ТОП 10:

Одіссея богданівця Валентина Сімянціва



 

 

«Коли в кого серце тужить за людиною — нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей…» — так починаються спогади Валентина Сімянціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше — 3-ї (Богданівської) сотні полку Чорних запорожців. «Наша сотня, — розповідав Сімянців, — це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення».

Богданівська сотня ділилася на «квартири» — по 4–6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій — ті, що «занадто не цуралися» прекрасної статі, а в третій — ті, що завжди лізли вперед… Звичайно «квартира» мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою — без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і «загальним сумлінням сотні».

Такою совістю в «квартирі» Валентина Сімянціва був Андрій Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, Андрій завжди головував за столом. Був він талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня — тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи влучно збив кількох ворогів.

Герою кричали «Слава!», а він мусив у деталях розповісти, «як воно було». Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Андрій. Траплялося, що Пасько когось обносив. «Це була кара, страшна кара». Її мало хто чекав — своєчасно «змивався» з «квартири». З’являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже діставав від старшого першу чарку — і все забувалося.

Одного разу двоє хлопців із «квартири» Сімянціва під час атаки сотні затримались за кущами. Це помітили товариші.

Зрозуміло, що на вечерю хлопці не прийшли…

Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою козаки вбили чотирьох нападників. До сотні повернулись із трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, «але перша чарка загоїла цей жаль» і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.

Першу чарку часто пив Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти йому. Це була його, Переведенця, робота.

Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар’єргард, вони маскувались (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз’їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.

«Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?»

Справді кожний богданівець готовий був усе віддати, аби тільки залишитися серед товаришів. Козакування в Богданівській сотні багатьом дало «на решту життя радість прожитого».

Хто ж такий цей Валентин Сімянців? Звідки він?

Народився він у сім’ї безземельного селянина Івана Сімянцева та Марії (з Давиденків) 24 квітня 1899 року в слободі Великий Бурлук Вовчанського повіту Харківської губернії. Закінчив Великобурлуцьку двокласну школу (1906–1911), Великобурлуцьку вчительську семінарію (1914) та Липковатівську сільськогосподарську школу імені Петра Столипіна (1918). До української армії зголосився 1918 року. Служив у ній ще з часів Центральної Ради. Потім — в Армії Української Держави (бунчужним). Основний бойовий шлях випав йому на часи Директорії…

 

 

Відступ

Був кінець лютого 1919 року. Запорозький корпус, у складі якого воював Сімянців, відступив на Правобережжя — шлях поразки проліг через Валуйки, Уразове, Мерефу, Харків, Краснопавлівку, Катеринослав, Тальне та Шполу. Страшна пошесть тифу шматувала сотню. Занедужав і Валентин. Він, як і інші, намагався приховати свою недугу: хто ж хотів розлучатися з товаришами?! Але старшини вишукували хворих, щоб відправити їх до шпиталю чи обозу, — з метою розвантажити бойову частину від немобільних уже вояків та врятувати інших від зараження. Врешті між командиром і особовим складом витворилась неписана умова: хто не може сам осідлати коня, має залишити частину.

Валентину Сімянціву було дуже зле, проте він продовжував виконувати обов’язки. Виснажений хворобою, їхав слобожанець обабіч обозу. Шелестіли колеса, хляпали ноги стомлених коней, селянські вози тягли по грязюці вбоге майно «недобитої ще цілковито нашої армії». Ось Валентин порівнявся з тачанкою, прикритою наметом. «І так мені здавалося, — признавався він, — що і в раю не може бути краще, як сидіти зараз під наметом, сховатися від того сніжку з дощиком».

Гукнув візнику — мовляв, посунься, сяду. В цей момент несподівано відкрився намет і хтось із глибини махнув рукою: лізь сюди! Сповз Валентин із коня, прив’язав його і «штовбухнувся під намет». Одразу почув якесь харчання. Людина схопила його за руку, потиснула і намагалася щось сказати. Потім рука закрила намет.

