Філософія як специфічний тип знання

 

Зміст

1. Поняття і сутність світогляду

2. Специфіка філософського освоєння дійсності

3. Структура сучасного філософського знання. Функції філософії

Висновки

Література

 

1. Поняття і сутність світогляду.

З дитинства, освоюючи світ, накопичуючи конкретні знання переважно всі ми час від часу задумуємося над проблемами будови світу, життя і смерті, добра і зла, сенсу життя, місця людини у світі. І у свідомості кожної людини поступово складаються, хай ще не чіткі, не повністю послідовні уявлення, погляди, позиції на ті питання, над якими з давніх-давен роздумували покоління філософів.

Філософська думка починаючи з глибокої давнини і до сьогоднішнього дня, намагається компетентно розібратися в тих питаннях світогляду, які хвилюють людей і поза заняттями філософією. Вступивши в „теоретичний світ” філософії, освоюючи його, люди кожного разу відштовхуються від уявлень, які склалися в них раніше, від продуманого, пережитого. А філософські аргументи допомагають більш строго обґрунтувати свої переконання. Іноді потрібно бути готовим до того, що філософський аналіз виявить помилковість тих чи інших здавалося вірних позицій, підштовхне до їх переосмислення [4].

Для представників різних професій філософія потрібна для кращої орієнтації у своїй спеціальності, але головне – необхідна для розуміння життя у своїй повноті і складності. В першому випадку в центр уваги попадають філософські питання фізики, математики, технічного знання, біології, медицини, педагогіки й багатьох інших наук. Такі питання постають перед спеціалістами і потребують свого вивчення. Вони важливі, але все ж складають лише частину загального поля філософських проблем. Адже поряд з професійними знаннями, навичками, ерудицією необхідно мати ще й ширший кругозір, вміння бачити тенденції, перспективи розвитку світу, розуміти суть всього, що відбувається навколо людей, розуміти зміст та мету дій людини, життя людини. Ці уявлення про світ та місце людини у світі мають назву світогляду.

Явище це багатогранне, воно формується у різних сферах людського життя, практики, культури. До духовних утворень, які належать до світогляду, відноситься філософія. Її роль у вирішенні світоглядних проблем дуже велика. Ось чому для відповіді на питання, що таке філософія необхідно з’ясувати, що таке світогляд.

Аналізові світогляду, поясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І. Шинкарука, В.П. Іванова, М.В. Поповича та інших [11].

Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу, місця у світі людини, а також життєві позиції, програми поведінки, дій людей [14].

Світогляд не можна ототожнювати зі знаннями. Проте зв’язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це – просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань лише про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних способів освоєння світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття [6].

Світогляд може мати місце лише там, де є “само”, тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін “світогляд” не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, - це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, - а як активне самовизначення людини у світі, яка шукає шляхи від ідеї до ідеї. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів та цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального об’єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної свідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння [11].

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об’єднує наявність переконання. Це – ядро та суть світогляду як такого, оскільки саме переконання і з’єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався.

Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри у своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається у те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне освоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ незалежного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого

буття [6].

Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної свідомості людини, вузловими категоріями якої виступають “світ” і “людина”. Через ці поняття суб’єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.

Світогляд – постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Історії відомі такі форми світогляду: міфологія, релігія, наука [11].

Історично першою формою світогляду є міфологія.

Міфологія (від грец. mifos – легенда, переказ і logos – слово, вчення) – це форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міфи існували у всіх народів світу. У духовному житті первісного суспільства міфологія домінувала, виступаючи універсальною формою суспільної свідомості [14].

Структура мислення на міфологічній стадії розвитку пов’язана з особливостями життєдіяльності людини, її практичним ставленням до світу.

Особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм – „злиття всього з усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра й інші. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтва називають „зникнення ефекту рамки” (або „екрану”): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритися в той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати [9].

Характерні риси міфологічної свідомості міфологічної свідомості були зумовлені:

- тим, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини із природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них.

- між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, роглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворяла природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.

Проте вже давня людина не була тотожною з природою хоча б тому, що вона не лише пристосувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між людиною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи.

