Поза поняттями, які оцінюються як істинні поняття, і поза діями, які характеризуються як справедливі дії. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поза поняттями, які оцінюються як істинні поняття, і поза діями, які характеризуються як справедливі дії.



Ансельм Кентерберійський - продовжувач лінії Августина. Він відстоював тезис про примат віри перед розумом: "вірю, щоб розуміти", тобто для того, щоб вірити, вчив єпископ, не обов'язково розуміти, але для того, щоб розуміти, необхідно вірити. Філософ думав, що віра не суперечить розуму і що тому всі "істини одкровення" доступні раціональному доведенню, перш за все догмат про існування Бога. Саме це доведення буття Бога Ансельм виклав у творі "Монолог". Відштовхуючись від ідеї ієрархічності структури світу, автор без великих зусиль приходить до висновку про існування абсолютної досконалості, тобто Бога, котрий мислиться як граничне добро і остання першопричина.

Більш оригінальне доведення Ансельм розвиває у "Прослогіоні". Методологічною основою цього доведення послужило положення про те, що чим загальнішим є дане поняття, тим реальніше, об'єктивніше його існування в якості особливої сутності.

Основними пунктами Ансельм вибрав відому строфу одного із псалмів:

"Сказав безумець в серці своїм: "Нема Бога". Але навіть безумець розуміє при цьому значення слова "Бог". Бог - це сутність, вище і більше якої неможливо мислити нікого іншого. Безумність полягає у запереченні можливості існування Бога не тільки в свідомості, але і поза нею, в тому, що Бог не може існувати в дійсності, бо тільки він є джерелом самої ідеї існування. Об'єктивність наявності об'єкта даного поняття виходить із самого цього поняття. Заперечувати таке існування значить суперечити йому. Це "доведення" буття Бога отримало назву онтологічного аргументу.

Отже, Ансельм відстоював політичні погляди папства і був посмертно канонізований - вважався "святим".

Реакцією на реалізм Ансельма була номіналістична доктрина Іоанна Росцеліна (бл. 1050-1120). Він стверджував, що реальним буттям володіють

Не ідеї (універсали'), а одиничні речі. Якщо мислення ідеями може відбуватися спонтанно, то увага до одиничних речей обов'язково вимагає вольового зусилля. Діяльність людини з речами потребує їх найменування. Ідеї, універсали, за Росцеліном, і є імена речей.

Номіналізм Росцеліна йшов урозріз з церковним каноном Трійці. Церковний собор в Суасоні в 1092р. засудив Росцелінову єресь "тритеїзму" і примусив його відректися від своїх ідей.

Противником номіналізму Росцеліна був Гільйом із Шампо (бл.1068-1121). Він стверджував, що універсали' є абсолютно реальними і кожна з них перебуває у будь-якому предметі свого класу. Індивідуальні ж відмінності між предметами є зовнішніми і випадковими.

На погляди Гільйома звернув увагу його слухач П'єр Абеляр (1079-1142) - визначний схоласт Західної Європи. Він автор оригінальних творів: "Вступ у теологію", "Християнська теологія", "Пізнай самого себе", "Так і ні", "Діалектика".

На відміну від Ансельма, Абеляр вважає, що для того щоб вірити, потрібно розуміти. Віра - це функція знання. Потрібно дослідити спочатку розумом зміст релігійного догмату, а потім вже вирішувати, вірити в нього чи не вірити.

Філософ надавав велике значення у пізнанні діалектиці. Він вважав її мистецтвом розрізнення істини і неправди. Мета пізнання — в досягненні істини. Абеляр вірить у те, що всі положення християнської віри можуть бути доведені розумом. Саме на це спрямована його "Діалектика".

Спочатку Абеляр був крайнім номіналістом, потім наблизився до реалізму. Універсалі'!', вважає він, не можуть мати об'єктивної реальності, тому загальне має міститись у слові, оскільки слово узагальнює. Але щоб правильно застосовувати слова, треба знати речі, їх властивості й особливості, потрібна воля, спонукаюча увагу до речей, до одиничного, до відмінностей між речами. Тому Абеляр стверджує, що загальне існує не лише у слові, any предметах через їх однаковість, схожість, але лише потенціальне, а не актуально. Загальне як актуальне з'являється завдяки абстрагуючій силі мислення, яке витягує його з речей, позначає словом та відображує в понятт і (концепті).