Це був поранений богданівець Куць. Нарешті Валентин пізнав його! «Це той Куць, що його очі зустрілися з моїми, коли його, раненого, виносили з бою. Куць — мій старий знайомий по полку ще з давніх часів… Куць, Куць! Де він тепер? Зробив мені хвильку раю на землі та подав тепла, яке ще й сьогодні мене гріє. Більш я Куця ніколи не спіткав…»

У сотні всі непорушно вірили, що «найкращий лік на тиф» — кисла капуста, мочені яблука і, звичайно, горілочка. І хоч здоровіші постачали хворим те добро, ті «однаково хворіли». Василь Коваленко дістав для Валентина гарних мочених яблук, та той їх їсти не хотів, точніше, не міг. А хлопці силували…

Товариші розчаровано дивилися на нього, доходягу, мовляв, от з’їв би і був би здоровий.

Козаки вже кілька разів дурили сотника, потай допомагаючи Валентину сісти у сідло. Сотник, який слідкував за Сімянцівим, вкотре був розчарований: нічого не поробиш — козак знову сидів у сідлі…

Сунулись далі… Куди? Ніхто достовірно не знав. «Кінські копита з хрустом провалювалися у сніг, і сліди наповнювалися водою, що грайливо виблискувала на сонці». Була весна 1919 року…

Ось зупинилися біля скирти. Валентин схитрував — заїхав на другий бік, хлопці кинулись допомогти злізти з коня, а тут раптом — сотник…

Уже ввечері Сімянціва відправили до обозу.

Попрощався Валентин зі своїм жеребцем Еротом, «погладив його горду шию, потримав його легкі копита, які той так елегантно вмів подавати на команду: «Ніжку!»

 

 

Тиф

Залишили Валентина у шпиталі в якомусь повітовому містечку, він навіть назви його не запам’ятав, ніби Липовець, чи що? Тут він уперше в українській армії побачив медичних сестер і санітарів із червоними хрестами…

І почалися його мандри, вже без своєї частини, між людей, яких не знав… Опинився аж в Одесі. Тут побачив зблизька «золотопогонників» — денікінців. Було дивно дивитись, як по перону ходять і наші, і білі. Хоч і косо поглядали вони один на одного, та не билися… Все ж одного натовкли — колишнього старшину української армії, який опинився серед «денікінської сволоти» та ще й «викозирювався» в золотих погонах. Старшину «розжалували» — зірвали погони і таки добре відлупцювали. Врятував його французький патруль.

На французів була надія, що вони візьмуть під свою опіку українські шпиталі. Казали, що поранених вони ніби забрали, а від тифозних відмовилися та ще й наказали негайно забиратися з Одеси — щоб у місті не почалася епідемія. Ой і кляли ж тоді французів наші хлопці…

Отож покотилися ешелони від Одеси-мачухи подалі. Куди — ніхто не знав. «Та багатьом і знати не хотілось; почувалися «падлом», від якого відсахнулися всі ті, в кому хтось людей хотів бачити…»

Валентин лежав на горішній поличці й тихенько стогнав. Раптом у нього вихопилося: «Мамо…» Він почув свій голос і похолов — адже «козакові це не личить». Його слабкість зауважили. Й одразу підняли на кпини, та на його захист став сотник. «А кого ж я мав тоді згадати, — писав Валентин, — коли, здавалось, ось-ось і урветься життя?» Це була мала подяка за мамині молитви і сльози…

Так доїхали до Тирасполя, що над Дністром. Хворих перетягли у військовий шпиталь. Щодня сюди привозили все нових поранених і хворих. Це були своєрідні «живі газети». Завдяки ним довідувались, що українська армія продовжує відступати, а більшовики підходять під Тираспіль.

У шпиталі Валентин, знесилений кількома нападами поворотного тифу, захворів ще й на червінку (плямистий тиф). Смерть була вже зовсім близько… Слобожанець провалився у півзабуття-півсон-півсмерть…

Час для нього вже не існував. Його «життям» стали галюцинації, божевільний страх і падіння в темінь. У своїх спогадах Валентин описав ці галюцинації. Ось один із цих «снів»…

