитет Центральної Ради значно зріс — адже всім стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.

Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами 1-го Універсалу «Хай буде Україна вільною» йшло підступне заперечення: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…»

Таким чином, на Другому українському військовому з’їзді самостійність не була проголошена.

Автономісти знову святкували піррову перемогу…

 

 

4. «Зрада!»

 

 

У Першому українському козацькому імені гетьмана Богдана Хмельницького полку панував «дух полуботківського клубу»: переважна частина старшинського складу та козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового старшину, соціаліста за переконаннями, Миколу Ґалаґана, щоправда, зачепило за живе «не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради», зокрема й «гостро негативне» ставлення до соціалістів. І це при тому, що в питаннях теорії соціалізму, на його думку, богданівці не розбиралися і не дуже нею цікавилися, «капітальних праць соціалістичних авторів» не читали. Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базується не на теорії, а на оцінці їхньої практичної політики.

А політика ця виявилася непевною. Бо спрямована була на уласкавлення ворога. Не могла стерпіти такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка, який зовсім не збирався запобігати ласки у історичного ворога…

Як помічник значкового, Микола мав можливість знайомитися з життєписами кожного старшини. Особливо вразив його «просто знаменитий» послужний список одного старшини. Щоправда, характеристика закінчувалася словами «дезертировал с полка» — бо той зголосився до богданівців захищати Україну. Таким чином росіяни спробували заплямувати досі незаплямованого старшину.

Загалом серед командного складу полку імені Богдана Хмельницького переважали добрі, «навіть дуже добрі муштрові, бойові старшини». Були тут і георгіївські кавалери, декілька старшин мали золоту зброю, як-от сотники Кириченко та Степан Лазуренко.

Серед богданівців панував настрій, що вони є опорою України, її захисниками, тому було б великою помилкою йти на фронт, залишивши Центральну Раду без підтримки.

Небажання богданівців йти на фронт вороги української державності оцінювали як ганебне дезертирство. Російські газети весь час спекулювали цією брехливою тезою, звинувачуючи українців, які не хотіли захищати Росію, в боягузтві, підштовхуючи їх до вимаршу з Києва — мовляв, докажіть, що ми помилились…

Проголошення 1-го Універсалу (попри його тезу — «не одділяючись від усієї Росії») стривожило російських «єдінонєдєлімців». Незважаючи на езопівську мову Універсалу і демонстративно прихильне, навіть любовне ставлення до «московських братів», російські видання наповнилися нервовими коментарями, квінтесенцією яких став заклик газети «Речь» «вжити рішучих заходів, щоб приборкати українців».

Стривожена «ізмєной» московська демократія запросила Михайла Грушевського та Володимира Винниченка здійснити спільну «прогульку пароплавом по Дніпру». Під час прогулянки, бажаючи викликати до себе довіру «старших братів», керівники Центральної Ради признавали за своєю установою «тільки моральний авторитет». А Володимир Винниченко, який не зміг відмовитися від спокуси виголосити велику промову, заявив: «Невірно, що ми йдемо за стихією. Ніхто не знає, скільки зусиль витрачаємо ми, щоб направити стихію в нормальне річище. Я вже говорив про гасло деяких українських авантюристів «відслонити фронт». У нас досить сили й авторитету, щоб на один наш поклик кілька мільйонів солдатів-українців опустило фронт. Півтора місяця назад я не вірив цьому. Ось із цією течією доводиться вести запеклу боротьбу».

Голова Генерального секретаріату фактично заявив, що є союзником окупантів і все робить, аби стихійне прагнення українського народу бути в своїй хаті господарем нейтралізувати і скріпити владу Тимчасового уряду. Не посоромився визнати Винниченко й те, що веде «запеклу боротьбу» з українськими самостійниками, які, бажаючи власної держави, закликають вояків-українців кидати російсько-німецький фронт і вертатись на Батьківщину, щоб захистити її.

