Філософська спадщина Аристотеля

 

План.

I. Аристотель: життєвий шлях та наукові погляди мислителя.

 

II. Аристотель про взаємозв’язок тіла і душі.

 

Вивчення живої природи як необхідний крок до пізнання людини:

а) біологія як наука;

б) телеологія Аристотеля;

в) визначення життя;

г) виникнення життя;

д) класифікація тварин;

е) сходинка істот;

є) інші біологічні відкриття Аристотеля.

 

Вчення про душу і тіло:

а) психологія — про взаємозв’язок душі з тілом і Богом;

б) визначення душі;

в) види душі;

г) душа і тіло;

д) людська душа;

е) гіпотеза Нуйєнса.

 

III. Філософська спадщина Аристотеля: дійсність, вигадки, домисли.

 

Висновок.

 

 

Аристотель жив в IV столітті до нашої ери. До цього часу антична філософія вже мала порівняно недовготривалу, але багату історію. Ще в VII ст. до нашої ери в Греції не було жодного філософа. В часи Аристотеля існувало вже декілька філософських шкіл, найбільшою з яких була школа самого Аристотеля, яка нараховувала кілька сотень учнів. Антична філософія розвивалась швидко. Її прогрес дивовижний. Але дивує ніби несподіване її виникнення.

Можна сказати, що між Гомером і Гесіодом і першими грецькими філософами різниця якісна, а між цими філософами і Аристотелем — кількісна, хоча перші античні філософи відставали в часі від Гомера і Гесіода більше, ніж від Аристотеля. Щоб в цьому переконатись, достатньо порівняти тексти, які дійшли до нас. Виберемо яке-небудь важливе світоглядне питання і подивимось, як воно розглядалось прафілософами, першими філософами і Аристотелем. Нехай таким питанням буде проблема світобудови. Ось що про це думали люди в епоху Гомера:

Сон - насолоджувач владарці Гері відповів:

“Дочко великого Крона, шановна богине Гера!

Всякого бога іншого серед вічних небесних жильців

Я б легко усипив; і течію ріки Океану…

Я усипив би його, від якого все походить.

До Зевса ж Кроніну я нізащо підійти не зміг би…”

Гесіод уявляв собі початок світобудови наступним чином:

Перш за все у Всесвіті Хаос зародився, а слідом

Широкогруда Гея,

Всечинний притулок безпечний,

Похмурий Тартар, спочиваючий в земних надрах глибоких,

І між всіма вічними богами - прекрасний Ерос.

У Гомера Океан і Тефія – боги-першопредки. І Гесіоду небо і земля, день і ніч здавались богами: Ураном і Геєю, Гемерою і Нюктою. По-іншому уявляв собі виникнення світу Геракліт: “Цей космос, однаковий для всіх, не створив ніхто із богів, не із людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, світами, що розгоряються і гаснуть”. Аристотель говорить: ”Одні вважають природою існуючого вогонь, другі – землю, треті – повітря, деякі – воду, інші – все разом. Що хто з них поклав в основу, будь це один елемент чи декілька, то він якраз і є сутністю, а все інше – станами, властивостями і певними розташуваннями. Кожне з цих тіл вважається вічним (оскільки вони не здатні змінити самі себе), все ж інше виникає та гине”.

Світосприйняття Гомера і Гесіода було в основному міфологічним і поринало своїм корінням в уявлення людей первісного суспільства – в стихійний антропоморфізм, подвоюючи світ, бачачи в кожному звичайному явищі його надприродного двійника. І самі початки світобудови виступали для первісної свідомості в таких же антропоморфних образах. Однак початки філософії ми знаходимо вже у Гомера і у Гесіода. Якщо для міфологічного світогляду зливаються звичайні явища і його зверхзвичайний двійник, то в Гомера вони починають розрізнятись (Океан – і бог, і прісноводна ріка, що омиває Землю зі всіх сторін). Тому інколи Гомер, навіть, забуває про іпостасі звичайного явища. В “Теогонії” Хаос вже повністю деміфологізований, в певній мірі, і наступні за Хаосом покоління богів, але цього не можна сказати про третє покоління - про титанів і титанідів – дітей Землі (Геї) і Неба (Урана).

Світогляд Геракліта і Аристотеля – філософське світорозуміння. Геракліт ототожнює початок світобудови не з якою-небудь надприродною істотою, а з одним із станів речовини, в якому бачить не тільки генетичний, але й субстанціальний початок. Теогонія змінюється космогонією, фантазування про світобудову – мисленням про нього. Але доречно зауважити, що первісний міфологічний антропоморфізм знайшов свого послідовника в особі антропоморфізму філософсько - деалістичного, коли така світобудова ототожнюється з людиною в аспекті мислення. Такий філософський антропоморфізм проявляється і у Аристотеля в його вченні про бога, як про самого себе і як про першопочатки світобудови.