«Переді мною направо величезна заля, а наліво — ряди колон. І колони стали ніби скляні, і в кожній із них, як у пробірці, по одному стоять на дні козаки, старшини нашої сотні, полку, цілої дивізії. Стоять на струнко. Дивлюсь, а ніби всі ці люди поволеньки починають підноситися, ніби випливали догори. І нараз бачу, всі стали на якійсь висоті в оцих колонах-пробірках, а кров і далі підіймається все вище та вище, щоб залляти-втопити цілу нашу дивізію. Тривожне почуття в могильній тиші цієї залі поступово, як підіймається кров, переходить у жах. В одній із колон бачу брата Олексу… Кров іще підіймається…»

Валентин зіскакував із ліжка, кричав, бігав по палаті, кликав Олексу. Безумця ловили, клали в ліжко, а він знову зривався. Тоді його прив’язали. Він лежав тепер «зашнурований, як черевик». Та все одно продовжував кричати. Було важко зрозуміти зміст його містичних послань, а все ж одна думка повторювалась часто: всі в палаті вже знали, що Сімянців — козак і «не дозволить із собою так поводитись».

Якось Валентину привиділась сонячна Україна. «Благодать на небі й на землі… Все таке свіже, чистеньке, все напоєне спокоєм. Люди, хати, небо й земля — ніби з чарівної казки. А я — ніби дух. Мене ніхто не бачить, а я бачу усіх душі. А там ніби в кожних грудях — «Кобзар». І коли я так дивлюсь, то легенький вітер перегортає сторінки «Кобзаря». І мені так гарно, гарно… (І раптом) — оглушуючий гуркіт барабана. І знову провалля…»

Оцей гуркіт барабана був гарматною стріляниною, яку вчинили більшовики по Тирасполю, і зокрема по шпиталю. Дехто вішався, щоб не потрапити в полон, хтось стрілявся, а більшість безсило лежали в очікуванні неминучого.

Медичний персонал не кинув хворих, залишився з ними випробувати долю. Коли більшовицька банда увірвалась до шпиталю, почався грабунок, під час якого декількох пацієнтів було застрелено. Ліжко Валентина перекинули з лайкою, бо подумали, що то дівчина (був він патлатий). Один ще вилаявся:

– І ета курва била у Пєтлюри!

Більшовики пограбували все майно хворого, забрали і портсигар… Та йому було вже байдуже — стан богданівця погіршився катастрофічно, вже й лікар наказав прикрити йому лице покривалом і відтягти разом із ліжком у куток, щоб інші не бачили, як він умиратиме…

Одного дня Валентин почув, що живий, — «тільки ноги — окремо, руки — окремо, тулуб — окремо, окремо й голова». Хотів повернути голову — не зміг. І знову впав у провалля. Отямився від вигуку: «Та він живий!»

…Був ранок. Санітари мили підлогу. Валентин, наскільки міг, оглядав палату. Раптом він побачив на столиках кашкети і шапки з червоними стрічками. Що це?! Знову галюцинації?..

Он і сестра з червоною стрічкою. А он ще люди з такими ж стрічками. Нарешті Сімянців зрозумів, що опинився серед більшовиків. Але лікар був той самий — Чекардекович. Він двічі на день підходив і зичливо посміхався.

Якось вранці санітар, миючи підлогу біля ліжка Валентина, нахилився і тихо сказав:

— Була морока з тобою, ну а тепер усе добре. Ти не бійся, я хотів тобі сказати це раніш, та не було як. Більшовики зайняли якраз на Великдень — і місто, і шпиталь. Але тепер нікому не сміють нічого зробити, бо місто заручилося за вас і взяло вас усіх під свою опіку — охороняє від більшовиків. Зліва від тебе лежить ваш, а справа — їхній.

Тепло усміхнувшись, санітар чи то погладив хворого, чи то дав легенького ляпаса. «Той ляпас такий був мені дорогий, — згадував Валентин, — у ньому було щось таке тепле, хороше».

Одним із наслідків тяжкої недуги стала амнезія: Сімянців не пізнавав знайомих, позабував імена та багато чого. Ось як він згадував вірш Тараса Шевченка «Минають дні».

Хтось біля його ліжка сказав: «Минають дні…» Валентина ніби вкололо: він щось таке знав, із цими словами були пов’язані якісь переживання… А далі?! Що далі?! Він напружувався, «давив на мозок», тікав від людей… Нарешті його осінило: «Минають ночі…» А-а-а, це вірш… А що ж далі?! І раптом перед очима з’являється стрічка зі словами: «Минає літо…» А відтак знову — чорно…

Хоч пам’ять і далі затиналася, але Валентин уперто йшов до мети.