У суспільній свідомості стародавнього суспільства міф виконував такі функції:

- минуле зв’язувалося із сучасним і майбутнім;

- забезпечувався зв’язок поколінь;

- закріплювалася система цінностей;

- табулювалися або стимулювалися певні норми поведінки.

Із занепадом первісних форм суспільного життя світ, як специфічна форма розвитку суспільної свідомості, себе зжив. Але не закінчився початий міфологічною свідомістю пошук відповідей на основні питання будь-якого світогляду: походження світу та людини, таємниці її народження та смерті. Їх успадкували від міфу релігійний та філософський світогляди [14].

Релігія (від лат. religio - благочестя, набожність, святиня) - є формою світогляду, в якій світ розділений на земний, природний, що сприймається органами чуттів людини, і потойбічний – небесний, надприродний. Спілкування з таким світом здійснюється через культові дії. Релігія дає відповіді на всі питання, що виникають у процесі життєдіяльності людини. За допомогою молитви та інших культових дій люди звертаються до надприродних сил, щоб попросити у них допомоги у розв’язанні життєвоважливих проблем і захисту. Тому найважливішою особливістю релігії є поклоніння надчуттєвим силам, які уособлює Бог [3].

Природа релігійного світогляду складна і суперечлива, має тисячолітні традиції й увібрала явища духовної культури, соціальний досвід людей, ідеології та інші аспекти життєдіяльності людини. Роль релігії в розвитку суспільства не піддається однозначній оцінці. У релігійному світогляді є важливі для сучасного людства ідеї та думки: збереження миру на Землі, єдність людського роду, збереження загальнолюдських цінностей, культивування духовності і моральних початків особистості та ін. Але у релігійному світогляді можуть відбуватися і зовсім інші настрої, ідеї: фанатизм, ворожнеча до людей іншої віри. Прикладів такої ворожнечі можна навести багато: події у Нагірному Карабасі, Баку, Душанбе тощо [14].

Релігія тісно пов’язана з філософією. Близькість їх полягає в суспільно-історичних формах світогляду, вирішенні аналогічних завдань світорозуміння і впливу на свідомість та поведінку людей.

З розвитком практико-пізнавальної діяльності зміст світогляду стає дедалі більш науковим і питома вага науковості все більше зростає. Змінюються форми практичного осмислення і змінюється зміст світогляду. Отже, основою світогляду є знання, що складають інформаційну базу. Будь-яке пізнання, його різні види формують світоглядний каркас, і найбільш значна роль у формуванні каркасу світогляду належить філософії.

Філософія – це система поглядів на світ, суспільство, місце Людини у

світі та суспільстві. Тому розуміння світогляду, насамперед, пов’язувалось з філософськими поглядами, хоча й не зводилося до них. Поняття світогляду охоплює ширше коло явищ, аніж поняття філософії. Їх співвідношення можна схематично уявити у вигляді двох концентрованих кіл, де велике коло – світогляд, а менше, що входить у велике – філософія [4].

 

світогляд

 

 

філософія

 

Філософія виступає як світогляд певного рівня. Це означає, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях.

Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Тому у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.

Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх нелюхідних внутрішніх зв’язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствував-ти – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію [9].

Отже, філософія:

- це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення степеню достовірності та надійності таких вирішень;

- це усвідомлений світогляд;

- вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною.

На основі цього можна зробити висновок про взаємозв’язок філософії та

світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається у літературі у такий спосіб – „філософія є теоретичним ядром світогляду”.

Світогляд в цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх з життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання.

Розглянемо особливості філософського знання.

Філософ дивиться у корінь культури, у фундамент світобудови. Його цікавлять глибинні основи. Щоб філософ почав справу, щось уже має статися. Хтось інший повинен уже щось почати. Хтось, хто конкретно міркує і своїми міркуваннями створює певну сферу, контекст, предметне поле, перебуває в середині такої сфери, формує питання і намагається на них відповісти. Філософ перебуває поза нею, питає не про те, що існує або відбувається у сфері, а про саму сферу. Осягнути геометрію, тобто навчитися доводити теореми і розв’язувати задачі, не є тим самим, що відповісти на питання „Що є геометрія?”. Філософа цікавить і той, хто розмірковує, намагається зрозуміти ситуацію[14].

