Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

1.        Серед способів захисту, визначених ст. 16 ЦК, можна виділити: способи,
які можуть застосовуватися судом (визнання правочину недійсним, примусо­
ве виконання обов'язку до виконання та ін.); способи, які можуть бути викори­
стані сторонами правовідносин як самостійно, так і за допомогою юрис-
дикційного рішення компетентного органу чи особи (відшкодування збитків
чи інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної
(немайнової) шкоди та ін.); самозахист, тобто захист, який здійснюється осо­
бою, право якої зазнало впливу без участі суду чи іншого юрисдикційного ор­
гану.

Суб'єкт права може вибрати один або декілька способів захисту. Це прави­ло не поширюється на ситуації, коли у кожному конкретному випадку перед­бачено певний спосіб захисту цивільного права.

Відсутність правових норм, які закріплюють конкретний спосіб захисту цивільних прав, або наявності можливості застосувати різні способи означає, що стороні належить право вибору. При цьому можливе поєднання (одночас­не застосування) декількох способів захисту.

Розпорядження своїм правом на захист — це уповноважуюча норма цивільного законодавства, яка полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспорюваними, можливості застосувати заходи захисту, передбачені законом або договором.

2.       Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єк­
тивного права, за загальним правилом не зумовлює його скасування, за винят­
ками, передбаченими законом. Тобто у разі прямої вказівки закону суб'єкт

38

Стаття 21

права при незастосуванні способів захисту може його втратити. Наприклад, замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов'язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у по­дальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у вико­наній роботі (ст. 853 ЦК). В окремих випадках невжиття заходів, пов'язаних із визнанням оспорюваного правочину недійсним, може зумовити втрату права на його заперечення. Так, відповідно до ч. 1 ст. 221 ЦК встановлена неспрос­товна презумпція, суть якої полягає у тому, що якщо правочин, вчинений ма­лолітньою особою поза межами її дієздатності, не оспорений протягом одного місяця з моменту, коли батьки чи інші визначені законом особи не заявили претензії другій сторін, то він вважається схваленим.

У порядку здійснення захисту можуть виникати питання про застосування так званих оперативних санкцій (заходів оперативного захисту). Так, поку­пець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору ку-півлі-продажу у разі відмови продавця передати проданий товар (ст. 665 ЦК). Аналогічні положення містяться у статтях 666, 672, 690 та ін. ЦК.

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законо­ давства і порушує цивільні права або інтереси.

 

1. Відповідно до ст. 55 Конституції України та Рішення Конституційного Су­ду України від 25 листопада 1997 р. щодо права на оскарження до суду непра­вомірних дій посадової особи кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб.

2. В окремих випадках визнати незаконним рішення, дію чи бездіяльність органів державної влади, влади АРК, органів місцевого самоврядування мож­на і в адміністративному порядку.

Виходячи зі змісту ст. 236 ЦПК, до компетенції загального територіально­го суду віднесено справи, які виникають з адміністративно-правових відно­син, в яких однією із сторін є громадянин (фізична особа). Господарському суду у порядку, визначеному ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, підвідомчі справи про визнання недійсним правового акта з підстав, передбачених законом. Відповідно до ст. 22 та ін. Закону України «Про судо­устрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ПІ справи щодо визначення за­конності у сфері публічно-правових відносин входять до компетенції адмі-

39

Книга перша. Загальні положення. Розділ І

ністративних судів. Окремі нормативно-правові акти не підлягають судовому перегляду, оскільки питання щодо визначення відповідності їх Конституції та законам України належить до виключної компетенції Конституційного Суду України (ст. 150 Конституції України, Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР). До них належать акти Президента України, ВР України, KM України та ВР АРК.

