ТОП 10:

Вони вірили в гарне майбутнє



 

 

17 листопада 1918 року вільні козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути гетьманові, зібралися в Олександрівську (тепер Запоріжжя. — Ред. ). Щоб легально озброїтися, почали записувати до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні старшини Вільного козацтва…

Гетьманська залога Олександрівська була обеззброєна миттєво і без бою. З Вільного козацтва почав творитися Хортицький полк Армії Української Народної Республіки. «Вістка про зміну влади в Олександрівську, — згадував козак-повстанець Микола Носик, — вмить обійшла всі кутки повіту, й уже на третій день до міста почала прибувати селянська молодь, що добровільно йшла під стяги Республіканських військ, а місцева вчительська семінарія примушена була зачинити старші класи за браком учнів. Піднесення настрою у населення, особливо молоді, було незвичайне, всі вірили в гарне майбутнє й нетерпляче чекали на перемогу над гетьманцями по инших місцевостях України».

Коли отаман Катеринославського республіканського війська Горобець попрохав допомоги, з Олександрівська вислали невеликий, але добре озброєний відділ із кулеметами і двома гарматами (всього дві сотні козаків).

До Катеринослава прибуло й кілька сотень козаків із Верхньодніпровська. Взяв участь у боях і відділ полковника Юхима Божка, який складався з пішої сотні, однієї кулеметної чоти та двох гармат.

Німці оголосили нейтралітет.

Якийсь час місто було розділене на п’ять районів. У верхній частині, коло Гірничого інституту, закріпились гетьманці, в районі міської думи — єврейська самооборона; далі кільцем охоплювали німці, що хоч і оголосили нейтралітет, та все ж становили поважну силу, якої всі побоювалися. Гетьманців, єврейську самооборону та німців оточували повстанці, які відгукнулися на заклик Симона Петлюри. А сам Катеринослав був островом у повстанському морі, що творили ватаги Нестора Махна, Матвія Григор’єва та інших, менш відомих, ватажків, часом більшовицького напрямку…

У боях за Катеринослав відзначилася сотня семінаристів. Коли семінаристи увірвалися в шанці гетьманців, ті не прийняли рукопашного бою — «та сила відваги, що була в юнаків, загіпнотизувала» їхніх ворогів, згадував учасник боїв козак Хортицького полку Микола Носик.

Пробиваючись із Катеринослава на південь, 8-й корпус гетьманців (1050 вояків, переважно старшин) недалеко від Олександрівська зустрів на своєму шляху та розгромив курінь Хортицького полку. Потім під Апостоловим під вогонь 25 кулеметів вже колишніх гетьманців потрапило два ешелони з українськими повстанцями. Але під Воронцовкою вже «катеринославці» зазнали болючих втрат: для двадцяти з них цей день був останнім, близько тридцяти осіб було поранено.

21 грудня 8-й корпус із Бериславля переправився через понтонний міст на лівий берег Дніпра, до Каховки.

У Криму він дав початок трьом полкам Добровольчої армії: 133-му Сімферопольському, 134-му Феодосійському та 135-му Керч-Епікальському, які вважалися за кращі в складі Добровольчої армії Антона Денікіна.

Пізніше вони «уперто билися проти військ УНР».

 

 

Під козацькі пісні

 

 

14 листопада в Білій Церкві почалося протигетьманське повстання. Невдовзі Павло Скоропадський відправив із Києва на фронт майже всі вірні йому частини. В столиці лишилася нечисленна залога. Цим вирішили скористатися змовники і підняти повстання в самому Києві.

Виступ запланували на 24 листопада. Революційний штаб поділив Київ на шість районів (Лук’янівський, Подільський, Печерський, Бульварний, Шулявський, Либідський) та призначив їхніх начальників. Засідали в різних місцях: у Лук’янівському народному домі, «Молодому театрі» Леся Курбаса на Прорізній, у дирекції залізниць, що за міською оперою.

Випустити ракету, що мала стати сигналом до початку повстання, мав підпільний начальник Печерська полковник Юрко Капкан.

На Печерську містився штаб охорони гетьмана з панцерним дивізіоном — єдиною реальною силою, що лишилася в Києві. Командував ним сотник Федір Капкан, рідний брат заколотника. «Сотник Капкан запевняв, — згадувала учасниця подій Ганна Марченко, — що панцирний дивізіон перейде на бік повстанців, після чого й мала бути викинена ракета».

Повстанці Бульварного району почали сходитися на 22.00 до касарень Залізничного куреня на Великій Володимирській. Із метою конспірації в касарнях вимкнули світло. Зібралося близько ста чоловік. На всіх було чотири попсовані рушниці та мізерна кількість набоїв.

Стояло завдання — негайно роздобути зброю. Хтось запропонував увійти в порозуміння з німцями, які за три двори від штабу охороняли склад зі зброєю. Серед повстанців був галичанин М. Іванейко, він знав німецьку мову. Галичанин і звернувся до вартового:

— Ви у себе скинули Вільгельма. Гетьман — у нас той же Вільгельм, і ми бажаємо його скинути. Сьогодні по всьому Києву проти нього підніметься повстання. Ваша Рада військових депутатів знає про це.

На велике здивування, німець, не сперечаючись, одімкнув склади. Набрали кулеметів і рушниць. На Володимирській збудували барикаду. Організували санітарний відділ із сестер-жалібниць та студенток.

Без пострілів обеззброїли відділ Державної варти і гетьманський технічний курінь на Жилянській вулиці. Українці технічного куреня перейшли на бік повстанців, решту — заарештували.

У великій напрузі чекали сигналу, який мав дати Юрій Капкан. Та зоряне небо було спокійне. Наближався ранок…

Так і не дочекавшись гасла від Капкана, який, до слова сказати, у критичних ситуаціях часто виявляв нерішучість, повстанці вирішили розійтися. Лише на Подолі місцеві революціонери на власний ризик збройно виступили. І були розбиті.

Вранці гетьманці заарештували і, не чекаючи суду, розстріляли одного з керівників повстання, члена Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів Іваніва — студента Київського державного університету. Як стверджує учасниця подій Ганна Марченко, Іван Іванів був «відданий українській справі».

Та все ж він підняв руку на Українську Державу. Яку його товариші й завалили вже за три тижні — 14 грудня 1918 року.

У цей день до Києва з боку Брест-Литовського шосе увійшла Дніпровська дивізія. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали «визвольних пісень». Так під козацькі пісні й знищили Українську Державу.

Далі був лише революційний хаос та безвладдя Директорії, яка, скинувши «пана Гетьмана», виявила повну неспроможність у державному будівництві.

 

 

28. Ще й року не минуло…

 

 

Ще року не минуло відтоді, як на станції Крути полягли київські студенти, обороняючи Київ від московської навали. І ось знову Крути!

На цей раз до станції підходили чотири потяги з вірними гетьману військами. В одному з товарних вагонів другого ешелону їхав кулеметний відділ. Відрядили його на боротьбу проти «банд Петлюри», які підняли повстання проти гетьманської держави.

Складався відділ зі старшин старшинського імені гетьмана Скоропадського полку — переважно студентів Київського університету та Київського політехнічного інституту, мобілізованих ще в часи Світової війни. «Майже всі — українські націоналісти». Всього їх було 20 чоловік. Відповідав за них перед начальством полковник Жук. Лише він був кадровим російським старшиною, типовим служакою російської військової служби.

Саме з вини цього кулеметного відділу гетьманці відступили з-під Бахмача — адже у відповідальний момент студенти відмовилися брати участь у бою проти повстанців Петлюри і не підтримали «свою» артилерію кулеметним вогнем…

Попри холод, їхали, не закриваючи «дверей». У вагоні не було чути пісень, що завше гучно лунали, не даючи «спокойствія» сусідам — «кірпічовцам».[6]Студенти мовчки й тужно дивилися на вкриті снігом поля.

Сумний настрій викликали спогади про бій київських студентів у січні 1918 року та думки про близькі домівки — адже більшість студентів походило з Чернігівської й Полтавської губерній. Однак рідні хати були не такими вже і близькими, бо військова служба — не цивільна, робити що заманеться, невільно. Чи побачать взагалі вони колись своїх рідних?!

Тяжко було й паротягам. Вони натужно сопіли, намагаючись витягти на згірок головний ешелон. За цим пагорбом у двох верстах вже були Крути.

