Поняття про лідерство і керівництво

Як відомо, керівни­цтво являє собою процес управління трудовою діяльністю колективу, що здійснюється керівником – посередником соціального контролю і влади – на основі господарсько-правових повноважень. Мистецтво керівництва складається в умінні керівника координувати роботу членів колективу, спиратися на лідерів колективу.

Процес виконання завдання в різних групах залежить від суті завдання і частоти й точності ділового спілкування. Проте виконання завдання є також функцією відносних устоїв влади, рівнів і тактик, уживаних лідерами групи та її членами. Френч і Равен (1959) припускають, що влада індивіда в групі може походити з одного чи декількох різних джерел (таблиця 3).

Таблиця 3

П’ять устоїв влади

Назва	Визначення
1. Влада винагороди	Контроль утримувача влади над позитивними і негативними підкріпленнями, які є бажаними для особи-об’єкта
2. Влада примусу	Здатність того, хто має владу, залякувати і карати особу-об’єкт
3. Законна влада легітимна	Походить від віри особи-об’єкта в те, що утримувач влади має законне право наказувати і вимагати виконання певних дій
4. Референтна влада	Походить від атракції, поваги, ідентифікації особи-об’єкта з тим, хто утримує владу
5. Експертна влада	Існує тоді, коли особа-об’єкт вірить у те, що утримувач влади наділений високою майстерністю і здібностями, вміннями, компетентністю

У відповідності з ситуативним поглядом на лідерство в групі ефект і ефективність п’яти альтернативних устоїв влади або впливовості лідера чи пересічного члена, як і ефективність будь-якої тактики, що використовується для їх вираження (табл.3), здебільшого є функцією характеристик для включення в групу.

Згуртованість, спосіб, у який лідер групи призначався чи обирався, величина групи, завдання, які ставляться перед нею, і термін їх виконання – це ті ознаки, що визначають вплив влади.

Деіндивідуація та одностайність у мисленні групи. Фалбо (1977) показав, що описані в табл. 4 тактики влади варіюють за двома параметрами: раціоналізмом і прямотою. Угода, компроміс та переконування є раціоналістичними засобами впливу на виконання завдань; уникання, загроза і обман є нераціоналістичними засобами. Загрози, наполягання та посилання на факт, що вже відбувся, є тактиками прямої влади; натяки та продумана маніпуляція є більш непрямими. Дослідження показали, що лідери і члени групи, які особливо переймаються виявом до них приязні й любові, більше використовують тактики раціоналістичного й непрямого впливу, ніж нераціоналістичні та прямі засоби. На противагу цьому, нераціоналістичні та непрямі тактики є методами впливу, котрі вибирають члени групи, які маніпулюють.

Таблиця 4

Тактик влади

Практика	Дефініція	Приклад
1. Аргументація	Будь-яке судження щодо доказу чи раціонального аргументування, щоб справляти вплив на інших	Я міркую логічно. Я подаю всі докази на перевагу мого плану
2. Експертиза	Претендування на істину, глибоку обізнаність чи вміння	Я говорю, що маю великий досвід роботи з такими справами
3. Компроміс	Як агент, так і особа-об’єкт відмовляються від частини своїх бажаних цілей задля здійснення лише деяких із них	Частіше за все ми доходимо деякого компромісу, якщо виникає незгода
4. Домовленість	Точне висловлювання про взаємний двосторонній обмін	Я кажу, що зроблю щось для когось, якщо хтось зробить щось для мене
5. Переконування	Прості судження щодо умовляння, переконування чи задобрювання	Я доб’юся свого, переконуючи інших, що мій варіант найкращий
6.Просте висловлювання	Без підтримкових доказів чи загроз, фактичний виклад своїх бажань	Я просто говорю те, що я хочу, чого мені треба
7. Наполягання	Неодноразові спроби вплинути чи неодноразове повторювання власної позиції	Я повторюю кілька разів свою позицію. Я продовжую попри всі перепони
8. Нав’язування	Примушування прийняти пропонований варіант	Я висловлюю свої бажання голосно
9.Продумана маніпуляція	Навертання особи-об’єкта до думки, що варіант агента є власною її ідеєю	Як правило, я намага-юся добиватися свого, змушуючи інших від-чувати, що це їхня ідея
10. Посилання на доведений факт, який уже мав місце	Особа відкрито робить те, що хоче, оминаючи «об’єкт»	Я і в будь-якому разі роблю те, що хочу
11. Натяки	Невідкрите інформування про те, чого особа хоче; непрямі, закамуфльовані спроби вплинути на інших	Я натякаю. Я непримітно формую позицію
12. Емоція-об’єкт	Агент намагається змінювати емоції «об’єкта»	Я намагаюся налаштувати його на добрий гумор, викликати гарні почуття
13. Загрожування	Запевнення, що негативні наслідки з’являться, якщо план агента не ухвалюється	Я говорю, що ніколи не матиму з ним справи, якщо він не зробить те, чого я хочу
14. Обман	Спроби затягнути «об’єкт» де згоди шляхом лестощів чи похвалами, неправдою	Я досягаю свого великою кількістю лестощів або вдаюся до «білої» брехні
15. Емоція-агент	Агент змінює вираз свого обличчя	Я роблю «улесливе» обличчя, намагаючися виглядати щирим
16. Уникання	Особа робить те, що хоче, уникаючи людини, котра може це не схвалити	Я читаю романи на роботі доти, доки начальник цього не помітить

