Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

1. Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. І у випадку, коли порушено або порушуються права чи свободи уповноваженої особи; створено або створю­ються перепони для реалізації нею своїх прав чи свобод або що вжиті заходи щодо реалізації її прав є недостатніми; на неї покладено обов'язки, не передба­чені законодавством або передбачені законодавством, але без урахування кон­кретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або що вони по­кладені не уповноваженими на це особою чи органом; її притягнено до відповідальності, яку не передбачено законом, або до неї застосовано стягнен­ня за відсутності передбачених законом підстав або неправомочною службо­вою особою чи органом, особа може застосувати як передбачені законом, так і не передбачені законом, але що йому не суперечать, способи захисту свого по­рушеного чи оспорюваного права.

Під захистом слід розуміти дії уповноваженої особи, а також діяльність юрисдикційних органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов'я­зані вжити заходів до поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного цивільного права. Захист відрізняється від поняття «охорона» тим, що ос­таннє — ширше і включає, крім захисту, вжиття заходів для недопущення по­рушення суб'єктивних цивільних прав, у тому числі правовиховного, освітньо­го характеру, а також застосування норм про відповідальність до осіб, які по­рушили або не дотримуються приписів норм цивільного законодавства. Відповідно право на захист — це передбачені законом вид і міра поведінки уповноваженої особи, цивільні права якої зазнали посягання, що полягають у можливості застосування самостійних дій, спрямованих на поновлення пору­шеного, оспорюваного чи невизнаного права, а також звернутися до юрисдик­ційних органів з вимогою про захист.

Здійснення захисту можна визначити через право (можливість) або через обов'язок і залежить від суб'єкта здійснення діяльності щодо захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало не­сприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту стано­вить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушено­го права у межах і у порядку, визначених законом (самозахист) (див. коментар до ст. 19 ЦК), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов'язком.

ЦК проводить класифікацію способів захисту залежно від суб'єкта його здійснення: судом (ст. 16 ЦК), органами державної влади, органами влади АРК (ст. 17 ЦК), органами нотаріату (ст. 18 ЦК), самостійно (ст. 19 ЦК). І вже серед судових форм захисту проводиться поділ залежно від форм захисту, хоч окремі з них можуть використовуватися не тільки у судовому порядку. Так, на­приклад, у випадку захисту цивільного права в адміністративному порядку може застосовуватися така форма, як визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності нижчестоящого органу чи особи, нотаріальні органи шляхом вчинення виконавчого напису уповноважують органи виконання (державного виконавця) до примусового виконання обов'язку в натурі, відновлення стано­вища, яке існувало до порушення та ін.

Серед органів, які можуть вжити заходів до захисту цивільних прав, можли­во визначити й інші органи та особи, які уповноважені актами цивільного за­конодавства на здійснення відповідних дій щодо захисту. Так, наприклад, сприяти захисту цивільного права можуть органи прокуратури. Відповідно до ст. 121 та Перехідних положень Конституції України на прокуратуру поклада­ються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у ви­падках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; на­гляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У ході вказаної діяль­ності, яка регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХИ, одночасно з виконанням своїх посадових обов'язків орга­ни прокуратури здійснюють безпосередній або опосередкований захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб, наприклад шляхом подання при­пису до відповідного органу чи особи про негайне усунення порушення право­вих норм, у тому числі цивільно-правових.

Суб'єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може бути і Уповнова­жений ВР України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР), однак його діяльність має характер, який сприяє у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту звертати­ся за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових уста­нов чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, наприклад до Європейського Суду з прав людини, який діє відповідно до «Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 року)».

За конституційними положеннями (ст. 55 Конституції України) кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і

28

Стаття 15

свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи по­новлення порушеного чи оспореного права самостійно (самозахист) (див. ко­ментар до ст. 19 ЦК).

2.       Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при яко­
му воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок
якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або
ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія
можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Невизнання — це дії учасника цивільного правовідношення, який несе юри­дичний обов'язок перед уповноваженою особою, які спрямовані на заперечен­ня в цілому або у певній частині суб'єктивного права іншого учасника ци­вільного правовідношення, внаслідок якого уповноважена особа позбавлена можливості реалізувати своє право. Такий несприятливий наслідок може бути як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб'єктивного права у сторін, а також приналежності такого права певній особі. Оспорюване право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою другої сторони щодо уповноваженого. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників. Формами оспорення та­кож можна визначити пред'явлення претензії, позову до суду, заяв та скарг до компетентних органів.

Частина 1 коментованої статті визначає, що уповноважена особа має право на захист свого (особистого, власного) права. Це є основним проявом дії принципу диспозитивності у процесуальному законодавстві, одним із аспектів якого є по­ложення про те, що кожна особа повинна дбати про своє право, і ніхто не зо­бов'язаний дбати про права інших, якщо останнє не є обов'язком в силу закону чи договору. У випадках, встановлених законом, особи можуть вжити заходів щодо захисту інтересів інших осіб. Так, відповідно до ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України справа може бути порушена за заявою проку­рора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або держав­них чи громадських інтересів. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень (частини 2, 3 ст. 154 Сімейного кодексу України), повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні пред­ставники, без спеціальних на те повноважень (ч. 1 ст, 172 СК) та ін.

3.       Предметом захисту може бути не тільки цивільне суб'єктивне право, яке
зазнало посягання. Захищений може бути й інтерес, який не суперечить за­
гальним засадам цивільного законодавства. Інтересом, який охороняється за­
коном, є не заборонене законом і таке, що не суперечить загальним засадам
цивільно-правового регулювання, прагнення особи щодо ефективної ре­
алізації своїх повноважень, які не визначені як суб'єктивні права. Прикладом
може бути інтерес кредитора боржника — фізичної особи, яка тривалий час

29

Книга перша. Загальні положення. Розділ І

відсутня у місці її проживання і відсутні відомості про її місцезнаходження, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої особи. Цей інтерес по­лягає у тому, що у подальшому був призначений опікун над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить майнове виконання із майна особи, яка у су­довому порядку визнана безвісно відсутньою.

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особис­ того немайнового або майнового права та інтересу.