П'єр Абеляр у своїх працях розробляє етичну доктрину. Всупереч існуючій думці про повну залежність від Бога моральної діяльності людини, Абеляр вважав Бога відповідальним як за свої заслуги, так і за гріхи. Абелярів номіналізм виявлявся в моральній доктрині як суб'єктивізм, індивідуалізація моральної поведінки людини. Вчинки людини безпосередньо залежать від її намірів, свідомості, совісті. Тому гріх - це вчинок, який здійснений людиною всупереч її переконання. Відповідно добрий, моральний цінний вчинок теж не продиктований Богом, а залежить від намірів того, хто здійснював його. І взагалі ж, один людський вчинок сам по собі ні добрий ні злий. Таким він стає в залежності від намірів суб'єкта, які або суперечать, або повністю відповідають його переконанням.

Отже, доводить В.В.Соколов, "Абеляр в епоху глибокого Середньовіччя і влади релігії, відновлюючи античний натуралізм в етиці, став на шлях секуляризації моралі, звільнення її від релігійного диктату" [9, 168]. Все відзначене дає підстави вважати Абеляра родоначальником опозиційної раціоналізованої філософії західноєвропейського Середньовіччя.

Вершиною розвитку західної схоластики, епохою її зрілості і розквіту було Xlii ст. Причини цього корінились у розвитку суспільного життя. У західноєвропейських країнах швидкими темпами зростають міста, у яких концентрується ремісницьке виробництво, торгівля, освіта. Розвиток схоластичної філософії стимулювало розширення кола філософської і наукової літератури. Важливими центрами теологічного і філософського мислення стали чернецькі ордени домініканців та францисканців, які конкурували один з одним. Францисканський орден римо-католицької церкви був заснований у 1209 p. і у своїх ідейних спрямуваннях досить

консервативний й орієнтувався на августиніанство. Орден домініканців був заснований у 1216 p. і став на чолі папської інквізиції, суворо караючи щонайменші прояви єретизму. Поте саме в межах цього ордену наприкінці Х •П 1 ст. виявились стійкі тенденції щодо реформування системи християнського віровчення на засадах арістотеїзму.

Асиміляція арістотеїзму середньовічною філософією йшла кількома шляхами. Одним із таких шляхів був латинський аверроїзм, на чолі якого в середині Xl 1ст. стояв С^єр Брабантський. Йому і його прихильникам імпонувало таке розв'язання проблеми співвідношення філософії і релігії, розуму і віри, яке колись було запропонуване Аверроесом. Філософія є абсолютною істиною у чисто раціональному вигляді, але і одкровення має ту саму істину у вигляді уявлень і розраховане на тих, чия уява сильніша, ніж їхній розум.

Також проблема розмежування суті того, у що віруємо, і суті того, що знаємо стояла і перед августиніанцем, генералом францисканського ордену Джованні Фіданца Бонавентурою (1221-1274). На відміну від поглядів латинських аверроїстів, котрі виходили з філософського пізнання, Бонавентура у даній проблемі за відправний пункт бере саме віру г її найфундаментальніші основоположення.

Ще одним шляхом, яким арістотеїзм проник у культуру Середньовіччя, є діяльність представників Оксфордського університету, серед яких найбільш відомими є францисканці Роберт Гроссетест та Роджер Бекон. Вони звернули увагу на натурфілософські спрямування арістотеїзму, на велике значення емпіричного досвіду.

Роджер Бекон захищав ідею єдності філософії і теології. Філософія і теологія, - писав Бекон, - не суперечать одна одній. Теологія вчить, для чого всі предмети призначені Богом, а філософія - як і завдячуючи чому здійснюється це призначення. Єдність теології і філософії випливає у Бекона з принципу єдності Бога - творця і його творінь.

Бекон був прихильником поміркованого номіналізму. Він досить жорстоко виступав проти схоластичного методу. Роджер вважає його недоліком те, що він розв'язує всі проблеми посилання на авторитети (Біблія, Арістотель). Бекон вважає, що потрібно виходити з безпосереднього досвіду, тобто із спостережень і дослідів, у яких він бачить справжнє джерело знань про природні і надприродні сутності. У своїй праці "Великий твір" він наголошує: "Досвідна наука - володарка умосяжних наук" [9,386]. Головним його відкриттям були методи - математичне доведення і експериментальне дослідження.

Провідним домініканським схоластом був Альберт Великий (1193-1280). Він проводив експериментальні дослідження в науках про природу, виступав на захист філософії проти богослів'я. В своєму філософському вченні Альберт наслідує традицію старої схоластики, вивчає, коментує і використовує Арістотеля, пристосовуючи його до схоластики. Альберт доводить, що деякі догмати віри недосяжні і недоведен! розумом, а також він вводить у схоластику Xlii ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; просмотров: 202; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.55.55.239 (0.022 с.)