ТОП 10:

Трагедія біля Байкової могили



Перед обідом вирушили з міста. Оскільки стало відомо, що з Катеринослава вийшов кінний відділ латишів, то пішли не просто на Софіївку, а зробили великий крюк. Та біля села Миколаївки латиші наздогнали повстанців і прищемили хвіст обозу. В короткому бою загинуло п’ятеро старшин і троє козаків.

Далі вже відходили од села до села з боєм. Врешті виїхали із Посуньок на рівний степ, яким проходила залізнична колія. Перейшовши тор, кіннота зруйнувала колію, але червоноармійці, які вискочили з ешелону, що прийшов із Катеринослава, встигли атакувати ліве крило повстанців. Хоч партизани ніколи не встрявали у фронтові бої, все ж мусили ставати до бою в степу. Продовжувався він шість годин, а коли закінчилися набої, довелося одходити. Втекла кіннота й ті, що встигли вскочити в брички.

А півсотні піших козаків продовжували боронитись. Із них залишилося живими лише сімнадцять. Решта ж, а серед них — одинадцять учнів Верхньодніпровської середньої сільськогосподарської школи (найстаршому було 18 років), полягли серед степу, коло Байкової могили — червоні у полон не брали.

Кінна частина Малашка таки пробилася до Софіївки. Тут стояв Верхньодніпровський полк, який чомусь не пішов згідно з наказом на Долгінцеве і Кривий Ріг. Тепер же партизанам не було рації виявляти себе, бо червоні надіслали велику кількість війська й чотири панцерники на дільницю П’ятихатки — Верховцеве — Долгінцеве. Отож партизани розсіялися. «Чималесенько тоді виловили їх, немало й хат селянських попалили червоні. В однім лише селі Комісарівці було розстріляно 25 душ повстанців, що прийшли додому…» Та на цьому боротьба не припинилася. Тим більше що розбрунькувалася весна, яка завжди була революційним сигналом для повстанців. Швидко отямитися після поразки козакам Малашка допомогли шалені репресії червоних.

Відсидітися ніхто не мав найменшого шансу.

 

 

«І він запалив вогонь повстання»

Повстання ширилося. Чекісти змушені були навіть створити штаб для боротьби проти отамана Михайла Малашка. Очолили штаб чекісти Ф. Леонюк та П. Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділила загін чекістів. До пошуків було залучено також представників особливого відділу 13-ї армії. В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.

Тим часом отаман Малашко рейдував Катеринославщиною, завдаючи червоним болючих ударів. Повстання на півдні України розгоралося. Земля знову починала горіти під ногами російських окупантів.

На жаль, бойовий шлях кошового Малашка — так невчасно! — добігав кінця: в липні 1920 року чекісти довідалися, що хворий на тиф Малашко вилежується в с. Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону москалям не вдалося його захопити. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін у с. Карпове Карнаухівської волості.

Михайла Малашка доставили в Катеринославську губернську ЧК, де, незважаючи на тяжку хворобу, катували, а потім у ніч проти Великодня його разом із товаришем — отаманом Трифоном Гладченком — зарубали.

Невдовзі були взяті в полон та розстріляні повстанці Жук, Журавель, Кабак, Дяківський та його дружина А. К. Орельська — ця інтелігентна дівчина, яка закінчила гімназію, працювала у кошового Малашка писарем.

Виступ отамана Малашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, «став сигналом до відкритого повстання партизанських загонів…» «Попри те, що дрібні і навіть значні партизанські загони розсіювались і винищувались Красною армією, в травні, червні, липні та серпні 20 року повстанство ширилося і зростало, набираючи епідемічного характеру. З’являються все нові і нові отамани…»

Ворог не перебільшував.

Збройний виступ отамана Михайла Малашка був першим значним виступом селянства в 1920 року на півдні України.

І він запалив вогонь повстання по всій Україні…

 

 

Ледь не прохопився

 

 

У хаті пахло горілою соломою — це дівчина палила в грубці, щоб нагріти стіну, під якою стояла лавка, де одпочивав козак Армії УНР Олександр Нечай.

Мати дівчини місила тісто та весь час ойкала. Місяць тому вона втратила чоловіка — він переховував у лісі коней від військових частин, застудився і несподівано віддав Богові душу.

— Коли ж це скінчиться ця війна? — ремствувала жінка. — Отако: себе мучите й нас мучите. Ганяєте один другого з села в село. Сьогодні одні — завтра другі, і кожному треба щось дати. Нічого не втримаєш коло хати… Чоловіка втратила… Лучче б коні були забрали, ніж мав померти!

Раптом за селом гукнули постріли, аж луна пішла по долині.

