Відмови володільця від володіння майном;

Витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

Знищення майна.

2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених
законом.

Перелік підстав припинення права володіння не є вичерпним. Право во­лодіння припиняється в разі:

відмови володільця від володіння майном;

витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

знищення майна;

в інших випадках, встановлених законом.

Перша і остання умови припинення є характерними для всіх речових прав. Що стосується другої умови — її можна застосувати лише щодо незаконного володіння. Вважаємо, що доцільно було б передбачити таку підставу припи­нення, як припинення договору, яким було встановлено володіння.

Крім того, ст. 398 ЦК передбачає виникнення лише такого володіння, яке є законним, а ст. 399 ЦК допускає можливість припинення і незаконного во­лодіння (віндикація). Це є недопустимою суперечністю.

Стаття 400. Обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем

1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до догово­ ру або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Законне володіння захищається нормами ст. 400 ЦК. Це полягає в обов'яз­ку недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право.

Щодо захисту володіння чинний ЦК містить такі суперечливі положення. Так, у п. З ст. 397 ЦК проголошується, що «фактичне володіння майном вва­жається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду». Водночас п. 1 ст. 398 ЦК зазначає: «Право володіння виникає на підставі договору з власником, або особою, якій майно було передане влас­ником, а також на інших підставах, встановлених законом». Тобто друге поло­ження практично скасовує перше. Чинний ЦК встановлює лише захист закон­ного володіння (що стосується захисту добросовісного володільця від недоб­росовісного, передбаченого у ст. 400 ЦК, то це взагалі абсолютне непоро­зуміння, оскільки «добросовісність» або «недобросовісність» може встановити лише суд).

Отже, слід зазначити, що в законодавстві України немає нормативної бази для створення самостійного правового інституту володіння та його захисту. Захисту підлягає лише законне володіння.

Проте, на наш погляд, вказаний захист можна вважати не захистом во­лодіння, а лише захистом певного майнового права.

Дійсно, володіння можна розглядати як складову частину права власності та інших майнових прав (орендаря, наймача, заставодержателя, охоронця), що виникають на законній підставі набуття панування над річчю. Саме в такому розумінні володіння розглядається багатьма вченими як право на володіння (ius possidenti).

Однією з найважливіших проблем розвитку інституту володіння в цивіль­ному законодавстві України є, на наш погляд, виявлення загального правового фактору, який поєднує всі види володіння в один інститут.

Необхідність виділення інституту володіння та узагальнення регламентації всіх його видів полягає перш за все в тому, що володінню надається особливий та значно полегшений захист незалежно від способу набуття прав, які стоять поза ним. Тобто незалежно від того, засновані вказані права на законному ти­тулі чи ні, володіння буде захищатись. Сутність володіння пов'язана, отже, з особливістю його захисту, а вказана особливість ґрунтується на презумпції того, що володілець є власником або іншим законним володільцем.

Глава 32 ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Стаття 401. Поняття користування чужим майном

1. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не мо­ жуть бути задоволені іншим способом.

2. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земель­ ної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут (servitus) у перекладі з латинської означає «рабство речі». Римсь­ке право передбачало два види сервітутів — реальні (земельні) та особисті (узуфрукт, узус і хабітаціо — право користування чужими рабами або тваринами, operae servorum vel animalium — який не отримав роз­повсюдження). Реальні (земельні) сервітути встановлювалися на користь від­повідної земельної ділянки (пануючої) з метою задоволення потреб її власни­ка за рахунок сусідньої земельної ділянки (службової). Реальні (земельні) сервітути були різних видів: право проходу, проїзду, прогону худоби, прокла­дення трубопроводів тощо. Щодо особистих сервітутів, то вони встановлюва­лися на користь певної особи (право проживання), а їх об'єктом могла бути будь-яка річ, не лише земельна ділянка. Особистий сервітут представлений у ЦК лише одним із видів, який по суті можна віднести до хабітаціо. Цей вид визначається як право членів сім'ї власника житла на користування цим жит­лом (ст. 405 ЦК).

У ЦК визначається, що земельний сервітут, тобто право обмеженого кори­стування чужим майном, може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення по­треб, які не можуть бути задоволені іншим способом. На відміну від земель­ного сервітуту, особистий сервітут може належати лише конкретній особі.

Сервітути можуть бути встановлені законом, договором або рішенням суду. Тобто підстави виникнення земельного та особистого сервітутів є однаковими. Виняток стосується лише вимог щодо форми договору. Так, договір про зе­мельний сервітут підлягає державній реєстрації (ст. 402 ЦК).

Стаття 402. Встановлення сервітуту