Біографія сотника Армії унр Леоніда Романюка на тлі історії 3-ї залізної стрілецької дивізії

3-тя Залізна дивізія здійснила «переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту в завзятих боях», — так скупо, одним реченням, згадав сотник 3-ї гарматної бригади Леонід Романюк цю переможну епопею. Його товариш, з яким вони повнили службу в гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії, Євген Гловінський про бої за Вапнярку і Крижопіль розповів ширше.

«Вже два тижні тривали уперті бої. Станція Крижополь шість разів переходила з рук до рук, — згадував він. — Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, ріжні Великі й Малі Тарнавки, Горячівка, М’ястківка, всі річки, байраки, гаї та долини, все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік».

Більшовики, яких із півдня тиснули денікінці, щоб прорватися у свою Совдепію, мусили за будь-яку ціну скинути українців із залізниці.

Але шлях їм перепинила 3-тя Залізна дивізія. «Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих большевицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву «Залізна» і заслонити собою операційні й залізничні вузли Вапнярку і Жмеринку», — писав поручник Євген Гловінський у споминах «Бої під Крижополем 15 серпня — 1 вересня 1919 р.».

 

 

Вапнярка

Більшовики мали чисельну та вогневу перевагу (три свіжі дивізії, безліч набоїв і могутні бронепотяги). Щоправда, до залізних командування приєднало декілька частин невеликої чисельності: 12-й Брацлавський полк, 11-ту Галицьку бригаду, 9-ту Залізничну дивізію. Всіх з’єднано в одну групу під загальним керівництвом командира 3-ї Залізної дивізії 32-річного полковника Олександра Удовиченка.

Уперті двотижневі бої, у спеку останніх днів серпня, до решти знесилили наших козаків. «Що буде далі? Як довго ще триватимуть бої? Чи витримаємо?» — такі питання виникали у старшин і козаків, коли в ніч проти 31 серпня 3-тя стрілецька дивізія вшосте залишила Крижопіль і відійшла під саму Вапнярку.

Настав перший ранок вересня, затріскотіли кулемети по всьому фронту. «Большевики перейшли в наступ, а в 5 верстах — Вапнярка! Цілий ранок наші піші частини героїчно затримують ворога. Декілька разів переходять у контратаку. Відбивають (наступ), втративши своїх кращих сотенних і курінних командирів, — описував бій його учасник Євген Гловінський. — Артилерія теж працює. Підвезли набої, стріляти є чим. І на обсерваційнім пункті, і на батареї зі страшенним напруженням придивляються і прислухаються до ходу бою. Чи витримаємо?»

Євген Гловінський, Леонід Романюк та інші старшини 3-ї гарматної бригади не знали про оперативний план вищого командування. Вони не знали, що далеко на схід у глибокий обхід большевиків послано дві свіжі дивізії Волинської групи. Вони не знали, що з північного сходу — ще одна українська дивізія охоплює праве крило ворога. Вони знали тільки, що за ними Вапнярка і Жмеринка і що вони мусять «заступити дорогу ворогові або загинути. І це рішення, це переконання можна прочитати у всіх на обличчях, починаючи з командира полку і кінчаючи їздовим на кухні».

Близько полудня стрілянина притихла, але о другій годині вибухнула ще з більшою силою. Хто переможе?

«Наша піхота на всіх відтинках відбила ворога, а чи надовго? Може, це останній вибух енергії у знесилених стрільців? Коли ж кінець?

Коло четвертої години стрілянина досягла свого апогею. Гармати не перестають гуркотіти, із-за залізничного роз’їзду появився ворожий бронепотяг.

І раптом все стихло. У большевиків якась метушня на фронті. Десь далеко в запіллі (большевиків) чути вибухи, — чи то гармати стріляють, чи мости рвуть. Чую, передають по телефону з обсерваційного пункту — одну гармату негайно наперед. Кар’єром знімаємося з позиції. Проїжджаємо дві-три версти, минаємо нашу піхоту, даємо декілька стрілів по Крижополю.

