Використання непрямих методів перевірки при оподаткуванні податком на прибуток

Серйозною проблемою для податкових органів України стало виявлення та залучення до оподаткування доходів суб'єктів підприємницької діяльності, які прагнуть приховати ці доходи. Не­сплата податків такими суб'єктами призводить до значних втрат коштів Державного бюджету.

У зв'язку з цим органам податкової служби, з метою підвищен­ня ефективності проведення документальних перевірок та макси­мального залучення до оподаткування тіньових доходів, необхідно опановувати та застосовувати в роботі непрямі методи, широко розповсюджені в міжнародній практиці, для визначення об'єктів оподаткування господарюючих суб'єктів та, відповідно, їх подат­кових зобов'язань.

P.А. Слав'юк

Метою проведення перевірки платника податків із застосуван­ням непрямих методів є виявлення усіх його доходів — відображе­них і не відображених — у наданих для перевірки документах.

Якщо при визначенні податкових зобов'язань суб'єкта підпри­ємницької діяльності — юридичної особи (далі — платник по­датків) враховувати тільки дані декларацій, звітів і облікових жур­налів, книг, платник може навмисно принизити свої податкові зо­бов'язання і надати до перевірки записи, які не свідчать про дійсний фінансовий стан підприємства. У разі неподання декларації або існуванні великої кількості помилок у декларації платника по­датків податковий орган повинен мати засіб для визначення його дійсних податкових зобов'язань. Тобто при існуванні підозри щодо приховування доходу інспектори-ревізори використовують не­прямі методи для відстеження фінансових операцій платника по­датків.

Таким чином, під непрямими методами визначення об'єктів оподаткування слід розуміти метод відстеження операцій госпо­дарчої діяльності платника за допомогою інформації, отриманої з джерел інших, ніж звіти, декларації та бухгалтерські записи, книги, з метою визначення доходу і відповідно розміру податкових зо­бов'язань платника податків.

При перевірці непрямими методами використовуються факти і докази, що безпосередньо не вказані у документах, які платник по­дає для підтвердження даних податкової декларації. Це вимагає:

- ретельного й уважного обстеження діяльності платника,
пов'язаної зі сплатою податків;

- уважного використання інформації, яка не присутня у декла­
рації та бухгалтерських і супроводжуючих записах, книгах, звітах
платника податків;

- надання певної уваги інформації від третіх осіб.

Різницю між прямими і непрямими методами можливо визначи­ти так:

- прямі методи використовують інформацію, що безпосередньо
пов'язана з даними податкових декларацій. Результати перевірки
отримуються на підставі бухгалтерських книг, звітів, записів і доку­
ментів, що надає платник податків;

- непрямі методи використовують інформацію, що безпосеред­
ньо не пов'язана з даними податкової декларації та вимагають сис­
тематичного відслідковування операцій діяльності платника для
обчислення доходу, про який не звітовано.

Фінанси підприємств

Перевіряючий повинен:

- визначити фінансові операції платника;

- відстежити усі операції для визначення витрат і джерел похо­
дження доходу;

- зробити висновки на підставі вищезазначеного.

Аргументи платника податків часто спрямовані на дискреди­тацію точності, вірогідності і відповідності інформації, що викори­стовується для непрямих методів перевірки.

Якщо ревізор-інспектор після перевірки документів платника не має ніяких підозр, сенсу для застосування непрямих методів та­кож немає. Однак доцільно використовувати непрямі методи за та­ких обставин:

- документи, необхідні для перевірки платника відсутні або
якість бухгалтерського та податкового обліку незадовільна;

- дохід, що задекларовано, не відповідає рівню життя заснов­
ників підприємства;

- дохід, що задекларовано, не відповідає господарчій діяльності
платника податків;

- платник постійно звітує про збитки або незначний дохід про­
тягом тривалого часу;

- більшість операцій здійснюється за готівку.

