Застосування глиняних табличок

Спочатку для міжплемінних обмінів інформацією древні народності застосовували виготовлені з глини жето­ни з зображеннями предметів чи тварин. Перед відправ­кою ці жетони з метою уникнення підробок вкладались в глиняний «пакет», який скріплювався таким же відбитком зображення чи печаткою власника товару. Цей спосіб підтверджений археологічними знахідками в Азії, що да­туються XI тис. до н.е.

З часом, у зв'язку із зростанням обсягів торгівлі, зали­шилися тільки «пакети» без жетонів, але із зображенням знаків речей, що пересилаються. Дещо пізніше замість «пакетів» почали застосовувати глиняні таблички з тими ж знаками.

Як вдала інновація, глиняні таблички із зафіксованою на них інформацією, пройшли в своєму розвитку цілий ряд етапів вдосконалення впродовж декількох тисячоліть й стали оптимальним засобом вирішення свого основного завдання — збереження та передавання інформації в про­сторі та часі [35].

Початкові форми фіксації інформації припадає на V—IV тис. до н.е. і пов'язується з потребами економічного жит­тя народжуваної у ті часи чи не найдавнішої держави у світі — Шумеру. Ці прадокументи мали вигляд глиняних бірок чи етикеток зі знаками, що позначали предмети та їх кількість, котра пересилалася з одного населеного пункту в іншій. Бірки з отворами прив'язувалися до цих предметів або до тари, в якій ті й відправлялися. Деякі дослідники, пиміром, І.Є. Гельб [17], пов'язують систему знаків, що фіксувалися в цих «супроводжувальних» документах з по­чатковим етапом розвитку шумерського письма.

Подальший розвиток шумерської державності призвів до формування у III тис. до н.е. різних напрямів доку-ментної фіксації інформації, яка відбивала майже всі сфе­ри діяльності життя шумерського суспільства.

Глиняні шумерські таблички — це не тільки міфи, ліричні роздуми, побутові сцени, епізоди навчання, а й ви­кладені в оповідній формі «історичні» події (де, правда ба­гато міфологічного), свідчення проведених судових про­цесів, положення окремих законів тощо. У державно-господарському житті така рефлексія зумовлена ще й бідністю природних ресурсів Шумеру, що спричинило широкомасштабний їх облік та звітність про використан­ня. Скажімо, на кожне плодове дерево в момент його по­садки заводилась відповідна табличка, у якій щорічно фіксувалася кількість плодів, а також факт зрубання (після звернення у вищі інстанції й наявності довідки про дозвіл) з подальшим складанням на дрова.

Важко переоцінити внески шумеро-аккадських предків у культуру документування. По-перше, це винайдення клинопису — ідеографічного письма, клиноподібні знаки якого наносились на глину загостреними очеретяними па­личками. Шумерське клиновидне письмо — найдавніший спосіб нанесення письмових фігурних знаків, що вже оз­начали певні поняття. Використовували його у різних ви­дозмінах протягом трьох тисяч років, тобто довше, ніж су­часний латинський алфавіт. Цим письмом користувалися народи від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейсь-кого моря до кордонів Індії.

Ставши основним джерелом інформації, глиняні таб­лички, вже як документи, почали різнитись за змістом та діловим призначенням. З'явились «канонічна табличка», «священна табличка», «правильна табличка». У тематично­му аспекті таблички відрізнялись релігійними, магічними, юридичними, господарськими та художьо-літературними текстами. У жанровому — це були міфоепічні твори, оповідання, а також збірники законів, звітно-облікові та фінансові документи.

Глиняні таблички виготовлялись у формі прямокутної плитки розміром 3&х22 см (приблизно). Окремий твір зай­мав до 10-ти плиток. Мала інформаційна ємність, ріст до­кументальних потоків та швидке накопичення докумен­тальних масивів, що потребувало побудови величезних документосховищ, змусило шукати інші носії інформації.

^wSt Документи з папірусу.^^SSS» Альтернативним матеріалом для виготовлення доку­ментів в Єгипті став папірус. У якості матеріалу для пись­ма він став використовуватись ще в період 5—6 династій (2563—2263 р. до н.е.), а, можливо, і раніше.

Термін «папірус» єгипетського походження, та, як вва­жає більшість дослідників, він походить від єгипетського

«папуро», що означає «те, що належить фараону», «царсь­ке». Виготовлявся папірус з однойменної багаторічної трав'янистої рослини родини осикових, що росла до п'яти метрів заввишки в заболочених районах Нижнього Єгип­ту. У стародавні часи різні частини цієї рослини викорис­товувались для різноманітних потреб населення: молоді паростки вживали в їжу, із стебла виробляли мотузки, ка­нати, циновки, кошики, човни тощо. Та головне — осер­дя стебла служило для виготовлення матеріалу для письма.

Давньогрецький учений Теофраст в своїй праці «Дослід­ження рослин», а пізніше Пліній Старший в трактаті «Природна історія» залишили детальне описання цієї рос­лини і способи виготовлення з неї матеріалу для письма.

Спочатку розрізане уздовж на тоненькі пластини трьох-гранне стебло рослини розрізали уздовж на тоненькі пла­стини, а потім розчавлювали на довгі тонкі смуги — пла-гули. Внутрішня частина стебла, більш еластична, різалась тонкими шарами, а ближче до зонішньої оболонки — більш товстими. Нарізані смуги сортували, підбираючи за якістю й довжиною. Потім смуги розкладали одну біля іншої на спеціальному столі з похилою поверхнею. Зверху накладали поздовжній шар смуг, намочували нільською водою й пресували. При цьому із волокон виділявся сік, що міцно склеював смужки між собою.

