Психологічні властивості управлінця

 

Будь-які психологічні властивості принципово впливають на по­ведінку особистості. Це можна простежити, якщо проаналізувати сутнісні ознаки атрибутних властивостей, рис особистості, її якості з урахуванням рівнів свідомості (власне свідомість, передсвідомість, підсвідомість).

Але важливо усвідомлювати як існування обмежень у часі, так і пріоритетність впливу певних психологічних якостей на поведінку людини взагалі та управлінця, зокрема, оскільки його діяльність – це робота в координатах "людина-людина".

Означені обмеження (час, пріоритетність) змушують приверну­ти увагу лише до таких якостей, як тривожність, самооцінка, спрямо­ваність особистості та її орієнтація на поведінку в конфлікті. Певною мірою саме означені якості створюють основу для існування обмежень управлінця в його повсякденній діяльності

Самооцінка управлінця. Великий вплив на всі аспекти життєдіяльності та поведінку людини, має така якість особистості, як самооцінка.Самооцінка - основний фактор, який впливає на наше душевне і емоційне благополуччя.

Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі (професійній – організація, друзі – відпочинок тощо) та свого ставлення до оточуючих. Інколи замість терміну "самооцін­ка" вживають термін "самоповага".Самооцінкапоказує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, асамоповагарозуміється як уза­гальнена самооцінка. Надалі терміни "самооцінка" і "самоповага" вживаються як синоніми.

Самооцінкаформується ще з дитинства у процесі спілкування за такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчут­тя поваги з їхнього боку; взаєморозуміння.

Від взаємостосунків дитини з батьками на кожному з етапів за­лежатиме її ставлення до себе. Наприклад, якщо батьки постійно не­виправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищених самооцінок і домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини, категоричне придушення нормального дитячого негативізму, можуть при­звести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцін­ності, а відтак і заниженої самооцінки.

Формування самооцінки триває і в шкільні роки: коректні оцінки вчителів і оточення, установка вчителів ("добрий" – "поганий"), успіхи у навчанні мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.

Отже, кожна людина має сформовані попередньою життєдіяльні­стю свої рівні самооцінки. Та окрім певних рівнів самооцінки у лю­дини впродовж тих же періодів життя формуються і рівні домагань.

Домагання людини – це її потреби, мотиви або тенденції, що мають прояв у ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.

Рівень домагань залежить від віри людини у свої здібності та ви­являється у прагненні отримати певну репутацію, визнання значущої для себе групи людей. Цього можна досягти або за рахунок успіхів у певній сфері діяльності (наприклад, творчі успіхи, вчені звання, нау­кові ступені, почесні звання тощо), або екстравагантністю в одязі, моді, стилі поведінки тощо.

Рівень домагання відноситься до ідеалу, оскільки він визначає цілі, яких людина прагне досягти. Саме з цілями людина порівнює труднощі поточних завдань та обирає ті, які вона здатна не тільки вирішити, але які уявляються ще й привабливими. Власне розуміння сутності рівня домагання дозволяє з’ясувати такий, здавалося б, парадокс: людина не радіє успіху і не засмучується після невдачі. Вся справа у рівні дома­гань: якщо розрахунок був на більший успіх, то причин для радощів немає, а якщо успіхи не передбачалися, то чого засмучуватися (варто згадати емоційні стани спортсменів, які несподівано ставали або чем­піонами, або програвали першість).

Самооцінка і домагання розвиваються шляхом поступової інтеріо­ризації зовнішніх оцінок, що виражають суспільні вимоги (мікро-макрорівні), у вимоги людини до самої себе і суттєво визначають успіх в її життєдіяльності. Це пов’язано з тим, що людина завжди зацікавле­на не лише щось робити, досягати певної мети, вона прагне отриму­вати від цього ще й задоволення.

Успіх розглядається як подія, що отримала соціальну та суспіль­ну оцінку. Саме суспільство вирішує, чи можна вважати успіхом ре­зультати діяльності окремих людей, груп, організацій. Але суспільство може також визнати чиюсь діяльність безуспішною.

Та успіх може визначатися не лише визнанням зі сторони. Успіх можна засвідчити і самому собі. Те, що одні вважають успіхом, інші можуть сприймати, як невдачу, оскільки важливо знати, що сама лю­дина вкладає в поняття "успіх".

