Історичне порівняння організацій

Стародавні часи	Сучасність
Мала кількість крупних організацій	Велика кількість крупних організацій
Мала кількість керівників, майже відсутні керівники середньої ланки	Велика кількість керівників, зокрема, керівники середньої ланки
Управлінська діяльність не відокремлювалась від неуправлінської	Управлінська діяльність чітко відокремлена від неуправлінської
Зайняття керівних посад за правом народження чи шляхом захоплення силою	Зайняття керівних посад за правом компетентності з додержанням законності
Мала кількість людей, спроможних приймати важливі для організації рішення	Велика кількість людей, спроможних приймати важливі для організації рішення
Базування на наказах та інтуїції	Базування на колективній роботі та раціональності

Еволюція менеджменту, розвиток науки управління

 

Еволюція розвитку менеджменту здійснювалася поступово, одночасно в декількох напрямках, кожний з яких визначав в якості головного певний аспект діяльності. Виходячи з цього серед ранніх теорій менеджменту виділяються три основні підходи: класичний, неокласичний та кількісний (рис. 2.1).

 

Рис. 2.1. Еволюція розвитку науки управління

 

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту є те, що вони розробляли власне бачення того, яким чином забезпечити високий рівень ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Не зважаючи на достатню обґрунтованість всіх розроблених положень, більшість з них є досить обмеженою, оскільки характеризується досить “вузьким поглядом” на багатомірність управління.

Школа наукового управління

 

Перші наукові засади менеджменту закладені і сформовані представниками школи наукового управління (1885 – 1920 рр.), серед яких найбільшу роль відіграли Фредерік Уінслоу Тейлор, Френк і Ліліан Гілбрет, Генрі Гантт, Гаррінгтон Емерсон.

Відповідно до досліджень даної школи сформувалося бачення менеджменту як наукової дисципліни, професії й області дослідження, внаслідок чого якісно змінилося бачення і розуміння менеджменту. Положення даної школи довели, що менеджери повинні займати ключові позиції в управлінні виробництвом, виконанні контрольних функцій, що входили до обов’язків власників підприємств й акціонерів.

Прагнучи максимально підвищити ефективність ви-робничої діяльності підпри-ємства Ф. Тейлор зауважив необхідність переорієнтації діяльності керівників на ви-конання додаткових функцій, відповідно до чого сформу-лював чотири основні риси (принципи) наукової органі-зації управління. Він особи-во підкреслював необхідність застосування всіх принципів у комплексі, не дозволяючи виділення серед них найважливішого: не один елемент, а тільки їхня комбінація складає сутність поняття “науковий менеджмент”.

На думку Тейлора, принциповим елементом змісту поняття “управління” (management) є забезпечення максимального процвітання наймача, поєднане з максимальним процвітанням кожного працівника. У взаємозв’язку цих двох компонентів він бачив довгострокову можливість задоволення інтересів обох сторін. Здійснюючи свої дослідження Ф. У. Тейлор, особливу увагу приділяв питанням нормування праці, організації робочих місць і аналізу трудових рухів на основі вдосконаленої методики обліку витрат робочого часу. У його роботах містяться конкретні рекомендації щодо поліпшення праці робітників і використання засобів виробництва, введення чіткого регламенту і стандартів на засоби праці, інструменти, робочі операції і рухи; чіткого обліку робочого часу, використання диференційованої оплати праці тощо. Завдяки його дослідженням продуктивність праці на заводах компанії Bethlehem Steel зросла у 3,5 – 4 рази, заробітна плата – на 60%, причому не за рахунок інтенсифікації праці, а завдяки раціональнішій її організації.

Узагальнюючи погляди і теоретичні надбання Ф. Тейлора можна зробити висновок, що він якісно змінив поняття сутності менеджменту, по-перше, виділивши управлінську діяльність як певну професійну область, що вимагає спеціальної, цілеспрямованої підготовки й, по-друге, визначивши два провідних принципи управління: розподіл праці на виконавську й розпорядництво й відповідність працівників видам виконуваних ними робіт.

Послідовниками і прихильниками наукових положень Ф. Тейлора були Френк і Ліліан Гілбрети. Вони, прагнучи знайти найкращий і найоптимальніший метод виконання робіт, оптимізації виробничого процесу, вивчали трудові операції, використовуючи кінокамеру і винайдений ними спеціальний прилад мікрохронометр, що міг фіксувати і вимірювати проміжки часу на їх виконання. Основним надбанням подружжя Гілбретів є доведення доцільності впровадження в практику менеджменту вимірювальних методів та інструментів. Завдяки використанню стоп-кадрів науковцям вдалося виявити і описати 17 основних рухів руки та їх тривалість, усунути ті з них, які при виконання стандартних дій на звичайному устаткуванні є зайвими, непродуктивними. Відповідно до проведених досліджень було виявлено, наприклад, що для укладки цегли достатнім є виконання всього 4 рухів замість 18, що забезпечило підвищення продуктивності праці в два рази.

