Серце козацьке рвалось вперед»

 

 

Літнє сонечко вже високо піднялось у небі. На подвір’ях подільського села Писарівки курились козацькі кухні, сиділи та стояли купками козаки, а прив’язані коні жували овес. У Писарівці стояли на відпочинку курені Запорозької дивізії.

Штаб дивізії розмістився у селі Качківці, що за три версти.

За Качківкою одразу стояли козацькі чати. Час од часу вони перегукувались із більшовиками — і до Писарівки долинав гарматний грім.

Три тижні вже нудьгували запорожці. Хоч і небагато лишилося їх після виснажливого Зимового походу, що скінчився 6 травня 1920 року, та все одно мріялося про нові переможні бої. А в деяких куренях залишилося не більше як 20 козаків. Загалом на цей час у Запорозькій дивізії Гулого-Гуленка було 248 старшин, 692 піших козаки, 536 кінних, 30 кулеметів і 8 гармат.

Та ось у Писарівці з’явились новобранці. Настрій у запорожців одразу поліпшився. В таборі залунали жарти, сміх. Муштрували мобілізованих і вдень і вночі, адже знали, що бої не забаряться. Новобранці працювали охоче, бо хотіли, щоб ворог при зустрічі відчув їхнє вміння і силу. Всі мріяли, як за три тижні крокуватимуть вулицями Одеси, як відкинуть ворога за Дніпро. Хоч і обжилися в селі козаки, перезнайомилися з дівчатами, а все-таки «серце козацьке рвалось вперед і готове було проміняти дівчину на Одесу».

Одного вечора під час спільної молитви зі штабу прибіг вістовий і подав командиру наказ. Зміст його був такий: як смеркне, тихо, без гамору вирушати в напрямку села Дзигівки. Козаки були приголомшені: адже Дзигівка в протилежному від Одесі напрямку. Упало серце козацьке: от тобі й Одеса!

Значить, відступати… Але чому? Курені ж поповнилися, «дух у козацтва бадьорий, большевики не дуже насідають».

Та до чого ці міркування? В дорогу треба збиратися. Отож і почали тихо ладнатися. За півгодини з села вже викотилися перші фіри. Багато козаків і з дівчатами не встигли попрощатися.

Скрипіли вози з військовим скарбом. Сумно похилили голови запорожці, подумки прощаючись із селом, де провели не найгірші дні свого життя.

Манджали всю ніч. Як сонечко зійшло, побачили в долині хатки. Буша. Старовинне козацьке село. Спустившись із гори, стали на спочинок. За півгодини вже всі, крім вартових, спали.

Коли пекуче червневе сонце розбудило козаків, закурилися кухні. За обідом дізналися, що поляки на лівому крилі спільного фронту несподівано відступили, бо Кінна армія Будьонного 5 червня прорвала фронт на відтинку 13-ї польської дивізії — на південь від Білої Церкви. Отож мусили запорожці наздоганяти «союзників» — щоб вирівняти лінію фронту.

«Вони ж мають добрий одяг, — думав запорожець Слоквич, — харчів досить, коней гарних і такі новенькі гармати, що, здається, палив би та й палив, а вони як ті зайці тікають».

У запорожців ситуація була протилежна: старі рушниці, напівзіпсовані кулемети та вісім гармат, до яких завше не вистачало набоїв, як, власне, і до рушниць. До того ж козаки — обдерті, півголодні. Половина особового складу дивізії йшла босоніж.

Сором і зустрічним людям показатися.

«Ох і лють же брала на таких легкодухих союзників! — згадував запорожець Слоквич. — І шкоди наробили, і тікають… пограбувавши селян».

У Буші стояли три дні. Хто хотів, відвідав Покровський монастир, Успенську церкву, оборонні вежі ХVII століття й таємничий печерний храм VI–VII століть в одній зі щілин скали над річкою Бушанкою.

А здалеку весь час долітав гук гармат — це відбивалися ар’єргардні частини запорожців. Селяни стурбовано прислухалися до гарматної громовиці, що весь час наближалася, «і все питали, чи скоро будемо наступати?». Адже тільки наступ міг уберегти їхнє село від руйнування і спустошення. Що могли відповісти їм козаки?

Ось із позицій приїхав кінний полк запорожців. Значить, час негайно відступати далі.

Рушили на с. Озаринці, що під Могилевом. Йшли під пекучим сонцем, подумки прощаючись із рідними зеленими нивками, «бо чуло серденько, що не скоро їх побачимо».

Вітерець пробігав по високому житу й хвилював його. «Хто вас буде збирати, золоті нивки? — думав невесело Слоквич. — А ти, веселий жайвороночку, невже ж будеш щебетати й ворогам?..»

І непрохана сльоза скочувалась по запорошеному обличчі.

Усі розуміли, що у відступі щастя не здибаєш, тільки в наступі йому можна зазирнути у вічі.