Де ж ворог? Що сталося?

То Волинці обійшли большевиків із запілля, захопили Рудницю, Кодиму.

Ті вибухи, що ми чули, — то большевики пускали в повітря вагони з набоями і нищили свої бронепотяги. Цілими сотнями здаються в полон. Решта, недобитки, розсіялися по фронті, ховаючись від наших роз’їздів по кручах дністрових.

Одеську ворожу групу було знищено цілком. Ми перемогли».

Внесок у цю важливу перемогу зробили і Євген Гловінський, і його товариш, сотник тієї ж 3-ї бригади Леонід Романюк, який гарматним вогнем спустошував ворожий стан. Йому і присвячується цей нарис.

 

 

Боротьба за Київ

Народився Леонід 10 березня 1898 року в Новій Ушиці Подільської губернії в родині Павла Івановича та Наталії Юхимівни Романюків. 1916 року по закінченні Жмеринської чоловічої гімназії його мобілізували до російського війська. Очевидно, саме тоді закінчив гарматну школу. Вже у червні 1917-го Леонід перейшов до українізованих частин, які творилися в російській армії, й взяв «активну участь у відродженні нашої армії» — так писав він у своєму життєписі.

Збройну боротьбу з москалями почав юнак ще наприкінці 1917 року. Та вже 8 січня «був забраний ними до неволі». Невдовзі йому поталанило втекти. Повернувся додому. Став членом місцевої «Просвіти» та Гуртка української молоді, що діяв в Ушицькому повіті, і взяв участь у культурно-освітньому русі.

Коли до влади прийшов Павло Скоропадський і життя в державі стало налагоджуватися, Леонід поступив до Київського університету Святого Володимира. Та довго навчатися не довелося, бо «з вибухом листопадового повстання (1918 року) вступив (він) до Осадного корпусу Республіканських військ, в рядах якого брав участь в облозі м. Київа». В автобіографії Леонід Романюк зазначає, що працював над «більшим усвідомленням нашої армії» — тобто вів просвітницьку працю серед війська. Якийсь час він служив помічником начальника інформаційного бюро 10-ї дивізії корпусу Січових стрільців, з якої перейшов до 3-ї дивізії.

«З березня 1919 р. до листопада 1920 р. весь час перебував на фронті в боях із большовиками та денікінцями в складі 3-ї Залізної артилерійської бригади, з якою і відійшов до Польщі». Ось так в одну фразу сотник Романюк увібрав свій непростий бойовий шлях у 1919–1920 роках. Скромність українського вояка створила проблеми для написання його біографії.

І все ж спробую відтворити козацький життєпис.

 

30 серпня 1919 р. телеграф приніс радісну вістку: українські війська здобули столицю Української Народної Республіки — Київ. Новина піднесла дух українського вояцтва до неймовірних висот, всі почували себе буквально в раю. Це було велике свято, «більше, ніж мені здавався Великдень у дитинстві» (вислів земляка сотника Романюка — Сергія Колубаїва).

Але недаремно говориться: коротка радість — довгий смуток. Уже наступного дня газети повідомили, що «наші, стомлені впертими боями за столицю війська… мусять одступати під натиском нового лютого ворога» — денікінців…

«Коротка перемога під Києвом, що захопила була нас, — згадував Леонід Романюк у своєму спогаді «Від Бершаді до Чорториї…», — змінилась на… відступ, сіючи в душах вагання і розчарування». Сергій Колубаїв із Нової Ушиці про цей момент написав емоційніше: «Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій (тих років) ніщо… так сильно, так боляче… не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив… цей відступ… Цей відступ цілком розбив… рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала… Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини…»

Але на Одеському відтинку фронту, де воював Леонід Романюк, щоденні бойові завдання та успішні акції «не давали ширитись зневірі й вносили рівновагу в настрої… 3-ї Стрілецької дивізії, що саме здобула назву Залізної».