Фізик експериментатор розв’язує проблему: чи існує елементарна часточка, передбачена теорією? Біолог намагається встановити, чи справді у відомому озері живе істота, про яку поширюються неймовірні чутки? Антрополог стурбований питанням про існування „сніжної людини”. Усі спеціалісти мають справу з конкретними ситуаціями, у яких виникають питання про існування. Філософ міркує над питанням, а що ж саме означає: існує чи не існує? Що ж означає існування взагалі, безвідносно до конкретного об’єкта?

Прагнучи з’ясувати граничні основи буття, філософія на відміну від релігії і міфології, спирається на знання. Але будь-яка наука здобуває знання та оперує ними, наприклад, фізика, історія, біологія й інші. Вся справа у природі знань. А природа знань різна. У людини є знання про конкретні речі, що чуттєво сприймаються, їх властивості, ставлення, відносини, тобто відомості малого ступеня спільності. Є знання з високим ступенем спільності, що відображуються у системі понять і категорій. За обсягом знання містять різні ознаки, властивості й відносини речей матеріального світу. Філософія – це складає її другу особливість - оперує гранично широкими, універсальними категоріями, висновками й узагальненнями: причинність, свідомість, річ, відносини та інші. Ці висновки й положення за характером загальні, а отже, містять невизначеність, що компенсується тісним зв’язком філософії і науки.

За багато століть існування філософія накопичила досвід використання універсальних понять, виробила ефективні методи оперування ними. Філософія прагне вивести людину із сфери повсякденності, надати її життю істинний зміст, привабити високими ідеалами, обґрунтувати шлях до загальнолюдських цінностей. Тут мета релігії і філософії зближуються. З виникненням філософії починається пошук гармонії науково-теоретичних знань про світ з життєвим досвідом людей, їх ідеалами, сподіваннями. Отже, філософія є спроба органічно відобразити науково-теоретичні і практично-духовні аспекти життя людини й зрозуміти світ як цілісний та єдиний організм [1]. Це є третя особливість філософського знання.

Особливість філософського знання, відмінність його від знання соціально-наукового полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись у різних напрямах. Усе тут залежить від глибини розуміння філософських ідей, інтересів і переваг філософії. Фактично з філософських ідей Еммануїла Канта, Георга Гегеля та інших представників німецької класичної філософії виросли майже всі сучасні філософські знання. Зрозуміло, що філософське знання багатомірне, не народжується і не розвивається лінійно, а багато в чому пов’язане з творчим, критичним осмисленням досягнень і форм філософствування минулого і сучасного. Не випадково філософському знанню притаманна риса – сумнів. Уже давньогрецькі скептики закликали: не вірити очам, вухам, слову і все піддавати сумніву. Розумна частка скепсису є у філософії; найважливіша умова її власного творчого розвитку і надійна противага заперечення різних форм догматизму (антиісторичного, схематично-закостенілого типу мислення).

Філософське знання відрізняється від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу. Зрозуміло, що немає і не може бути китайської або японської математики, американської або англійської біології. Але цілком правомірно говорити про особливості німецької, французької, української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах, має свій національний ґрунт. Так, українська філософія своїм життєвим корінням входить у плоть і кров українського народу. В ній виражається душа народу, його внутрішній духовний досвід, потаємні мрії і сподівання. З глибини самосвідомості народного духу, морального досвіду поколінь українська філософія сформувала висновки: що цінність людського життя абсолютна, що експерименти, насилля, приниження гідності особистості, відсутність свободи недопустимі. Саме тут джерела вчення Григорія Сковороди про „спорідненість праці”, „горної республіки”, „філософія серця” Памфіла Юркевича та інші, що відображають кордоцентризм, атеїзм та екзистенційність українського світогляду [14].

Важлива характеристика філософського знання – особистісний характер. Індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю й манери філософствування. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і справжній художник, музикант – унікальний. Ніхто, крім Аристотеля, не зміг би написати „Метафізику”, а замість Еммануїла Канта „Критику чистого розуму”. Отже, багато рис філософії відрізняють її від усіх інших форм діяльності суспільства і дозволяють зробити висновок: філософія є якісно новим, специфічним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення.

