Сутність еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель сільськогосподарського призначення

 

В загальному розумінні, оптимізація (від лат. optimus – найкращий) – процес надання будь-чому найвигідніших характеристик, співвідношень. Таким чином, оптимізацію землекористування можна визначити як процес встановлення такої структури земельних угідь, що буде в найбільшій мірі адекватна нашим уявленням про ефективне використання земель. При цьому слід враховувати той факт, що земельні ресурси можна розглядати з декількох позицій: по-перше, як природне середовище існування, по-друге, як виробничий ресурс, по-третє, як соціальну категорію. Відповідно, кожній з цих позицій властива власна система цінностей, що має бути врахована при оптимізації структури земельного фонду. Таким чином, наукове визначення поняття “оптимальність землекористування” має триєдину формулу в якій повинні гармонійно поєднуватися екологічний, економічний та соціальний напрямки оптимізації, а нехтування хоча б одним них фактично може призвести до порушення стабільності землекористування.

Екологічну складову оптимізації землекористування, на нашу думку, можна визначити як усвідомлену необхідність збереження і розумного використання землі як основного природного ресурсу та базисного компоненту довкілля. Головними шляхами досягнення її цілей є, в першу чергу, збереження, відновлення та розширення територій із природними біоценотичними комплексами, по-друге, мінімізація (в т.ч. через нормування) антропогенного (головним чином, виробничого) навантаження на інші землі.

Економічна оптимальність землекористування може бути охарактеризована через систему інтересів сільськогосподарських товаровиробників, що експлуатують земельні ресурси як засіб виробництва. Мотив їх діяльності стійко спрямований на отримання максимального доходу – причому як у безпосередньо грошовій формі, так і у якості відносного проценту на інвестований капітал. Відповідно, зацікавленість господарюючих суб’єктів пов’язується, головним чином, із подальшою інтенсифікацією та пошуком резервів для збільшення прибутковості сільськогосподарського виробництва. Основний напрямок економічної оптимізації землекористування, таким чином, слід визначити як використання земель саме в тих угіддях, де вони будуть приносити найбільший доход. Це досягається за рахунок якнайбільш повного використання природної родючості ґрунтів, взаємоузгодження структури земельних угідь із виробничими планами підприємств тощо.

Соціальну оптимальність землекористування можна інтерпретувати через адекватність характеру використання земель стану суспільної свідомості і системі суспільних (громадських) потреб. Так, до головних інтересів суспільства в галузі використання земельних ресурсів відносяться, по-перше, збільшення валової продукції сільського господарства, по-друге, збільшення фіскальних платежів за використання земель (земельного податку) з метою подальшого їх перерозподілу на суспільні потреби, по-третє, забезпечення екологічно сприятливих для проживання людей територіальних умов тощо.

Таким чином, описані напрямки оптимізації землекористування мають досить розгалужену структуру і досягнення окремих її цілей, подекуди, потребує застосування протилежних за змістом заходів (наприклад, мета економічної оптимізації полягає в найбільш повній експлуатації корисних властивостей землі, в той час як ціллю екологічної оптимізації є мінімізація антропогенного впливу). Це зайвий раз доводить всю складність та неоднозначність можливих шляхів оптимізації земельного фонду, що обумовлює необхідність глибокого наукового осмислення даної проблематики із подальшою розробкою методологічних підходів щодо комплексної оптимізації землекористування.

До загальних принципів оптимізації використання земель слід, безумовно, віднести:

а) системність, що полягає в єдності і логічній послідовності методологічних підходів;

б) географічну детермінованість, що реалізується у максимальному врахуванні регіональних природнокліматичних, господарських, соціальних та інших умов;

в) ієрархічність, що передбачає послідовну підготовку проектних рішень від загальнодержавного до регіонального і локального рівня.

Одним з базових завдань при розробці системи заходів по оптимізації землекористування стає детальний та всебічний аналіз існуючого використання земель. Важливо, в першу чергу, виокремити найбільш нагальні (головним чином, екологічні) проблеми та визначити склад та зміст невідкладних заходів по їх уникненню.