Вибір того чи іншого непрямого методу відстеження доходу плат­ника, що підлягає оподаткуванню, залежить від існуючих на даний час обставин. Хоча непрямі методи безпосередньо спрямовані на виз­начення доходу фізичних осіб, однак доцільно їх використовувати і для перевірки юридичних осіб, зокрема якщо контроль за діяльністю підприємства і право власності належить до декількох фізичних осіб.

Використання непрямих методів для визначення доходу є ефек­тивним засобом роботи органів податкової служби. Слід розуміти, що непрямі методи не є:

- містичною оцінкою незаявленого платником податків доходу;

- здогадками або побажаннями податкових інспекторів;

- оподаткуванням надходжень, які насправді оподаткуванню не
підлягають (готівкові та безготівкові заощадження, позички, кре­
дити тощо).

Непрямі методи є:

- уважним і обережним розслідуванням діяльності платника по­
датків, пов'язаної з оподаткуванням;

- обережним використанням інформації про доходи або витра­
ти платника податків, яка не міститься у декларації чи обліку;

Р.А. Слав'юк

- систематичною реконструкцією операцій платника податків для визначення його податкових зобов'язань.

Таким чином, органи податкової служби можуть, використову­ючи непрямі методи, визначати оподатковуваний дохід, а платни­ки податків повинні спростовувати чи довести неправильність йо­го визначення.

Непрямі методи перевірки передбачають отримання побічних доказів чи підтвердження суми доходу за допомогою оцінки вели­чини фактичної вартості майна, суми банківських вкладів тощо.

Непрямі методи встановлення дійсної суми доходу використо­вуються в більшості випадків для перевірки податкових декларацій юридичних осіб. Крім того, ці методи можуть бути ефективно ви­користані з метою демонстрації розбіжностей (навмисних або ви­падкових) у податковій документації, яка, на перший погляд, ви­глядає повною та точною.

З досвіду роботи податкових органів зрозуміло, що приховува­ти витрати значно складніше, ніж доходи. Взагалі, за витратами завжди можливо відстежити фінансові операції платника. Розроб­лений метод полягає у визначенні витрат платника податків і відра­хуванні їх від доходу, який має існувати і дозволятиме йому відповідні витрати.

При будь-якій перевірці для перевіряючого важливо ознайоми­тися з діяльністю платника податків. Якщо основним джерелом до­ходу платника податків є бізнес (підприємницька діяльність), то пе­ревіряючий повинен визначити: які товари або які послуги пропо­нуються підприємством, як вони реалізуються (ринки збуту), дже­рела та умови їх поставки тощо.

Існує п'ять основних методів непрямого визначення величини доходу, які можливо застосовувати в разі недостатньої інформації про платника податків (див. рис. 11):

1. Метод визначення джерел отримання коштів та їх викорис­
тання (вкладення);

2. Метод визначення «чистої» вартості майна (багатства);

3. Метод визначення банківських депозитів;

4. Метод визначення процентних показників (розрахунку про­
центів);

5. Метод визначення товарів та їх кількості (валовий метод).
Вибір методів побічного визначення величини доходу, який

підлягає оподаткуванню, залежить від конкретних фактів справи, що розглядається. Найкраще використовувати тільки один з не-

Фінанси підприємств

Рис. 11. Структура непрямих методів документальної перевірки

прямих методів перевірки, зазначених вище. Однак існують обста­вини, які впливають на необхідність використання двох і більше методів, хоча б з метою порівняння отриманих результатів. Якщо використання декількох методів перевірки призводить до отриман­ня різних результатів, то перевіряючий повинен дослідити надійність кожного з використаних методів та зробити висновок на підставі найбільш надійного.

При визначенні непрямих методів перевірки необхідно врахува­ти всі обставини діяльності платника податків, на підставі яких можливо встановити вірогідну суму його оподатковуваного дохо­ду. При цьому необхідно врахувати:

- типи підприємств (великі, середні, малі);

- економічну активність у динаміці (за роками існування під­
приємства);

- доцільність бізнесу (чому він існує, норма рентабельності,
прибутковість, причини збитковості тощо);

- місце знаходження (юридичне, фактичне, монопольне, геопо-
літичне тощо);

- форму власності;

- обсяги реалізації (продаж), питома вага у надходженнях до
бюджетів;

- рівень життя засновників, керівників тощо;

Р.А. Слав'юк

- стосунки платника податків з органами державної податкової
служби у минулому.