Вигляд у нього був жалюгідний: це була тінь, а не людина. Замість халата Валентин мав якийсь сірячок, що ледь накривав плечі та шматтями звисав униз. Підперезаний мотузком, із ціпком, він нагадував якогось старця з далекого минулого — хоч було йому 20 років. Його в палаті так і прозвали: Апостол.

Хворим, які одужували, більшовики одразу давали зрозуміти, що вони в полоні. Не описуватиму всіх збиткувань, які довелося зазнати їм від диких москалів… Врешті з полонених вирішено було зробити червоноармійців. Відповідав за це командир Аґєєв. Під його команду і потрапив реконвалесцент Сімянців. А підрозділ, в якому він мусив відбувати службу, називався Тираспольським охоронним батальйоном.

Та «навкруги вже стягалися громи на більшовиків» — до Тирасполя підійшли денікінці.

 

 

Досить воювати?

Оскільки червоні відступали в бік розташування української армії, то Валентин пішов із ними. Якийсь час був в охороні обозу 45-ї стрілецької дивізії. Зрозуміло, що скоро він звідти втік. Але як дістатися до своїх — виснаженому, без документів, без засобів для існування, у ворожому оточенні?! Скільки разів його ловили і завертали назад. Але Сімянців уперто йшов на захід, куди відступила українська армія.

Зазнав він під час мандрів, які розтяглися на кілька місяців, багато лиха, побував у Бердичеві, Житомирі, Гомелі, Козятині. Замерзав на відкритій платформі потяга, потрапляв під арешт, йому загрожував розстріл… Аж у Шепетівці знайшов він відділи постачання Запорозької дивізії.

На сходах Шепетівського двірця, на холодному камінні, Сімянців побачив хворих на тиф українських вояків. Як і він колись, у мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця… Тиф і далі «збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії», клав у могилу тих, які «йшли на смерть, але не так хотіли вмерти»…

Взагалі на всьому лежала тінь печалі та приреченості.

У відділі постачання Запорозької дивізії богданівця зустріли тепло, швидко оформили необхідні документи, дали харчів на дорогу, порадили, де шукати його частину, хоч чесно визнали, що і самі не знають докладно.

А між людьми тільки й чув Валентин: «Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах». Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки — скрізь одна й та пісня: «Досить війни!» І це при тому що абсолютна більшість населення вороже наставлена до більшовиків… А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?!

Надломлений народ, повний суму і безнадійності…

Нарешті зусилля впертого слобожанця увінчались успіхом.

Підходив до хати, де мали бути богданівці, «а серце товклося в грудях, обливаючись чимсь таким гарячим». Відчинив двері. І побачив на лаві своїх — Андрія Лепеху, Михайла Звоника, Андрія Паська і Ларка. Став у дверях і далі не міг ступити кроку. В горлі пересохло так, що й привітатися не зміг.

— Або йди до хати, або з хати, тільки зачиняй двері, — не роздивившись як слід, вигукнув Андрій Лепеха.

— Андрію! — ледь видавив із себе Сімянців.

За хвилину він вже потонув у обіймах товаришів. У грудях розливалося тепло радості… Злива питань впала на «поворотця з большевицького полону». Почув і він — як розшукували його у різних шпиталях, як знайшли в Тирасполі, але лікар заборонив забирати — бо стан його був критичний.

Скоро всі звернули увагу на вбоге вбрання друга. Сміх змінювався «співчуттям-здивуванням».

— Оце так шапка! З якого опудала ти її зняв?

— А чоботи! Так зовсім гусарські, тільки їм треба інші передки та халяви.

— А шинеля! Циган і влітку би в ній змерз.

— А пояс! Добрий християнин рахував би за образу честі, коли б на такому хотіли його повісити…

Кожен дотеп і вибух сміху супроводжувався стягуванням із Валентина тієї чи іншої частини одягу. Врешті він лишився зовсім голий, лише шапкою прикривався, як фіговим листком.