— О Господи! Доки це буде?! — прошепотіла жінка й витерла сльози…

А Олександр уже спав і не чув ні пострілів, ні луни їхньої, ні нарікань господині…

Прокинувся від скрипу дверей.

— Доброго ранку! — привітався хтось із сіней. — Ви ще тут?

— А що?

— Та вночі була тривога, вашої частини в селі вже давно немає.

Це говорив сусідський дядько, який жив через дорогу.

Козак одразу не схопився, полежав, думаючи, що робити…

А в селі гудів дзвін — була ж неділя, і людей скликали до церкви.

У центрі села Олександр зустрів козака Миколайчука. Той охороняв школу, в якій зберігалися інтендантські запаси їхньої частини. Миколайчук сказав, що охоронятиме їх до 12-ї години, бо такий був наказ. Якщо інша команда не надійде, о дванадцятій можна вирушати.

На горі, що над селом, з’явились вершники.

— О! О! Большовики! — кинув Миколайчук. — Сьогодня вже четвертий раз бачу їх. Трохи покрутяться та й зникнуть.

Вирішили далі триматися разом. Перемістилися на цвинтар, до каплички, звідки було добре видно центр села зі школою, в якій зберігались продовольчі запаси: мішки із зерном, печений хліб, м’ясо.

Маючи час, Миколайчук узявся приганяти набої до рушниці, мастив салом заіржавілий замок, тарахкав по цвинтарю — перевіряв, чи вірною далі буде йому рушниця. Потім перевзувся, зрихтував дві палки в дорогу.

Сонце вже було в зеніті. Нової команди не поступило. Отож і рушили в дорогу — шукати своїх. Минули кілька сіл, питаючи за своєю частиною. Та все марно.

— Хоть би кулемета де почути, — скрушно мовив Миколайчук.

Аж у четвертому селі стали перепочити. Поважний, із великою сивою бородою дід запросив подорожніх до хати:

— Заходьте, заходьте, спочиньте, ми привикли до цего…

Козаки радо погодилися.

— А що чути у вас у селі? Може, цими днями частини які проходили? — почали обережно випитувати гості.

— Та щоб частини, то ні, — прокашляв старий. — А от майже щодня бачиш, як через село переходять до два, по три з рушницями, часом босі йдуть. Куди, питаєш, йдете? Своїх шукаєм, кажуть. Частину згубили… А днів от чотири, як поховали одного. Прийняв його сусіда на ніч, а той до рана й дуба дав.

Із кутка одізвалась жінка.

— Всіляких ми вже бачили — й петлюрівців, й большаків, поляків й никінців.

— Еге ж! — додав старий. — Отако ходять, смерті шукають…

Аж коло серця стиснуло Нечая від цих слів.

— А ви хто такі? Та куди йдете? — запитав дід, косо зиркнувши на рушницю.

— Та йдемо… — почав Олександр.

І ледь не прохопився: «Смерті шукаємо…»

Миколайчук подивився пильно на товариша, хотів щось сказати, та промовчав. Розв’язав торбу, витяг із неї хліб, трохи сала, зацвілу цибулю і жестом запросив Нечая сідати ближче.

 

 

Трагедія родини Сушкових

 

 

У брудному Красилові, в брудній комірчині жидівського заїзду вдова священика Луки Скачковського чекала на свою дочку Христину, сестру-жалібницю Армії Української Народної Республіки. Разом із нею нетерпеливилася і Христинина трирічна дочка Орися.

Батько Орисі теж був в Армії УНР. Він, залізничник, пішов до залізничного полку. Молодий, дужий і завзятий, Микола Сушков був гарним батьком, гарним чоловіком і уважним зятем.

Коли пані Скачковська вперше побачила свого зятя у військовій формі, щось боляче штрикнуло її під серце:

— Миколо, нащо це робиш?! У тебе ж дитина є, жінка…

– І Батьківщина є, мамо, — відрік на це Микола.

— Нехай, мамо, — казала Христя. — Тепер такі часи, що не знати, де швидше смерть знайдеш: чи на війні, чи вдома сидячи. Хіба мало вбили большовики таких, що ніколи в руках зброї не тримали?..

Доля Миколи виявилася жахливою… Поранений у груди, він потрапив до більшовицького полону. «Кати — латиші й китайці — встромили його руку в казан з окропом і держали так, поки вся шкура знялася пухирем; тоді обрізали ножем по краю опареного, «зняли рукавицю» так само і з другої руки… Обрізали вуха, ніс, видовбали очі ще живому…»

Бо він був «петлюрівець».

Христина Сушкова внаслідок зради керівництва Української галицької армії потрапила у полон до денікінців разом зі шпиталем. Москалі зґвалтували її, а затим жорстоко побили — і кулаками, і чобітьми. «І Червоного Хреста на ній не вшанували…»

Бо «петлюрівка»…

Христину врятував козак Горбенко. Сам поранений, він кіньми привіз її до Красилова, де в жидівському закамарку чекали на неї мати та дочка.