 

Якими є наслідки утримування влади для тих, хто її має? Насамперед науковці виявили, що в експериментальних групах люди, яким притаманна впливовість, явно схильні її використовувати (Дейч, 1973; Кіпніс, Консентіно, 1969). Якщо використання успішне, вони часто відчувають самозадоволення, переоцінюють свій міжособистісний вплив і приписують собі безпідставно високі самооцінки (Кіпніс, 1974). Вони можуть припустити, що самі є головною детермінантою поведінки інших людей (Кіпніс, Кастелл, Джерген і Мауч, 1976), недооцінюючи тих, на кого спрямовується вплив (Зандер, Коген і Стотланд, 1959), та іншими способами дис-танціюються і принижують об’єкти своєї тактики (Сампсон, 1965; Стрікланд, 1958). Впливові члени групи, окрім того, мають тенденцію захищати джерела свого впливу (Лавлер і Томпсон, 1979) і намагаються їх розширювати (Мак-Клелланд, 1975).

Мала група – це завжди група людей, які перебувають у певних взаємовідносинах. Ці взаємовідносини не є паритетними. Це підлеглість керівнику, директору чи старості групи. Вони мають певні права і обов’язки. Вони можуть виступати у ролі лідера, що буває не завжди.

Проблема лідерства і керівництва – одна з кардинальних проблем соціальної психології. Вона стосується не тільки питань інтеграції групи, але й психологічно описує суб’єкта цієї інтеграції.

Управління групою, її самоуправління, вплив на психіку і поведінку певних членів звичайно виконується через керівника, назначеного офіційно, або через неофіційних осіб, які користуючись авторитетом серед членів групи, мають в ній високий статус і називаються лідерами.

Лідер – член групи, який володіє необхідними організаторськими здібностями, займає центральне місце в структурі міжособових відносин членів групи, своїм прикладом сприяє організації і управлінню групою. Згідно з загальноприйнятим трактуванням, лідерство – це процес управління групою і організація поведінки людей, що здійснюють лідери. Визнання людини лідером – результат взаємодії між ним і групою. Якщо індивідуальні особливості цієї людини, проявлені в спільній діяльності і спілкуванні з рештою членів групи, відповідають вимогам ситуації, що склалася, то в результаті він стає лідером. При зміні групової задачі і вимог ситуації лідером може стати інший член групи. Лідерство визначається, по-перше, як провідне положення окремої особи соціальної групи, класу, партії, держави, що зумовлене більш ефективними результатами діяльності (економічної, спортивної та ін.), по-друге, як процеси внутрішньої самоорганізації і самоуправління групи, колективу, що зумовлені індивідуальною ініціативою їх членів.

Логіка малих груп, за словами Б.Д. Паригіна, неминуче призводить до виявлення факторів групової диференціації. Це дає змогу по науковому визначити значення і роль вожаків, організаторів контактних груп, їхніх лідерів.

Як правило, виділяють такі ознаки лідерства [42]:

Ø виникнення значимої ситуації для висунення лідера;

Ø належність працівника до конкретної групи;

Ø спонтанність висунення його на лідерську позицію;

Ø наявність відкритої чи прихованої згоди групи на лідерство цього працівника;

Ø відсутність офіційності у здійсненні лідером керівництва.

Знання цих ознак дає змогу формувати лідерські здібності і керувати процесом вибору лідера. Доречно використовувати соціометрію і референтометрію.

Згідно з прийнятою в психології класифікацією сфер спілкування розрізняють формальних і неформальних лідерів.

Формальний лідер – людина, призначена керівництвом за наказом або розпорядженням для здійснення керівної функції в групі. Риси формального лідера утілює в собі керівник, хоча це не означає, що він в деяких життєвих ситуаціях не може бути неформальним лідером.

