Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.



Вдосконалення відносин власності в Україні пов'язане зі створенням систе­ми речових прав. Така система запропонована у чинному ЦК.

Слід зазначити, що структура системи речових прав майже не зазнала змін з часів Риму і зараз є однаковою для всієї континентальної системи права, хо­ча зміст речових прав, що її складають, безумовно, певною мірою відрізняється від римських положень. До вказаної структури, крім права власності і права володіння, входить досить велика і важлива категорія, яка має назву «права на чужі речі» і відома ще з часів римського права. Але цей правовий інститут за­лишається одним з найменш досліджених у сучасному цивільному законо­давстві України.

Такий стан не є випадковим, тому що тільки існування децентралізованої економіки та її основи — приватної власності надає підставу для виникнення абсолютних прав на майно, що належать на праві власності інший особі. Про­те тривале панування права державної власності звело нанівець категорію прав на чужі речі, і тільки розвиток суспільних відносин на підставі вільного волевиявлення суб'єктів у майновій сфері, їх рівності, майнової відокремле­ності, основу яких складає право власності, однакове за обсягом, змістом та за­хистом для всіх суб'єктів, проголошує необхідність існування категорії «права на чужі речі» у межах цілісної системи речових прав.

Потреба у виникненні права на чужі речі пов'язана з тим, що неможливо задовольнити різні потреби людей лише за допомогою права власності. Пра­ва на чужі речі — jura in re aliena, відомі з часів римського права, — є одним з істотних обмежень права власності. їх сутність полягає в тому, що суб'єкт да­ного права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджати­ся нею.

У римському праві були визначені такі види прав на чужі речі: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Слід зазначити, що сучасне євро­пейське законодавство використовує римські положення і у сфері речового права.

У чому полягає мета встановлення прав на чужі речі? Незважаючи на пев­ну негативну роль, яку відіграють вказані права в обмеженні права власності, порушуючи тим самим один з суттєвих принципів приватного права — прин­цип свободи власності, їх поширеність у законодавствах країн Європи свідчить про корисність та доцільність вказаних прав.

Іноді не обов'язково ставати власником, щоб задовольнити будь-які май­нові потреби, тим більше, що володіння майном на праві власності не завжди є можливим чи просто вигідним.

Слід зазначити, що до розробки чинного ЦК існування в цивільному зако­нодавстві України абсолютних майнових прав, відмінних від права власності, можна було уявити лише виходячи з теоретичного узагальнення, зробленого на підставі порівняльного аналізу нормативного матеріалу. Тому межі даного інституту були нечіткими, що, у свою чергу, робило неможливим розв'язання питань щодо виявлення загальних рис і відмінностей серед його видів, деталь­ного вивчення кожного з них, з'ясування принципових відзнак всього інститу­ту в цілому і окремих підгруп, що його складають, відокремлення даного інсти­туту в системі цивільних прав.

Представлена в ЦК система речових прав разом з нормами, що детально регламентують кожний з її видів, є пробним кроком у даному напрямі, який потребує певного теоретичного аналізу.

У коментованій статті зазначається, що речовими правами на чуже майно вважаються: право володіння, сервітут, суперфіцій, емфітевзис. Законом мо­жуть бути передбачені інші права на чуже майно. Тобто законодавець не тільки чітко визначає види прав на чужі речі, зміст яких розкривають відповідні нор­ми, а й залишає вільним місце для тих прав, що виникатимуть у процесі по­дальшого розвитку приватних відносин у нашому суспільстві. На перший погляд, такий підхід є дуже вдалим, але все ж таки він містить і певну пробле­му, оскільки проголошує надто вільне встановлення нових видів речових прав.

Слід зазначити, що всі законодавства континентальної (європейської) сис­теми права беруть до основи принцип встановлення речових прав законом і на­дають у цивільних кодексах перелік лише тих прав, що розглядаються безпосе­редньо ними. У цьому полягає один із суттєвих принципів речового права — принцип встановлення речових прав законом.

Види речових прав та їх зміст, порядок виникнення та припинення встанов­люються виключно законом, а не домовленістю сторін. Принцип встановлення речових прав законом поширюється перш за все на обмежені речові права (права на чужі речі), оскільки саме вони схожі на права зобов'язальні, і цей принцип проводить межу між ними.