Основними джерелами отримання інформації для проведення перевірки непрямими методами можуть бути:

- Ліцензійна палата України (отримання з Єдиного ліцензійно­
го реєстру інформації про одержання платником податків ліцензій
(спеціальних дозволів) на здійснення окремих видів діяльності);

- органи державної влади (встановлення реєстрації таким плат­
ником податків філій, відділень та інших відокремлених підрозді­
лів, відомості про оренду землі);

- митні органи (встановлення факту проведення платником по­
датку експортно-імпортних операцій);

- органи внутрішніх справ (реєстрація транспортних засобів) та
інші державні органи у разі необхідності;

- банківські установи (інформація про рух коштів на рахунках
та про відкриття інших рахунків);

- декларації платника податків;

- детальна бухгалтерська та податкова інформація;

- результати попередніх документальних перевірок;

- перевірки-обстеження виробничих, складських, торговельних
та інших приміщень;

- бесіди з керівництвом та працівниками.

Метод визначення джерел отримання коштів та їх використан­ня (вкладення) являє собою непрямий аналіз, при якому отриманий дохід платника податків відноситься у дебет, а проведені витрати — у кредит. При використанні такого методу перевірки перевіряю­чий порівнює доходи (джерела їх отримання) та витрати (джерела використання). У разі, якщо кредитова частина перевищує дебето­ву, тобто доходи перевищують витрати, то різниця являє собою за­ниження чистого прибутку.

Використання коштів — це шляхи використання (витрат) кош­тів платником податків протягом року. Збільшення активів, змен­шення зобов'язань та використання прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства, потребують використання грошей, а тому вони є використанням коштів.

Конкретні приклади використання коштів включають:

1) збільшення активів:

- збільшення готівки, якою володіє платник податку;

- збільшення суми на банківських рахунках (розрахункові, по­
точні, ощадні рахунки, включаючи приватні, тощо);

Фінанси підприємств

- збільшення наявних товарів;

- збільшення дебіторської заборгованості;

- придбання обладнання;

- придбання нерухомості;

- придбання приватних активів;

2) зменшення зобов'язань:

- зменшення кредиторської заборгованості;

- зменшення основної суми боргу із займу;

3) витрати з прибутку, який залишається в розпорядженні
платника податків.

Джерелами отримання коштів є різноманітні шляхи отримання платником податків грошей протягом року. Зменшення активів та збільшення зобов'язань накопичують кошти. Кошти також похо­дять із джерел доходів, які як підлягають, так і не підлягають опо­даткуванню.

Конкретні приклади джерел походження коштів включають:

1) зменшення активів:

- зменшення наявної готівки;

- зменшення суми на банківських рахунках (включаючи при­
ватні рахунки, розрахункові, поточні, спеціальні, ощадні рахунки
тощо);

- зменшення наявних товарів;

- зменшення дебіторської заборгованості;

2) збільшення зобов'язань:

- збільшення основної суми боргу із займу;

- збільшення кредиторської заборгованості;

3) доходом, який як підлягає, так і не підлягає оподаткуванню,
є скоригований валовий дохід.

Мета методу джерел походження та використання коштів поля­гає у визначенні того, був дохід перебільшений чи занижений. Та­ким чином, задекларований дохід — це джерело походження кош­тів. Замість того, щоб перелічувати всі статті валового доходу як джерело походження, а всі відшкодування з валового доходу як джерело використання, чистий (або скоригований валовий дохід) вважається джерелом походження.

Метою застосування методу визначення «чистої» вартості май­на є визначення доходу платника податків за змінами у «чистій» вартості майна (багатства), тобто за витратами на придбання ос­новних фондів, які не відображені у декларації.

Р.А. Слав'юк

Метод визначення «чистої» вартості майна (багатства) базу­ється на проведенні повного фінансового аналізу платника по­датків, за яким можна визначити, як впливає поліпшення ма­теріального стану платника податків за рік на результати оподат­кування його доходу. При цьому може бути встановлено, що поліпшення матеріального стану платника податків за рік є резуль­татом зменшення оподатковуваного доходу.