Назвемо тепер передуючі Аристотелю школи і вчення. Античну філософію, яка була цілісним явищем в історії філософії, тобто мала свій початок, середину і завершення, можна розділити на п’ять періодів. Перший з них – це передфілософія. Зауважимо, що все існуюче в часі має свою історію, а все те, що має історію, має і передісторію. Як зауважують самі античні мислителі, всяка історія без своєї передісторії незрозуміла. Перший період античної філософії – період її зародження із міфологічного світогляду – є певним діалектичним запереченням останнього під впливом знань і мислення, що розвивалися. До цього періоду відносяться перші філософські антиміфологічні вчення, які ще повні міфологічних образів та імен, що пояснюються недостатнім розвитком понятійно-категоріального апарату. Творцями цих вчень були філософи Мілетської школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), засновник школи олеатів - Ксенофан, Піфагор і піфагорійці, що облаштували Піфагорійський союз, філософ – Геракліт і його сучасник - філософський антипод Парменід – головний представник вже вище згаданої школи олеатів. Усі ці філософи жили в VI ст. до н.е.

Другий період в історії античної філософії – період її зрілості – є найбільш значущим і складним. Сюди відносяться вчення великих натурфілософів – Емпедокла і Анаксагора, Левкіпа і Демократа, а також піфагорійця Філолая і середніх піфагорійців. До цього ж періоду відносять і рух софістів, що вперше звернулися до антропологічної, а в зв’язку з цим і до етично-соціальної проблематики.

У вченнях софістів і Сократа зароджується також проблема філософської методології. Час діяльності вище згаданих філософів – V ст. до н.е. – складає першу половину періоду історії античної філософії. Друга його половина припадає на IV ст. до н.е. Це час діяльності Платона, першого свідомого античного ідеаліста, що ввів у філософію термін “ідея” як “ідеальне” (в побуті це слово означає “вид”, “образ”). Сюди відносять і початок діяльності так званих сократівських шкіл (кініків, кіренаїків і ін.). Вчення Аристотеля завершує цей період.

Аристотель відрізнявся від своїх сучасників-мислителів. Він намагався піддати осмисленню всі прояви тодішньої людської діяльності. Йому подобалися тихі прогулянки тінистими стежками саду, де співають птахи, пахнуть квіти. Вченого й називали перипатетиком, тобто, любителем прогулянок. Філософську школу, засновану ним, ще й досі називають перипатетичною. Аристотель не просто прогулювався дорогою, а навчав учнів, міркував про рослини й тварин, планети й світила, про виховання дітей, про мистецтво, про життя та устрій людського суспільства. В ті часи наука тільки починала ділитися на певні галузі, було ще зовсім мало накопичено знань, і кожен мислитель в усіх сферах пізнання міг бути однаково авторитетним.

Аристотель першим визначив, що Місяць і Земля мають кулясту форму і перебувають в русі один відносно другого.

Він розв’язав задачу паралелограма. Його твір “Метеорологія” започаткував науку фізичної географії.

Точно невідомо, скільки творів написав учений, вважають, що близько тисячі. У них він висловив багато слушних, навіть на сьогоднішній день, думок і суджень.

В майбутньому не одне покоління мислителів буде звертатися до творів Аристотеля, розвивати його думки або дискутувати з філософом.

Найталановитішим із учнів Платона був Аристотель. На відміну від Платона, який був корінним афінцем, Аристотель прийшов в Афіни з півночі. Він народився в 384 р. до н.е. в місті Стагирі – у Франкії, недалеко від Македонії. Як чужоземець, він ніколи не був громадянином Афін, а всього лише “матеком”: Батько Аристотеля - Нікомах був за професією лікарем і, досить відомим, так як він вважався лікарем царя Амінти. Таким чином, Аристотель жив в сім’ї, де міг з юнацьких років отримати інтерес до вивчення фізичної природи людини, а також зав’язати деякі зв’язки в македонських придворних кругах. В 367 р. до н.е. Аристотель виїхав в Афіни, щоб закінчити навчання і вступити до Академії – школу Платона; де пробув близько двадцяти років аж до смерті Платона (347 р. до н.е.). В оточенні учнів і друзів Платона Аристотель різко виділявся начитаністю і розумом.