Вказаний принцип ґрунтується на тому, що будь-яка правова система, якщо нею рецепійовані римські положення, має numerous clausus, тобто обмежене коло речових прав.

Таке становище зумовлено насамперед тим, що речові права — права абсо­лютні, тобто обов'язкові для всіх. Вони суттєво відрізняються від так званих «відносних» прав, розмаїття яких закон не обмежує, оскільки вони мають силу тільки для сторін, які уклали договір. Навпаки, надати можливість визначення обсягу і змісту речових прав приватним особам держава не може, оскільки аб­солютний характер цих прав певним чином впливає на цивільний оборот в цілому і торкається інтересів третіх осіб.

Чинний ЦК передбачає такі види речових прав: право власності і речові права на чуже майно. Речовими правами на чуже майно визнаються: право во­лодіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право користування земельною ділянкою для сільсько­господарських потреб (емфітевзис).

Слід зауважити, що правова природа зазначеного в даному переліку права володіння є надто спірною, суперечливою і у зв'язку з цим потребує окремого правового дослідження. Право володіння не можна, на нашу думку, змішувати з категорією прав на чуже майно (речі).

Інші речові права завжди обмежені за змістом порівняно з більш широким правом власності. Власник є самостійнішим у цивільному обігу, він вільно роз­поряджається своєю річчю і вилучає з неї корисні властивості. Зіставлення з правом власності вплинуло на поширення у цивілістиці трактування спеціаль­них речових прав як обмежених, або парціарних. Можна зробити висновок, що інші речові права мають менший обсяг повноважень, ніж право власності, у противному разі вони вважалися б власністю.

Чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим більше обме­жується право власності. Найбільшою мірою це має місце при емфітевзисі та суперфіції. Вказані права називають також багатокомпонентними на відміну від фрагментарних, таких як сервітути — земельні та особисті.

Багатокомпонентні права залишають власнику лише ius recadentiae, невіддиференційоване на окремі повноваження, головне призначення якого повернути власність у попереднє становище. У зв'язку з таким «втручанням» в обсяг права власності цивільне законодавство передбачає виникнення цих прав лише за волею власника.

Незалежність змісту прав на чужі речі від змісту права власності, а також та­ка суттєва ознака цих прав, як абсолютність вимагає чіткого визначення змісту кожного з них у законі. У зв'язку з цим у законі передбачаються не лише пра­ва та обов'язки суб'єктів інших речових прав, а й власника залежно від виду певного права. Основні моменти, на які законодавець звертає увагу при відме­жуванні інших речових прав від права власності, можна звести до необхідності врахування таких критеріїв:

- характеристики меж втручання власника, що приймає вигляд його прав та обов'язків;

- чіткого визначення правомочностей невласника;

- визначення підстав виникнення та припинення інших речових прав;

- відповідальності за порушення з боку як власника, так і суб'єктів прав на чужі речі.

Отже, можна зробити висновок, що інші речові права виявляють свою абсо­лютність щодо власника тільки у певних межах, які залежать від їх видів.

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цьо­ го права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Речові права на чуже майно, незважаючи на обмеженість правомочностей, які належать їх суб'єктам, належать до категорії абсолютнх прав. Такий підхід є цілком виправданим, оскільки для встановлення і вдосконалення інституту прав на чуже майно потрібно надати їх суб'єктам право на захист від кожного, хто намагається порушити певне право на чуже майно. Не передбачено щодо власника будь-яких привілеїв. Речові права на чуже майно захищаються від будь-яких правопорушень з боку третіх осіб, у тому числі і від власника. Зако­ном передбачається застосування норм, які регламентують захист права влас­ності, і для захисту речових прав на чуже майно (статті 386-394 ЦК).

Традиційними засобами захисту права власності та інших речових прав вважаються віндикаційний та негаторний позов (статті 388, 391 ЦК), позов про визнання права власності та інших речових прав (ст. 392 ЦК), позов про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності (ст. 393 ЦК).


Глава 31 ПРАВО ВОЛОДІННЯ ЧУЖИМ МАЙНОМ

Панування над речами може здійснюватися не тільки на підставі права, що виникло на законних підставах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку ми маємо справу з правом на речі (воно може бути абсо­лютним або відносним), а в другому — з фактом володіння річчю. Але факт во­лодіння має певні правові наслідки.