Метод визначення «чистої» вартості майна (багатства) платни­ка податків розглядається, як різниця між чистою вартістю майна (активів) на початок та кінець звітного року, тобто це є прирощена чиста вартість активів плюс доходи платника податків мінус витра­ти за рік. Крім того, до цієї суми додаються кошти, які не дозво­ляється відносити до «витрат», та віднімаються суми, які не підля­гають оподаткуванню згідно з чинним законодавством. При про­веденні такої перевірки визначений дохід платника податків порівнюється з сумою доходу, вказаною в декларації.

Такий метод рекомендується використовувати у разі, коли:

- період, що перевіряється, складає два і більше років;

- облік та записи не велися;

- облік та записи неадекватні або відсутні;

- суми декількох видів активів змінювалися протягом року.

Метод визначення «чистої» вартості майна (багатства) викори­стовується при відсутності звітності та обліку або їх неадекват­ності.

Метод визначення банківських депозитів ґрунтується на вив­ченні перевіряючим внесків платника податків на його банківські рахунки та застосуванні джерел отримання коштів для цих внесків. Аналіз визначення банківських депозитів корисний у випадках, як­що платник податків вкладає у банки більшу частину свого дохо­ду. У разі, якщо платник податків придбає нерухомість, розрахо­вується з іншими підприємствами чи витрачає кошти на особисті потреби, не вкладаючи кошти спочатку на банківські рахунки, при перевірці застосовуються методи інші, ніж запропонований.

Метод визначення банківських депозитів найчастіше викорис­товується при перевірці платників податків, які вкладають у банк більшу частину готівки і розраховуються за безготівковим методом.

Найбільш корисно використовувати цей метод для перевірки підприємств торгівлі, громадського харчування, сфери побуту, грального бізнесу та тих галузей (видів бізнесу), де більша кількість розрахунків проводиться за готівку.

Фінанси підприємств

Аналіз банківських рахунків платника податків може привести до отримання інформації щодо можливих незадекларованих до­ходів як на підставі суми та частоти внесків, так і на підставі дже­рел отримання цих коштів. Інформація про використання коштів на банківських рахунках платників податків може бути корисною для встановлення інших джерел незадекларованих доходів.

Метод визначення процентних показників (розрахунку про­центів) застосовується при встановленні типових для певного виду діяльності або підприємства коефіцієнтів, які розраховуються під час перевірки діяльності платника податків за попередні роки, ре­зультатів діяльності аналогічних підприємств цієї галузі або виду бізнесу. Такі коефіцієнти базуються на урядових або комерційних публікаціях (урядові, статистичні, податкові, банківські збірники тощо), але також можуть визначатися за даними звітності платни­ка податків за попередні періоди.

При застосуванні методу визначення процентних показників (розрахунку процентів) встановлюється співвідношенням між вало­вими продажами, валовими доходами, витратами, прибутком, який підлягає оподаткуванню і навіть чистим прибутком.

Коефіцієнт валового прибутку може визначатися при аналізі прайс-листів (прейскуранта або списку цін) чи при порівнянні роз-рахунків-фактур з товарів, проданих та придбаних.

Під час перевірки методом визначення процентних показників (розрахунку процентів) слід зважати на такі показники, як:

- види продукції (товарів);

- обсяги виробництва;

- місцезнаходження виробництва та ринків збуту продукції
платника податків;

- торгова політика в державі тощо.