Сніг, що досі тихо кружляв, раптом заметушився — потяг виліз на пагорок і вітри задули сильніше. В цю мить молодий сотник, що був старшим серед студентської ватаги, заспівав пісню «Вмер батько наш». Всі як по команді встали і скинули шапки. Лише полковник Жук не зняв шапки.

Ледве скінчився спів, як заревли паротяги: Крути!

…Ось і стих стукіт коліс.

Полковник Жук одразу пішов у штаб. Невдовзі повернувся і повідомив невтішну новину: йому та ще одному полковнику-«кірпічовцю» наказано провести слідство з приводу невиконання кулеметною командою бойового наказу під Конотопом і Бахмачем. А поки наказано всім переселитися до вагона 3-го класу, що поруч зі штабом…

У Крутах стояли вже кілька днів. На станцію кулеметники майже не виходили: ніяково почувалися зі своєю рідною мовою серед російськомовної зграї «золотопогонників». Чекали слідства.

Несподівано біля їхнього вагона вибухнуло один за одним декілька снарядів — як виявилось, гетьманців гранатами закидав повстанський панцерник, що непомітно підійшов із Бахмача.

Паротяги нервово заревіли: «Тривога!»

Вздовж ешелону залунала команда: «Вилєзай!» Минуло кілька хвилин, а в полі вже розгортався у лаву 3-й Сердюцький полк…

Бій тривав майже півгодини, а кулеметна команда все не виходила з вагона. Хлопці знали, чим ризикували: невиконання наказу в бойових умовах — достатня підстава для розстрілу.

Полковник Жук у тяжких роздумах мовчки сидів на лавці. Він розумів, що доведеться відповідати і йому — як командиру. Раптом почулися швидкі кроки людини, яка піднімалась до «студентського» вагона. Всі заметушилися коло кулеметів, вдаючи, що готуються до бою.

У вагон влетів розлючений комендант ешелону. Разом із ним влетіла і страшна московська лайка. Він накинувся на молоденького сотника. Та, побачивши, що вся команда «одним миром мазана», гнівно вигукнув:

— Такую сволочь нєпрємєнно расстрєляєм!..

І вибіг із вагона.

Тоді підвівся полковник Жук і запитав, чи піде команда у бій.

Кілька старшин відповіло, що ні. Тоді полковник мовчки одягнувся, перекинув через плече патронташ і повісив на плече рушницю.

— Я прівик ісполнять прікази, потому что я чєловєк долга, — сказав він і пішов геть.

Через вікна кулеметники спостерігали за ним. Полковник Жук перехрестився і побрів по білому снігу в поле…

Коли повстанці обхопили праве крило гетьманців і виникла небезпека оточення, паротяги несамовито заревли: «Збір!»

Це означало відступ.

Повернувся засніжений полковник Жук. Усі чекали, що він почне дорікати. Та полковник лише сказав:

— Ну і змьорз же я!

І знову сів у куті на своїй лаві.

За 10 хвилин потяги рушили в бік Ніжина. А повстанський панцерник намагався наздогнати втікачів гранатами. Вони падали поруч із вагонами, але значної шкоди не завдавали.

«Що далі робити?» — це питання пекло всіх.

Домовились, що кожний висловить свої міркування вголос.

Хорунжий Д. Мордвинів отримав слово одним із перших. Він сказав:

— Ми вже, слава Богові, вирушили з Крут. Слідуюча зупинка буде, мабуть, у Ніжині. А там — мій батько. Отож, лише приїдемо, я зразу піду до нього, розкажу, в чім справа. Й хай він нас ховає!

На цьому і погодились.

Поїзд огорнула холодна ніч… А студенти не журились: їли хліб із маслом та повидлом, які поцупили зі складів у Крутах — під час обстрілу німецькі вартові сховалися, і цього було досить для спритних студентів.

Замазані повидлом, вони весело запитували поручника Крушинського,[7]правника за освітою, яка кара передбачається за крадіжку в німців свого.

Потім полягали на твердих лавах і позасипали як убиті. Лише вартовий сидів у кутку біля свічки і зубрив неорганічну хімію — готувався до заліку.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.180.108 (0.008 с.)