Неформальний лідер– один з членів групи, позиція якого завойовується, як правило, спонтанно, в ситуаціях, не пов’язаних з основною діяльністю, завдяки симпатіям і повазі більшості групи. Сприяти цьому можуть особові якості цієї людини, його знання, життєвий досвід тощо. Крім того, в групах можуть бути і напівформальні лідери, люди, які не призначаються зверху, а вибираються для керівництва більшістю голосів у самій групі. Такий лідер спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах певної специфічної, як правило, досить значущої ситуації, щоб забезпечити організацію спільної колективної діяльності і успішне досягнення мети.

Крім лідерів, ієрархічну структуру колективу складають люди, яких мають низький статус – аутсайдери. Аутсайдери відрізняються від лідерів не тільки чисто професійними, але і психологічними якостями. Так, лідери намагаються постійно і у всьому бути з групою, прагнуть до згоди. Аутсайдерам властиві такі якості, як незалежність, схильність до агресії, зневага до порад і допомоги товаришів, небажання користуватися підтримкою членів колективу.

Старанність і ретельність, наполегливість, швидкість сприйняття нового, дисциплінованість, уміння примусити себе працювати з повною віддачею сил – ці якості у лідерів на достовірному рівні оцінюються групою і керівником вище, ніж у аутсайдерів, проте самооцінки цих якостей у аутсайдерів не поступалися самооцінкам у лідерів, за винятком такої якості, як уміння примусити себе тренуватися з повною віддачею сил.

Важливою властивістю лідера, орієнтованого, насамперед, на членів групи, є здатність створювати в групі сприятливий соціально-психологічний клімат. Внаслідок наявності у кожної людини комплексу нерозв’язаних проблем щодо задоволення ситуативних і більш тривалих біо- і соціогенних потреб думки її зайняті пошуками засобів їх розв’язання навіть під час перебування у колі членів контактної групи, зайнятих реалізацією групової мети (інтересу). Для окремої особи на даний час може бути пріоритетною деяка проблема, скажімо, в сім’ї, вся її увага сконцентрована на ній, і їй не до завдання у групі. Лідер має з розумінням поставитись до цієї особи, піти їй назустріч, зробити для неї деякі поступки щодо виконання завдання і врешті-решт зберегти з нею й іншими членами групи хороші ділові стосунки.

Зауважимо, що у зарубіжній літературі ці два поняття – керівник і лідер – синонімічні, а у вітчизняній – розведені, і будемо дотримуватись останнього.

На відміну від лідерства керівництвоє суто управлінським феноменом. Паригін Б.Д. наводить такі відмінності між функціями лідера і керівника:

Ø лідер покликаний здійснювати переважно регуляцію міжособистісних стосунків у групі, натомість керівник здійснює регуляцію офіційних відносин групи як деякої соціальної організації;

Ø лідерство виникає за умов мікросередовища (яким є мала група), керівництво – елемент макросередовища, тобто воно пов’язане з усією системою суспільних відносин;

Ø лідерство виникає стихійно, керівник будь-якої реальної соціальної групи або призначається, або обирається, але так чи інакше цей процес є не стихійним, а, навпаки, цілеспрямованим, здійснюваним під контролем різних елементів соціальної структури;

Ø явище лідерства менш стабільне, висунення лідера залежить від настрою групи, натомість керівництво – явище більш стабільне;

Ø керівництво підлеглими порівняно з лідерством має чіткішу систему санкцій;

Ø процес прийняття рішення керівником (і взагалі в системі керівництва) значно складніший, він опосередкований багатьма обставинами, які не обов’язково мають витоки в цій групі, натомість лідер здебільшого приймає безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності;

Ø сфера діяльності лідера – здебільшого мала група, де він є лідером, сфера дії керівника ширша, оскільки він репрезентує малу групу в ширшій соціальній системі.

Однак лідер і керівник мають справу з однопорядковим типом проблем, а саме – вони повинні стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних задач. В психологічних характеристиках їх діяльності є багато спільних рис. Однак, лідерство – це чисто психологічна характеристика поведінки окремих членів групи. Керівництво у більшості є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все, з точки зору розподілу ролей управління і підпорядкування.

