Створення ринкової інфраструктури в регіоні

Для становлення ринкової економіки регіону важливе значення має розвиток базових елементів ринкової інфраструктури (бірж, комерційних банків, інвестиційних фондів, центрів зайнятості тощо). Формування ринкової інфраструктури у будь-якому регіоні - необхідна передумова глибоких інституційних перетворень у ньому (зміни форми власності, ціноутворення, інвестування, страхування тощо) та розвитку підпри­ємництва [Бєлєнький, 2002].

Ринкова інфраструктура формується в єдиній системі національного й регіонального ринків, які у функціональному відношенні поділяються на субринки товарів, фінансів та праці (див. п. 12.3). До інфраструктур-них об'єктів (елементів) першого субринку, як правило, відносять товарні ринки, товарні біржі, торгово-посередницькі фірми, торгово-промислові палати тощо, другого - банки, фінансово-кредитні посеред­ники, фондові біржі тощо, третього - служби зайнятості, центри підготовки й перепідготовки кадрів тощо.

Активними учасниками створення ринкової інфраструктури на всіх територіальних рівнях є органи державної влади. Особливу увагу вони приділяють обласній ланці. За сприяння держави в АР Крим та областях були створені відділення Фонду державного майна та Антимонопольного комітету, регіональні центри сертифікатних аукціонів, центри зайнятості тощо. Через розвиток ринкової інфраструктури в регіонах держава до певної міри стимулює інституціональні перетворення та розвиток підприємницької діяльності.

Об'єкти ринкової інфраструктури та їх регіональні системи харак­теризуються значною "географічністю". Не в останню чергу це пов'язано з тим, що для багатьох об'єктів чітко сегментується їх поле діяльності в географічному плані. Так, Українсько-Сибірська товарна біржа обслуговує переважно сировинний ринок України та Росії, а районні центри зайнятості - низові ринки праці.

Конкретно розглянемо роль ринкової інфраструктури в інституційних перетвореннях та розвитку підприємництва у 1990-х роках на прикладі Вінницької області [Захарченко, 2004, с. 289-292].

Основу інфраструктури ринку товарів області складають 125 товарних ринків (переважно споживчої кооперації). Це фактично колишні базари, на які нині "перекочувала" значна частина торгового обороту державних магазинів. Але й зараз товарні ринки залишаються основними постачальниками для населення високоякісної сільсько­господарської продукції. У структурі реалізації її на ринках області найбільша частка припадає на м'ясо та м'ясопродукти - 40% (проти 17% в Україні). Значна частина цієї продукції реалізується торгово-посередницькими структурами за межами країни без належного конт­ролю з боку податкової інспекції, митної служби та інших державних установ. Узявши під належний контроль напівлегальний ринок сільгосп-продуктів, держава могла б більше поставляти на ринки країн СНД цих продуктів в обмін на енергоносії та інші стратегічно важливі товари.

Товарні ринки розміщуються у Вінницькій області досить нерівно­мірно. Густіша їх мережа у південних районах. Це пояснюється тим, що ці райони більш віддалені від обласного центру й потужних транс­портних вузлів - Жмеринки та Козятина, що обумовлює тут певну "натуралізацію" господарства. Має значення й те, що на півдні виро­щується більше типово ринкової продукції (овочів, фруктів). У цілому ж мережа товарних ринків потребує значного коригування. В окремих районах, зокрема Гайсинському та Погребищенському, ринки функціо­нують лише в райцентрах, що створює незручності як для продавців, так і для покупців (радіуси зон обслуговування виходять за раціональні межі: 45 хвилин поїздки покупців в один кінець). Для раціоналізації мережі товарних ринків певне значення може мати соціально-еконо­мічне мікрорайонування області.

Товарні ринки потребують значної уваги місцевих органів влади щодо їх належного облаштування. Нині найкращі характеристики облаштованості мають ринки м. Вінниці, що є цілком закономірним, оскільки вони обслуговують значну частину населення області. Тут збудовано єдиний в області критий ринок "Урожай" на 850 торгових місць і сучасний м'ясо-молочний павільйон на 150 торгових місць на Центральному ринку. Загалом на ринках області під дахом знаходиться 49,9% торгових місць, під критими столами - 39,6% і під відкритими -10,5%. Зміцнення потребують активні фонди ринків - спеціалізовані лабораторії (для контролю якості товарів), холодильники та ін. У кращій ситуації в цьому плані знаходяться ринки Вінниці, Бершаді й Тульчина.