В 347 р. до н.е. керівником платонівської Академії був Спевсіп. А учні Платона – Аристотель і Ксенократ – вийшли з Академії і покинули Афіни, переселившись в Атарней. З правителем Атарнея і Асса – Гермієм – обидва вони були знайомі і навіть подружились ще в ті часи, коли Гермій, перебуваючи в Афінах, слухав там Платона. Через три роки був зрадницьки запроданий і помер. Аристотель переїхав із Атарнею в Мітилену.

Але вже в 343 або 342 р. до н.е. Аристотель прийняв запрошення македонського двору стати вихователем Олександра – сина македонського царя Філіпа. Олександру в цей час було лише тринадцять років. Це запрошення було зроблено, ще коли Аристотель знаходився в Мітилені. Не збереглось майже ніяких відомостей ні про характер навчання, ні про тенденції виховання, на яких зупинився вибір Аристотеля; у всякому випадку, вплив на навчання та виховання Олександра був немалим.

Керівництво вихованням Олександра продовжувалось три роки, так як в 335 р. до н.е. Філіп помер і Олександру довелось приділяти майже всю увагу політичним справам, що стосувались керівництва держави. З початком великого персидського походу, у Аристотеля вже не залишалось причин для його подальшого перебування в Македонії і він повертається в Афіни. Є підстава вважати, що до цього часу Аристотелем була вже пророблена величезна наукова робота: зібрано природничо-наукові матеріали, історичні джерела; але головні із його власних наукових робіт були завершені лише в останні роки його життя.

Аристотель з’явився в Афінах, як людина відома і поважна, в дружніх стосунках з могутнім македонським двором, в минулому вихователь молодого македонського царя. Збереглись, навіть, відомості про велику грошову підтримку, яка була надана Аристотелю для організації наукових дослідів.

За таких обставин Аристотель вирішив відкрити в Афінах власну школу. Місце, для неї було вибрано в одному з передмість міста гімнасій, що примикала до храму Аполлона Лікейського. За назвою цього храму – Лікейський – школа отримала назву Лікея, подібно тому як школа Платона – назву Академії. Читання лекцій Аристотель проводив в алеях, прогулюючись по саду, – звідси, в подальшому, учнів його стали називати перипатетиками, що означало “мандруючі”. З відомостей Гелія, навчання в Лікеї мало двояку форму: “екзотеричну”, або викладання риторики, яке було доступне для всіх, і “акроетичне”, або “есотеричне”, - лише для підготовлених. В програму “есотеричного” навчання входила метафізика, фізика і діалектика. “Есотерики” навчались зранку, а “екзотерики”- ввечері.

Накопичення додаткових матеріалів і джерел, багатогранність наукових досліджень, викликали потребу в колекціонуванні рукописів та створенні бібліотек. В літературних джерелах існують свідчення про те, що Лікей мав таку бібліотеку.

Після смерті Олександра (323 р. до н.е.) перебування Аристотеля в Афінах стало небезпечним. В Афінах піднімається сильний рух проти македонського панування над Грецією, в тому числі перш за все над Афінами.

На думку афінян, Аристотель продовжував залишатися наближеним македонського царя, прихильником його політичної системи. Наступні в Афінах події – переслідування людей і діячів промакедонської орієнтації – призвели до того, що на Аристотеля було заведено справу. Як це було з Анаксаготом і Сократом, мотиви, для обвинувачення були не безпосередньо політичними, а релігійними. Аристотель був звинувачений в обожнюванні свого атарнійського покровителя і друга Гермія. Остерігаючись участі, яку в свій час випробував Сократ, Аристотель, користуючись існуючий правом, покинув Афіни ще до суду. Він поселився в Халкиді на острові Евбел, який знаходився біля східних берегів Аттики, але вже в наступному 322 р. до н.е. там і помер.

Від’їжджаючи в Халкіду, він мав мало часу для зібрання, так що йому довелось залишити в Афінах на опіку його найвідомішого учня Теофраста свою бібліотеку. Після смерті Аристотеля зберігся його відомий заповіт, в якому він проявив не тільки турботу про своїх близьких, але і про своїх рабів. Керівництво Лікеєм, а також керівництво бібліотекою він заповідав Теофрасту.

Відомості про особистість і характер Аристотеля були дуже обмеженими і, в значній мірі, не заслуговують на довіру. Такими є відомості про його стосунки з Платоном, з Гермієм, з обома його жінками. Але в епоху Аристотеля грецькі держави були не в силах відстояти свою політичну незалежність та покращити свою внутрішню політику.

Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину. У своїх працях він торкався майже всіх проблем тодішнього суспільства і намагався пояснити незрозумілі аспекти та явища. Аристотель вважав, що ідея є сутністю матеріальної речі, тому не можна відривати ідеї від речі (як не може існувати доброта поза доброю людиною). Матеріальне та ідеальне нерозривні як форма (матеріальне) та зміст (ідеальне). Дискутуючи на цю тему, виникла суперечка з позицією Платона, внаслідок чого з’явилася відома теза – “Платон мені друг, але істина дорожча”. Матерія реально існує тільки в “оформленому вигляді”. Чиста матерія може тільки мислитись. Будь-яка річ є “оформлена матерія”, тому форма є причиною існування речі. Матерія є частиною речі, а, з’єднавшись з формою, стає конкретною річчю. Рух є процесом набуття матерією конкретних форм або наданням форми матерії. Причиною руху є прагнення матерії отримати конкретну форму. Найголовніше, вважає Аристотель, формою всіх форм, тобто, Першоформою як Першоджерелом всіх і всяких форм, початком і завершенням кожної форми є Бог – він є началом світу і до його Божественної форми прагне світ і все в світі.

На думку Аристотеля, без відчуттів немає знання – хто не відчуває, той нічого не знає і не розуміє – з них (відчуттів) розпочинається пізнання світу. Відчуття найменше обманюють, вони безпосередньо пов’язані з об’єктами пізнання. Уява, як другий етап пізнання, опосередкована відчуттям, тому може дати неточність (хибу) в пізнанні об’єкту. Причина хиби – опосередкованість відображення. Уява є рівнем буденного мислення, що не проникає в суть речей і не ставить перед собою такого завдання. Наукове знання являється завершальним етапом пізнання – формує поняття про об’єкт пізнання через проникнення в його суть, зокрема, через розкриття необхідності виникнення, форми та мети існування об’єкту. Начало філософської мудрості – від причини через явище до його наслідків.

Наслідком пізнання стає відкриття трьох рівнів духовності світу. Нечуттєва душа (рослина) здатна до руху в напрямку форми, але не здатна її відчувати і сприймати. Рослина своєї форми не сприймає і не переживає.

Чуттєва душа (тварина) здатна до самостійного руху в напрямку форми, яку відчуває і сприймає. Тварина здатна самостійно своєю формою або відлякувати або приваблювати.

Розумна душа (людина) здатна до свідомого самостійного руху в напрямку форми, яку усвідомлює, переживає і творить. Людина знає переваги чи вади своєї форми і свідомо їх використовує або приховує.

В моралі, на думку Аристотеля, основними є два види доброчинності (чеснот). Діаноетичні чесноти – досягаються через навчання, мудрість, благорозумність, розумну діяльність. Етичні чесноти виявляються через звички, поміркованість, сміливість, справедливість.

Найвище благо – доброчинне щастя (евдемонізм), антипод такому благу – гедонізм, як чуттєве задоволення.

Аристотель був засновником біології як науки. Він організував у своїй школі вивчення живої природи. У результаті з'явилася, мабуть, колективна “Історія тварин”, а також книги “Про частини тварин”, “Рух тварин” і “Про походження тварин”— твори, які пов'язані з ім'ям самого Аристотеля.

У першій книзі “Про частини тварин” Аристотель стверджує, що жива природа представляє не менш цінний для наукового дослідження предмет, ніж небесні тіла, незважаючи на те, що перша минуча, а інші (зовсім не правильно уявлялося Арістотелеві) не схильні до виникнення і гибелі. Порівнюючи астрономію і біологію, Аристотель говорить, що і те й “інше дослідження має свою важливість”, але небесні тіла даються нам у відчутті в набагато меншій мірі, ніж навколишній рослинно-тваринний світ. Говорячи про тварин і рослин, можна з впевненістю сказати, що ми виростаємо з ними і в природі з ними споріднені. Вивчення живого, помічає філософ, не завжди приємне, часом “не можна без великої відрази дивитися на те, з чого створена людина: кров, кістки, жили і подібні частини”. Проте в самому Аристотелеві перемагає учений, для якого вища насолода - в пізнанні, незалежно від того, яким є предмет пізнання: приємний або ж навпаки. Тому вивчення живої природи не є ганебною справою і треба підходити до цього “без усякої відрази, тому що в усіх них міститься щось природне і прекрасне”. Аристотель дивується тому, що споглядання штучних зображень творів природи нам більше до смаку, ніж споглядання самих цих творів, тоді як у першому випадку ми не можемо пізнати причини цих творів природи, а в другому - можемо, тому що ми маємо перед собою не мертві їхні зображення, а їх самих. Таке положення речей Аристотель називає “дивним і суперечним розумом”. Мислитель підкреслює, що при вивченні творів природи треба в міру можливості намагатися нічого не упустити: “Не варто, хлопче, зневажати вивчення незначних тварин, тому що в кожному творі природи знайдеться щось гідне подиву”. Аристотель згадує слова, з якими звернувся Геракліт, до прибулих до нього чужоземців, коли вони заметушились на порозі, здивовані тим, що побачили філософа, який гріється, по середині своєї жалюгідної хатини. Бачачи їхнє здивування, Геракліт сказав, що “і тут живуть боги”. За Аристотелем, ці слова відносяться до всіх, нехай, навіть, самим незначним проявам живої природи, так що черв'як не менше божественний, ніж Сиріус. Аристотель, звичайно, правий: “самі, здавалося б, незначні живі організми відіграють інколи важливішу роль, ніж зірки”.