Певною мірою тенденції співвідношення розглянутих понять (са­моповага або самооцінка, домагання та успіх) відображає формула У. Джеймса:

Для збереження самоповаги необхідно, щоб більшому рівню до­магань відповідали більші успіхи, бо, як свідчить польське прислів’я: добра думка про себе – це вже половина щастя.

Щодо рівнів самоповаги, то можна принципово виділити два рівні:

1) висока самоповага є свідченням того, що людина не вважає себе гіршою за інших і позитивно ставиться до себе, як до особистості.

2) низька самоповага – це неповага до себе, негативна оцінка себе як особистості. Між ідеалом (Я – ідеал), що формується як перспек­тива розвитку, і реальною самооцінкою (Я – реальний) існують певні розбіжності, які мають стимулювати самовдосконалення.

Самовдосконаленню особистості відносно зміни рівнів самопо­ваги може слугувати і відповідна поведінка оточуючих, які мають пам’ятати, що людина завжди оберігає свій внутрішній світ, чим забез­печує собі душевний спокій та рівновагу. За цих умов корисними можуть бути такі поради:

1) будь-яка, навіть м’яка критикалюдини в ціломусприймається у багнети, оскільки справляє враження недоброзичливого ставлення до неї;

2) негативна оцінка і жорстка критика окремоїдії, вчинку не сприймається хворобливо, оскільки не зачіпає самоповаги людини;

3) для того, щоб критика сприяла зміні поведінки людини у ба­жаному напрямку, краще критикувати частковості на фоні загальної доброзичливості;

4) словесного роз’яснення нової позиції, доказовості її доцільності часто недостатньо, щоб змінити позицію людини;

5) необхідно змусити людину діяти відповідно до нової позиції;

6) для ефективної переорієнтації не бажано різко протиставляти нову позицію старій, оскільки спрацьовує ефект контрасту: люди змінюють своє ставлення у напрямку, протилежному до бажаного;

7) впливи необхідно реалізовувати у формі послідовних кроків з перервами;

8) перерви мають сприяти тому, щоб людина відчула нову пози­цію як свою власну;

9)часткові зміни сприймаються легше, ніж кардинальні, оскіль­ки вони навіть не усвідомлюються (ефект асиміляції);

10) бажаний вплив можуть реалізувати ті люди, до яких виникло позитивне ставлення і навпаки.

Інтерпретацію визначених рівнів самооцінкиможна здійснювати за допомогою таких міркувань.

1. Високий рівень – людина не обтяжена "комплексом неповно­цінності", правильно реагує на зауваження інших та рідко сумнівається щодо своїх дій.

2. Середній рівень – людина рідко страждає від "комплексу не­повноцінності" та лише час від часу намагається підлаштуватися до думок інших.

3. Низький рівень – людина хворобливо переживає критичні зау­важення на свою адресу, намагається завжди брати до уваги думки інших і часто страждає від "комплексу неповноцінності".

Оскільки діапазон балів до кожного із трьох рівнів самооцінки досить великий (до 40 балів), то з’являється можливість дещо дифе­ренціювати інтерпретацію визначеного рівня. Така диференціація буде особливо корисною для розробки програми самовдосконалення. Для цього можна скористатися порадами практичних психологів:

А. Високий рівень самооцінки:

- дає можливість людині керуватися своїми принципами і бути не­залежною від думки оточення щодо себе;

- позитивно впливає на самопочуття;

- породжує стійкість до критики, оскільки людина сама знає собі ціну думка оточуючих не має суттєвого значення, а критика не викли­кає бурхливої захисної реакції і сприймається зважено;

- поєднується з позитивним і довірливим ставленням до оточуючих.

Б. Завищена самооцінка:

- призводить до того, що людина самовпевнена і береться за спра­ву, яка перевершує її реальні можливості;

- за умов невдачі у справі може призводити до розчарувань і бажання перекласти відповідальність за це на інших людей та на обставини;

- не отримує бажаного відгуку і визнання оточення;

- може сприяти відстороненню таких особистостей від прийнятих у конкретній спільноті норм поведінки;

- змушує людину шукати такого середовища і способу життя, які забезпечили б їй задоволення надмірних домагань.

В. Вкрай завищена самооцінка – причина патологічного відхилен­ня психіки – параноя:

- людина постійно відчуває свою уявну перевагу над оточуючими, особливе значення своєї особистості;

- дрібні образи сприймаються дуже гостро;

- завищуються недоліки інших;

- підвищена критичність, недовіра і підозрілість до інших;

- мають місце суперечки через дрібниці, скарги, заяви з надмірною енергійністю.

Г. Низький рівень самооцінки:

- підвищує тривожність, вразливість,

- змушує людину звужувати коло тих, з ким можна спілкуватися, оскільки є побоювання почути негативну думку про себе, що призво­дить до страждань через самотність;

- руйнує у людині надію на добре ставлення до неї та на успіхи;

- призводить до того, що реальні успіхи та позитивну оцінку ото­чення людина сприймає, як випадкові та тимчасові;

- переносить вирішення багатьох проблем (які здаються не вирі­шуваними) в уявний світ, де вона може подолати всі перешкоди та от­римати бажане у своїх мріях;

- знижує соціальну активність, ініціативність, послаблює інтерес до суспільних справ;

- зводить нанівець надію на успіх, що, у свою чергу, змушує цих людей уникати змагань;

- часто поєднується з негативним, недовірливим і недоброзичли­вим ставленням до інших людей.

Д. Вкрай занижена самооцінка – причина патологічного відхилен­ня психіки – психастенія:

- хронічна безвольність, виявляється у безініціативності, постійній нерішучості, боязкості, підвищеній вразливості;

- постійне побоювання не встигнути, запізнитися;

- запобігання щодо будь-якого прояву ініціативи;

- постійний сумнів будь-чого.

Головні якості людини з адекватною самооцінкою є: усвідомлення своїх здібностей і досягнень, розуміння меж своїх можливостей, оцінка інших людей у відповідності з тим, хто вони насправді є, а не з тим, чого ми від них вимагаємо або очікуємо, віра у свої власні судження без постійної апеляції до кращого авторитету.

Головним в самосвідомості є яскраво виражене відчуття своєї особистості, тобто розуміння того, хто ви є насправді, а не ролі, які ви граєте в повсякденному житті. Можливість самоаналізу (ніби заглянути в себе), вмінь оцінити свій внутрішній світ буде сприяти ставленню до себе як до незалежної особистості, здатної самостійно будувати власне життя.

Дослідження Стівена Сміта і Річарда Петті (1995) показали, що люди з високим рівнем самооцінки, почуттям власної гідності зберігають позитивні емоції. Люди з низьким рівнем самоповаги в поганому настрої будуть вишуковувати негативні спогади зі свого минулого. Люди з високим рівнем самоповаги зможуть покращувати свій настрій позитивними спогадами. Така ж тенденція зберігається і при демонстрації, наприклад, невизначеного туманного характеру картини. Люди з низькою самоповагою, як правило, уявляють неприємну історію, а люди з високим рівнем самоповаги - уявляють образи, які піднімають настрій. На думку вчених, негативний Я-образ, атрибуції і очікування людини в стані депресії є істотною ланкою в замкнутому колі, які спричиняються негативними переживаннями, наприклад, невдачею в навчанні, соціальним несприйняттям, сімейними конфліктами. Рис.2.

 

 

Рис.2. Замкнуте коло негативного Я-образу

 

Для тих, хто схильний до депресії, такі стреси є пусковим механізмом до сумних роздумів, центрації на собі, самозвинуваченню. Такі роздуми спричиняють депресивні настрої, змінюють думки і вчинки людини, які в свою чергу посилюють негативні переживання, самозвинувачення і депресивний настрій. Отже, депресія є одночасно і причиною, і наслідком негативного пізнання.

Існує багато способів підвищити свою самооцінку. По-перше, чітко вирішити для себе, що ви хочете отримати від життя. Визначте свою найвищу мету. Як ви б хотіли жити, що і хто конкретно може зробити вас по-справжньому щасливим. Чітко визначивши свою мету, ви зможете зосередитись на ній, правильно (раціонально) розподілити енергію, і як правило, це допоможе вам відчути впевненість у собі і власну значимість. Навчіться пристосовуватися до свого внутрішнього голосу і використовувати його як надихаючу силу. Корисним буде тут використати різні способи саморегуляції.

Самоповага, почуття власної гідності відіграють значну роль, залишають глибокий слід на наших почуттях, спогадах і думках.

Як показують дослідження вчених, самооцінка (самоповага) залежить від стійкої ранньої прив’язаності до батьків; оцінки нас іншими; порівняння себе з іншими; ідентифікації, зумовленої культурою та інше. Успіхи людини в діяльності, подолання перешкод і оволодіння навичками, які виділяють нас серед інших, завищують нашу самооцінку, почуття власної гідності, сприяють більш впевненому ставленню до дійсності.

Отже, самооцінка і рівень домагань людини формуються протя­гом всього її розвитку і дуже важко піддаються змінам, а тому їх вплив на душевний стан людини, результативність і продуктивність її діяль­ності важко переоцінити. Тільки певна самокритичність дозволяє лю­дині усвідомити розбіжність своїх домагань і реальних можливостей (самооцінка) та здійснити їх корекцію. Однак така корекція легко здійснюється у напрямку підвищення домагань і дуже складно – у напрямку їх пониження. Тільки включення людини в нову діяльність може дати радикальні зміни в самооцінці.

Емоції та почуття. Емоції (від лат. emoveo – хвилюю, вражаю). Найпростішим емоційним станом є почуттєвий тон. Почуття при цьому проявля­ються як емоційне забарвлення, своєрідний якісний відтінок психічного процесу і усвідомлюються не самі по собі, а як особлива властивість предметів чи дій, здатних викликати в особистості певне ставлення. Людина навіть не завжди усвідомлює, що йдеться не стільки про об’єктивні властивості предметів, скільки про її особисте ставлення до них (нудна книжка, неприємний запах, весела прогулянка).

Емоційне забарвлення, почуттєвий тон у деяких випадках є при­роджений. Наприклад, біль має виражений почуттєвий тон. Але в більшості випадків почуттєві тони сприймання, уявлень виявляються відбитками минулих емоційних процесів, минулого досвіду.

Вивчення почуттєвого тону зорових, слухових та інших відчуттів і сприймання має практичне значення. Так, у повсякденному житті лю­дина досить часто звертається до питань "психології кольору" (колір одягу, забарвлення житла тощо). Значення кольору в нашому житті досить велике, але ми не завжди це усвідомлюємо, не завжди помічаємо. Зовсім недавно людина звернула увагу, що колір – не лише добрий друг у години відпочинку й розваг, у побуті, а й добрий, діяльний помічник у роботі. Наприклад, забарвлення приміщень, верстатів, засобів транс­порту може впливати на продуктивність праці й загальне самопочуття людей залежно від приємного чи неприємного тону, що спричинюється певними кольоровими відтінками. Відомий спеціаліст у справах за­барвлення виробничих приміщень, засновник Інституту технічної есте­тики у Франції Ж. Вьєно писав: "Колір здатний на все: він може народити світло, спокій і збудження. Він може створити гармонію і спричинити стрес; він може спричинити й катастрофу".

У нашій країні вивчення психології кольору поки що не одержало широкого розвитку. А ось в інших країнах цій проблемі приділяється багато уваги. Так, в Японії, США, Німеччині на уроки малювання відводиться до 12 годин на тиждень. Навіть у старших класах американських шкіл – З години. Випускники шкіл в Японії на іспитах повинні зуміти розрізнити 240 кольорів і відтінків. І не тільки розрізнити, а й уміти гармонійно поєднати їх. Важливо, що 240 кольорів – це державний стандарт барвників у промисловості країни. Викладання знань з кольору в японській школі не лише виявляє людей творчо обдарованих і вже якоюсь мірою підготовлених до художньої діяльності, для роботи архітектора і дизай­нера, й готує кваліфіковані кадри для промисловості. Невміння розрізняти кольори, тобто колористична безграмотність, приводить до низької якості в поліграфії, хімії полімерів, текстильній промисловості, праці оформлювачів та ін. Часто нездоланною перешкодою тут стає елементарна "сліпота" працівника, який не розбирається в кольорі, тоні, насиченості, і якими б добрими не були матеріали і досконалим обладнання, робота не дасть добрих результатів. Перешкодою стає сама людина, працівник.

На запитання, чому предмети фарбують у різні кольори, можна назвати кілька причин. Одна з них – оптико-фізична: біле забарвлен­ня холодильника пояснюється відбиттям теплових променів. Друга – гігієнічна: абсурдно пофарбувати котельню у білий колір. Проте го­ловними причинами є фізіологічні та психологічні.

Фізіологічний вплив насамперед пов’язаний з роботою органів зору. Дослідження показали, що оптимальними з фізіологічної точки зору кольорами є світло-зелений, жовтувато-зелений, світло-жовтий, зеле­нувато-блакитний, світло-блакитний, білий. Якщо поверхня, яка більшу частину робочого часу перебуває в полі зору працівника, забарвлена у вказані кольори, то око втомлюється менше. Але яким би оптималь­ним не був колір, рано чи пізно око все ж таки втомлюється. Тому було встановлено, що втомлюваність від одних кольорів можна віддалити чи зменшити за допомогою інших. Для цього необхідно переводити погляд на додатковий колір. Із законів оптичного змішування кольорів відомо, що для кожного хроматичного кольору є інший хроматичний колір, при змішуванні з яким одержуємо ахро­матичний колір. Додатковими кольорами є, наприклад, блакитно-зеле­ний і червоний, блакитний і жовтогарячий, синій і жовтий, зеленувато-жовтий і фіолетовий, зелений і пурпурний. Одного разу велика зарубіжна торговельна фірма замовила тек­стильникам кілька партій тканини: з чорним візеруноком по червоно­му полю, чорним – по блакитному і чорним – по фіолетовому. Коли тканина була готова, замовник відмовився прийняти її, через те що чорний візерунок здавався то зеленуватим на червоному полі, то жов­тогарячим на блакитному і жовтуватим на фіолетовому. Суд не зміг зробити висновків. І тоді звернулися до вчених. Експерти повідомили, що причиною цього стало явище так званого одночасного контрас­ту: чорний візерунок під впливом оточуючого тла набуває відтінок кольору, додаткового до кольору тла. Коли експерт закрив тло тка­нини білим папером, візерунок став чорним, без будь-яких відтінків.

За психологічним впливом кольори бувають "важкими" й "легки­ми". На одному з підприємств різним групам робітників запропонува­ли переносити ящики однакової маси, але забарвлені в різні кольори: чорний, коричневий, жовтий, білий. Переважна більшість заявляли, що білі й жовті ящики легші від чорних і коричневих. Отже, перенесення ящиків однакової маси залежно від психологічного впливу їх забар­влення по-різному впливало на втомлюваність робітників. Є описаний дослід, де ящики стали здаватися більш легкими після того, як їх пере­фарбували з чорного у світло-зелений колір. На іншому підприємстві робітники, які переносили важкі деталі, скаржилися на біль у спині. Скарги припинилися, коли деталі стали фарбувати не в темно-синій, темно-сірий кольори, а у світлий, перлино-сірий.

Колір може впливати на сприймання людиною тепла і холоду. Розрізняють "теплі" кольори: червоний, жовтогарячий, жовтий та ін., які викликають враження тепла, а також "холодні": синьо-зелений, зе­лений, синій, жовто-зелений, які створюють враження прохолоди. Тому краще гарячий цех забарвлювати прохолодними тонами, а кабінет поліклініки, де роздягаються перед лікарським оглядом, – жовто-га­рячим. Приміщення, повернуті вікнами на південь, слід фарбувати у прохолодні кольори, а на північ – у теплі. Там, де немає сонця, треба компенсувати його відсутність за допомогою кольорів.

Кольори можуть мати і більш загальний вплив на активність людсь­кої діяльності. Одні з них (червоний, коричневий, жовтогарячий, жов­тий) стимулюють, підвищують активність людини. Вони збуджують не­рвову систему, знімають сонливість, викликають збільшення частоти дихання і пульсу, допомагають роботі м’язів, стимулюють серцеву діяльність. Червоний колір "кричить" про себе. У шумному приміщенні стає ще більш шумно, через те що посилюється слухова чутливість. Зеле­ний і синій кольори, навпаки, заспокоюють. Саме тому, відмовившись від чорних шкільних дощок, зупинилися на маслиново-зелених. Але зеленими не можуть бути східці, через те що з’являється більше шансів спіткнутися. Проте якщо ви оточите себе суцільною зеленню лісу, то виникне "зелений шум", слух загостриться, будете до всього прислу­хатися і почуватися неспокійно. Інші кольори, навпаки, заспокоюють, спричиняють пасивність. Наприклад, блакитний колір дуже гарний і подобається багатьом людям, позитивно діє на органи зору, але за психологічним впливом належить до пасивних, астенічних кольорів. З цієї причини занадто велика кількість блакитного кольору, забарв­лення приміщення цеху тільки в блакитний колір небажане. Небажа­но також використовувати для виробничого інтер’єру будь-який один, навіть найоптимальніший колір.

