Матеріальна складова документі

Матеріальна складова — одна із необхідних і обов'язко­вих складових документа, без якого він існувати не може.

Матеріальна складова документа — це його речова (фізична) сутність. Це може бути речовина або електронне поле (середовище), як один із способів існування матерії, котре забезпечує здатність зберігати й передавати інфор­мацію в просторі й часі. Матеріальна складова документа визначає носій інформації — матеріальний об'єкт, створений природою або ж штучно людиною, за допомогою якого можна зберігати й передавати інформацію.

Призначеність документа для зберігання й передавання інформації в просторі й часі обумовлює його специфічну матеріальну конструкцію, яка може мати форму бланка, книги, газети, буклета, картки пам'яті, оптичного диска тощо. Ця спеціальна конструкція забезпечує виконання документами їх головної функції, даючи можливість бути зручними для переміщення в просторі, стійкими при зберіганні інформації в часі, пристосованими до фізіологічних можливостей людини читання повідомлень.

Інформація завжди фіксується якимось способом запи­су, що передбачає наявність засобів (фарби, барвники, клей тощо). Для створення документів використовуються різні матеріальні об'єкти (папір, картон, магнітні та оп-

тичні диски, фото- та кіноплівка тощо), які служать для закріплення й зберігання на них мовної, звукової чи обра­зотворчої інформації.

Ряд учених уважає, що документи, матеріальною осно­вою яких є речовина, відносяться до діахронних (здатних існувати тривалий період часу), а документи, матеріальною основою яких є електронне поле, — до розряду синхронних. Очевидно, що при такому підході носієм може бути мова, телевізійний ефір, радіотрансляційні канали, мережа Інтернет [25].

Разом із тим, людством не знайдено спосіб зберегти пе­редане повідомлення іншим способом, крім процесу доку­ментування, тобто закріплення змісту на речовинному носії, матриці, призначення якої й полягає у стабілізації переданого повідомлення та його адекватному відтворенні.

Пам'ять електронно-обчислювальної машини — це не

щось нематеріальне, вона має реальну основу у вигляді

жорсткого чи з'ємного диску, CD-ROM або флеш-пам'яті.

Одна з можливих класифікацій носіїв інформації може

бути подана таким чином:

— паперові носії (несвітлочутливі та носії для репро-графічних процесів — термопапір, фотоплівка, калька тощо);

— носії візуальної інформації (фотодокумент);

— звуконосії (для звукозапису та його відтворення);

— відеоносії (для відеозапису та його відтворення);

— магнітні носії (для магнітного та цифрового запису);

— перфоносії (для запису кодованої інформації);

— електронні носії (для запису, та збереження оцифро-ваної інфомації).

Складові категорії матеріального носія документа показано на схемі 2.1.

До знаків-зображень можна віднести також емблемні та речові знаки. Емблемні знаки — це різна емблематика (військова, спортивна, геральдична, міфологічна), дорожні умовні позначення тощо.

Серед речових знаків— різноманітна, в більшості — обря­дова, символіка, що означає певні поняття. Наприклад, об­ручка на пальці руки, темна хустина на голові, гарбуз при сватанні тощо. Функція знака тут надається окремим речам в зв'язку з певною подією чи ситуацією.

З розвитком концепції знакової основи передачі соціаль­ної інформації до документів стали відносити також об'єкти, що фіксують естетичну інформацію образотворчої форми, включаючи не тільки живопис, а й тривимірні твори мис­тецтв, такі як скульптура та архітектура.

Знак разом з його значенням називають символом. Код і знак дозволяють передавати інформацію в сим­волічному вигляді, зручному для її кодування та декоду­вання.

У процесі документування використовуються, як прави­ло, не окремі знаки, а їх, комбінація, яку прийнято нази­вати знаковою системою. Наприклад, словесні символи, як загальноприйняті в суспільстві, у процесі мовлення комбінуються один з одним, утворюючи різні за своїм змістом повідомлення. Набір синтаксичних, семантичних та граматичних правил створює мову.

За час існування цивілізації людство створило велику кількість мов, які прийнято класифікувати на природні (на­туральні), штучні (машинні, інформаційні) мови та мови посередники (при машинній обробці). Відповідно розрізня­ють коди та знаки, як природних так і штучних мов.

Природні мови відрізняються від штучних тим, що мовні знаки виникають непередбачено, а штучні знаки створю­ються спеціально. Вони історично виникли в процесі роз-

витку людського суспільства. Найдавнішою є мова міміки та жестів.

Основним речовим способом кодування інформації є вербальна мова. Кожне слово тут не більше ніж умовний знак, яким люди домовились виражати те чи інше понят­тя, предмет. З природними мовами пов'язаний код пись­ма, виникнення якого викликало появу документа.

Знаки природної письмової мови, у свою чергу, можуть включати графічні (піктографічне та умовно геометричне письмо) і речові знаки (письмо для сліпих, історичне пред­метне (речове) письмо — «кіпу», «вампум» тощо).

Штучні мови — це спеціально розроблені коди для особливих видів діяльності, передачі спеціальних повідом­лень. Прикладами може бути набір різних цифр, азбука Морзе, азбука прапорців на флоті, міжнародні мови Ідо та Есперанто, мови машинного програмування.

Розрізняють графічні, світлові та звукові знаки штучних мов. До графічних знаків можна віднести: математичні знаки, знаки хімії, логіки, картографії, нотні, шахматні, знаки тайнопису. До світлових знаків відносяться мови сигнальних вогнів на суднах, знаки вогню окремих народ­ностей тощо. Звуковими знаками можуть бути музика, мо­ва тамтамів тощо).

Отже, мова — це особлива система різнотипних і разом з тим об'єднаних між собою структурних одиниць (звуків, морфем, слів, словосполучень, речень тощо), які люди свідомо використовують у якості засобу спілкування.