У результаті отримували аркуш по довжині стебла, ши­рина якого дорівнювала від 10 до 40 см. З'єднуванням декількох смуг збільшували довжину аркуша іноді до 20 і більше метрів. Після ретельного висушування на сонці аркуші проклеювали особливим клеєм, який виготовляли із хлібного м'якиша, прокип'яченого у воді. Використову­вали такий клей на другий день після приготування. Міцність склеювання папірусних аркушів забезпечувалась речовинами рослинної тканини, ніяких сторонніх клейких речовин не застосовували, однак поверхню аркуша вкри-

вали клеєм, щоб надати їй рівність та попередити розтікання чорнил по волокнах. Після пресування аркуш висушували на сонці та вирівнювали за допомогою інстру­ментів із слонової кістки та морській раковин. Отримані аркуші папірусу склеювались в середньому по 20 в довжи­ну, утворюючи таким чином свиток, який отримав назву «хартії» (а з III ст. до н.е. до V ст. н.е. для цього викорис­товували і пергамент).

Проклеювався папірус лише з лицьової сторони, яка ма­ла назву (recto), зворотня сторона (verso) залишалась незай­маною. Аркуші розлініювали лише в поздовжньому на­прямку (видимі прожилки рослини слугували рядками), й лише потім на них можна було писати.

Заповнений текстом папірус називали «томом». З обох боків до нього прикріплювали валики з дерева чи кістки й отримували «сувій». Іноді сувій клали у футляр із шкіри або тканини — «тогу». Зберігались тоги на полицях з кед­рового дерева (воно найкраще зберігає рукописи від ко-мах-шкідників) з прикріпленими до них табличками назв творів.

Слід також зазначити, що перший аркуш папірусу нази­вався «протокол», а останній — «есхатокол». Дуже рідко із папірусу робили книгу, яка б мала сучасний вигляд.

Папірус, на відміну від глиняних табличок, був м'яким матеріалом. Це, по-перше, робило його більш легким у порівнянні з глиною, а, по-друге, папірус за розміром був набагато більшим, що призвело до збільшення інфор­маційного потенціалу самого документа.

Документи на папірусі було легше транспортувати, і, відповідно, ефективність передачі інформації в часі та про­сторі зростала в кілька раз. Це сприяло широкому розпов­сюдженню папірусу по всьому Середземномор'ї. Поза межами Єгипту папірус використовували в Греції та Італії. У Західній Європі папірус використовували аж до XI ст. н.е.

Хоча папірус був не дуже міцний матеріал, але до нашо­го часу дійшла значна кількість античних папірусів. Більшість із них була знайдена в Єгипті ї Тунісі, де вони завдяки сухому клімату добре збереглись. Це й цілі сувої, і окремі фрагменти. Серед них твори Аристотеля, Софокла, Есхіла, Гомера.

Широко застосовувався папірус в імператорських кан­целяріях Італії. На території Равенни його використовува­ли до X ст., а в південній Італії та Сицилії, де виготовля­ли свій папірус, — до XII ст. Папська канцелярія писала «булли» на папірусі майже до початку XI ст. (остання «булла» на папірусі належала папі Бенедикту VIII (1012— 1024рр.). Від середніх віків до наших часів дійшло близька трьохсот документів на папірусі, і тому сьогодні вони зберігаються як особливо цінні реліквії. Так, у Британсь­кому музеї зберігається папірус Таріса, довжина свитку якого перевищує 40 метрів.

Застосування остраки

Сировина для виготовлення папірусу зростала тільки в Єгипті, а технологія виготовлення була складною. Це зу­мовило його відносно високу вартість. Використовувати папірус для виготовлення документів, що містять швидко-старіючу оперативну інформацію, було невигідно. Вихід був знайдений шляхом використання для складання доку­ментів більш дешевого та доступного матеріалу.

Таким матеріалом, що отримав не менше, ніж папірус, розповсюдження стали черепки невеликого розміру, які мали назву «острака», а також вапняні пластинки, на які чорнила лягали досить задовільно.

Острака була різноманітної форми. Для письма, зви­чайно, використовували увігнуту сторону. Застосовувалась острака для складання податкових квитанцій, списків, розпоряджень, рахунків, приватних розписок, листів. Крім

цього, її використовували для виконання господарських записів, обліку товарів, шкільних вправ тощо.

Писали до початку нашої ери єгиптяни чорнилами за допомогою довгих, тонких очеретинок, пом'якшених на кінці на зразок пензликів. Фарба, чорна та червона, уміщувалась у заглибленнях на прямокутній довгастій палітрі. Необхідним приладдям для письма була посудин-ка з водою, куди писар умочував очеретинку, перш ніж на­брати на неї фарбу з палітри.

Чорна фарба виготовлялась із сажі та клейкої води, та нею писали весь текст чи його основну частину; червона фарба служила, в основному, для виділення частин тексту. Цей звичай запозичили грецькі та римські писарі, і звідси походить термін «рубрика», від латинського «рубер» — чер­воний, а також вираз «с красной строки».

У III ст. до н.е. в якості знаряддя для письма почина­ють використовувати «калам» — особливим чином очище­ний очеретяний стрижень, на зразок гусячого пера, роз­щеплений на конус.