Однак Аристотель знаходить природне і прекрасне не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме це й викликає відразу), а в тій суті, що присутня в усіх без винятку творах живої природи, причому, в них “заради чого і прекрасне виявляється в ще більшій мірі, порівняно з творами мистецтва”. Суттєвим є не тільки будова рослин і тварин, але й їхня діяльність. Вони досягають зрілості, проходять через різні стадії росту та розвитку, відтворюють себе в потомстві. У цьому процесі здійснюються визначені наміри природи, наприклад мета і намір жолудя полягають у тому, щоб стати гарним дубом. У цілому уявлення Аристотеля правильні. Живі істоти дійсно влаштовані так, що усі їхні частини і функції підпорядковані одному: збереженню індивіда шляхом його постійної взаємодії й обміну речовин з навколишнім середовищем. Однак посилання на доцільність в переважній більшості змінює в Аристотеля наукове дослідження і служить ідеалізму, і виходячи з доцільності живої природи, напрошується висновок про наявність у світобудові надприродного творця, що дає “розумну підставу” для всього сущого — його творіння. Біологія перетворюється в телеологію, а телеологія — у теологію.

Хоча принцип доцільності Аристотель в певній мірі поширюється на всю світобудову, вона не гілозоіст. Як він пише у творі “Про душу”, “із природних тіл одні наділені життям, другі – ні”; життям він називає “усяке харчування, ріст і руйнування тіла, що мають прояви в ньому самому”.

У питанні про походження життя Аристотель дотримувався теорії самовільного зародження. Не тільки комахи, але і такі тварини, як риби, молюски, хробаки і т.п., можуть, на його думку, утворюватися з морського мулу і гниючої речовини. Інші ж тварини виникають із насіння тварин одного й того ж виду. Завдяки авторитету Аристотеля думка про самовільне зародження найпростіших тварин прищепилася і настільки вкоренилася в науці, що біологам, навіть, у минулому столітті доводилося доводити на дослідах, що життя завжди зароджується з яйця.

У біології Аристотель є батьком зоології, а не ботаніки (батьком якої був Теофраст). У біологічних (зоологічних) роботах Аристотеля згадано й описано більше п'ятисот видів тварин - цифра для того часу величезна. У центрі уваги Аристотеля - вид, а не особа і не рід, тому що для мислителя реально існує тільки вид, тоді як окремі особи менш реальні або наділені несуттєвими, перехідними ознаками, що беруть початок з матерії, а рід і зовсім не існує в реальному світі. Це абстракція, що містить у собі сукупність істотних ознак, властива усім видам даного роду. Аристотелеві належить перша в історії науки класифікація і систематизація тварин. Він поділяє їх на два великих класи: тварини з кров'ю і тварини без крові (перші приблизно відповідають хребетним, другі - безхребетним). Далі тварини з кров'ю поділяються на п'ять вищих родів: живородні чотириногі з шерстю (ссавці); яйцеродні чотириногі, іноді безногі, із лускою (рептилії); яйцеродні двоногі з перами, що літають (птахи); живородні безногі, живуть у воді, (кити); що яйцеродні (іноді живородні) безногі з лускою або гладкою шкірою, живуть у воді, дихають зябрами (риби). Тварини без крові діляться Аристотелем на чотири роди, що приблизно відповідають головоногим, ракоподібним, молюскам, комахам. Медуз, актиній, морських зірок і губок Аристотель поставив посередині — між тваринами і рослинами. Пізніше їх назвали зоофітами.