 

 

Від Бершаді до Чорториї

Та ось на місце розбитих більшовиків докотилися з півдня відгодовані Антантою та озброєні до зубів денікінці. Почалися сутички. 3-тя гарматна бригада, зокрема, взяла участь у бою проти денікінців неподалік Бершаді. Влучний вогонь кулеметів та батареї Леоніда Романюка вирішив долю бою на нашу користь.

Однак, незважаючи на цю та інші локальні перемоги, загальна ситуація на фронті погіршувалась — Армія УНР не мала нормального забезпечення, в тому числі й санітарно-медичного, була роздягнена, недоїдала. Серед наших частин почав ширитися тиф. «У листопадових студенях і дощах наша дивізія, — розповідав Л. Романюк, — почала відходити на північний захід». Особливо тяжко доводилося гармашам — адже їм треба було дбати не тільки про гармати, а й про коней. В осінньому бездоріжжі, голодні, виснажені коні падали… Доводилося залишати гармати.

Але масового дезертирства не помічалося — «дивізія та бригада заховували сяку-таку боєздатність». Проблемою номер один ставала майже повна відсутність шпиталів та й взагалі медичної допомоги. Хворі мусили (та й воліли!) їхати на возах за ще здоровими. Смертність старшин і особливо козаків зростала катастрофічними темпами. 3-тя гарматна бригада та й уся Залізна дивізія «обертались у великий примітивний рухомий шпиталь»…

Українська армія відступала, «відступала з боями, без паніки… — згадував козак Армії УНР Борис Давидів (пізніше письменник Б. Антоненко-Давидович), — і все ж усякий відступ гнітюче впливає на військо, яке втрачає віру в себе, в свою здібність не тільки чинити опір, а й перемагати. І раптом на східному Поділлі наша армія перейшла в наступ! За один день ворога відкинуто на десять верст, денікінці відступають, лишаючи позад себе багато трупів, а наступ розгортається далі й далі… І раптом наступ уривається… Уривається через зраду галичан! Разюча вістка блискавично облетіла військо, і безпросвітний одчай миттю погасив короткий спалах радості й піднесення. Не хотілось вірити, що так могло статись, але поквапна передислокація частин засвідчувала гірку правду дійсності».

«Десь у першій половині листопада, здається у Ялтушкові, — гортав сторінки болючих спогадів сотник Романюк, — ми зустріли частини і обози УГА. Ми йшли на захід. Вони прямували на схід. Похнюплені старшини і стрільці — промоклі й померзлі — чалапали розвезеною болтяницею». Пригнічувало те, що брати-галичани опинились у ворожому таборі — вони, аби зберегти себе від пошесті тифу, холоду й голоду, передалися на бік денікінців, які мали й шпиталі, й медикаменти, достатньо продовольства та обмундирування.

«Навік лишилась у моїй пам’яті сумна картина нашого роз’єднання, — продовжував Борис Антоненко-Давидович. — Довгий яр серед осіннього поля й широкі шляхи по обидва його боки, де один веде на схід, другий на захід. Наші й галицькі частини йдуть одна біля одної, але в різному напрямі: ми на захід, вони на схід. Ми не вітаємо одне одного, але й не виявляємо ворожнечі, нам просто соромно дивитись один одному в вічі, бо ми прямуємо до Польщі, нашого давнього ворога, вони — до Москви… що мало не поглинула нас як націю…»

Про тодішні настрої свідчить діалог між наддніпрянцем і галичанином, який зберегла пам’ять генерала Михайла Крата:

— Віддай коня, — тобі по-доброму кажуть! Теж мудрагель! Суне, бісова душа, до москаля, та ще йому коня веде, чортів син!

— А ви до ляхів ся пораєте, знайшли приятелів та союзників. Вони з певністю вам Україну допоможуть вибороти, чекайте, пане!

