Наприкінці у 11 - на початку їх ст. Центр філософської думки переміщується на захід та північ європи. Головним осередком тодішньої

культури стає франська імперія Карла Великого з династії Каролінгів. Імператор в цей час сприяв організації все нових шкіл при монастирях та церквах. Прагнучи політичної та соціально-духовної єдності імперії, він закріплює вживання спільної мови -латини, сприяє відновленню античної філософії та її зв'язку з теологією. При його дворі створюється наукове товариство. Головною фігурою в цьому товаристві був Алкуїн (730-804). Його вважають основоположником західноєвропейської схоластики. Головні трактати Алкуіна -"Про розум душі" та "Діалектика". У цих творах філософ і започатковує схоластичний метод. Для Алкуїна діалектика - раціональний метод систематизації релігійної віри, застосовуваний до всього сущого, навіть до буття Бога, для шкільного викладання знань.

У зв'язку з тим, що ідеї Алкуіна близькі до "групи Августина", створюється в нових умовах ще одна проблемна лінія. Це - уважне й прискіпливе ставлення до загальних понять (універсалій), якими оперує діалектика. Виникає дуже багато питань про природу універсалій і саме ці питання становлять зміст традиційної для схоластики проблеми універсалій.

Проблема взаємозв'язку одиничного і загального, співвідношення універсалій і речей потрапила в середньовіччя з античності. Актуалізації цієї сприяли тринітаристські суперечки, пов'язані з догматом Трійці, згідно з яким Бог і один, і троїстий.

Як зазначає О.М.Чанишев, у зв'язку з цим у середні віки виникли два ухили, або єресі. Одні підкреслювали єдність Бога, ігноруючи його троїстість. Їхні прибічники називались унітаріями, інші - тринітарії -

підкреслювали саме його троїстість [11,479]. Ортодоксальна ж доктрина намагалася сумістити одиничність та трьохликість Бога.

Серед схоластів були такі мислителі, які стверджували, що універсальне, загальне існує реально. Такі схоласти ввійшли в історію під іменем "реальність". При цьому "реалісти" розділялись на два крила. Одні вважали, що загальне реально існує в речах - помірковані реалісти, послідовники Арістотеля, а інші - що загальне існує до речей і поза ними - крайні реалісти, послідовники Платона "реалістам" суперечили так звані номіналісти. Вони думали, що загальне існує, після речей у свідомості людини. При цьому крайні номіналісти стверджували, що носієм загального є слово,термін, назва (ім'я- nomen) речі, звідси і термін "номіналізм", тоді як помірковані номіналісти, які вбачали існування загального не лише в слові - імені речі, а й в її понятті (концепті), звідси назва поміркованих номіналістів -"концептуалісти".

Найбільш відомим схоластом - реалістом у ЇХ ст. був ірландець Іоанн Скот Еріугена. На його світогляд вплинула ідеалістична філософія неоплатонізму. За вченням Еріугени між істинною філософією і релігією не може бути суперечностей, тому що істинна релігія є і істинною філософією. Ототожнивши Бога і природу, творця і створене, він відійшов від християнського креаціонізму у бік пантеїзму. Творення світу він розглядає як сходження від вищого до нижчого, від абсолютного буття до відносного небуття, як онтологічне спускання від всезагального, абстрактного до одиничного, конкретного, як рух від єдиного Бога до просторово-часової множинності природи. Таке сходження, спускання Еріугена називає гріхопадінням. Бог - начало всього, з нього все пішло. Але до нього, як до кінцевої мети, прагне весь створений світ. Отже, Бог є не лише начало, а й кінець.

У своєму трактаті "Про поділ природи" Еріугена розділяє природу на четверо: перша природа - Бог творець;

- друга природа - це божественний ум, логос, повний, безтілесних ідей -прообразів (родових і видових), Син Божий - Ісус Христос як Боголюдина;

- третя природа - сотворена і нетворяща -світ одиничних творінь з їх нестійким буттям, з їх часовістю та конечністю, з їхньою потребою мати есхатологічну, кінцеву мету;

- четверта природа - несотворена і нетворяща, для якої все повертається, і яка є есхатологічною метою.

Як реаліст, Еріугена віддавав перевагу загальному, у питанні співвідношення загального і одиничного. Загальне - Бог - є і найбільш реальним, найбільш повним витоком буття. Але всезагальний Бог, від якого відпадає і тому дробиться світ одиничних речей, не може водночас бути джерелом як добра, так і зла,спасіння одних і засудження інших. Бог не визначає для індивідів їхню долю, він приречує їх до свободи, дає їм можливість самим орієнтуватися у множинному світі, вибирати між добром і злом, спираючись на свободну волю. Хоча все таки Бог прирікає людину до відповідальності за свої вчинки, церква засудила Еріугена і його погляди як єретичні.

Період після Еріугени і до Х 11 ст. в історії середньовічної філософії був малопродуктивним. У Західній Європі розвиваються середньовічні міста, стверджується феодалізм. Християнська церква розділяється на католицьку і православну (1054р.). З'являються університети у деяких містах. Зростає кількість приватних шкіл. Відбувається поширення нових знань. Діалектика стає першою філософською дисципліною, відносно незалежною від теології. Схоластика починає чітко розмежовуватись на реалістів та номіналістів.

У Xl ст. визначним "реалістом" був італієць Ансельм (1033-1109), архієпископ Кентерберійський. У Ансельма реалізм прийняв крайню форму. Він вважає, що поняття добра, істини, справедливості існують, як такі, реально і поза окремими вчинками, які оцінюються людьми як добрі вчинки,