У творі “Про частини тварин” Аристотель пише, що “природа переходить безупинно від тіл неживих до тварин за посередництвом тих, що живуть, але не є тваринами”. Більш розгорнутий виклад цього принципу, відомий у біології під назвою “ступенеподібне розташування істот” або “сходи істот”, ми знаходимо в “Історії тварин”, де сказано, що “природа поступово переходить від предметів неживих до тваринних, так що внаслідок безперервності їх межа ховається. Тому що за родом неживих тіл випливає насамперед рід рослин, і з них одне відрізняється від іншого тим, що здається більш причетним до життя, рід же в цілому в порівнянні з іншими тілами здається майже одухотвореним, а в порівнянні з тваринами — неживим. Перехід від рослин до тварин безупинний, адже щодо деяких живучих у морі можна засумніватися, - тварини це, чи рослини... Завжди одні мають більше життя і руху порівняно з іншими. Однак Аристотель зовсім не є еволюціоністом. Усі його “сходи істот” існують одночасно, усі форми живої природи вічні і незмінні. Вони можуть зникати внаслідок катастроф і з'являтися знову в інших місцях. Проте навчання Аристотеля про “сходи істот” відіграло вирішальну роль при виникненні самої ідеї еволюції. Не дивно, що Чарльз Дарвін сказав: “Лінней і Кюв'є були моїми богами, але усі вони тільки діти порівняно зі стариною Аристотелем”.

З ім'ям Аристотеля пов'язують відкриття як біологічних чинників, так і деяких біологічних законів. Наприклад, жувальний апарат морських їжаків називається “Аристотелевим ліхтарем”, тому що Аристотель вперше описав його. Биття серця курячого зародка на 3-й день насиджування вперше було помічено Аристотелем. Він же чітко розрізнив орган і функцію, пов’язав перший із матеріальною причиною, а другий - причиною формального і цільового. Він діалектично вирішував питання цілісного і його окремих частин: усяка частина живого організму має свою розумну підставу в окремих частинах і в цілому, ціле ж невіддільне від навколишнього світу. Принцип кореляції частин задовго до Кюв'є був з успіхом використаний Аристотелем і класичний приклад такої кореляції - наявність рогів при відсутності зубів у верхній щелепі — описав Стагірит. Цей принцип, за Аристотелем, є окремим випадком більш загального принципу економії: природа нічого не робить даремного і зайвого, те, що природа віднімає в одному місці, те вона віддає іншим частинам. Щоб зробити порівняння між організаціями тварин, що належать різним видам і родам, Аристотель ввів принцип аналогії навчання про частини організму, зовсім різних за формою, але відповідних одне одному за призначенням. Навчання про аналогію було доповнено в XIX ст. гомологією — навчанням про частини, однорідних за походженням, але різних за функціями, призначенням.

Психологія Аристотеля (а йому належить перший в історії науки психологічний трактат “Про душу”, так що Аристотеля можна вважати і родоначальником психології) займає у світогляді цього великого мислителя центральне місце, оскільки душа, за уявленням Стагірита, пов'язана, з одного боку із матерією, а з іншого боку — з Богом. Тому психологія — і частина фізики, і частина теології (першої філософії, метафізики). Про психологію як частину фізики говориться у “Метафізиці”. Так: “розглянувши душу, ми бачимо, що у деяких випадках вона складає предмет фізики, а саме, коли справа йде про ту частину душі, що не існує без матерії”, адже, відповідно до визначення Аристотеля, фізика “має справу з таким буттям, що здатне до руху, і з такою сутністю, що у переважній мірі відповідає поняттю, однак же не може існувати окремо від матерії”. Але не вся душа зв'язана з матерією, а тільки частина її — якби було не так, то “тоді, крім науки про природу, не залишалось ніякої філософії”. Але це не означає, що усе в природі одухотворене; одухотворене лише живе. За своїм предметом психологія збігається з біологією. Обидві науки вивчають живе, але біологія вивчає його в аспекті формальної і матеріальної причини, а психологія - цільової і рушійної, а це і є предмет душі. Філософ надає більшу перевагу психології, ніж біології, говорячи, що “тому, хто займається теоретичним розглядом природи варто говорити про душу більше, ніж про матерію, оскільки матерія швидше є природою через душу, ніж навпаки”.

У трактаті “Про душу” Аристотель дає три визначення душі, близьких одне одному, але не тотожних. Він говорить, що “душа - необхідна форма природного тіла, яка володіє життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; тобто, душа є ентелехія такого тіла”; що “душа є перша ентелехія природного тіла, що володіє життям”; що “душа є суттю буття і форма (логос) не такого тіла, як сокира, а такого природного тіла, що саме по собі має початок руху і спокою”.