Тепер почався процес одягання. Він затягнувся, бо з сусідніх хат вже бігли інші козаки і несли одяг, чоботи, шапки… Тож мусив знову скидати Валентин те, що одягнув був, і вбиратися у новіше…

А о третій годині ночі сотня рушила в похід. Підвели коника і до Валентина, але не Ерота… Це була нещасна шкапа, яка не знала, що таке галоп чи рись, вона могла рухатись лише кроком.

«Хоч все і бадьорилось, та десь там, глибоко (в душі) кожен відчував трагічну нашу безвихідність, виявляючи її іноді гірким жартом», — цією фразою закінчив «Спогади богданівця» Валентин Сімянців.

 

 

Зимовий похід

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до «трикутника смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Красною, Добровольчою та польською.

Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. «Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії — завтра ніщо», — писав у своїх споминах «В Зимовому поході» Валентин Сімянців.

Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші — понищені (щоб ворог не скористався). «Ремені всі познімані — дорогий матеріял у той час». Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.

Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців… Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.

І раптом — «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» — і за якусь мить любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми — вояки, знову ми — люди, — такий витворився загальний настрій. — …Знову серце повне надій, а з ними — віри в нашу правду», віри в перемогу.

«Хто не чується на силі, може залишити лави», — кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», — звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. «Радісне «Слава» виливає обітницю-присягу», — описував побачене і почуте Валентин.

6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє… Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців… Йшли вперто — попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.

1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму «Всім, всім, всім» — про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка «розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси».

В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило — їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.

Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом — до Першого кінного Чорних запорожців полку — найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. «Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла «амба» большевикам». Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями…

Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат… Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися «на отій розкішній постелі з пахучої соломи». Лежав він і розглядав хату. «Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все». На вікнах — фіранки.

Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…

Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу…

— А тепер вип’ємо за пана чотового! — несподівано виголосив Валентин. І назвав його ім’я.

Господар і вусом не повів. Перехилив чарку і взявся закусувати.

— Так це ваше прізвище? — розгубився Сімянців.

— А так! — відповів дядько…

І почали розпитувати козаки, що ж це за військо.

Господар поволі розповів, що їхнє село має кілька таких чот. Об’єднані вони у сотню (всього в ній було до трьохсот козаків). Під командою чотових хлібороби відбувають військові вправи. Розповів, що вони вже мали кілька боїв із більшовиками… Коли вранці прощались, господар, взнавши, що у запорожців обмаль набоїв, дав їм цілу цинкову скриньку.

Запам’ятав Валентин на все життя і зустріч в іншому селі — з високопатріотичною родиною козаків-хліборобів «Крицьких» (лише на початку 1970-х рр. Сімянців назвав їхнє справжнє прізвище — Пиріг). Батько сімейства, кремезний і широкий у плечах, мав трьох синів. Найменшому, Семену, було близько 17 років.

Запорожці стали свідками такої сцени: посеред сіней стояли всі чотири «Крицькі» (Пироги). Сини «по ранжиру» — в лінію, з рушницями «на вільно», а батько — перед ними.

— Семене, дай-но сюди рушницю! — суворо сказав батько.

— Тату, а нащо ж?.. — намагався сперечатися хлопець.

— Семене, подай мені свою рушницю!

Син мовчки протягнув зброю, потім благально подивився на братів, а тоді вже й на гостей.

— Приймають же у вас у козаки таких, як я? — запитав із надією він.

— Та не відганяють, — відповіли запорожці.

Тут із другої половини хати вийшла господиня:

— Старий, що ти робиш?

— Пильнуй своє… он дивись кури… — відрізав той…

Невдовзі Семен підійшов до запорожців і блиснув очима:

– Їй-богу, буду у вас…

І справді, на другому постої Семен наздогнав відділ і приєднався до своїх братів та батька… Був він у повному виряді, на коні та зі зброєю.

Бідна матір… що лишилася сама.

Щаслива матір… що мала таких синів…

 

Уже пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, «опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом».

 

У лютому 1920 року дивізії Армії УНР вийшли на Чигиринщину, — і зустрілися коло Медведівки. Тут ухвалили перейти на лівий берег Дніпра.

Тим часом полк Чорних запорожців стояв у селі Плеваки, що за сім верст від Дніпра. Петро Дяченко вже вислав фуражирів на Полтавщину у Золотоніський повіт.