3. У багатьох випадках визнання управлінської діяльності неправомірною є недостатнім для поновлення порушеного чи оспореного права. Тому відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та мо­ральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і служ­бових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

4. До додаткових способів захисту цивільних прав слід віднести незастосу-вання закону чи іншого правового акта, який суперечить законові. На відміну від визнання судом недійсним акта владного органу чи особи, коли здійснюється прямий судовий контроль за законністю, незастосування право­вого акта по суті є непрямим контролем його законності і має значення лише щодо конкретного правовідношення. При прямому контролі і наявності акта суду про визнання правового акта недійсним він втрачає юридичну силу неза­лежно від того, чи буде він скасований або змінений органом, який його видав.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного пра­ ва, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

 

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлен­ ня свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3.    Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або зако­
ном не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4.     На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин спра­
ви майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шко­
да, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж
роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

і. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом є відшкоду­вання збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (ст. 16 ЦК).

Коментована стаття визначає загальну норму щодо відшкодування збитків внаслідок наявності складу цивільного правопорушення: порушення ци­вільного права чи інтересу; завдання збитків та причинний зв'язок між пору-

40

Стаття 22

шенням права та збитками. За наявності таких обставин в особи виникає пра­во на відшкодування завданих збитків. Однак для встановлення суб'єктивно­го цивільного права на відшкодування заподіяних збитків потрібне кореспон­дування обов'язку іншій (іншим) особі. Як правило, для настання цього обов'язку в іншої особи необхідна наявність винної поведінки, тобто заподіян­ня збитків умисно чи з необережності. Однак в окремих випадках, прямо пе­редбачених законом, право на відшкодування завданих збитків виникає неза­лежно від вини заподіювача, наприклад відшкодування шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, джерелом підвищеної небезпеки (статті 1176, 1187 ЦК та ін.).

2.       Збитки, яких завдано особі, поділяються на дві групи. їх інколи ще назива­ють позитивною та негативною шкодою. У реальні збитки включається фактич­на оцінка тих матеріальних втрат, які зазнала особа, а також ті додаткові витра­ти, яких зазнала чи повинна (може) зазнати особа для поновлення цивільного права для повернення до первісного стану (стану, що передував порушенню).

Упущеною вигодою є ті втрати, яких зазнала особа внаслідок порушення цивільного права та інтересу, тобто ті доходи, які особа, яка зазнала посягання, могла б отримати у разі відсутності порушення цивільного права чи проти­правного посягання.

При обчисленні розміру упущеної вигоди першочергове значення має визначення достовірності (реальності) тих доходів, які потерпіла особа перед­бачала отримати за звичайних умов цивільного обороту. Під звичайними умо­вами обороту слід розуміти типові для нього умови функціонування ринку, на які не впливають непередбачені обставини або обставини, які підпадають під ознаки непереборної сили. Обов'язок щодо доведення розміру тих доходів, яких особа отримала б у разі непосягання на її право, покладається на по­терпілого.

3.       Коментована стаття закріплює принцип повного відшкодування, тобто
відшкодування не лише тих витрат, яких зазнала чи повинна (має) зазнати
особа (реальні збитки), а й упущену вигоду.

У випадках, встановлених законом, цивільно-правова відповідальність за майнове правопорушення може мати обмежений чи підвищений характер. Це має місце при відповідальності за шкоду, завдану невиконанням чи неналеж­ним виконанням договорів перевезення (ст. 924 ЦК), договору зберігання (ст. 950 ЦК) та ін. Положення щодо обмеженої чи підвищеної, зокрема крат­ної, відповідальності застосовуються як спеціальне правило.

Можливість використати відшкодування збитків як засіб захисту поруше­них прав виникає у фізичних та юридичних осіб з самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи міститься в тій або іншій правовій нормі згадування про таке право. Відшкодування збитків може поєднуватися з іншими способами захисту.

4.       Майнова шкода, яка завдана особі, як правило, відшкодовується грішми.
Однак у випадку згоди чи вимоги особи, якій завдано шкоди, вона може бути
відшкодована і в інший спосіб, встановлений за домовленістю сторін або
рішенням суду.

41

Книга перша. Загальні положення. Розділ І

Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди

1.      Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої
внаслідок порушення її прав.

2.     Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'яз­ ку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з про­типравною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із зни­ щенням чи пошкодженням її майна;