Ось і село Сказинці. Чому воно так негарно зветься? А Бог його святий знає.

Перебрели річечку, вибрались на горб — на другий бік села й, не зупиняючись, пішли далі. Сотник Х., відчувши, що настрій у козаків кепський, зліз із коня і пішов поруч.

— Що ж ви так, хлопці, засмутилися? — запитав стурбовано він. — Заспіваємо яку пісню. Легше буде.

Хтось несміливо й тихо почав: «Їхав козак на війноньку…»

Кілька десятків голосів одразу підхопило. І над принишклими хатками та садками понеслися «смутні слова пісні»:

 

Дай же, дівчино, хустину,

Може, в полі загину,

Накриють очі темної ночі,

Легше в могилі спочину…

 

Вмить козаки забули, що голодні. І ноги вже не так боліли.

 

А серед поля гнеться тополя

Та на козацьку могилу…

 

Коли пролунав останній рядок пісні, почулися тяжкі зітхання. Хоч «і не козацьке то діло зітхати в поході, та що зробиш?»

По пісні забалакали і незчулися, як побачили тьмяні вогники хат великого села Серби, де колись поляки жорстоко закатували Івана Ґонту. Позаторік у цьому районі діяв більшовицький отаман Чабан. Він навіть підняв селян на повстання проти Директорії. Тож населення тут не дуже прихильно ставилося до запорожців. Селяни дивилися на козаків «не дуже милим оком». Отож і на нічліг розмістилися кепсько. Не було часу й сил розбиратись із селянами — адже козаки були перемучені й страшенно хотіли спати…

Ледь засіріло, рушили геть із цього негостинного села. За кілька годин минули Могилів. Тут довідалися, що більшовики йдуть у 15 верстах позаду. Взнали, що поляки вже залишили Жмеринку і Бердичів. «Чим дальше йшли, тим більше хилили козаки голови».

Зупинилися аж у Серебринцях. Після короткого спочинку почали на краю села робити вправи. Тим часом із Могилева привезли трохи одягу. Той, хто був найбільше обдертий, вдягнувся.

А гарматний грім все наближався. Отож знову в дорогу. Ось і містечко Лучинець. Ворог уже майже наздогнав запорожців — був за п’ять верст.

Вранці над містечком закружляли кулі. Це з Чернівецького лісу стріляли більшовики.

Нарешті бій!

Запорожці вийшли лавою за місто. Густою озиминою, що сягала голови, вони мовчки посувались під ворожими кулями. «Сонце так пекло, що млосно робилося. В житі — духота, ні вітерця… В горлі пересохло, і в голові стукає від духоти…» Під лісом було ясно видно, як від сірих постатей пухкали синюваті димки, «ніби люльку хтось курив». Навкруги — тріскотня…

Десь закричали:

— Слава-а-а!!!

А в очах миготіло від сонця та жита. Раптом Слоквич побачив, що більшовики тікають під гору до лісу. Він теж зірвався. Ноги несли самі. Побачивши, що ворог відступає, козаки закричали ще голосніше:

— Слава-а-а!..

Незважаючи на успішний бій, запорожці отримали наказ відступати далі — бо всі сусідні українські частини вже помандрували на захід. За день проходили по 40 верст. Але ворог не відставав, навпаки — наздоганяв.

Минули Шатаву… Скоро Збруч.

Тут тільки ясно побачили козаки, що накоїли «союзники». Селяни були повністю обідрані, пограбовані: поляки реквізували все що могли — починаючи від хліба і кінчаючи курми. Запорожці «зубами скреготали з досади».

«Сором було у вічі дивитися селянам, що приходили відпитувати коняки чи корови (які забрали поляки). Бо виходило, що ніби і ми, — писав Слоквич, — винні…»

Збруч перейшли темної, хмарної ночі. «А як сонце засіяло, дивилися ми з-за Збруча». Боляче і соромно було, що кинули на поталу рідний край. «Пекучі сльози виступали на очах».

За Збручем теж була Україна, але не та… Й господарювали тут не брати, а вороги, «вороги України, на сором, наші союзники». Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний… «Люта помста будилась у серці».

Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на берегах Збруча. Далі відступали з боями — під Борщевом, на річках Сереті й Стрипі, під Товстобабами, на Золотій Липі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі…

Звідси і почався наступ «на Україну»… «Селяне по дорозі дивилися на нас з недовір’ям і сумом». У с. Микитинцях одна бабуся запитала запорожців:

— Чи не знаєте, де мій синочок? Ось вже другий рік як пішов на Вкраїну… А з вами тут немає? Вже всіх питала. Може, де згинув від ляцької кулі?

І дрібні сльози покотилися по старому обличчю.

