Відкриття ж молочного шляху стали непрямим доказом без чисельності світів у Всесвіті

Отже Галілео заклав основи математичного й експериментального природознавства відкидаючи авторитарний характер середньовічної філософії, він доводив, що в науці потрібно спиратися лише на досвід та логічні міркування. Тому формування нової науки супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних настанов, вимагало формування якісно нових уявлень про світ. Зважаючи на це філософія не просто узагальнювала або підсумовувала процеси, що відбувалися в природничі науці, вона стала активним учасником цих процесів, сама брала безпосередню участь у формуванні та розвиткові нового природознавства. Не випадково творці нової філософії здебільшого були й видатними природознавцями, творцями нової науки

Функції філософії щодо нової науки полягали в її світоглядному й методологічному обґрунтуванні. Найсуттєвішим тут було створення

Детерміністської картини світу та обґрунтування матеріалістичного розуміння природи, як сукупності матеріальних процесів, пов'язаних між собою причинними зв'язками. На противагу античним та середньовічним уявленням про довершений, гармонійно побудований, живий і одухотворений космос природа уявляється, як безмежна, однорідна тілесна субстанція, різноманітні властивості якої зводяться суто до кількісних визначень. Природні процеси тут позбавлені внутрішнього смислу й мети і розгортається, як дія сліпих механічних сил. Такий механічний, машинний матеріалізм стає ворожим людині, суперечить гуманістичним уявленням про світ. Уже філософи XVII століття починають розуміти неможливість з'ясувати природу речей і сутність людини на засадах цього матеріалізму. Саме дим і визначаються найсуттєвіші світоглядні колізії новочасної філософії: метефізичне протиставлення матеріального і духовного, проблема співвідношення душі і тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, науки і моралі, проблема співвідношення природної необхідності й людської свободи.

XVIII століття позначилось подальшим загостренням цих проблем. Сцієнтистські тенденції увиразнюються, а нова наука, що народилась в XVII столітті, суттєвою мірою заступає місце релігії й традиційних вірувань. Повсюдними стають намагання застосувати принципи наукового дослідження, що давали свою ефективність у природознавстві та інших галузях знань. Обмеживши роль Бога, а то й заперечивши його існування, філософи та науковці створюють своєрідний культ природи. Покликання на природу - найхарактерніша риса культури цього часу.

Справді важливими властивостями новочасної філософії були матеріалізм та атеїзм, але не можна зводити до них весь її зміст. Не менш помітними явищами були картезіанська метафізика, релігійна філософія Паска ля, система об'єктивного ідеалізму Лейбніца, суб'єктивний ідеалізм Берклі, трансцендентальний ідеалізм Канта, розвиток яких значною мірою стимулювався усвідомленням обмеженості механіцизму.

Не менше значення, порівняно з пізнанням зовнішньої природи, мало пізнання внутрішнього світу людини. Спроба подивитись на зовнішній світ крізь призму власної суб'єктивності, пояснити його властивості, виходячи із структури власного мислення, узалежнити його об'єктивне пізнання від актів самосвідомості - одна із найхарактерніших ознак класичного філософствування. Картезіанська революція, з якої починається нова епоха у філософії й означала утвердження самосвідомості, як першої та безумовної істини пізнання.

Проблема методологічного обґрунтування науки була чи йе найголовнішою для філософії Нового часу. Філософи обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснювати явища природи, спираючись на її власну сутність. Важливим досягненням нової науки стає розуміння об'єктивності природних процесів, формулювання самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого проголошується метою природничої науки. Особливого значення для неї набуває проблема достовірності знання й методів його досягнення. Інтерес до проблеми методу стає загальним.

Цим філософія і наука Нового часу принципово відрізняється від натурфілософії XVI століття. У своїх натурфілософських побудовах філософи попередніх століть, як правило не спиралась на детально розроблену методологію, покладаючись переважно на свої онтологічні інтуїції. Новочасні філософи навпаки перед своїми науково-теоритичними побудовами подають детально розроблені теорії методу узалежнюючи від них саму можливість досягти наукової істини.

Незважаючи на методологічну протилежність емпіризму і раціоналізму, філософія Нового часу раціоналістична в широкому розумінні цього слова. Віра в безмежні можливості розуму/ в принципову можливість не тільки розумного пізнання світу, а й його перетворення на розумних засадах стає характерною ознакою всієї новочасної філософії і культури. Зробивши ставку

На наукове пізнання, філософія розглядає розум, як головне знаряддя пізнання діяльності й головного суддю всіх без винятку суспільних та духовних явищ. Не тільки в методології й теорії пізнання, а й у політиці, моральній філософії, у розв'язанні психологічних та соціальних проблем спирання на розум набуває вирішального значення. Саме в цей час закладаються і утверджуються основи європейського раціоналізму, ті загальні принципи раціональності, якими прийнята західноєвропейська культура.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна говорити про те, що революційні зміни в економіці, науці, суспільстві XVI-XVII ст. породила революційні зміни у філософії цього часу, основною ознакою якої була переорієнтація на науку, як вищу духовну цінність.

Тобто зароджується нова філософія, або філософія нового часу, основоположниками та представниками якої були Френсіс Бекон, Рене Декарт, П'єр Гассерді, Томас Гобс, Бенедикт Спіноза, Готфріт Лейбніц, Джон Локк, Іммануіл Кант та ін. Однак родоначальником нової філософії по праву вважається Френсіс Бекон.