Деякі кольори є нейтральними. Існує думка, що кольори за ступе­нем збуджуючого впливу розташовуються в тому ж порядку, що й у спектрі. З огляду на це вважають, що кольори крайніх ділянок спект­ру не потрібно використовувати як основні, добираючи кольорове рішення промислового інтер’єра. Слід також пам’ятати, що найкраще кольорове рішення з часом втрачає психологічний ефект, оскільки працівники поступово адаптуються, звикають до нього. Тому вважається за доцільне замінити чи частково оновити кольорову гаму. Робити це слід з урахуванням нового сезону, року. Однією з психологічних осо­бливостей кольору є його вплив на психічний стан людини, її настрій. Наприклад, чорний і фіолетовий кольори відомі тим, що депресивно діють на психіку людини, пригнічують її, жовтий та жовтогарячий ко­льори створюють бадьорий настрій. Т. Драйзер у праці "Нотатки про емоції" писав, що після того, як похмурий міст Блекфраерс Брідж у Лондоні був пофарбований у зелений колір, кількість самогубств на ньому зменшилася більш ніж на третину.

З музикою ми зустрічаємося часто, але музика, яка звучить під час роботи, на виробництві ще не для всіх звична. Проте ідея використан­ня функціональної музики широко використовується як фактор, що сприяє успішному протіканню тієї чи іншої діяльності. Експерименти доводять, що використання функціональної музики зменшує втомлюваність працівників, покращує їх самопочуття, знімає психічне напруження, підвищує продуктивність праці при виконанні монотонної роботи та ін. Ось деякі висловлювання працівників:

- приємно, коли день починається піснею;

- люблю музику, вона підбадьорює, знімає втому і додає сил;

- коли вмикають музику, з’являється гарний настрій, а з гарним настроєм краще працювати.

На телефонному заводі в одному зі складальних цехів після дво­річного використання функціональної музики передачі раптово на тиждень було припинено. І ось що почули експериментатори від працівників:

• зникла легкість у руках, а як наслідок – підвищилось фізичне
напруження;

• робочий день начебто став довшим;

• без музики шуми пресів, штампів здаються більш помітними і
різкими;

• відсутність музики вплинула на настрій, а від цього знизилася
продуктивність.

У сприйманні функціональної музики вирішальне значення має якість музичних творів, тривалість їх звучання, а не сам факт трансляції музи­ки. Це і ритм, і мелодична лінія, і рівень гучності та ін. Добирати музичні твори для трансляції на виробництві – справа дуже складна і відповідальна. Експериментальні дослідження з використанням функціональної музики, проведені на одному зі швейних підприємств Франції, вказують, що всі мелодії повинні мати по можливості безперервні звуки, нечіткий ритм, не дуже повільний темп і тональність, що відповідає тональності швейних машин. Отже, ні танго, ні джаз не підходять. Частіше за все підбирається пісенний жанр, іноді – інструментальна музика. Але до програми недоцільно включати солістів, які співають французькою мовою, щоб увага робітниць не відверталася на слова. Хорове виконання зовсім не підходить – продуктивність помітно падає. Не можна використовувати функціо­нальну музику в цехах, де виробничий шум досить високої частоти і перевищує норму гучності (70 децибел).

Визначаючи час і тривалість звучання функціональної музики, спеці­алісти передбачають три основних періоди по 25– 30 хвилин.

І період. Музика зустрічає людей, які йдуть на роботу. Цей період починається за 25– 30 і закінчується за 5 хвилин до початку робочої зміни. Це, як правило, бравурні марші, веселі ритми.

// період. Музичні передачі під час відпочинку (20– 25 хвилин обідньої перерви). Концерти на замовлення.

/// період. Особливо ефективне використання музики в періоди "втягування" в роботу. Це 15– 20 хвилин на початку кожної зміни.

Проте не всім подобається музика під час роботи. До цієї категорії людей належать працівники віком після 40 років. Відомо, що з віком погіршується увага, збільшується кількість зовнішніх факторів, що за­важають працювати. І на це слід зважати.

Наступним емоційним станом є настрій. Настрій – це загальний емоційний стан людини, що характеризує її протягом певного періоду часу (радісний, сумний, веселий, пригнічений та ін.). Настрій завжди детермінований (причинно-обумовлений), хоч іноді ми цих причин і не усвідомлюємо. Візьмемо, наприклад, фізичний стан. Зв’язок між здо­ров’ям і настроєм народна мудрість відзначила у приказці: "У здоро­вому тілі – здоровий дух". У працівників, які страждають на різні хронічні захворювання, часто спостерігається пригнічений настрій або роздратованість. У такому стані люди навіть на слушні зауваження керівника, але виражені різко можуть реагувати бурхливо. Ось чому керівнику необхідно знати про стан здоров’я своїх підлеглих і вра­ховувати це в управлінні ними.