Винниченко бачив себе посередником між окупантами і поневоленим українським народом. Він і Михайло Грушевський української незалежності не хотіли, навіть боялися її. Бо вважали погибель Росії погибеллю й «української справи».

«Під час цієї прогульки наші автономісти… з таким виразним страхом говорили про зріст сепаратистичних настроїв, що москвини побачили, що вони можуть бути добрим знаряддям в їхніх руках. Прогулька закінчилася символічними обіймами й поцілунками М. Грушевського та москвина (київського губерніального комісара) Суковкіна».

Для продовження обговорення «спільної праці» до Києва прибули міністри Тимчасового уряду Керенський, Терещенко і Церетелі. Порозумілися швидко: було погоджено створення «крайового органу влади», тобто філіалу загальноросійської влади.

Як наслідок домовленостей між гнобителями і отими посередниками з’явився 2-й Універсал Центральної Ради. Починався він по-крутійськи: «Громадяни української землі…» (не держави, а землі!). Далі визнавалося, що Центральна Рада стоїть «за тим, щоб не відривати України від Росії», що новостворений Генеральний секретаріат представлятиме Тимчасовий уряд і ним же й затверджуватиметься.

Та і цього виявилося замало. Автори універсалу пішли далі. «…Ми рішуче відкидаємо, — стверджували вони, — проби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів».

Ось такої! Тиждень тому Першим універсалом оголошувалось, що ми «самі будемо творити своє життя»…

«А тепер спробуємо поміркувати, — зазначав Роман Млиновецький, — яке враження мусив зробити цей Універсал… на українців, які мріяли відновити державу предків, які дихали вогнем ненависті до гнобителів свого народу… які хотіли зброєю здобувати волю…»

І серед богданівців та полуботківців пішов шепіт: «Зрада!»

 

 

Виступ полуботківців

 

 

27 червня 1917 року (ст. ст.) для обговорення ситуації, спричиненої угодовською політикою Центральної Ради, відбулась таємна нарада Братства самостійників.

У дискусії про конечну мету збройного виступу погляди розділились. Одні вважали, що треба рішуче усунути автономістів від влади, оголосити військову диктатуру в формі гетьманату, а згодом, коли буде встановлена тверда українська влада і коли нічого не загрожуватиме Україні, задекларувати республіканські засади. Новий український уряд повинен відразу запропонувати німцям сепаратний мир і відкликати українізовані частини з фронту на Батьківщину. Інші вважали, що такий план спричиниться до ворожнечі в українському таборі, врешті до руїни, отже, переворот треба спрямувати лише проти росіян, Центральну Раду залишити в ролі уряду, доповнивши її самостійниками. Поставивши росіян на коліна, вони розраховували довести автономістам, що ті бояться безсильного опудала.

Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола Міхновський, ухвалило рішення розрубати «гордіїв вузол» і використати «той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних почувань українських народних мас». На нараді ухвалено збройно виступити і перебрати владу й проголосити у Каневі на могилі Тараса Шевченка створення Української держави.

У плани було частково втаємничено командира Богданівського полку Юрія Капкана. Підполковник Капкан урочисто присягнув на вірність Самостійній Україні та впровадження революційного задуму Миколи Міхновського. Але Капкан присягу зламав і доповів про плани самостійників Винниченкові.

Полковник Капкан грав подвійну роль: і полуботківці, які готували повстання, і Центральна Рада та Генеральний військовий комітет, що були проти виступу, вважали його своїм.

Довідавшись про плани самостійників, соціалістичні керівники Центральної Ради відразу вислали до полку полуботківців делегацію, щоб нейтралізувати «їхній недобрий настрій». Але делегація нічого не добилася, «агітаційну промову Винниченка полуботківці збули мовчанкою, прийнявши її зовсім холодно».

У цей час, 3 (16) липня, в Петрограді підняли повстання більшовики. Центральна російська влада захиталася. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 3 липня вислано гінця до штабу Звенигородського коша Вільного козацтва з наказом проти ночі на 5 липня роззброїти московські ешелони, що на той час перебуватимуть на їхньому терені, й вирушити до Києва на допомогу полуботківцям, а меншу частину вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації ворожого війська.