 

2. Специфіка філософського освоєння дійсності.

Філософія – це не просто знання (тим більше, не „обізнаність” чи навіть „інформованість”, які є „перетвореними формами” знання у світі повсякденності), це „софія”, мудрість – слово, майже забуте нами у буденному плині повсякденного існування.

Як мудрість філософія завжди розуміла свою принципову дистанційованість від світу повсякденності. Вже в сиву давнину філософи-мудреці чітко усвідомлювали необхідність певної попередньої підготовки для бажаючих навчатися філософії, для „перенастроювання”, „переорієнтації” їхнього мислення з повсякденного на творчий „діапазон”. На початку ІV ст. до н. е. Платон висуває ідею пропедевтики (від грец. „пропедеуо”- попередньо навчаю, готую) як спеціальної процедури підготовки мислення до навчання філософії. В ході цієї процедури в людини виробляється вміння бачити проблеми, правильно їх формулювати і вирішувати [5].

Розглянемо в чому полягає специфіка повсякденної свідомості стосовно філософської альтернативи. Для цього звернемося до одного з перших діалогів Платона „Гіппій більший”, в якому змальовується зустріч Платонового вчителя Сократа з софістом Гіппієм – людиною самовпевненою, хвальковитою, яка вражає повсякденну свідомість своїм „всезнайством”.

Сократ ставить перед Гіппієм, здавалося б, просте запитання: що таке прекрасне? Гіппій відповідає: прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, міркує Сократ, то прекрасна дівчина і є тим, що робить будь-яку річ прекрасною. Але ж, продовжує він, ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру, і навіть про прекрасний горщик, та яке ж відношення до них має прекрасна дівчина? Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина є прекрасною, скажімо, стосовно горщика, то щодо прекрасної богині вона буде потворною – хіба ж можна назвати прекрасним те, що в якомусь плані не є таким?

Збитий з пантелику Гіппій заплутується в суперечностях і, по суті,

ухиляється від подальшої бесіди з Сократом. Діалог цей, однак, не закінчується перемогою Сократа; більше того Сократ заявляє, що сам він не знає відповіді на запитання і тому продовжуватиме шукати цю відповідь. Проте, твердить Сократ, безперечно є користь від його бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки цій бесіді він зрозумів важливість питання про прекрасне.

Цей приклад є типовим для творчості Платона, який показує, що філософське знання може існувати як бесіда, діалог, поліфонія (багатоголосся). Важливим є те, що жоден з діалогів Платона не завершується перемого когось із учасників: адже кожен висловлює і обґрунтовує свою думку, залишаючись після закінчення діалогу на своїх позиціях. Але це не означає догматичної непримиренності учасників діалогу до будь-якого „інакомислення”. Залишаючись на своїх позиціях, кожен його учасник збагачується завдяки іншим поглядам. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним [12].

Будучи орієнтованим на мудрість філософське мислення є постійним і пристрасним прагненням (навіть – любов’ю) до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Тому філософія передусім вчить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики.

Платон одним з перших зробив успішну спробу відтворити поліфонію діалогу письмово. Його діалоги досить ефективно передають творчий дух філософського мислення. Пізніше відомий культуролог М.М. Батхін зумів показати, що в будь-якому (не обов’язково оформленому як діалог) тексті наявна внутрішня полемічність, але треба вміти її побачити. І текст на відміну від передсудів повсякденної свідомості, насамперед філософський текст, ніколи не є однозначним. Він завжди містить у собі кілька смислових шарів. Але знову ж таки всі вони не є чимось безпосередньо „видимим”. Треба вміти „бачити” й читати всю поліфонію смислів в одному і тому самому тексті, а цьому вмінню

вчить філософія.

Все, що було сказано про повсякденне (унітарне, монологічне, однознач-

не) мислення і про філософію як про мислення плюралістичне, поліфонічне, багатозначне, є певного роду схемою, що змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі. Сама ситуація набагато складніша. Згідно зі схемою, людська діяльність у переважній масі є діяльністю репродуктивною, такою, що постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередньою діяльністю; вона тиражує досягнення людської цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшим числом індивідів.