Козаки як могли втішали, а у самих серця стискалися від болю і сорому перед цією нещасною жінкою. «Боролися за одну ідею, — з болем писав Слоквич про українців, які билися по різні боки барикад, — а тепер одні з одним ворогом з’єднались і борються зі своїми братами, що з’єднались з другим ворогом України…»

Тим часом більшовицький фронт було прорвано. Червоні тікали шпарко — наздогнати їх було важко…

Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. «Як скоро ми не йшли, — згадував Слоквич, — а дігнати не могли ворога».

Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні.

«Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо ворога аж до Московщини… і запануємо у рідному краю…»

Та не так сталося, як мріялося. Лукава доля «ще раз над нами насміялась». На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії. І після короткого перемир’я 10 листопада перейти в контрнаступ.

Закінчився він відступом українських частин за Збруч. Щоправда, колишній командир Запорозької дивізії Андрій Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, разом із 365 вершниками, маючи 50 кулеметів, 21 листопада форсованим маршем від с. Ожигівці вийшов до Любара, прорвав більшовицький фронт і 23 листопада продерся в запілля Красної армії на з’єднання з українськими повстанцями.

Та більшість запорожців опинилися в Галичині — на «рідній, не своїй землі». Потім їх було розкидано по різних таборах польської держави.

«У чужій країні, під чужим небом, серед чужих людей, за дротами, в темних холодних бараках, обдерті, голодні, сидять рештки борців за Україну, — згадував запорожець Слоквич. — Сумують тяжко, зітхають та ждуть кращої долі. Вітер свище і заводить у щілинах, проймає наскрізь їдким холодом, пробирає до кості. Сидять сини України, мріють про далеку Батьківщину, широкі рідні степи, ясне сонечко, волю… Буйний вітре, повій, понеси вісточку, розкажи всьому світу, як боровся і загинув козак».

 

 

Максим і Гриць

 

 

Гортаючи справи архіву Української господарської академії в Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького «Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії».

Цей «Вспомин…» є хвилюючою розповіддю про героїчне життя і героїчну смерть хорунжого Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось короткий уривок із цієї розповіді:

«…Гриць не боявся смерти.

— Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? — говорив він.

І дійсно, він готовий був на смерть щохвилини.

До неї був готовий уже давно.

Зараз по закінченню гімназії в своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою «ворога» — того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.

Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах… Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?.. «Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров», — вирішив він…

Недовго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в’язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру. «І полилася сторіками кров у синє море» дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси…»

Останній бій Гриця Хмеленка відбувся під с. Медухою в Галичині 4 вересня 1920 року. «Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відповідні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.

Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі — холодні хвилі Дністра.

— Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, — крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.

Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало «Слава!», і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети… Не витримали москалі цього раптового переходу від (нашого) відступу до атаки і покотились назад.

— Слава! Слава! — кричав Гриць, біжачи попереду. — Тікають… тіка…

Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу…

Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, сумно відбивала кроки по камінню його вулиць сотня Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях».

Хто ж він, автор цієї зворушливої розповіді про Гриця Хмеленка? Максим Ломацький народився 11 серпня 1896 р. в Барі Могилівського повіту на Поділлі в родині Івана та Марії Ломацьких. Закінчив початкову школу імені О. Пушкіна в Барі та 7 класів Барського реального училища (в 1916 році). Тоді ж вступив на хімічний відділ Варшавського політехнічного інституту, звідки в жовтні 1916 року його призвали до російського війська, відправивши до школи прапорщиків. По її закінченні призначили в 468-й піший Наримський полк. На Південно-Західному фронті пробув до січня 1918 року. Після демобілізації з російської армії зголосився до армії української: у березні 1918 р. вступив до Київської інструкторської школи старшин, яку закінчив у квітні того ж року. Призначений служити в 10-й Проскурівський полк.

«У листопаді 1918 р., — писав Максим Ломацький у своєму «Життєписі», — (я) вступив по власному бажанню в 1 п. Січових Стрільців, де пробув до листопада 1919 року, приймаючи участь в боротьбі з москалями за визволення України». З лав української армії Максим вибув унаслідок захворювання на тиф. Товариші, відступаючи, залишили його в шпиталі. Лікувався він аж до наступу «польсько-українських військ». «У травні 1920 року, — писав Максим далі, — (я) знову вступив в Армію У.Н.Р. до Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії, в складі якої приймав участь во всіх походах та бійках з москалями і по відвороті армій У.Н.Р. інтернований Польською владою в листопаді 1920 року…»

8 березня 1922 року Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він «за час служби в Українській Армії… і понині нічим компрометуючим себе не заплямував і до союзників Української Народньої Республіки відносився лояльно».

Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Максим Ломацький 1922 року звільняється з української армії в безтермінову відпустку. 1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії… Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав «дуже добре», а «дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим». І виїхав у Словаччину, де працював у державій установі. Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав активну участь у культурному житті української еміграції… Помер у травні 1943 року від сухот.

Нехай пам’ять про мужніх старшин — Максима Ломацького та Гриця Хмеленка назавжди залишиться в наших серцях.