“Сходам живих істот” відповідають в Аристотеля і “сходи душі”. У “Історії тварин” сказано, що “завжди одні мають більше життя і руху порівняно з іншими на багато більше. І те ж саме по відношенню до життєвих дій, тому що в рослин немає іншої справи, крім як породжувати інші, так само й у деяких тварин, крім народження, не може бути іншої справи. Коли ж з’являються відчуття, в житті вони одержують насолоду в процесі поєднання. Одні просто, як рослини, у певну пору року розмножуються, інші – піклуються про їжу для дітей; коли ж вигодовування завершене, вони відокремлюються і не спілкуються”. Для нас в цьому випадку немає нічого психологічного, хіба тільки згадка про відчуття. Але Аристотель розуміє душу дуже широко, і для нього життя, рух, розмноження, відчуття, не говорячи вже про пам'ять і розум це — справа душі. Там, де є життя, там є і душа, “віддаляючись у своєму розгляді від вихідної точки, ми стверджуємо — говорить Аристотель, що “одухотворене відрізняється від неживого життям”, а “щось живе, навіть тоді, коли в нього є хоча б одна з ознак: розум, відчуття, рух і спокій у просторі, а також здатність до харчування, руйнування і росту”. Наділені життям також і рослини, що харчуються, рухаються і ростуть. Усе, що між рослиною і богом, між твариною і людиною — має свою особливість. Порівняно з рослиною, тварина володіє ще і здатністю відчувати. Вона відрізняє тварину від рослини. Але як без рослинної здатності не може бути здатності до відчуття, так і без здатності дотику не може бути ніякого іншого почуття, тому що дотик - основа всіх інших відчуттів. “Тварина вперше з'являється завдяки відчуттю”. При цьому, щоб бути твариною - досить володіти, принаймні, відчуттям дотику. А кому властиві відчуття, тому властива також і здатність випробувати задоволення і сум, приємне і неприємне, а кому це властиво, тому властиві бажання: адже бажання є прагненням до приємного. Прикладом бажань є голод і спрага. Нарешті, зовсім небагато істот можуть мислити. При цьому тим смертним істотам, яким властива здатність мислити, властиві також і всі інші здатності, тобто харчування і розмноження (рослина), відчуття і здатність руху (тварина).

Таким чином, “сходи живих істот” у психологічному аспекті мають три щаблі: 1. Перша і сама загальна ступінь - рослинна душа, яка здатна до розмноження і харчування (розмноження — це мінімальна причетність до божественного). 2. Рослини не відчувають, їхня взаємодія із середовищем фізична. 3. У тваринної душі з'являється здатність сприймати форми, відчувати. Така здатність не притаманна рослинам. 4. Людська душа, на відміну від рослинної та тваринної душі, володіє також і розумом.

Душа, як вже вище було сказано, — форма, ентелехії, суть буття живого. Одухотворена істота перебуває в матерії і формі. Душа невіддільна від тіла, вона не є тілом, але являє собою щось приналежне йому. Не праві ті, котрі думають, що та сама душа може перебувати в різних тілах: адже яке тіло, така і душа. З одного боку всі живі природні тіла — знаряддя душі, що існують заради неї. Душа ж — “причина і початок живого тіла”

Людська душа складніша. Вона складається з трьох частин, володіючи усіма функціями рослинної і тваринної душі і, крім того, специфічними людськими властивостями — розумом, мисленням, логічним міркуванням. Що стосується перших двох частин, то вони, будучи ентелехією тіла, від нього невіддільні. “У більшості випадків, мабуть, душу нічого не відділяє від тіла, наприклад, при гніві, бажанні. Мабуть, усі стани душі пов'язані з тілом: обурення, лагідність, страх, жаль, відвага, а також і радість, любов, відраза; разом із цими станами душі відчуває щось і тіло”. Аристотель наводить приклади і доводить, що емоції — не менш важливіші функції тіла, ніж результат зовнішнього впливу: якщо тіло не відчуває, то не виникають і емоції, а якщо тіло рухається, відчуває, то незначна подія викликає душевне хвилювання, так що, робить висновок Аристотель - “стани душі мають свою основу в матерії”. Також і “здатність відчуття від’ємна від тіла”, не говорячи вже про рух в просторі, харчування і відтворення себе в дітях.

Усі ці здатності або частини душі - ентелехія тіла. Але “ніщо не завадить тому, щоб деякі частини душі були віддільними від тіла, тому що вони не ентелехія якогось тіла”. Так, Аристотель припускає, що світогляд - це “інший рід душі, і що тільки за такої здатності можуть існувати окремо вічне від минулого”. Він помітив, що розум невіддільний від розуму. Адже ще піфагорієць Алкмеон вважав органом мислення мозок, навіть Гомер відзначав орган мислення.

Визначення, що душа — то енергія органічного тіла, означало, що вона — причина самочинних дій істоти. Тому більш динамічним є поняття душі, вже підготовлене Платоном. Воно було широким поняттям, не суто психологічним, а загально - біологічним. Душа, розглядалась як певний чинник органічного життя, і цілком зрозумілою є думка Аристотеля, що природничі науки мають більшу справу з душею, а ніж з тілом.

Свідомість була тільки однією з функцій так званої душі. Ці функції Аристотель класифікував ієрархічно. Вищими він вважав ті, які не можуть виконуватися без інших (нижчих); у цьому і полягає сенс думки, яка глибина сприймання, а сприймання — від живлення (бо й воно є функцією так широко розглянутої душі). Він розрізняв три функції і, відповідно до цього, три роди душі. Душа рослинна, володіє лише найнижчою функцією: спонукає живлення і ріст і, не володіючи відповідним органом, вона не здатна до сприймання. Цією здатністю володіє душа вищого щабля - душа тваринна. А із сприйманням поєднуються приємність і прикрість, бажання і уникання прикростей, тож тваринна душа має почуття та інстинкти. Отже, на другому щаблі душі починаються психічні функції. Проте існує ще вищий щабель: душа мисляча, властива лише людині. Її здатність — розум — це найвища здатність душі. Розум пізнає як буття, так і благо, а знаючи благо, він керує волею, чинить так, що воля стає розумною. Розум, який керує волею, називається практичним, на відміну від теоретичного, тобто того, який пізнає. Так як вищі здатності є передумовою нижчих, то людська душа поєднує всі здатності душі.

Аристотель, таким чином, порівнював одне з одним: тіло і душу, чуття і розум. Його психологія була типовим прикладом того, що розум складається із чинників, які для інших були протилеж­ностями, робив порівняння в одному ряді. Однак і в нього є неперервність ряду, яка була порушена в одному пункті, а саме: найвища здатність душі — розум — має зовсім інший характер і є винятком у засадах психології Аристотеля.

Поняття “розум” було набагато складнішим. Аристотель був переконаний, що будь-яка пізнавальна здатність душі повинна бути рецептивна. Але, з іншого боку, чисто рецептивна душа була б машиною. Аристотель готовий був визнати, що машинами є нижчі душі, але не розумна душа. Вона повинна бути самочинна, першо­причиною своїх дій. Цю складність, що розум, з одного боку є рецептивний, а з іншого - самочинний, — Аристотель розглядав через порівняння двоякого розуму: пасивного і активного. Пасивний надає перевагу рецептивності пізнання, активний — самочинності душі. Пасивний — рецептивний, сприйнятливий, оперує тільки матеріалом, що його приймає від чуттів, а його функція полягає в тому, що з чуттєвих уявлень він абстрагує поняття. Активний розум — не рецептивний, але й зовсім не виконує пізнавальної функції (то функція пасивного розуму); його роль полягає в тому, що він вводить у рух пасивний розум і через те є першопричиною самочинних починань душі. Пасивний розум — це ніби приймальний апарат душі, а активний — його мотор.

Активний розум, щоб бути першопричиною, повинен бути чистою формою, чистим актом. Усі функції душі — пов'язані з тілом і розділяють його участь, а активний розум — ні; будучи відокремленим від матерії, він незнищенний, а тому він швидше божественної, ніж людської природи. Через активний розум душа - це мікрокосмос із власною першопричиною. І як Бог у макрокосмосі, так і душа в мікрокосмосі можуть існувати лише у сполученні з матерією. Тим часом Бог і душа — самосущні форми.

Чітку структуру людської душі ми знаходимо в “Етиці”. Там людська душа поділена на дві головні частини: розумну і нерозумну, остання ж — на рослинну і жагучу (що прагне, афективну; нагадаємо, що в Аристотеля відчуття тісно зв'язані зі здатністю прагнення). Розумна частина душі розділяється на розум і власне розум, інакше кажучи, на практичний і теоретичний розум. Практичний розум повинен панувати над жагучою частиною душі. Теоретичний же, споглядальний розум (або “розум, що споглядає” — в творі “Про душу”), що “не мислить нічого стосовного до діяльності і не говорить про те, чого варто уникати або домагатися”, не має відношення до афективної частини душі. Саме ці прагнення рухають душею. Рухає і практичний розум, тобто “розум, що міркує про мету, тобто спрямований на діяльність”. Від розуму, що споглядає, він відрізняється “своєю спрямованістю до мети”. При цьому розум завжди правильний, а прагнення не завжди правильні. Теоретичний же розум — це чистий суб'єкт пізнання. Він ділиться Аристотелем на “розум, що стає всім ”, і на “розум всевиробляючий ”, що пізніше було названо відповідно: пасивним і активним інтелектом. Тут ми вже переходимо в область т