Житомирській групі самостійників (старшини і козаки полку імені гетьмана Сагайдачного) було доручено захопити станцію Коростень. Чернігівським самостійникам наказано перетяти залізницю Гомель — Бахмач і захопити Бахмач. Сформована державниками частина в Полтаві мала захопити станцію Ромодан, а вірна частина з Кременчука — Знам’янку. Дислокований в Олександрійському повіті кінний полк, що перебував під впливом самостійників, ще 29 червня роззброїв росіян, забрав коней, перетворився на українську частину. І чекав наказу. В Одесі, крім Гайдамацького полку, на який самостійники мали значні впливи, був ще й український кулеметний підрозділ. За сприятливої ситуації ці частини мали захопити важливу вузлову станцію Вознесенськ. Слід відзначити, що Братство самостійників чи не на кожній більшій телеграфній станції мало два-три довірених телеграфісти, через яких можна було таємно передавати накази.

Третього липня 1917 р. полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: «Ми, українці-козаки, — говорилося в їхньому зверненні, — не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу (2-го Універсалу ми не визнаємо!) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись із російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, поки що виганяємо зрадників без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Центральній Раді. Тоді вона пануватиме у Києві та по всій Україні як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім кермувати».

Центральна Рада відкинула самостійницькі вимоги полку імені гетьмана Павла Полуботка і вкотре закликала від’їхати на фронт захищати «матушку Росію». Тоді 4 липня вранці відбулася нарада безпосередніх керівників повстання. Полуботківців представляли прапорщики Майстренко і Квашенко, поручник Романенко, молоді урядовці Осадчий та Сподаренко. Всі вони були членами Союзу української державності, а двоє водночас належали до Братства самостійників. Саме на цій нараді було розроблено конкретний план першого в новітній українській історії повстання проти росіян.

О 1-й годині ночі 5 липня 1917 р. полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Самостійники, які були у складі Богданівського полку (Віктор Павелко, Григорій Лук’янів, Калениченко та інші), влаштували справу так, щоб тієї ночі склади з амуніцією і зброєю вартували козаки-самостійники. Завдяки порозумінню було інсценізоване «захоплення» зброї. Подібним же чином «захоплено» зброю, набої і вантажні машини в 5-му авіапарку і залізничному батальйоні. Озброївшись, полуботківці увійшли до міста. До них приєднались дві сотні богданівців.

Свідком цього історичного виступу став член Центральної Ради Юрко Тютюнник. Він писав, що «рух мовчазної колони робив грізне враження». Юрко Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч із колоною, «якій не було видно кінця». Тютюнник розпитував, «куди йдуть козаки». «На мої запити або зовсім не відповідали, — згадував він, — або говорили коротко і рішуче: «Йдемо кацапів бить… Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя».

Заарештувавши начальника київської міліції Лепарського та московського коменданта міста, полуботківці захопили телеграф і Державний банк, зайняли Печерську фортецю, «Арсенал» та артилерійські склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів і юнкерів, поставили варту коло урядових установ, зайняли інтендантські склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон («Речь», 17.07.1917, «Биржевые ведомости», 17.07.1917).

За кілька годин не визнаний Центральною Радою полк імені гетьмана Павла Полуботка опанував Київ. Очевидець подій Федір Дудко так описував виступ полуботківців: «У повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий погідний день. Я дійшов до Бессарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено. Я зупинився. Не тому, що походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи… Той похід… сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Був се глибоко мовчазний зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену, важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалися глядачеві. Так могли йти люди тільки у бій, на діло, якого кінцем була смерть або перемога.

Рішучість і зосередженість цієї маси людей на ціль, до якої вони йшли, була так різко позначена… що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл, не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потому я ніколи в свойому житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мене незатерте, глибоке враження.

Я стояв мов окаменілий і дивився. Таке враження, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися й мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючись ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених в руках крісах без слів промовляла, що це не парад, а данина на вівтар своєї Батьківщини й свого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура безмовна боєва маса вояків — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив боєвий жовто-блакитний український прапор.