Залежність настрою окремої людини від її фізичного самопочуття часто відступає на другий план перед соціальними факторами, що зумовлюють позиції, які вона займає в суспільстві. В умовах складних економічних та політичних перебудов в Україні у великої кількості людей спостерігаються песимістичні настрої, зумовлені невизначеністю життєвих перспектив, низьким рівнем життя, гострими соціальними та національними кризами. Разом з тим навіть у таких складних умовах багато людей зберігають оптимістичні настрої, які допомагають їм долати життєві труднощі, досягати поставленої мети. Це зумовлено тим, що настрій людини великою мірою залежить від усвідомлення і оцінки нею значущості тих чи інших факторів з власного й суспільного життя. Можливо, з тієї ж причини (хоча тут є й інші) латино- та північно-американці по різному ставляться до роботи. Перші з жахом дивлять­ся на своїх північних сусідів, які тільки й думають, щоб десь заробити грошей. Навіщо це потрібно, дивуються мешканці півдня, настільки ставати рабом праці, що навіть не залишається часу для радощів від її результатів. Як можна танцювати і співати на карнавалах, якщо завтрашній день незабезпечений матеріально, – обурюються, в свою чергу, північноамериканці. Цей приклад є підтвердженням думки, що настрій може зумовлюватися і національним характером людей.

Для кожної людини певний настрій є переважаючим. Залежно від цього одних людей ми називаємо веселими, життєрадісними, бадьо­рими, інших – сумними, байдужими. Таке переважання в настроях стає властивістю певної людини, рисою її характеру.

Настрій відіграє велику роль у протіканні всіх психічних процесів і діяльності людини. Він впливає на ставлення людини до роботи, до оточуючих: при радісному настрої людина на все дивиться крізь "рожеві окуляри", а при сумному – бачить усе у "чорному світлі".

Відомо, що бадьорий настрій працівника завжди підвищує його інтерес до роботи, покращує протікання психічних процесів (сприймання, пам’ять, мислення). Пригнічений настрій призводить до зневіри у свої сили, до неефективної праці.

Взаємодія індивідуальних настроїв зумовлює і формує груповий настрій у колективі. Соціальна психологія вивчає дане групове явище і соціально-психологічні закономірності його проявів. На виробництві груповий настрій перш за все зумовлює морально-психологічний клімат у трудовому колективі, міжособистісні взаємини. Для сприятливого клімату характерний мажорний, піднесений тон у стосунках, взаємодовіра, взаємоповага і взаєморозуміння керівників і підлеглих, усіх членів ко­лективу. Відомий педагог А. Макаренко характеризував мажорний настрій так: "...постійна бадьорість, ніяких похмурих облич, ніяких кис­лих виразів, постійна готовність до дії, райдужний настрій..." [11, с. 203].

Навпаки, цинічний настрій, в основі якого лежить відкритий виклик соціальним нормам життя і поведінки людей, агресивна конфронтація між ними, переважаючі песимістичні настрої, хвороблива заздрісність, байдужість – усе це показники несприятливого морально-психологічного клімату у групі. Багато в чому морально-психологічний клімат виробни­чого колективу залежить від його керівника, який, по суті, є генератором настрою своїх підлеглих. Важливо, щоб керівник на роботі ніколи не дозволяв собі мати похмуре, засмучене обличчя, навіть якщо в нього неприємності або він хворий. Адже від його поведінки, зовнішнього вигляду залежать самопочуття і настрій його підлеглих. Звичайно, керівник – жива людина, у якої можуть бути причини для поганого настрою. Однак при бажанні кожний керівник може оволодіти методом самонавіювання, аутогенних тренувань, які дають змогу керувати своїм настроєм.

Американський психіатр П. Екман після проведення досліджень стверджує, що і вираз обличчя впливає на емоції людини. Коли учасники експерименту – студенти кількох коледжів – імітували на своїх обличчях емоції гніву, страху, захоплення, у них виникали відповідні емоції. Складніше було з посмішками: адже їх існує 18 видів, і далеко не всі вони означають радість.