Настрій у козаків був піднесений. Вони з цікавістю поглядали у бік Дніпра, адже за ним — Полтавщина, звідки походило багато Чорних запорожців. Як-не-як два роки не були вони вдома!

13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх. Полтавці радили подолянам лишатись, «бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти».

І ось перед полком простяглася широка рівнина, за якою синіло Лівобережжя.

— Дніпро! Дніпро!!! — вирвалось раптом із сотень грудей.

«Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали…» — згадував командир полку Петро Дяченко.

Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя…

А головні сили армії цього дня вийшли до Дніпра через Худоліївку та Топилівку. Хоч і замерз Дніпро, та подекуди були широкі ополонки. На лід вийшли в районі сіл Топилівки і Погорілого. Козаки сердечно вітали старого батька — Дніпро-Славуту. І тут над кригою полетіли могутні слова:

 

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

 

Можна уявити психічний стан Валентина Сімянціва — він повертався на рідне Лівобережжя, та ще й на коні! Напевно, вже уявляв, як в’їжджає з чорними запорожцями у дорогий серцю Великий Бурлук…

Ворог перешкод не чинив. Дніпро перейшли без пригод.

Штаб армії та штаб Запорозької дивізії зупинилися у Москаленках.

«Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння, — писав командарм Омелянович-Павленко, — перш за все кидалася в очі хазяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а в них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди — Кобзар».

З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Його командир наказав захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. За нею не було видно колони. Кожен бачив перед собою лише круп переднього коня. Поранені та хворі, прикриті лахміттям і снігом, їхали на возах тихо, без нарікань. Сніг, мов гострі голки, забивав усім очі та вуха. А до Золотоноші тягтись ще 20 верст. Тож мусили відпочити у с. Ірклієві годину.

О 10-й знову довелося зупинятись на годину в с. Кам’янці: снігу насипало по коліна, і коні вибивались із сил. Наступний відпочинок був уже вночі — в селі Деньги. До слова сказати, з цього села походив начальник штабу Київської групи Армії УНР Андрій Вовк, який також брав участь у Зимовому поході, але не в цьому рейді через його рідне село.

До Золотоноші лишалося вісім верст. О 5-й ранку 15 лютого, залишивши в Деньгах обоз і частину тяжких кулеметів, чорні запорожці вирушили. О 7-й годині вже засіріли будівлі повітового міста. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта козаки захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.

Третя сотня, де служив Сімянців, разом із четвертою, під загальним командуванням поручника Броже рушила до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Тут обстріляли будинок місцевої гімназії, де перебував один із відділів особливого призначення. Червоні поставили жорсткий опір. Особливо дошкуляли постріли в спину — з будинків, що були навпроти гімназії.

Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорних ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені Сагайдачного, іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.

Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку — бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не хотів. Тут, мабуть, пошкодував полковник Дяченко про тяжкі кулемети, які залишив у Деньгах. Вони б могли вирішити долю бою і міста загалом.

Надвечір запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги — адже наступ їхній був демонстраційний. По дорозі порубали комуністичний відділ.

Наслідком рейду на Золотоношу стало те, що близько сотні душ знищених ворогів України відлетіли у пекло. Запорожці теж мали втрати — чотирьох забитих, трьох поранених.

Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, мусив евакуюватися до Полтави… А полк Петра Дяченка, як і інші частини Зимового походу, тим часом отримав наказ повертатися на Правобережжя.

Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковнику Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб «нахилити їх до повороту на Правобережжя».

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом «та, як завжди, жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів… Селянство також поділяло смуток козаків… в усіх селах, де проходили, чути було: «Покидаєте нас?..»

Перейшовши 18 лютого Дніпро, знову опинилися на Холодноярщині. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, — щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, яких залишила у селах під опікою добрих людей.

Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України» та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.

І армія широким фронтом рушила — через Уманщину — на південь…

Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі… Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…

 

Перед боєм, 15 квітня, сотник богданівців наказав козакам скласти всі набої на купу. Валентин мав вісім, а коли поділили порівну, йому дісталося лише три патрони.