«Таких і подібних діялогів було багато на страдницькому шляху українських армій у листопаді 1919 року, поміж Курилівцями Мурованими та Новою Ушицею», — свідчив Михайло Крат.

У момент переходу на бік ворога Галицька армія займала Жмеринку — величезний залізничний вузол і водночас військову базу Армії УНР. Галичани добровільно віддали цей вузол денікінцям, поставивши Армію УНР у невимовно тяжке становище…

На відпочинок після довгого переходу 3-тя гарматна стала в Новій Ушиці — рідному місті Леоніда. Штаб бригади зупинився у його хаті. «Заклопотана мати і радіє, і журиться — треба всіх нагодувати, а чи стане чим? Ті ж самі кімнати, образи, меблі. Але сумніше дивиться зі стіни з-під смушкової шапки Батько Тарас. А мати… сумно усміхнена, але привітна, журиться всіма і всім». Часами Леонід ловив на собі погляд її «мученицьких очей, повних любові»… Вранці —«останні слова прощання, батько міцно тисне руку і так само міцно обіймає. А мати — горне до себе, дрібно цілує, дрібно хрестить». Поцілувавши «мамину струджену руку», Леонід назавжди покинув отчий дім.

Лишивши частину хворих у лічниці в Ушиці, рушили на Дунаївці, а затим на Ярмолиці… Чим далі йшли, тим менше ставало вояків, «зате зростала кількість возів із хворими». Непритомні, напівживі, лежали вони, прикриті шинелинами й лантухами. Багато з них було в гарячці — цим холод не дошкуляв. Їхні стогони та маячню чути було нестерпно. Погано впливали й «несамовиті чутки» — про непослух та розклад різних українських частин. Нерви не витримували: у Солобківцях застрелився сотник Зуб із Полтавщини, у Проскурові наклав на себе руки хорунжий Миколаєнко. «Одного вечора сотник Микола Чижевський хотів відібрати собі життя, ледве пощастило вирвати в нього з рук револьвер. Він схлипував і бурмотів: «Остання розмова… Остання вечеря». На ранок сотник знову був на коні.

Прямували на Любар. Тут скупчувалися залишки нашої армії… У Любарі Романюка затримали волохівці та допровадили до свого отамана. Щоб врятуватися, довелося дурити Волоха, запевняючи, що бригада приєднується до нього. Волох повірив і розкрив пароль: «Пропуск — шлик, відклик — Шепетівка». Це допомогло вирвалися з Любара, бо скрізь — і на містках теж — стояла варта.

Під час перегляду в Чорториї новий командир 3-ї Залізної дивізії Валентин Трутенко, який замінив хворого на тиф Олександра Удовиченка, потиснув руку сотнику Романюку й висловив подяку за те, що той врятував п’ять гармат і рештки особового складу гарматної бригади.

Під час наради старшин Леонід Романюк нарешті почув радісну вістку — їхня частина до поляків у табори не піде, а разом з іншими вирушає вглиб України — у запілля Добровольчої армії. І справді, вже 5 грудня 1919 р. старшини отримали наказ полковника Трутенка готуватись до виступу вранці наступного дня.

«Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити… А на серці, попри все, було радісно і ясно. Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України. Ми виходили в Зимовий похід. «Руша-а-ай…» — так завершується спогад Леоніда Романюка «Від Бершаді до Чорториї (напередодні Зимового походу)»…

 

 

Зимовий похід

Згідно з військовими канонами відділ, який іде на партизанку в запілля ворога, мусить бути добірним: і з погляду особового складу, і коней, і озброєння. Відділ має бути рухливим, без обозів, за винятком підвод із боєприпасами та ліками.

Військо ж українських фанатиків, вирушаючи з-під Любара, перебувало в розпачливому стані: люди були погано вдягнені, в подертих чоботях, часто без зброї та набоїв. Половина особового складу хворіла на тиф, а медичного забезпечення не було. «Замість возів із боєприпасами армія мала величезні рухомі на возах лазарети з тифозними, що не хотіли кидати своїх частин і благали товаришів узяти їх із собою», — згадував учасник Зимового походу Михайло Крат.

«То був марш одчаю, розпачу, — писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, — марш небувалий в історії війн, неможливий (ні) з погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини».

3-тя Залізна дивізія вирушила в похід разом зі Спільною юнацькою школою; всього в колоні сунулось близько тисячі старшин і козаків, 4 гармати, 10 кулеметів, 100 шабель кінноти.

Дорога була тяжкою. Біля с. Черепашинці, що за 10 верст на північ від Калинівки, шлях проходив через страшне болото. 3-тя Залізна дивізія ледь із нього вибралася. Довелося покинути всі важкі вози, дві гармати і два кулемети.

13 грудня дотяглися до м. Вахнівці, а наступного дня разом із Київською дивізією Юрка Тютюнника захопили повітове місто Липовець. Таким чином, українська армія вийшла з оточення і опинилася в запіллі Добровольчої армії.

3-тя дивізія отримала наказ увійти у порозуміння з галицькими частинами, які стояли в районі Липовця — Животова. Контакти показали: попри те, що галичани перебувають у складі ворожої армії, вони так само прагнуть «єдності та братерства» — було багато випадків, коли галичани давали наддніпрянцям свої гармати, віддавали здорових коней в обмін на хворих, приймали поранених і тифозних наддніпрянців до своїх лазаретів, переховували наших зв’язкових.

Усе ж грудень закінчився для колись непереможної дивізії трагічно: 25-го під містечком Животовом, що на Таращанщині, через вину полковника Валентина Трутенка 3-тю Залізну дивізію було розбито…

А сталося це так.

Ще 24 грудня Трутенко отримав наказ від командарма Михайла Омеляновича-Павленка терміново вивести залізних із району, до якого наближалися значні сили денікінців. Начальник штабу полковник Михайло Крат вивів частину о шостій ранку за село на дорогу, що вела на села Стадниця і Високе.

Зупинивши колону, стали дожидатися командира дивізії. А той не поспішав… Відпочивав чи, може, аналізував ситуацію — коли його вояки (в тому числі й хворі на тиф) чекали на морозі й холодному вітрі. З’явився він о 12-й годині й нарешті дав наказ вирушати. Та було вже пізно. Перший зауважив денікінську кінноту Микола Чижевський. То був кінний полк зведеної Кавказької дивізії під командуванням князя Голіцина (600 шабель).

Українські вояки не змогли боронитися, бо замерзла вода в кулеметах, а задубілі пальці заклякли і відмовляли в послуху… А кінна сотня Залізної дивізії ще вранці пішла в авангарді.

У цей день 3-тя Залізна дивізія перестала існувати — її було викреслено зі складу української армії. З решток дивізії (дві кінні сотні та ті, хто втік, а потім прибився до армії) було сформовано 3-й Окремий кінний полк. На нього було покладено обов’язок «берегти традиції Залізної дивізії».

Як склалася доля сотника Романюка в цьому поході, мені невідомо… У своєму нарисі «Зимовий похід Армії УНР…» він знову не акцентує уваги на своїх діях. Зате наголосив, що в час Зимового походу відбувся «масовий кривавий плебісцит» українського населення Правобережжя і Лівобережжя, яке повсюдною допомогою рідній армії проголосувало за Українську державу. Коли б не було цієї підтримки, то похід швидко завершився би поразкою або став «скороминучим воєнним епізодом».

Наприкінці нарису Леонід Романюк висловив надію, що подвиги козаків і старшин Армії УНР Зимового походу «ще чекають на поетів, малярів, письменників і музик, що струсять із них передчасний порох забуття та покажуть нам вогонь правдивої любови до Батьківщини»…