Звичайно авторитет лідера в групі не менш сильний, ніж авторитет керівника. В ролі лідерів можуть виступати і офіційні керівники, але на практиці це зустрічається рідко, оскільки якості лідера і керівника, їх внутрішньогрупові функції не тільки не збігаються, але іноді прямо протилежні. Наприклад, задача керівника в конфліктній ситуації, яка заважає роботі, полягає в тому, щоб зняти конфлікт і зробити так, щоб він не заважав роботі. Влада, дана керівнику, іноді допускає робити це ціною особистих інтересів окремих членів групи. У тій же ситуації задача лідера буде зовсім іншою: зняти конфлікт, беручи до уваги особисті інтереси кожного учасника, навіть завдаючи цим шкоди роботі. У турботах керівника на першому місці звичайно знаходиться справа, а в клопотах лідера головне – людина із усіма своїми емоціями. Отже, в групі і лідер, і керівник необхідні. Вони потрібні для регулювання двох взаємодоповнюючих систем відносин – ділових і особистих. Щоб вивчити психологічний зміст діяльності керівника, можна використати знання механізму лідерства, але одне знання цього механізму не дасть повної характеристики діяльності керівника. Послідовність в аналізі даної проблеми може бути такою: спочатку виявлення загальних характеристик механізму лідерства, а потім інтерпретація цього механізму в рамках діяльності керівника.

Особливо ефективною є діяльність групи в досягненні мети (інтересу), коли статуси лідера і керівника поєднані в одній особі. Якщо лідер і керівник – це дві особи, то вони можуть або співпрацювати, або конфліктувати. Тому обирати членами групи або призначати на офіційну посаду керівника групи бажано особу, яка була б неформальним лідером групи.

Лідер повинен створити позитивний психологічний фон, сприяти підвищенню внутрішньої активності кожного, знаходити шляхи поліпшення діяльності колективу в цілому. Успіх лідера залежить від загальної психологічної спрямованості, в основі якої – групове зараження, навіювання, переконування, наслідування.

Механізм соціально-психологічного зараження, за даними Б.Д. Паригіна, є найдавнішим способом інтеграції групової діяльності. Зараження в спільній діяльності є мимовільним і, як правило, несвідомим підкоренням кожного певним психологічним впливам колективу, його лідера. Здебільшого це відбувається за рахунок передавання загального психологічного настрою при підвищеному рівні почуттів і пристрастей. Для його посилення від лідера вимагається підвищена емоційна збудливість, постійна вольова активність, володіння способами спеціальних впливів для залучення спортсменів до роботи колективу.

Дуже впливає на поведінку навіювання, що є могутнім засобом зміцнення волі. Воно має багато спільного з соціально-психологічним зараженням, проте не зводиться до цього. Навіювання, як і групове зараження, є способом групової інтеграції, способом зміцнення створеного колективу. Разом з тим навіювання має свої специфічні особливості, як наприклад, однобічне спрямування: джерело навіювання – лідер, а ведені виконавці його волі і бажань. Навіювання потребує розвитку вербальної активності, яка ґрунтується на принципі індивідуального підходу. У зв’язку з цим Б.Д. Паригін підкреслює: якщо захоплення, як процес взаємодії, може мати персоніфікований характер, як результат спонтанної, стихійної тонізації психічного стану групи або маси людей, внаслідок їх простого психічного контакту, то навіювання – процес однобічного активного і спрямованого впливу одного на іншого або групу людей.

Ефективність навіювання залежить від авторитету лідера (пряма залежність). Без такого авторитету у членів групи з’являється недовіра до лідера, вони чинять внутрішній опір навіювальному впливу.

Дуже впливають на ведених різної форми переконування, що є одним із головних засобів соціально-психологічного впливу. Переконування використовують для того, щоб виробити у людини певну систему настанов і принципів поведінки, і цим відповідно спрямувати його особистість.

Серед явищ соціально-психологічного впливу певну роль відіграє наслідування, коли веденінамагаються робити все те, що робить лідер. Вони наслідують його в стилі роботи, поведінці, спілкуванні з товаришами, виконанні поставлених завдань. Якщо як об’єкт наслідування чимось не влаштовує членів групи, то вони негайно обирають собі іншого, «неофіційного». Поява такої концепції свідчить про слабкість колективу. Тоді призначають лідера більш авторитетного, ніж попередній.

Поняття «лідер» пов’язано з поняттями «управління» і «керівництво». На відміну від лідера керівник завжди виступає посередником соціального контролю і адміністративно-державної влади. Лідер – це член групи, який добровільно взяв на себе значну міру відповідальності у досягненні групових цілей, ніж того вимагають формальні приписи або суспільні норми. Формальний лідер призначається або вибирається, набуваючи таким чином офіційного статусу керівника. Неформальний лідер – це член групи, який найбільш повно в своїй поведінці відповідає груповим цінностям і нормам. Він веде групу, стимулюючи досягнення групових цілей і виявляючи при цьому більш високий рівень активності порівняно з іншими членами групи.