Інший основний представник школи наукового менеджменту Генрі Гантт також активно досліджував проблему підвищення ефективності виробничої діяльності і оптимізації процесу виробництва. З цією метою в оперативному управлінні активно використовувалися графічні методи – “графіки Гантта”, використання яких дозволяло здійснювати виробниче календарне планування на технічній основі. В подальших дослідженнях Г. Гантт почав приділяти увагу ролі людського чинника в управлінні підприємствами, доводячи необхідність надання працівнику можливостей виявляти в своїй праці не тільки джерело існування, а й стан задоволеності.

Наступним важливим кроком на шляху розвитку феномена менеджменту як науки є роботи Г. Емерсона, який вперше сформулював питання про таку важливу його складову як “ефектив-ність виробництва” у широ-кому сенсі, сутність якої поля-гає в максимально вигідному співвідношенні між сукупними витратами і економічними вигодами. Виходячи з ідеї економічного використання ресурсів, він вважав, що не праця, не капітал і не земля, а ідеї створюють багатство. Вони мають бути зосереджені на усуненні втрат і створенні більш ефективної індустріальної системи. Науковець сформулював 12 основних принципів продуктивності праці, доводячи необхідність змінити весь адміністративний цикл, який до цього моменту був створений задля забезпечення зручності роботи управлінського персоналу. Г. Емерсон визначав, що перехід до економічних методів управління дозволяє зрозуміти, що не виробництво повинно підлаштовуватися до управління, а навпаки, управління повинно обслуговувати управління.

Узагальнюючи все вище викладене, можна узагальнити, що об’єктом дослідження школи наукового управління був виробничий процес, головним елементом якого є працівник, його продуктивні характеристики.

Предмет дослідження охоплював розробку системи методів і прийомів аналізу робочого часу та рухів, нормування праці, правил добору та навчання персоналу, порад щодо психологічного впливу на них, рекомендацій щодо стимулювання підвищення продуктивності праці.

Загалом внесок школи наукового управління полягає у розробці наступних положень:

– використання наукового аналізу є необхідним для визначення найкращих методів виконання завдань;

– постійно необхідно здійснювати підбір працівників, які якнайкраще підходять для виконання завдань, забезпечувати їх навчання;

– доцільно забезпечувати працівників ресурсами, які є необхідними для ефективного виконання поставлених перед ними завдань;

– підвищення продуктивності праці є можливим за умов систематичного і правильного використання матеріального стимулювання працівників;

– планування і обміркування дій повинні бути виокремлені від безпосереднього їх виконання.

Загалом надбання і результати досліджень представників школи наукового менеджменту мають певну теоретичну і наукову цінність, однак зустрічають критику зі сторони послідовників та представників інших наукових течій. Критика тейлоризму полягала, в основному в тому, що наукове управління прагне прирівняти людину, з однієї сторони, до машини, а з іншої – до тварини, максимально звужуючи коло його потреб виключно до отримання грошової винагороди.

2.2.2. Адміністративна (класична) школа

 

Адміністративна (класична) школа управління, яка розвивалася в період 1920 – 1950 рр., опрацьовувала підходи до удосконалення системи управління організацією в цілому. Представниками цієї школи є Анрі Файоль, Макс Вебер, Ліндал Урвік, Джеймс Д. Муні та інші.

Головні засновники класичної школи менеджменту (А. Файоль і М. Вебер) здійснювали свої дослідження у двох взаємозалежних напрямах: вивчали функції, принципи, правила, складові та сутність поняття “діяльність менеджера”, а також роль адміністративного апарату, покликаного займатися їхнім виконанням. Відповідно до цього в рамках школи існувало два основних напрями – адміністративний та функціональний.

При здійсненні наукових досліджень А. Файоль дотримувався раціоналістичних поглядів, обравши в якості основного об’єкту своєї уваги організацію в цілому. Розробивши процесну концепцію менеджменту, вінвизначив поняття “менеджмент” як процес, що складається з п’яти функцій, або елементів: управляти означає передбачати й планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати й контролювати. Основною умовою успішного виконання всіх визначених функцій є дотримання розроблених А. Файолем принципів (табл. 2.2). На його думку, принципи управління відображають теоретичний ідеал менеджменту, досягнення якого необхідно прагнути. Реалізація цих принципів є критерієм ефективності й науковості управління на всіх його рівнях. Принципи менеджменту виступають як обмежувальні умови. Крім того, ними слід керуватися при оцінці якості управління, тобто результатів процесу менеджменту. У цьому значенні вони перетворюються в критерії оцінки якості, результативності роботи органів управління. Більшість із сформульованих принципів, не зважаючи на те, що вони були розроблені ще на початку ХХ ст., мають практичне значення і в сьогоднішніх умовах господарювання, оскільки є основою поділу праці у виробничих системах і побудови організаційних структур управління.

Таблиця 2.2