Ряди війська густою лавою проходили ряд за рядом. Дивне, невидане ніколи до того явище: дехто з козаків, тримаючи рушницю на плечі з гостро наїжаченим багнетом, ступав по каменю — босий. Але це не тільки не зменшувало враження, воно його сильно збільшувало. Частина була дуже велика. В ній було не менше 5 тисяч людей. В останніх лавах ішли козаки без рушниць… Більшість — зовсім босі…

Вже значно пізніше довідався я, що той похід незнаної мені частини, який так сильно вразив мене, був історичним походом української стихії, що демонструвала свою живучість, свої права на незалежне ні від нікого існування й свою готовність до чину».

Як не згадати тут слова ініціатора виступу полуботківців Миколи Міхновського: «Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами… Наша нація вступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу…

Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!»

Здавалося, що справа українська перемагає. Та не було арештоване угодовське керівництво Центральної Ради. Ба більше, полуботківці пройшли повз Педагогічний музей і з ентузіазмом кричали: «Слава Українській Центральній Раді!» І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.

Центральна Рада панікувала. «У всіх — повна розгубленість. Ніхто не знає, що починати», — писав Юрко Тютюнник.

Лише переконавшись, що повстання спрямоване не проти них, угодовці полегшено зітхнути і заворушились. Осмілівши, Винниченко віддав наказ Юрію Капкану силою полку імені Богдана Хмельницького роззброїти полуботківців.

Підполковник Капкан закликав старшин та Полкову раду висловити свою думку, «маючи на увазі, що йдеться про можливість пролиття братньої крови», — свідчив сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко.

45 старшин і полкова рада, яка складалась із козаків, висловилися проти роззброєння полуботківців. Лише п’ять старшин були іншої думки. Вислухавши всіх, Капкан підвівся і сказав:

— Панове старшини! Я дістав від українського уряду наказ роззброїти полуботківців та арештувати їх. Отже, в імені українського уряду наказую вам полуботківців роззброїти.

Сотник Островершенко отримав завдання обеззброїти полуботківців в «Арсеналі». Тієї ж ночі його 7-ма піша сотня вирушила на Печерськ. Усі були пригноблені своєю місією. Йшли мовчки.

Зупинивши сотню неподалік мурів «Арсеналу», Іван Островершенко сказав бунчужному викинути білий прапорець і почати переговори. Наказу про переговори сотник не мав, вирішив так діяти на власну руку — щоб не проливати братньої крові.

Невдовзі з’явився старшина-полуботківець. Із ним домовились, що богданівці увійдуть на подвір’я «Арсеналу», доповнять на стійках полуботківців, а решта вояків (і тих, і тих) складе зброю. Так і зробили. Зброю склали до «козлів». У двох рядах — один проти одного — стояли українські вояки. Що думали вони в цю вирішальну для Батьківщини хвилину?

Переговори були довгими, довелося Островершенку зі старшиною-полуботківцем їхати до Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада і Генеральний секретаріат. Повернулися до «Арсеналу» разом із генералом, представником уряду. Той пообіцяв задовольнити вимоги полуботківців, а саме: затвердити полк, видати достатню кількість зброї, набоїв, одягу та налагодити харчування.

Тим часом Капкан оголосив себе комендантом міста. За його наказом було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм повернули зброю… Після цього юнкери і 2-й понтонний московський полк спробували атакувати полуботківців на Печерську. Полуботківці залягли на валах і прийняли бій. Росіяни, втративши кілька бійців, змушені були відступити. Більше бажання йти в атаку вони не виявляли.

Успішнішими були напади росіян на малі стежі полуботківців. Дійшло до того, що, побачивши жовто-блакитні стрічки, москалі обстріляли й патруль богданівців, вбивши одного та двох тяжко поранивши. Отак кров’ю заплатили богданівці за зраду свого командира. Кров цих козаків також і на руках керівників Центральної Ради…

А дисципліновані вояки-полуботківці виконали наказ уряду. У бойовому порядку повернулися вони до своїх касарень.