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основні на­прями трактування володіння — володіння у західній та східній традиціях пра­ва. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція характеризується тим, що для неї не притаманно на­давати захист безтитульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповноваженої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнава­ла володіння окремим інститутом. Воно завжди розглядалось як одне з повно­важень власника, що може бути передано за договором іншим особам (оренда­тору, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільця­ми (добросовісним і недобросовісним) та власником (ст. 148 ГК 1963 p.), а та­кож обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набувача, вказані пи­тання розглядались у контексті захисту права власності.

Усі види володіння єдині в тому, що їм надається захист від свавілля, і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній си­стемі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо).

Існування самостійного інституту володіння, на нашу думку, обумовлено необхідністю у полегшенні складного процесу доказування права власності та інших майнових прав, зокрема речових. Отже, можна констатувати до­поміжний характер інституту володіння щодо речових прав. Що стосується за­хисту неправомірних володільців, які теж мають право на захист володіння, то цей захист є не метою інституту володіння, а лише його наслідком.

Отже, доцільним було б виділити володіння в особливий інститут речового права і надати йому значення допоміжного права, за допомогою якого можна отримати більш досконалу систему захисту майнових прав.

Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Слід зазначити, що цивільне право і цивільне законодавство України ніко­ли не визнавали володіння окремим інститутом. Воно завжди розглядалось як одне з повноважень власника, що може бути передано за договором іншим осо­бам (орендатору, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільцями (добросовісним і недобросовісним) та власником (ст. 148 ГК 1963 p.), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набувача, вказані питання розглядались у контексті захисту права власності.

Завдання щодо окремого визначення категорії фактичного володіння у цивільному праві не ставилося.

Дана концепція відображена і в чинному ЦК. Законодавець прямо не визна­чає фактичне володіння, сутність якого полягає у тому, що правовий захист на­дається не праву, а факту. Хоча тривалий час існує дискусія про можливість визначення фактичного володіння як права.

Глава 31 чинного ЦК, яка присвячена володінню, має назву «Право во­лодіння чужим майном». Така назва не охоплює категорію фактичного володіння, оскільки володіти можна не лише майном, що є об'єктом права власності, а чуже майно — це завжди майно власника. Наприклад, власник мо­же відмовитися від свого права, викинути річ. Крім того, має сенс виділяти інститут володіння лише у випадку, коли передбачаються всі його види — во­лодіння власника, похідне володіння орендатора, комісіонера, суб'єкта обме­женого речового права — так зване законне володіння, а також незаконне во­лодіння (добросовісне і недобросовісне) особи, що володіє чужим майном

Усі зазначені види єдині в тому, що їм надається захист від свавілля, і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній си­стемі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо).

Аналіз представлених у чинному ЦК норм, присвячених володінню, дозво­ляє зупинитися лише на таких моментах. По-перше, суб'єктами права володіння чужим майном вважаються особи, які тримають його у себе. По-друге, таке право володіння може належати одночасно двом або більше особам (ст. 397 «Суб'єкти права володіння чужим майном»). Вказане володіння вва­жається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду (п. З ст. 397 ЦК).

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або осо­
бою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, вста­
новлених законом.

1. У чинному ЦК передбачені підстави виникнення і припинення права во­лодіння. Підстави виникнення характерні лише для законного володіння — до­говір з власником або особою, якій майно було передане власником, та інші підстави, передбачені законом. За таких умов володіння не можна розглядати як окреме право, а лише як одну з правомочносте?! власника, орендаря, комі­сіонера, управителя тощо.

2. Що стосується фактичного володіння, то підставою його виникнення мо­же бути, наприклад, заволодіння чужим майном або користування майном без оформлення права власності, що може мати своїм наслідком застосування норм про набувальну давність.

Проте набувальна давність у чинному ЦК винесена за межі інституту во­лодіння і розглядається як один із способів виникнення права власності (ст. 344 ЦК).

Стаття 399. Припинення права володіння

і. Право володіння припиняється у разі:



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2019-05-20; просмотров: 165; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.193.11.123 (0.019 с.)