Незважаючи на корисність процентного методу для визначення або перевірки статей оподатковуваного доходу особливо в умовах недостатніх облікових даних та документів, необхідно обережно застосовувати цей метод та чітко визначати, які ситуації чи підпри­ємства є подібними до ситуації, в якій знаходиться підприємство, що перевіряється. При цьому необхідно враховувати такі фактори:

а) вид продукції. Подібні підприємства мають виробляти або ре­
алізувати подібні товари або послуги. Нема сенсу порівнювати вало­
вий прибуток ресторану до валового прибутку овочевого магазину;

б) обсяг або розмір операцій. У багатьох випадках валовий
прибуток, виробничі видатки та прибутки від продажу залежать

Р.А. Слав'юк

від розміру підприємства. Це особливо помітно у випадках визна­чення статей видатків та чистого прибутку відносно обсягу прода­жу. Процентне відношення чистого прибутку до обсягу продажу великого універмагу значно відрізняється від такого ж самого по­казника маленького магазину;

в) місцезнаходження. Цінові надбавки та виробничі видатки
звичайно залежать від розміру міста чи селища або від місцезнахо­
дження підприємства;

г) період перевірки. Оскільки показники прибутковості та ви­
датків змінюються з року в рік внаслідок змін економічних умов,
то порівняння слід обмежити однаковими періодами;

ґ) загальну товарну політику. Не слід порівнювати підприємст­ва, які практикують різну товарну політику. Деякі підприємства віддають перевагу продажу великої кількості товарів з невеликими ціновими надбавками, тоді як інші підприємства продають менше, але за більш високими цінами. Порівнювати можна лише підпри­ємства з однотипною політикою відносно збуту товарів.

Метод визначення товарів та їх кількості (валовий метод) доцільно застосовувати у випадках, коли перевіряючий може вста­новити чи визначити кількість продукції і ціну за одну одиницю (або націнку). В багатьох випадках валові доходи можливо підрахувати, якщо встановлено обсяги виробництва (бізнесу) платника податків.

Кількість продукції можливо визначити на підставі звітності платника податків, оскільки інколи витрати можуть бути вказані правильно, а обсяги продажу — занижені. В інших випадках інфор­мацію про кількість продукції, обсяги витрат можливо отримати від третіх сторін шляхом проведення зустрічних перевірок, опиту­вання тощо.

Під час перевірки методом визначення товарів та їх кількості (валовий метод) потрібно зібрати всю інформацію про кількість продукції, обсяги витрат. При отриманні такої інформації можли­во використовувати дані, за якими платник податків звітує про свою продукцію (вищепідпорядкованому підприємству, міністерст­ву, відомству, асоціації, органам статистики, профспілкам тощо). При застосуванні цього методу перевірки необхідно встановити:

- використання у виробництві або торгівлі об'єктів промисло­
вої та інтелектуальної власності (промислові зразки, знаки для то­
варів і послуг, торгові марки, об'єкти авторських прав тощо);

- виробництво продукції під «маркою» вищепідпорядкованої
організації (виробник одягу купує етикетки своєї асоціації тощо).

Фінанси підприємств

Цей метод звичайно обмежується тими підприємствами, асор­тимент продукції чи послуг яких є сталим та не досить великим.

Застосування такого методу перевірки ефективне під час пе­ревірки підприємств, що займаються протягом оподатковуваного періоду виробництвом продукції з обмеженим асортиментом про­дукції (кількість різних видів продукції).

Після проведення перевірки перевіряючому необхідно встано­вити достовірність зібраних фактів. Ревізор-інспектор повинен проаналізувати документи і джерела їх походження, отримати підтвердження вірогідності документів від третьої сторони.

У більшості країн світу органам податкової служби надані по­вноваження щодо здійснення контролю за дотриманням платника­ми податків вимог податкового законодавства. Взагалі, платники самостійно визначають свої зобов'язання і справляють платежі до бюджетів. Кожний податковий орган має програму аудиторських перевірок для визначення правомірності сплати платниками по­датків за своїми зобов'язаннями. У більшості випадків перевірка обмежується бухгалтерськими книгами, звітами та інтерпретацією податкового законодавства. Однак, якщо на думку інспекторів-ревізорів (аудиторів) звіти, бухгалтерські книги і облікові записи платника не є відповідним документом для відображення госпо­дарчої діяльності платника, доцільне застосування непрямих ме­тодів для відстеження правильного розміру доходу, що оподатко­вується, і відповідних донарахувань.