Оберучев, що внаслідок зради Винниченка та Грушевського повернувся до міста, наказав юнкерам оточити касарні полку імені Павла Полуботка.

Восьмого липня москалі почали обстріл його позицій із гармат і рушниць…

У цей час керівники Центральної Ради через пресу ширили ганебно-підлі чутки про виступ полуботківців як про бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру.

Богданівці мимовільно знову завдали удару: відволікши увагу полуботківців під час переговорів, вони й самі не помітили, як москалі перейшли у наступ. Вбивши трьох козаків та багато поранивши, ворог вдерся в касарні… Обеззброєних били прикладами, шаблями, грабували їхнє особисте майно, всіляко принижували…

Радісний Винниченко запопадливо поспішив повідомити «Російське правительство» про придушення виступу полку імені гетьмана Полуботка… Всі заходи з нейтралізації полуботківців зробив Генеральний секретаріат «у тісному порозумінні з місцевими російськими комітетами»…

Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду, щоб полк імені гетьмана Полуботка пішов на фронт і, відзначившись, намагався при першій нагоді пробиватися в Україну. Таким чином українські герої хотіли змити з себе тавро боягузів, поставлене їм справжніми боягузами — керівниками Центральної Ради.

29 липня останній ешелон 2-го Українського імені наказного гетьмана Павла Полуботка полк залишив Київ. На фронті їх відразу кинули в м’ясорубку. Полуботківці — національно свідомі українські військові кадри — зазнали жахливих втрат…

А головний винуватець цієї трагедії «драматург» Володимир Винниченко та інші члени Генерального секретаріату готувалися «стати московськими державними службовцями й одержувати платню», яку вже асигнував Тимчасовий уряд — за вірну службу «російській демократії».

Та серед українців ширилося невдоволення угодовською політикою Центральної Ради.

 

 

Київ. 26 липня 1917 року

 

 

Відправивши на фронт захищати Росію полуботківців, Центральна Рада мусила тепер вирішити завдання відправки на фронт богданівців. Провідники Центральної Ради з усіх сил намагалися продемонструвати Тимчасовому уряду свою відданість. Тож і не один раз приїжджали до богданівців намовляти їхати на фронт захищати Росію. А ті їм відповідали, що «мусять обороняти й підтримувати Раду». Утворилася ситуація, за якої богданівці могли би не послухати наказу Центральної Ради, яку самі ж вважали за свій, «хоч би навіть і не цілком задовольняючий, найвищий уряд». Керівники Центральної Ради розпинались у красномовстві, закликали богданівців змити пляму «дезертирів», казали, що йдеться про «національну честь», про «престиж» полку і всього українського руху.

Богданівці ніяк не могли збагнути, чому Центральна Рада висилає їх на фронт, коли в Києві не залишилося жодної української військової частини, яка б могла стати на захист і самого уряду, й України.

Нарешті богданівців намовили…

Виїзд було заплановано на 26 липня. Всіх, хто не хотів йти на фронт битися за чужу справу, відпускали з полку, даючи різні посвідки та направлення у запільні установи. Багато хто з козаків і на фронт не хотів їхати, й українського полку не бажав кидати. До останньої хвилини йшла внутрішня боротьба… Вже навіть коли пролунала команда шикуватися — щоб вантажитися в ешелони, — принципові противники Росії тягли за руки своїх товаришів, не пускаючи їх на вулицю. Коли ж розляглася команда «кроком руш» і сотні рушили, то й ці українці, не бажаючи залишатися поза полком, приєднались до своїх сотень.

Недарма боролись вони до останнього… Може, відчували, що будуть жорстоко покарані за те, що йшли захищати гнобительку-Росію?

