Стаття 1233. Поняття заповіту

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Закон надає фізичній особі право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій погляд.

Заповіт — розпорядження особи (заповідача) відносно належного їй майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Як правочин він має відповідати всім вимогам, що звичайно пред'являються до правочинів відповідно до ЦК. Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

Заповідач має право за своїм розсудом заповідати майно будь-яким особам, будь-яким чином визначити частки спадкоємців в спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені правилами ЦК про спадкування, скасувати чи змінити складений заповіт.

Свобода заповіту обмежена правилами про обов'язкову частку (див. коментар до ст. 1241

ЦК).

Стаття 1234. Право на заповіт

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа, яка є повністю дієздатною, має тестаментоздатність. Відповідно до ст. 34 ЦК повністю дієздатними є фізичні особи, що досягли вісімнадцяти років (повнолітні). Повну цивільну дієздатність особа також може набути в разі реєстрації шлюбу (ст. 34 ЦК) до досягнення повноліття. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (ст. 35 ЦК).

Не можуть складати заповіти особи, хоча і повнолітні, однак визнані в встановленому законом порядку недієздатними (до таких належать особи не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу (ст. 36 ЦК)); особи, які склали заповіт під час, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225 ЦК). Не можуть також складати заповіти особи, хоча і повнолітні, але з обмеженою цивільною дієздатністю, що встановлена судом внаслідок зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, а також, якщо особа страждала на психічний розлад, що істотно впливав на здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керування ними (ст. 36 ЦК). При цьому заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Подальша втрата дієздатності заповідачем, після складання заповіту, не робить його недійсним, тоді як складання заповіту недієздатною особою буде недійним завжди, навіть якщо в подальшому вона стане дієздатною.

Заповіт як правочин, безпосередньо пов'язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений особисто ним. Здійснення заповіту через представника не допускається. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя відносно спільного майна (див. коментар до ст. 1243 ЦК).

Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на загальних підставах.

Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які входять до числа спадкоємців за законом, але й і сторонній особі, яка не знаходиться з заповідачем у родинних, сімейних відносинах, а також юридичній особі, державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права (ст. 2 ЦК). Зокрема, заповідач може залишити своє майно спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, тобто він не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю їх закликання до спадкування.

Заповідачеві належить право позбавити права на спадкування будь-якого спадкоємця за законом незалежно від мотивів такого позбавлення. У цьому разі спадкоємець, позбавлений права на спадкування, не отримає це майно навіть тоді, коли частина майна заповідача буде не охоплена заповітом. Така частина майна перейде до спадкоємців за законом, які не позбавлені спадкоємства. До них будуть входить також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Не отримує спадкоємець, позбавлений спадщини, її також і в тому випадку, якщо спадкоємець або спадкоємці, котрим заповідане майно, помруть раніше відкриття спадщини або відмовляться від її одержання. Такий вид позбавлення права на спадщину називають прямим. Але й існує інший спосіб усунення від спадкування, коли складаючи заповіт, заповідач не згадує про певного спадкоємця, розподіляючи майно серед інших осіб. Тобто, позбавлення права на спадщину відбувається не прямо, а побічно. Умовчання в заповіті про спадкоємця також веде до позбавлення спадщини, але тільки в тій частині майна, що охоплена заповітом. У заповідача може бути ще й інше майно, не вказане у заповіті, і спадкоємець за законом може спадкувати його в рівних частках з іншими спадкоємцями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини, або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, то побічно усунений спадкоємець за законом буде закликаний до спадкування за законом. Тобто, при прямому та побічному позбавленні спадкоємців права на спадкування буде неоднаковий правовий результат.

Свобода заповідального розпорядження заповідача обмежена відносно осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. За неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдівцем) та непрацездатними батьками в будь-якому випадку зберігається обов'язкова частка. Коло осіб, що мають право на цю частку, визначається на час відкриття спадщини, тобто на день смерті спадкодавця.

Позбавлення права на спадкування діє тільки щодо особи, відносно якої воно встановлено. Тому у випадку смерті особи, позбавленої спадщини до відкриття спадщини, її діти (внуки) мають право на загальних підставах претендувати на майно, що залишилося після смерті заповідача. Наприклад, син, позбавлений батьком права на спадкування, помирає до смерті батька, який відносно свого майна не залишив заповіту. В цьому випадку діти сина (онуки спадкодавця) мають право на ту частку в спадщині, яка належала їх батькові, якби він не був позбавлений права на спадкування.

Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.