Непрямі методи використовуються у США, Німеччині, Фран­ції, Великобританії, Індії, Данії, Аргентині, Чилі, Уругваї, Авст­ралії, Новій Зеландії та багатьох інших країнах — членах Ор­ганізації економічного співробітництва і розвитку (OECD). Зро­зуміло, що податкові законодавства країн значно відрізняються, однак непрямі методи широко використовуються, навіть якщо во­ни спеціально не зазначені у законодавстві.

У більшості податкових органів розвинутих країн світу при проведенні перевірок широко використовуються різні форми не­прямих методів для визначення доходу платника, що підлягає опо­даткуванню, в разі, коли перевірка бухгалтерських книг і журналів платника податку не є достатньою. Не завжди до податкового за­конодавства включені спеціальні положення про застосування та­ких методів, однак вони використовуються згідно з повноваження­ми, наданими податковим органам для визначення правильної су­ми оподаткованого доходу платника податку.

Р.А. Слав'юк

Тема 6. Фінанси акціонерних товариств

і 6.1. Структура власного капіталу акціонерних товариств

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вар­тості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном то­вариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

До акціонерних товариств належать: відкрите товариство, акції якого вільно розповсюджуються шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджу­ватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

Поняття «капітал» звичайно асоціюється з поняттям «влас­ність». У момент створення підприємства його стартовий капітал втілюється в активах, інвестованих засновниками (учасниками) і являє собою вартість майна підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої заборгованості, основна облікова формула А = 3 + Κ набуває вигляду А = К, оскільки 3 = 0. Саме так трактується початковий статутний капітал Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс».

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємство немину­че використовує залучені кошти, тобто утворює борги. Боргові зо­бов'язання підтверджують права і вимоги кредиторів щодо активів підприємства (А = 3 + К) і мають вищий пріоритет порівняно з ви­могами власників.

Тому власний капітал підприємства визначається як різниця між вартістю його майна і борговими зобов'язаннями:

К = А-3.

Власний капітал — це частина в активах підприємства, що за­лишається після вирахування його зобов'язань.

Фінанси підприємств

Визнання і оцінка власного капіталу безпосередньо залежить від визнання і оцінки його складових — активів і зобов'язань.

Слід зазначити, що сума власного капіталу — це абстрактна вартість майна, яка не є його поточною чи реалізаційною вартістю, а тому не відображає поточну вартість прав власників фірми. На суму власного капіталу суттєво впливають усі умовності бух­галтерського обліку, що були застосовані при оцінці активів і кре­диторської заборгованості, і вона може лише випадково співпада­ти із сукупною ринковою вартістю акцій підприємства чи з сумою, яку можна отримати від продажу чистих активів частинами або підприємства в цілому.

Разом з тим, власний капітал є основою для початку і продов­ження господарської діяльності будь-якого підприємства, одним із найістотніших і найважливіших показників, оскільки виконує такі функції:

1) довгострокового фінансування — знаходиться у розпоряд­
женні підприємства необмежено довго;

2) відповідальності і захисту прав кредиторів — відображений
у балансі підприємства власний капітал є для зовнішніх користу­
вачів мірилом відносин відповідальності на підприємстві, а також
захистом кредиторів від втрати капіталу;

3) компенсації завданих збитків — тимчасові збитки мають по­
гашатися за рахунок власного капіталу;

4) кредитоспроможності — при наданні кредиту, за інших
рівних умов перевага надається підприємствам з меншою креди­
торською заборгованістю і більшим власним капіталом;

5) фінансування ризику — власний капітал використовується
для фінансування ризикованих інвестицій, на що можуть не пого­
дитися кредитори;

6) самостійності і влади — розмір власного капіталу визначає
ступінь незалежності та впливу його власників на підприємство;

7) розподілу доходів і активів — частки окремих власників
у капіталі є основою при розподілі фінансового результату та май­
на при ліквідації підприємства.

Яіс правило, підприємство створюється з метою отримання прибутку. Реалізувати цю мету воно може лише за умови збережен­ня свого капіталу.