Мати ледь пізнала Христю: все її обличчя було в синцях і кривавих струпах, підбиті очі зайшлися кров’ю й запухли, нижня губа була розсічена, а одне вухо наполовину відірване.

— Го-о-о… катюги, — прохрипів, стиснувши кулаки, поранений козак Горбенко, спостерігаючи за радісно-розпучливою зустріччю матері й дочки, а тоді ще й Орисі. — Ми ще з вами порахуємося!..

Недовго тривала зустріч зі сльозами на очах.

Краще б не питала Христина за Миколу… Довелося старій розповісти про його загибель. Лиш не сказала вона, якою жахливою була та смерть… Пожаліла дочку свою…

Тільки три дні спочивала Христя. Ще не відтухли як слід її сині повіки та сіро-блакитні очі, як подалася вона з козаком Горбенком до своїх, на фронт. Не змогла матір вдержати її.

— Там таке горе, мамусю, скільки хворих, ранених, нещасних!.. Я ще їм послужу, я вже піддужала…

Пройшло не так багато часу, як знову козак Горбенко в’їхав у жидівський заїзд маленького подільського містечка Красилів… На цей раз він був сам… Заніміло в передчутті найстрашнішого серце старої…

— Тяжко поранена сестричка, наш янгол… — почула вона.

Побачивши, що бідна мати захиталася, підхопив її під руку — щоб не впала.

— Ви не побивайтесь, паніматко, вона ще жива, тільки тяжко поранена… Бог дасть…

І Горбенко розповів, як в одному з боїв із денікінцями Христя, рятуючи поранених, сама потрапила під обстріл. Троє козаків винесли її з того пекла. Думали, що мертва вона, коли виявилося — дише.

— Батько Петлюра своїм автом одіслав її на станцію… Зараз вона у Львові, у шпиталі… Ми вже з поляками замирились. Кажуть — краще буде… Бог його знає…

Горбенко обіцяв за кілька днів відвезти Орисю та її бабусю до Львова… Та ці кілька днів спливли, а він усе не з’являвся. Стара жінка, єдиний оберіг малої Орисі, так його і не дочекалася…

«Скрипнули двері: ввійшла жидівка з чайником і склянками й поставила їх на столі. Маленька Орися сиділа на постелі у ногах бабусі.

— Цитьте, — сказала вона тихо жидівці. — Бабуся спить. Їй, мабуть, полегшало, тільки вона дуже змерзла. Я її накрила хусткою, та ніяк не можу загріти. Така холодна.

Бабусі дійсно полегшало: вона спала вічним сном»…

Доля Орисі невідома. Невідомо й те, чи запам’ятала вона, як батько Микола «гуцькав її вгору, прицьомкуючи» і як вона аж заходилася від радості…

 

 

51. А бій продовжувався…

 

 

Окрема кінна дивізія Івана Омеляновича-Павленка стояла у великому селі В.-Т. Село мало стратегічне значення, тому ним раз за разом намагалися оволодіти червоні…

І ось знову…

На цей раз наступ червоних розвивався успішно. Вони вже майже обхопили ліве крило української оборони, яку тримали піші частини.

Нарешті кіннота отримала наказ атакувати більшовицьку піхоту, розсипану вздовж хутора, що лежав у долині, за дві версти від села.

Нервовий настрій поручника Н. передався його коню. З таким настроєм не до бою треба йти. Та все ж… Його сотня вже розгорнулась у лаву. Командир сотні, сотник Z. уже вихопив шаблюку і крикнув:

— За мною! Вперед!

Поручник незчувся, як його жеребець випередив усіх…

Уже чорні цяточки перетворилися на фігурки людей, які перебігали з місця на місце. Дехто з червоних, не бажаючи приймати бою у відкритому полі, біг до хутора, щоб там зайняти оборону. А сміливіші лежали та й стріляли в бік кінноти, що стрімко наближалася…

Ще трохи — і поручник опинився на одній лінії з ворогом. Прямо перед ним схопився із землі червоноармієць, приставив рушницю до плеча і прицілився. Поручник був так близько, що бачив навіть, як палець ворога згинається до курка. Інстинктивно відхилився — і куля просвистіла коло вуха. Ще мить — і лезо козацької шаблі зблиснуло над головою піхотинця. Той не розгубився і підняв рушницю. Вона й прийняла на себе удар.

І лезо ковзнуло по цівці.

Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.

Очі ворогів зустрілися…

Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:

— Подай!

Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.

І їхні погляди знову зустрілися.

У них вже не було люті, лише — ледь помітна усмішка.

Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.

А бій продовжувався…

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.167.74 (0.012 с.)