У головній битві за Вознесенськ слобожанцю не пощастило взяти участі, бо отримав завдання зв’язатися з Київською групою Тютюнника і передати повідомлення, що запорожці пішли в атаку. І все ж невеликий відділ Сімянціва не прожив цей день марно: козаки розігнали більшовиків, які вивозили зі складів набої, гранати і гарматні стрільна. Захопили їхній обоз та ще й відібрали кулемет…

Взагалі зброї у Вознесенську захопили стільки, що не могли її всю забрати. Тож закликали хліборобів із навколишніх сіл, щоб негайно приїздили по рушниці до Вознесенська. І ті жадібно кидалися на зброю. Скрізь чулося радісне:

— Ну, тепер тримайтеся, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитись!

Спочивши три дні у Вознесенську, полк Чорних запорожців вирушив на допомогу повстанцям Ананьївського повіту, які піднялися на відкриту боротьбу проти більшовиків.

«У пам’яті залишилися сумні-сумні картини спалених сіл. Стояли димарі, благально про помсту поминаючись над купами обгорілих решток хат. Переїздили вулицями, і де-не-де видно було людей, що, зігнувшись, перегрібали чорні купи з надією, може, хоч щось знайти в тих румовищах… Оповідали — село запалили, а людей, що ще там були, зігнали на вигін. Залишили дивитися, як їхнє добро поїдав вогонь. І большевики чекали, поки вогонь з’їсть до решток вікову працю. Ще й допомагали страшній стихії вогню там, де вона — та стихія, ніби страхаючись свого ганебного діла, хотіла виявити милосердя й оминала якісь хати…»

Бої з більшовиками не забарилися. Спалені села тільки додали люті чорним запорожцям…

Зимовий похід закінчився для Валентина Сімянціва в селі Писарівці 6 травня 1920 року.

«Пізніше, з роками, як розгублювалися друзі… росла туга — жаль за тим всім, чого було так повно тоді», — отак закінчив свої спомини «В Зимовому поході» Валентин Сімянців зі Слобожанщини, нагороджений, як й інші учасники цього історичного походу, орденом Залізного хреста.

 

 

У Перемишлі

Улітку 1920 року Валентин нарешті зустрівся зі своїм братом Олексою, про якого нічого не знав від 1918 року. Виявилося, що той в інших частинах української армії повнив свій шляхетний обов’язок перед Батьківщиною.

А закінчилася для них боротьба у листопаді 1920 року за польськими дротами у Пикуличах під колись українським Перемишлем…

У Перемишлі, у військовому шпиталі, Валентина прооперували — не давала спокою грижа, яку він заробив у Катеринославі, закочуючи до вагонів гармати. Післяопераційний період ускладнився хворобою Боткіна. Він став «жовтий, як цитрина».

Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли «один одному розбивали голови».

Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався. Всі на нього звернули увагу. Вмить урвалася спільна балачка.

— Он! Точно он! — хвилюючись, вимовив чолов’яга.

— Я — то я, а що далі? — відповів Сімянців.

— А Тульчін забил?!

— Тульчин забути не забув, але нащо це?

І тут більшовик розповів про бій біля криниці в Тульчині.

— Я ж просіл тєбя добіть — а ти нє добіл. А тєпєрь я как рєшето.

І почав демонструвати дірки в тілі та голові. Та ще й перерізаний шаблею язик. І згадав Валентин той день…

Було це 1 чи 3 травня 1920 року. Тоді сотник Соловйов вислав попереду Богданівської сотні роз’їзд на чолі з поручником Шенгуром. Був у тій групі й Сімянців. Він і Гриць Українець їхали на сотню кроків попереду стежі. Насторожено розглядалися, чекаючи з-за кожного кута більшовицького «привітання». Та й самі готові були щохвилини привітати гарячими «гостинцями» ворога. Вже в Тульчині, перед майданом, стали, чекаючи своїх. Бачили, як із протилежного боку майдану, від хати до хати, перебігають червоноармійці.

Хоч козаків було менше десяти, поручник Шенгур наважився на атаку.

— Вперед! Слава! — гукнув він.

І першим вихопився на майдан.

Густим вогнем зустріли більшовики ріденьку лаву. Одразу впав Роман Звоник і його кінь, інші ж «одприснули за хати».







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.94.129.211 (0.052 с.)