Згідно з фінансовою концепцією збереження капіталу прибуток заробляється підприємством (а відповідно, зберігається та наро­щується його капітал) тільки за умови, якщо сума чистих активів

Р.А. Слав^!юк

на кінець періоду перевищує суму чистих активів на початок періоду після вилучення будь-яких виплат власникам або внесків власників протягом цього періоду.

Хоча загальна сума власного капіталу може бути визначена за відомою формулою: К = А-3, користувачі фінансової звітності потре­бують більш детальної інформації про його склад та зміни, що відбу­лися протягом звітного періоду. Це забезпечить зацікавлених осіб да­ними про ефективність управління підприємством і надасть кредито­рам та інвесторам відомості щодо динаміки та перспективи їх еконо­мічних прав. Тому фінансова звітність має надавати інформацію про:

• джерела капіталу підприємства;

• правові обмеження щодо розподілу інвестованого капіталу
серед акціонерів;

• обмеження щодо розподілу дивідендів серед теперішніх і
майбутніх акціонерів;

• пріоритетність прав на майно підприємства при його ліквідації.
Власний капітал утворюється двома шляхами:

1) внесенням власниками підприємства грошей та інших активів;

2) накопиченням суми доходу, що залишається на підприємстві.

Сума власного капіталу може збільшуватися внаслідок конвер­тування зобов'язань, а також збільшення вартості активів, не-пов'язаного із підвищенням заборгованості перед кредиторами (дооцінка необоротних активів, дарчий капітал).

Власний капітал — це власні джерела фінансування підприємст­ва, які без визначення строку повернення внесені його засновника­ми (учасниками) або залишені ними на підприємстві із чистого прибутку (див. рис. 11). Тому за формами власний капітал поділя­ється на дві категорії:

• інвестований (вкладений або сплачений капітал);

• нерозподілений прибуток.

Інвестований капітал — це сума простих та привілейованих акцій за їх номінальною (оголошеною) вартістю, а також додатко­во вкладений капітал, який також може бути поділений за джерела­ми утворення.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, що не була розподілена між акціонерами.

За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:

• статутний капітал, сума якого визначається в установчих до­
кументах і підлягає обов'язковій реєстрації у державному
реєстрі господарюючих одиниць;

Фінанси підприємств

Рис. 11. Джерела утворення власного капіталу і форми його існування

• додатковий капітал (нереєстрований) — це додатково вкла­дений капітал, резервний капітал та нерозподілений прибу­ток.

Статутний і додатковий капітал виконують різні функції. Так, статутний капітал — це первісне джерело інвестування і формуван­ня майна підприємства. На відміну від додаткового, він забезпечує регулювання відносин власності і управління підприємством, його розмір не може бути меншим за встановлену законодавством суму.

Додатковий вкладений капітал— сума, на яку вартість ре­алізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість

У цій статті балансу акціонерні товариства показують суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номіна­льну вартість. Емісійний дохід буде обліковуватися на відповідно­му субрахунку, який передбачається відкривати до рахунка «До­датковий капітал».

Інший додатковий капітал — сума дооцінки необоротних ак­тивів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.

У балансі сума додаткового капіталу розкривається двома стат­тями: «Додатковий оплачений капітал» та «Інший додатковий капітал», тобто окремо відображається емісійний дохід та інші складові додаткового капіталу.

Резервний капітал — сума резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок не­розподіленого прибутку підприємства.

Резервний капітал створюється в акціонерному товаристві у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного капіталу. Розмір щорічних відрахувань на поповнення резервного капіталу передбачається установчими

Р.А. Слав'юк

документами та здійснюється за рахунок чистого прибутку, але не може бути меншим 5 відсотків його загальної вартості.

Резервний капітал призначається на покриття непередбачених витрат, збитків, на сплату боргів підприємства при його ліквідації. Залишки невикористаних коштів переходять на наступний рік.

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) — сума прибут­ку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку.

Нерозподілений прибуток є складовою частиною власного капіталу. Це прибуток, що залишається у підприємства після ви­плати доходів власникам та формування резервного капіталу.

Сума нерозподіленого прибутку поточного року розрахо­вується таким чином: