Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружиш), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Правила ст. 1168 ЦК передбачають способи відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (поняття «каліцтво» та «інше ушкодження здоров'я» див. коментар до ст. 1195 ЦК). До них закон відносить: а) одноразове відшкодування; б) здійснення щомісячних платежів. Вибір способу відшкодування моральної шкоди належить потерпілій особі, яка із власних міркувань доцільності того чи іншого способу відшкодування здійснює свій вибір. Однак, кінцеве рішення щодо способу відшкодування моральної шкоди приймає суд, враховуючи встановлений розмір відшкодування, матеріальне і сімейне положення потерпілого та матеріальне положення особи, яка завдала шкоди.

За змістом ст. 1167 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, завдана моральна шкода відшкодовується фізичній або юридичній особі, права якої були порушені неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю інших осіб. Щодо питання допустимості відшкодування моральної шкоди, що завдана смертю близької людини, ЦК виходить з того, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Тобто особи, які мають право на відшкодування моральної шкоди, можуть звернутися до суду з позовною заявою про її відшкодування.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її завдано позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Одним із способів самозахисту права є необхідна оборона. Самозахист права, відповідно до ст. 19 ЦК, відноситься до форм захисту цивільних прав від порушень і протиправних посягань шляхом застосування протидії.

На відміну від крайньої необхідності (визначення якої дається в ст. 1171 ЦК) зміст необхідної оборони повністю не розкривається. Ознаки необхідної оборони містяться у ст. 36 КК. Так, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному завданні шкоди особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються, від суспільне небезпечних посягань, тому питання про відповідальність відпадає.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1169 ЦК та норми чинного кримінального і адміністративного законодавства, можна виділити наступні ознаки необхідної оборони: а) необхідна оборона пов'язана з безумовним правом особи на самозахист своїх цивільних прав та обов'язків; б) необхідна оборона здійснюється через зазіхання на особу чи майно заподіювача шкоди; в) необхідна оборона можлива лише у разі зазіхання людини, а не тварин, юридичних осіб та інших неживих предметів; г) зазіхання повинно бути реальним, а не удаваним; ґ) застосування необхідної оборони можливе як при захисті власного здоров'я, життя, майна, так і здоров'я, життя, майна інших осіб, зокрема, суспільства, держави; д) необхідна оборона може мати місце лише відносно неправомірних зазіхань. Захист допускається і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо ними створюється реальна загроза завдання шкоди інтересам, що охороняються. Наприклад, правомірною буде необхідна оборона від суспільно небезпечних дій особи, яка, виконуючи злочинний наказ, не усвідомлює його злочинного характеру; правомірним буде завдання шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм.

Однією із важливих умов правомірності захисту є умова про недопустимість перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням цих меж визнається невідповідність захисних мір характеру і небезпеці посягання. Перевищення меж необхідної оборони є неправомірною дією — комуляцією двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку відшкодувати шкоду є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному випадку відшкодовується згідно правил ст. 1166 ЦК. Але відповідно до ст. 1193 ЦК, враховуючи вину потерпілого (нападаючої особи) та матеріальне становище особи, яка завдала шкоди, розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні може бути відмовлено.

Інститут необхідної оборони має певні особливості застосування щодо окремих правовідносин. Наприклад, право кожного громадянина на необхідну оборону перетворюється для військовослужбовця в обов'язок на оборону в усіх тих випадках, коли має місце суспільно небезпечне посягання на державу, на встановлений в армії порядок несення військової служби, на військове майно, а також на самого військовослужбовця та третіх осіб. При цьому він зобов'язаний використовувати усі засоби впливу, не зупиняючись перед застосуванням сили та зброї.

У частині 2 ст. 1169 ЦК мова йде вже про шкоду, завдану у зв'язку із самозахистом третім особам. Так, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію. У даному правилі відображається судова практика застосування інституту самозахисту.

Положення, закріплені в ст. 1169 ЦК, є загальними. Тому з ними пов'язані норми про спеціальні делікти. Тобто передбачена останніми відповідальність не настає, якщо шкода завдана у разі самозахисту.

Стаття 1170. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно

1. У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Протягом тривалого часу одним із способів припинення права власності вважалася націоналізація, тобто примусове вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація проводилася на підставі прийнятих відповідних законодавчих актів (декретів), якими були націоналізовані, насамперед, земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об'єкти. Наслідком проведення націоналізації було припинення права попередніх власників на майно (капіталістів, поміщиків, царської сім'ї, церкви) без відшкодування його вартості.

Сьогодні підхід до можливих випадків примусового вилучення майна фізичних та юридичних осіб в нашій державі корінним чином змінився. У ЦК та Законі України «Про власність» не передбачається безоплатного вилучення майна у фізичних та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). Так, в ст. 41 Конституції України зазначається, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану — з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об'єктів права приватної власності.

Правила ст. 1170 ЦК закріплюють обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності на нього. Так, до підстав припинення права власності у разі прийняття закону цивільне законодавство відносить: викуп пам'яток історії та культури (див. коментар до ст. 352 ЦК), викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (див. коментар до ст. 350 ЦК), викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене (див. коментар до ст. 351 ЦК), реквізиція (див. коментар до ст. 353 ЦК).

Стаття повторює правила, що містяться у ст.ст. 350-353 ЦК, і повинна застосовуватися за наявністю загальних підстав деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК).