Теоретичні основи соціального забезпечення або соціального захисту непрацездатних громадян

Теоретичне обґрунтування необхідності соціального забезпечення непрацездатних громадян розроблено майже у всіх розвинених країнах наприкінці XIX — початку XX століття, тобто в період інтенсивного процесу індустріального розвитку й росту чисельності працівників найманої праці. Збільшення найманих робітників супроводжується змінами вікової структури працездатного населення: у його складі систематично підвищується частина людей похилого віку, потребуючих їхнього соціального захисту.

Одним з важливих факторів, під впливом яких більшою мірою зростає необхідність соціального захисту, її роль і значення в житті людей, є різке зниження рівня забезпеченості економічно неактивної частини населення (людей похилого віку, непрацездатних і безробітних). Втрата основного джерела засобів існування, яким є заробіток, ставить працівника і його родину у винятково важке матеріальне становище, несе із собою позбавлення, убогість, бідність. У силу цього введення й розвиток соціального забезпечення було й залишається одним із пріоритетних напрямків соціальної політики й діяльності держави.

У будь-якійпромислово розвиненій цивілізованій державі, де існують ринкові відносини, соціальне забезпечення займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод громадян. Однак ринкова економіка сама по собі не породжує механізми соціального захисту населення, тому що вони вимагають значних матеріальних витрат і не приносять прибутку. Тому завдання створення системи соціального захисту населення виконує держава.

За більш ніж столітню історію існування в різних Країнах світу соціальне забезпечення неодноразово змінювало свої функції, форми й методи фінансування, але ціль залишається колишньою: поліпшення життя людей. Соціальне забезпечення тісно пов'язане з рівнем життя населення. Фактором, що визначає рівень соціального забезпечення непрацездатних членів суспільства, є джерело, механізм або схема фінансування заходів соціального захисту.

Ретроспективний аналіз світового досвіду соціального захисту населення дозволяє виділити дві основні схеми фінансування соціального забезпечення: так звану тристоронню схему фінансування соціального забезпечення й державну адміністративно-розподільну (бюджетну) систему асигнувань соціального захисту.

Наприклад, у США, де, як відомо, уперше з'явився термін «соціальна захищеність», або «соціальна безпека», і поступово поширився у всіх західних країнах. Для позначення системи заходів, що захищають будь-якого громадянина й навіть будь-якого мешканця країни від економічної й соціальної деградації, внаслідок безробіття, втрати або різкого скорочення доходу, хвороби, народження дитини, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, старості, втрати годувальника, затвердився багатобічний принцип відповідальності за соціальний захист громадян і, відповідно, за її фінансове забезпечення.

Сторони, що беруть участь у фінансуванні соціального захисту, — це: по-перше, кожний працездатний працюючий громадянин, потенційний одержувач пенсії, допомоги й т.д.,по-друге, роботодавець і, у-третіх, держава. Багатобічна схема фінансування соціального захисту сьогодні діє практично у всіх цивілізованих країнах. Вона розвивається й в Україні.

Як ми вже відзначали, є й інші системи фінансування заходів соціального захисту, де головним суб'єктом фінансових ресурсів виступає держава. Саме така система дісталася нам у спадщину від колишнього Союзу PCP, але вона активно реформується.

Перспективи розвитку системи соціального захисту, орієнтовані на XXI століття, визначені Концепцією соціального забезпечення населення України, схваленої постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року. Стратегія розвитку пенсійної системи, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2005 р. У цих найважливіших документах, по суті, розроблена комплексна національна програма розвитку системи соціального забезпечення.

Така програма створена в нашій країні вперше. Вона покликана радикально змінити попередню систему соціального захисту населення. Головною метою цієї програми є розширення соціальної бази ринкових перетворень на основі стабілізації життєвого рівня населення, зменшення ваги наслідків реформи для самих уразливих верств населення, вживанні заходів по соціальній адаптації населення цим перетворенням.

Передбачається в короткий термін створити основні правові й організаційні умови для переходу до змішаної багаторівневої пенсійної системи. Вона буде містити в собі: істотно реформовану державну солідарну систему; обов'язкові накопичувальні заощадження населення в пенсійних фондах; добровільне пенсійне страхування населення.

Здійснювана в нашій країні реформа системи пенсійного забезпечення вносить багато нового в сферу правового регулювання соціального забезпечення населення. По суті створюється нова національна система соціального захисту, що одержала своє законодавче закріплення в Основному Законі України — Конституції. У ст. 46 Конституції закріплене право громадян на соціальний захист. Воно гарантується й забезпечується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організаційна також бюджетних і інших джерел фінансування. По змісту цієї статті Конституції України можна вважати, що й у нашій країні одержить повний розвиток багатобічна схема фінансування соціального захисту населення.

Найважливішим положенням Конституції України є те, що держава не залишається у стороні від участі у фінансуванні соціального захисту своїх громадян. Хоча більш вагомий внесок повинні вносити роботодавці, а також самі ті, хто захищаються.

Універсальним методом фінансування соціального забезпечення обов'язкове державне соціальне страхування. Побудоване на принципах активної участі працівників, паритетності й накопичення коштів у період трудової діяльності, соціальне страхування є матеріальною основою реалізації права громадян на соціальний захист. Воно нерозривно пов'язане із трудовим внеском людини в різні галузі економіки країни.

Таким чином, можна стверджувати, що в Україні створені необхідні економічні й правові передумови для розвитку сучасної системи соціального забезпечення.

Законодавче регулювання у сфері соціального забезпечення почалося з перших днів утворення незалежної держави України. 5 листопада 1991 року був прийнятий перший Закон України «Про пенсійне забезпечення», що поклав початок формуванню національної системи соціального забезпечення. За ним пішов масив нормативних актів про правове забезпечення розвитку соціального захисту населення..

З 1 січня 2004 року стартує нова пенсійна система, уводиться трьох рівнева система пенсійного забезпечення. Розвиток цієї системи забезпечується пакетом нормативних актів: Основами законодавства України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р., Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» і «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р.

Повернемося до історії розвитку галузі права соціального забезпечення. Ідея про нову комплексну галузь права соціального забезпечення, як певної системи правових норм, виникла в ході активних наукових дискусій вчених-юристів і економістів у середині п’ятдесятих років. Саме тоді в колишньому Союзі PCP були розробленій прийняті основні законодавчі акти, що поклали початок формуванню галузі права соціального забезпечення. Важливим соціальним актом став Закон «Про державні пенсії», прийнятий Верховною Радою СРСР 14 липня 1956 р. Особливості соціального забезпечення селян були врегульовані в шістдесяті роки. 15 липня 1964 року був прийнятий Закон «Про пенсії й допомогу членам колгоспів» від 15 липня 1964 р.

Однак створення системи правових норм у сфері соціального забезпечення й перетворення її в галузь права пройшло тривалий період. Тільки в сімдесяті роки право соціального забезпечення як галузь права одержала своє визнання в юридичній науці й придбала статус самостійної навчальної дисципліни у вищих юридичних навчальних закладах.

Ця галузь права по діючій до тепер класифікації, затверджена Вищою атестаційною комісією (ВАК), входить у єдину систему галузевих дисциплін і по деяких родинних ознаках із трудовим правом має загальний номер спеціальності — 12.00.05.

Термін «соціальне забезпечення», що визначає форму соціального захисту громадян, з'явився в юридичній літературі в перші роки радянської влади. Офіційно термін «соціальне забезпечення» закріплений у міжнародному Пакті про економічні, соціальні й культурні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. У ньому, зокрема, говориться, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, що включає соціальне страхування.

Термін «соціальне забезпечення» застосовується й у Концепції соціального забезпечення населення України, схваленій постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., хоча в Конституції України (ст. 46), як ми вже відзначали вище, вживається ще й інший термін — «соціальний захист». Але це, на нашу думку, не знижує значення терміну «соціальне забезпечення». Вважається, що обидва ці терміни — слова-синоніми.

За змістом ст. 46 Конституції України поняття «соціальний захист» містить у собі і «соціальне забезпечення», тобто «соціальний захист» — більш широке поняття. У юридичній науці й, зокрема, у праві соціального забезпечення поняття «соціальний захист», як правова категорія, поки що не визначено.

На наш погляд, термін «соціальний захист» відноситься до функції держави, що означає комплекс заходів для матеріального забезпечення непрацездатних громадян.

Визначаючи про функції соціального забезпечення, слід підкреслити, що в юридичній літературі висловлена досить певна точка зору з цього питання. Визнано, що соціальне забезпечення виконує ряд функцій: економічну, політичну, демографічну, соціально-реабілітаційну й захисну.

Соціальне забезпечення тісно пов'язане із суспільним виробництвом. Тому можна сказати, що воно виконує й своєрідну, виробничу функцію. Це виражається у тому, що право на багато видів соціального забезпечення обумовлено трудовою діяльністю людини, а рівень забезпечення залежить від трудового внеску працівника й розміру винагороди за працю. У сучасних умовах — від тривалості страхового стажу, розміру заробітної плати й страхових внесків у соціальні фонди.

Для здійснення багатофункціональності соціального забезпечення створені спеціальні центральні органи виконавчої влади — Міністерство праці та соціальної політики України й Пенсійний фонд України. Статус кожного із цих органів визначений Положенням, затвердженим Указом Президента України.

Але повернемося до історії розвитку права соціального забезпечення як галузі права і юридичної науки. Цій галузі права присвячено чимало праць учених і практиків юристів і економістів. Значний внесок у становлення й розвиток нової галузі права соціального забезпечення вніс професор B.C. Андрєєв, що вперше здійснив розробку предмета й методу галузі права соціального забезпечення.

Саме він на міжнародному симпозіумі по соціальному забезпеченню в Празі в 1966 році висловив думку про те, що право соціального забезпечення варто розглядати як самостійну галузь права.

Над проблемою розвитку теорії права соціального забезпечення працювали видні вчені-правознавці: Є.І. Астрахан, В.А. Ачаркан, К.С. Батигін, А.Д. Зайкін, М.Л. Захаров, Р.І. Іванова, В.А. Тарасова, Є.Г. Тучкова, Я.М. Фогель, інші відомі юристи. Вони, по суті, заклали фундамент нової галузі права соціального забезпечення. їх зусиллями були розроблені вихідні загальнотеоретичні положення, визначені сфера правового регулювання і юридичні критерії галузі права, видані перші підручники, навчальні посібники й монографії по праву соціального забезпечення. Звичайно, багато хто з них у зв'язку зі зміною політичної системи, розпадом Союзу PCP застаріли й мають потребу у відновленні стосовно нових економічних умов.

Найважливішим досягненням наукових досліджень є обґрунтування визначення поняття права соціального забезпечення як галузі права.

Уявляється, що це визначення зберігає свою наукову цінність і в цей час.

Ця галузь права володіє великою, внутрішньо погодженою, хоча й не кодифікованою сукупністю правових норм. Вона має свій набір вихідних загальних положень: предмет, метод, принципи, джерела й т.д., що розкривають специфіку правового регулювання відносин по соціальному забезпеченню. І сьогодні самостійність існування цієї галузі права практично не викликає сумнівів серед вчених.