Трагедія справді була дуже близько…

Ешелон 2-го куреня сотника Хилобоченка вирушив о 21.40. У момент від’їзду козаки дали прощальну сальву своїй столиці. Несподівано з-за будинків у бік ешелонів почали стріляти міліціонери та кірасири. Потім полетіли кулі з боку Солом’янки. Коли ешелон проїжджав попри Київський вокзал, із перонів посипалися постріли міліціонерів. Публіка протестувала, але на неї не звертали уваги — такою була лють москалів на богданівців. За що? За те, що мимовільно допомогли їм здолати полуботківців? Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу…

Постріли затихли, лише коли поїзд минув вокзал. Тоді міліціонери і кірасири кинулися запасатись набоями та займати нові становища — адже за 40 хвилин тут мав пройти новий ешелон Богданівського полку.

Козаки другого ешелону салюту рідному місту вже не давали — на наказ курінного вони склали набої та зброю в окремий вагон, який було запломбовано.

Та тихого прощання не вийшло — на цей раз обстріл почався з Батиєвої гори. Однією з куль було смертельно поранено козака — він помер на руках матері, яка його проводжала «на війноньку»…

По мірі того як потяг наближався до Київського вокзалу, стрілянина наростала: москалі сипали кулями з обидвох боків тору. За Кадетським мостом потяг зупинився. Виявилося, що вбито п’ятеро козаків, а 18 осіб поранено. Дивно, але богданівці продовжили шлях на фронт. Та москалі не заспокоїлися і з-за насипу продовжували обстріл. Потяг же їхав ніби навмисно повільно.

На підході до станції Пост-Волинський кірасири 2-го гвардійського та «казакі» 17-го Донського полків майже впритул розстріляли із кулеметів перший ешелон. Богданівці опинилися в пастці: адже потяг перебував між двома високими насипами, на яких укріпився ворог. До того ж росіяни замкнули семафор.

Пострілів у відповідь не пролунало, адже богданівці не мали зброї. Із вагонів летіли лише крики поранених… Врешті пальба вщухла. Ешелон було оточено. Москалі почали бити людей кольбами рушниць. Полонених всіляко принижували. Чулися вигуки:

— Ми вам пакажем автономію! Ми вам пакажем Украіну!

Одного богданівця застрелили вже після обеззброєння. Іншого зарубали шаблями. Лікар полку імені Богдана Хмельницького даремно просив московського начальника дозволити перев’язати поранених. Козаків, б’ючи, відводили на станцію. Потім москалі розграбували ешелон.

Дмитро Дорошенко у першому томі «Історії України» стверджував, що всього було вбито 16 богданівців, а 30 поранено. Насправді жертв було більше. Сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко стверджував, що тільки у його сотні ще під час руху до станції Пост-Волинський було семеро забитих та 15 тяжкопоранених. А в ешелоні їхало чотири сотні, кожна з яких мала по 250–300 чоловік. Сотник стверджував, що під час обстрілу загинуло понад 100 богданівців. Ще близько 50 осіб москалі розстріляли на станції вночі. Крики жертв і постріли добре чули ті, що сиділи під арештом. «Тіла помордованих позагрібали в картоплиння». Шістнадцять загиблих, про яких пише Дмитро Дорошенко, були тілами тих, яких оберучівські кірасири не встигли сховати перед слідчою комісією…

Чи з чистим сумлінням засинали у ту ніч Винниченко, Петлюра і Грушевський? Принаймні своєї вини в тому, що віддали вірних Україні козаків на поталу московському різникові, вони ніколи публічно не визнавали.

Поховали богданівців 31 липня в Києві на Щекавицькому цвинтарі… Зрозуміло, що в російській пресі ніхто розправою не обурювався, навпаки, винними оголосили богданівців. Їх названо «бунтівниками» і «повстанцями». Та звинувачено в тому, що вони першими напали на кірасирів, які, мовляв, нічого не підозрюючи, охороняли залізницю…

Отак Центральна Рада позбавила себе вірних частин і стала добровільним заручником російського Тимчасового уряду. Де вже тут говорити про державну мудрість… А вцілілі богданівці мусили їхати на фронт захищати Росію.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.168 (0.024 с.)