Така діяльність, будучи використовуваною, споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність явно домінує в нашому повсякденному житті, вона породжує й відповідний стиль повсякденного мислення – схематично-інструктивний [2].

Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера – продуктивна діяльність, яка відіграє провідну роль у загальному поступі людської життєдіяльності. Саме у ній вперше реалізуються ті чи інші нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому, створюючи ті еталони і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність. Відповідним (творчо-конструктивним) є і стиль мислення в цій сфері, а ядром цього мислення, в якому формуються всі специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

Ми розглянули філософію як сферу творчого, плюралістичного, поліфонічного мислення на противагу унітарності й монологізму мислення повсякденного. Однак, є багато авторитетних філософських учень (і в минулому, і в сучасності), які обстоювали саме плюралізм, а унітаризм, не поліфонію, а монізм. Це насамперед учення Аристотеля, Фоми Аквінського, матеріалістичні філософські вчення ХVІІ - ХVІІІ ст.

Філософія (подібно до людської діяльності), будучи знанням продуктив-

ним, творчим, водночас виконує функції й репродуктивні. Адже необхідно хоча б час від часу впорядковувати, систематизувати, гармонізувати здобутки філософської творчості. Саме такі (упорядковуючі) функції (хоч і не тільки їх) і виконували в історії філософії названі напрями і течії. Звичайно, не можна звинуватити у „відсутності творчого моменту” ні філософську позицію Аристотеля, ні Аквінського, ні матеріалістів ХVІІ - ХVІІІ ст., ні позитивістів. Тому, говорячи про філософію в цілому, ми й наголошуємо на домінуванні в ній саме творчо діалогічних моментів її змісту, хоча ця домінуюча тенденція постійно доповнюється (і коригується) упорядковуючо-гармонізуючими функціями [12].

Філософ, який роздумує над глибинними основами, в очах практичної людини здається чудернацьким. Іноді філософа вважають наївним – адже часто серйозно задумується над тим, з приводу чого ні в кого, звичайно, не виникає питань через, здавалося б, повну ясність предмета.

„Що є час?” – питає філософ [14].

Практична людина вказує на годинник: про що тут міркувати? За часом узгоджуємо дії. Коли призначаємо побачення, корисно звірити годинники, щоб прийти куди слід у призначений час. Філософ не відкине таку відповідь, а тільки розів’є уявлення, ухопившись за вислів „за часом узгоджуємо”. І вийде, що час – абсолютна, безперервна тривалість. Увесь світ ніби занурений у ріку часу, а сам час цілком відокремлюється від світу, існує незалежно від навколишніх. А інший філософ почне заперечувати, скаже, що час невід’ємний від субстанції світу. І запропонує таке міркування: уявимо, що предмет послідовно переходить з одного стану в другий, потім у третій і т.д. Ця мінливість предмета й означає час. Час сам по собі, тобто поза предметами, що змінюються, не має сенсу. У світі немає змін – немає й часу. Третій філософ почне доводити, що час - явище суб’єктивне. Людській свідомості притаманні форми упорядкування інформації. Час – одна з таких форм. Події, нанизувані на стрілу часу, творять історію. Можливі й інші уявлення про час. Але ж сам час є глибинною основою, чимось граничним. З’ясовуючи глибинні основи буття, філософ намагається зрозуміти суть одиничних речей, їх зв’язок з природою як цілим, загальним. Головна мета пізнавального процесу – це пошук істини, сенсу будь-якого буття на основі критичного і скептичного осмислення будь-чого сущого, даного. Центральне місце у філософських шуканнях, філософствуванні займає людина як суб’єкт діяльності, її походження, сутність, призначення і сенс її буття. Людина, Природа, Суспільство – головні проблеми філософії.

Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологчного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво і ін. Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Арістотеля „Про душу”, Рене Декарта „Пристрасні душі”, Людвіга Фейєрбаха „Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу”, Володимира Соловйова „Читання про боголюбство”, Альбера Камю „Людина бунтівна”. Не обійшли її й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та інші. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. увага філософів зосереджувалася не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи. Так, ще у Стародавній Греції філософ Арістотель у творі „Метафізика” підкреслював: філософія досліджує в природі „причини і початки, наука про які є мудрість”. Іншими словами, але, по суті, про той же невгасимий інтерес до таємниць природи, пише англійський філософ Томас Гоббс. Предметом філософії або матерією, про яку трактує філософія, є будь-яке тіло, виникнення якого можемо осягти шляхом наукових понять, яке можемо у будь-якому ставлення порівнювати з іншими тілами. Не ослаблюється інтерес у представників різних філософських напрямів до питань суспільного життя людей: моральних, правових (справедливості і свободи, влади і власності), економічних проблем, проблем раціонального державного устрою [1].

Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів тощо. Використовуючи засоби масової інформації, преси, філософи аналізують логіку подій, пропонують методи і шляхи реалізації насущних проблем.

Коло інтересів сучасної філософії (за всієї різноманітності) становлять, насамперед, антропологічні проблеми. Філософія займається людинознавством. Тема гуманізму, або проблема людини – ось головна її турбота.

Визначивши поняття: Людина, Природа, Суспільство, Бог, називаємо їх головними для філософа. Поняття – гранично загальні. Це мислення. А думкам має щось відповідати реально.

Матеріалістина культура цілковито обходиться без поняття Бог. Тут тріада гранично редукована, тобто спрощена, зведена до Природи. Тільки природа по-справжньому реальна, усе інше – її продукти. Це означає, що матерія, розвиваючись, породила людину, а людина придумала Бога. Отже, відштовхуючись від Бога, отримуємо в завершення процесу творення людину. Відштовхуючись від Природи, отримуємо Бога. Знову-таки на завершення, але в завершення процесу розвитку – як вигадку людини. Якщо відштовхуватися від Людини і нікуди не рухатися, то божественне і природне – суть її, корінні властивості, два нерозривних початки. Людина перебуває між Богом і Природою. Тут під природним розуміється не тільки обмежене у просторі матеріальне тіло людини, але й тваринне – її поведінка, взагалі її причетність до предметного світу або, образно кажучи, життя хлібом. Це життя спонукає людину опановувати природу, створювати різні знаряддя, набувати необхідні знання. Божественне в Людині – це духовне. Християнське вчення символізує божественне і природне різними протилежностями, зокрема, небесне – земне, верз – низ. Як природна істота, Людина є сущою від землі, або народженою від плоті. Але, щоб стати справжньою людиною, їй треба народитися згори, тобто набути духовності, сповнитися духом. Народжений від духу стає вільним.

Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об’єктів [14].

 

3. Структура сучасного філософського знання. Функції філо-софії.

Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії [9].

 

Сфери реальності	Структура філософського знання
Природа, світ, космос	Онтологія
Натурфілософія
Космологія
Суспільство та суспільна теорія	Соціологія
Соціальна філософія
Філософія історії
Культурологія
Етнофілософія
Сама людина з її особливостями, здібностями, властивостями	Філософська антропологія
Антропософія
Структурна антропологія
Соціобіологія
Сфера духовних або інтелектуальних процесів (сфера свідомості)	Логіка
Гносеологія
Етика
Естетика
Філософія релігії
Філософія права
Історія філософії
Ноологія

На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).

На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).

Філософське осмислення людини приводить до формуваннятаких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології – науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи – антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структкрну антропологію та соціобіологію.

І, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості, сюди входять логіка, гносеологія (чи епістеміологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.

Отже, філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.

Усі розділи філософії розробляють фундаментальний тип знання, що збагачує і розвиває філософську теорію. Є, однак, так зване прикладне філософське знання, головне завдання якого – узагальнення результатів сучасної науки, а також допомога людям у їх конкретній практичній діяльності.

Уже з характеристики структури сучасного філософського знання випливає висновок, що філософія є частиною культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, аксіологічна, критична [10].

Зупинимося на короткій характеристиці кожної функцій.

Світоглядна функція полягає в тому, що філософія – вчення про загальне в системі людина – світ – служить теоретичним грантом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, су