Настрій може виконувати різні функції: сигнальну, регулятивну, спо­нукальну. Сигнальна функція полягає в тому, що емоційні переживан­ня, настрій людини відбиваються на її зовнішніх та внутрішніх про­явах. Так, оцінюючи настрій людини, ми вживаємо вислови типу "по­молодшав від радості", "горе зігнуло". Настрій часто викликає зміни пульсу, частоти дихання та ін. За допомогою зазначених проявів емоційних переживань керівник може спостерігати, наприклад, як сприймається кожною окремою людиною і колективом у цілому його розпорядження, наказ. Одержана інформація може бути використана при формуванні подальших управлінських рішень. Однак при цьому слід ураховувати, що іноді зовнішні прояви можуть бути не адекват­ними внутрішнім емоційним переживанням.

Спонукальна функція настрою полягає в тому, що оптимістичний, піднесений настрій керівника, сприятливий морально-психологічний клімат виробничого колективу є факторами, що стимулюють активну трудову діяльність працівника. І навпаки, несприятливий морально-психологічний клімат, пригнічені настрої можуть стати причиною звільнення з роботи.

Настрій потребує управління. Він повинен стати важелем, за допо­могою якого керівник спрямовує колективну поведінку. Якщо ж спо­нукальна функція настроїв і думок групи узгоджується із зусиллями керівника, то ефект системи управління підвищується.

Груповий, колективний, і особливо масовий, настрій здатний швид­ко заражати інших людей. Люди, спілкуючись з іншими, ніби обмінюються настроями, часто неусвідомлено. Це пояснюється психічними механізмами навіювання і силою впливу на індивіда того настрою, тієї духовної атмосфери, які виникають у групі, колективі, натовпі людей. Дослідження показують, що людина зі стійким пригніченим настроєм поширює свій стан щонайменше на 10 осіб, які з нею спілкуються. Як результат – у групі, сім’ї може виникати загальний пригнічений настрій. Тому для загального психічного стану групи не­байдужий настрій кожного її члена. На Сході збереглася традиція, відповідно до якої людина не має права демонструвати не тільки свій поганий настрій, а й горе, печаль. Ця традиція вимагає завжди зберігати привітний вираз обличчя, щоб не навантажувати людей своїми турбо­тами та переживаннями. У нашій культурі немає такої традиції. З од­ного боку, очевидно, кожен повинен прагнути звертатися до людей з добрим настроєм, доброзичливою посмішкою, радістю; пам’ятати, що від нього багато в чому залежить настрій оточуючих. З іншого боку, відомо, що постійно виражена життєрадісність у прояві своїх почуттів, навіть позитивних, мажорних, також пригнічено діє на людей, стомлює їх і часто викликає роздратування, особливо коли оптимізм однієї людини не відповідає настрою інших людей. Тому важливий не тільки характер емоційного стану людини, а й відповідність його настрою іншим, а також міра (ступінь) його прояву.

Афекти (від лат. affectus – душевне хвилювання) – це сильні короткотривалі емоції, що виникають раптово і виявляються у значних змінах свідомості, порушеннях вольового контролю за діяльністю м’язової системи та станом внутрішніх органів.

Прикладами афекту можуть стати сильний вибух гніву, істеричний не­стриманий сміх, жах, переляк, відчай та ін. Для них властива надзвичайна сила вияву, вони ніби вириваються з людини, яка не може їх стримати і опанувати ними. Характерною ознакою афектів є "звуження свідомості". Людина неповністю усвідомлює свої вчинки і дії, "говорить і робить те, чого вона не дозволяє собі у спокійному стані і про що гірко жалкує, коли мине афект" (І. Павлов). Послаблення коркового гальмування ви­являється в яскравих зовнішніх і внутрішніх проявах афекту. Змінюється робота залоз внутрішньої секреції (посивіння волосся), настають різкі зміни кровообігу: людина блідне або червоніє ("спалахнув" від гніву), порушується дихання (завмер від переляку), спостерігаються розлади в діяльності органів травлення та ін. Для афектів характерні рухове збуд­ження, швидкі некоординовані, безладні рухи, бурхлива словесна реакція. Але можуть спостерігатися і протилежні явища. Наприклад, жах паралізує дії людини, вона ніби "кам’яніє", рухи і дії зовсім припиняються (стан ступору). У результаті сильного переляку в людини може частково чи повністю загальмуватися центр мови (заїкання, оніміння). Після афекту іноді настають заспокоєння і деяка втома, у складніших випадках – так званий афективний шок.

Іноді у стані афекту відбуваються зміна звичних установок особистості, ломка типової поведінки. Тому особливо шкідливими є афекти в управлінській діяльності, які за