Враховуючи те, що сучасна структура земельного фонду України фактично була сформована в радянський період під впливом політики екстенсивного розвитку сільського господарства, землекористування нині зазнає надмірного антропогенного впливу, який виражається в перевищенні допустимих показників його сільськогосподарської освоєності та незбалансованості структури земельних угідь. Порушення екологічно-допустимих співвідношень площ ріллі, природних кормових, водно-болотних і лісових угідь негативно відбилося на стійкості агроландшафту.

В таких умовах оптимізація землекористування може бути виконана за наступною схемою у три етапи:

1) дослідження сучасного стану землекористування;

2) екологічна оптимізація структури землекористування (консервація деградованих та малопродуктивних земель);

3) економічна оптимізація структури сільськогосподарського землекористування/

Багатьма дослідниками показано, що дослідження сучасного стану земельних ресурсів території є основою для комплексного наукового аналізу характеру використання земель, основних тенденцій землекористування. На цьому етапі, на нашу думку, мають узагальнюватися матеріали державного земельного кадастру, вивчатися літературні джерела, матеріали ґрунтових та інших обстежень земельного фонду. Аналізуються облікові дані щодо економічних результатів використання земель. Кліматичні характеристики території доцільно також опрацьовувати на основі даних просторових точок відбору зразків, які є найближчими до відповідних метеостанцій, або на основі передбачення за методом Вороного (полігонів Тіссена).

При екологічній оптимізації, на базі критеріїв деградованості в обов’язковому порядку слід запроектувати вилучення з інтенсивного використання землі, які за своїми модальними властивостями не можуть забезпечувати стійкість агроекосистем. Економічна оптимізація матиме на меті визначення на основі показників продуктивності ґрунтів такої структури сільськогосподарських угідь, в котрій гармонізовано будуть досягатися висока продуктивність, доходність та рентабельність сільського господарства.

Під екологічною оптимізацією структури земельних угідь слід розуміти консервацію земель із деградованими та малородючими ґрунтами, інтенсивне сільськогосподарське використання яких є екологічно небезпечним і призводить до поглиблення негативних процесів. Вона передбачає реалізацію наступних заходів: консервацію деградованих і малородючих ґрунтів орних земель та трансформацію деградованих лукопасовищних угідь на засадах екологічно-доцільного використання.

 

 

Економічна оптимізація структури земельних угідь, на відміну від екологічної, має спиратися на систему показників які характеризують продуктивні, а не природно-екологічні, властивості землі. Економічна недосконалість структури сільськогосподарських угідь, як правило, обумовлена залученням до обороту значних площ малопродуктивних земель котрі важким тягарем лежать на господарюючих суб’єктах. Вкладання матеріалів, праці та фінансів на цих землях дають низьку віддачу, що не компенсує затрат.

Конкретний напрямок економічної оптимізації землекористування визначається обраним критерієм оптимальності. Цей показник є функціональною залежністю, аргументами котрої є дані про розподіл ґрунтових відмін за сільськогосподарськими угіддями та матриця економічних показників, що характеризують економічну ефективність використання ґрунтових відмін.

Критерії економічної оптимальності землекористування можна класифікувати на декілька груп:

а) за економічною ефективністю виробництва – максимізація доходу від виробництва сільськогосподарської продукції, рентабельності виробництва;

б) за сукупним економічним ефектом виробництва – максимізація валової продукції сільського господарства;

в) нормуючі – валова продукція сільського господарства в розрахунку на одиницю залученої до обороту площі земельних угідь.

На практиці задача економічної оптимізації землекористування може бути найбільш ефективно вирішена через математичне програмування. В цьому випадку критерій економічної оптимальності розглядається як цільова функція, що має досягнути екстремального значення, а дані про розподіл виділених груп ґрунтів за земельними угіддями – як її аргументи. Відповідним чином формулюються господарські, соціальні та екологічні обмеження щодо основних показників майбутньої структури земельних угідь та її економічних характеристик. Саму процедуру економічної оптимізації доцільно виконувати із застосуванням комп’ютерної техніки і спеціалізованого математичного програмного забезпечення. Розрахунки слід виконувати на базі заздалегідь визначеної екологічно-доцільної структури сільськогосподарських угідь з метою забезпечення єдності та послідовності проектних рішень.

При вирішенні задач, пов’язаних з використанням земель, їх оцінкою, досить важливою є проблема знаходження співставних показників, які об’єктивно і всебічно характеризують родючість ґрунтів, їх продуктивну здатність, що залежить від комплексу природних і економічних чинників, які, в свою чергу, визначаються умовами ґрунтоутворення, інтенсивністю використання земельних угідь та спеціалізацією сільськогосподарського виробництва.

В Україні, територія якої має протяжність у широтному напрямку понад 1300 і в меридіональному на 800 км, спостерігається надзвичайно висока варіабельність згаданих умов. Так, наприклад, у Закарпатті річна кількість опадів сягає 1100 мм і більше, а на півдні степу лише 275-350 мм, випаровування навпаки збільшується від 500 мм на рік у західних регіонах до 1100 мм на південному сході. Велике розмаїття характеризує також рельєф, геологічну будову, гідрологію, рослинність, а звідси і ґрунтовий покрив. Природні умови відповідно кореспондують з характером використання, охорони, поліпшення та оцінки земель.

Повний і всебічний облік взаємовпливу сукупностей природних і господарських умов на рівень сільськогосподарського виробництва та родючості ґрунтів можливий лише при врахуванні особливостей ґрунтового покриву, дані про який одержуються шляхом обстежень ґрунтів. Проте такі дані досить часто є специфічними і не завжди можуть бути потрібним чином транскрибовані для практичного застосування. Ця проблема вирішується за допомогою системи агрономічної інтерпретації відомостей про ґрунтовий покрив, яка дозволяє упорядкувати весь спектр ґрунтових складових земельного фонду. Як стверджує О.П. Канаш, така система ґрунтується на агровиробничому групуванні ґрунтів, природно-сільськогосподарському районуванні, бонітуванні ґрунтів, їх класифікації за придатністю та економічній і грошовій оцінці земель.

При складанні інвентаризаційного списку ґрунтів за результатами першого туру крупномасштабних обстежень ґрунтів України було встановлено, що до його складу увійшло біля 5 тисяч ґрунтових відмін – з урахуванням варіантів (розрядів) гранулометричного складу та ґрунтотворних і підстилаючих порід. Звичайно, не всі зафіксовані морфологічні відмінності можуть слугувати підставою для адекватної диференціації прикладних (виробничих) підходів щодо використання, поліпшення, оцінки і т.ін. Таким чином, перший крок до раціональної агрономічної інтерпретації даних про ґрунтовий покрив – скорочення для вирішення прикладних задач кількості ґрунтових виділів шляхом їх цілеспрямованого групування.

Існує ряд підходів до групування ґрунтів. Вони можуть носити вузькоспеціальний характер, наприклад, у свій час при освоєнні цілинних земель практикувалося виділення декількох великих груп ґрунтів за придатністю під різні угіддя (ріллю, пасовища, сіножаті, багаторічні насадження). В принципі ґрунти можна згрупувати, виходячи з будь-якої задачі, вичленувавши ознаки, істотні з погляду цієї задачі. Однак завжди доцільніше мати більш універсальне групування ґрунтів, що відповідає найбільш широкому колу теоретичних і прикладних питань. Таким є агровиробниче групування ґрунтів, об’єднаних за наступними основними критеріями:

а) генетична близькість ґрунтів, що визначається співпаданням умов ґрунтоутворення, в тому числі і сучасних ґрунтотворних процесів (за спрямованістю та інтенсивністю), яка в свою чергу обумовлює:

- схожість морфологічної будови профілю (включаючи ґрунтотворні і підстилаючі породи);

- однотипність фізико-хімічних, хімічних та фізичних властивостей ґрунтів.

б) однорідність або навпаки комплексність ґрунтового покриву;

в) ступінь прояву негативних ознак (еродованості, засолення, перезволоження тощо), які обмежують діапазон можливого використання ґрунтів і викликають необхідність певних меліорацій;

г) близький в зв’язку з вищезазначеним рівень природної родючості ґрунтів.

Діюче в Україні агровиробниче групування ґрунтів базується на уніфікації ознак і стандартному кодуванні агровиробничих груп та їх підрозділів. Всі агрогрупи (загальна їх кількість 222 одиниці) об’єднані у номенклатурний список, затверджений відповідними державними відомствами. Кожна група має сталий номер і поділяється на розряди за гранулометричним складом, що також мають стале кодування (а – рихлопіщані, б – глинисто-піщані, в – супіщані, г – легкосуглинкові, д – середньосуглинкові і т.ін) з зазначенням (також за допомогою літер) щебенюватості та кам’янистості.

Об’єднані у номенклатурний список агровиробничі групи ґрунтів покладено в основу (є одиницями) бонітування ґрунтів, економічної та грошової оцінки сільськогосподарських земель, класифікації їх за придатністю, а також слугують базовим ґрунтовим виділом при розробці проектів щодо використання, поліпшення і охорони земель.

Другою складовою частиною системи агрономічної інтерпретації відомостей про ґрунтовий покрив є природно-сільськогосподарське районування, що слугує основою для встановлення зв’язку між природним середовищем і сільськогосподарським виробництвом.

Природно-сільськогосподарське районування являє собою систему ієрархічно взаємно підпорядкованих таксономічних одиниць – зона, провінція, округ, район.

Зона – це територія, що характеризується грунтово-кліматичними умовами, які визначають напрямок ґрунтоутворюючих процесів, отже і адекватні системи меліоративних і агротехнічних заходів, а також має певне співвідношення земельних і сільськогосподарських угідь. У межах України виділяються п’ять таких зон, що поділяються на відповідні провінції і округи.

Провінція охоплює частину зони, яка відрізняється фаціальними особливостями ґрунтового покриву, обумовленими континентальністю клімату та рівнем біологічної продуктивності, що пов’язані з тепло- і вологозабезпеченістю.

Природно-сільськогосподарський округ – частина провінції, яка характеризується геоморфологічними особливостями території і ґрунтового покриву, макро- і мезоклімату, складом ґрунтоутворюючих порід. Цим визначається набір культур, особливості агротехніки, меліорацій, сівозмін і заходів по охороні природи. Округи виділяються переважно по узагальнених типах рельєфу і з урахуванням однорідності ґрунтового покриву і агрокліматичних показників.

На таксономічному рівні зон виділяються гірські природно-сільськогосподарські області. Гірська природно-сільськогосподарська область характеризується подібними поясними типами висотної зональності і спільністю сільськогосподарського використання земель. Поділяється на гірські природно-сільськогосподарські провінції, округи, райони.

Природно-сільськогосподарський район розглядається як складова частина округу, яка характеризується подібністю основних генетичних властивостей ґрунтів, специфічною структурою ґрунтового покриву, сукупністю кліматичних, гідрологічних, геоморфологічних умов, відповідним співвідношенням меліорованих земель, тобто факторами, які кардинально впливають на продуктивність земель і ефективність сільськогосподарського виробництва. При виділенні меж районів бралися до уваги геоморфологічні умови, ступінь дренованості та еродованості території, агрокліматичні показники (гідротермічний коефіцієнт, середньорічна сума опадів, сума температур вище 10° С тощо). По кожному з зазначених чинників встановлено можливе коливання показників у межах району. У межах кожного району окрема агровиробнича група ґрунтів характеризується подібністю процесів ґрунтоутворення, обумовлених генетичною однорідністю, гранулометричним складом тощо.

Виділення районів проводиться в межах області, приймаючи територію сільради, її ґрунтовий покрив, за елементарну одиницю районування. Всього в межах України виділено 198 природно-сільськогосподарських районів.

В Земельному кодексі України питання природно-сільськогосподарського районування регламентується ст. 179, згідно з якою саме це районування є основою для оцінки земель і розроблення землевпорядної документації щодо використання і охорони земель.

Таким чином, за запропонованою схемою, на основі агровиробничого групування ґрунтів та природно-сільськогосподарського районування, шляхом послідовного проведення екологічної та економічної оптимізації, стає можливим визначення територіальних умов, що забезпечують використання земель в еколого-безпечному режимі з максимальним врахуванням господарських потреб.