Товарні ринки належать до тих установ, які в складних умовах соціально-економічної кризи не лише самі функціонують на зароблені кошти, а й істотно підтримують державний та місцевий бюджети. Доходи ринків складаються з разового обороту, плати за послуги, комер­ційної діяльності тощо. Загалом товарні ринки Вінницької області дають незначну частку сумарних доходів ринків України - 2,7% (при частці населення - 3,7%). Нераціональною є й структура доходів ринків: переважають доходи від разових зборів, тоді як в Україні -доходи від плати за різні види послуг. Це свідчить про певну відсталість матеріально-технічної бази ринків області й недостатній розвиток комер­ційної діяльності (продажу продукції через торговельно-закупівельні організації тощо).

Найбільші доходи мають ринки м. Вінниці (36% від загальної суми), значні доходи - ринки міст обласного підпорядкування - Могилева-Подільського, Жмеринки, Хмільника. Вони ж і сплачують найбільші податки до державного (20% від доходів) та місцевих (5% від ринко­вого збору) бюджетів. Враховуючи хронічну дефіцитність місцевих бюджетів і непомірне збагачення власників найбільших ринків, доцільно переглянути розміри податкових платежів для потреб територій.

Пильної уваги з боку державних органів влади потребують такі про­цеси: приватизації товарних ринків (з обов'язковою оцінкою їх майна незалежними експертами); створення відповідних організаційних структур (акціонерних товариств переважно відкритого, а не закритого типу); горизонтального злиття ринків (створення асоціацій ринків немоно-польного типу) та утворення своєрідних "ринкових концернів", наприклад, у складі Вінницького центрального ринку, м'ясокомбінату та заводу напівфабрикатів.

З метою впорядкування товарного ринку області, насамперед оптово­го продажу, створено Вінницьку товарну універсальну біржу (ВТУБ). Вона практикує угоди на умовах "кеш" (на реальний товар; франко-вагон - станція відправлення; не пізніше 15 днів із дня угоди); "форвард" (те ж, але на термін від 15 днів до 1 року з дня угоди); "мікс" (одна частина товару на умовах "кеш", друга - "форвард"); "ф'ючерс" (на право купити або продати в майбутньому товар за певною ціною). Ціни на ВТУБ, зрозуміло, формуються вільно під впливом попиту й пропозиції.

Структура продажу на ВТУБ поки що недостатньо диверсифікована. Більше половини всіх угод припадає на продукцію машинобудування, насамперед вінницьких підприємств (інструментального, підшипнико­вого та інших заводів). Порівняно багато на ВТУБ продається нетипових для біржової торгівлі товарів - сільгосптехніки, верстатів, автомобілів, тракторів. Натомість типово біржова продукція - сільськогосподарська -представлена не так широко. В окремі роки основна продукція "цук­рового Донбасу" не була домінуючою на торгах ВТУБ, поступаючись за обсягами продаж насінню кукурудзи, соняшника та кормової пше­ниці. Правда, останні торги показали, що завдяки зусиллям державної компанії "Укрцукор" ВТУБ усе більше спеціалізується на угодах із продажу цукру. Якщо їй удасться в перспективі визначати ціни на цукор, що перевищують собівартість на 12-15%, то це дасть змогу не лише успішно торгувати ним на зовнішніх ринках, але й сприятиме виходу господарства області з кризового стану.

Регіональна структура продажу товарів на ВТУБ, як показує тери­торіальний баланс, має такий вигляд: понад 80% угод 'припадає на Вінницьку область. Значні обсяги товарів до реалізації пропонують сільськогосподарські підприємства Бершадського району (насіння кукурудзи), Ямпільський, Могилів-Подільський та Гайсинський кон­сервний заводи та ін. Досить широке представництво на ринку сільсько­господарської продукції через торги на ВТУБ має Миколаївська область, а промислової - Дніпропетровська.

Зважаючи на те, що ВТУБ у перспективі відіграватиме ще більшу роль у функціонуванні регіонального товарного ринку, а також у системі міжрегіональних господарських зв'язків, місцевими органами влади разом із біржовим комітетом слід проводити скоординовану політику щодо підтримки власного товаровиробника, щоб йому економічно вигідно було реалізовувати продукцію через біржу, а не через стихійний ринок. З метою наближення ВТУБ до виробника сільгосппродукції ми пропонуємо відкрити відділення біржі в окружних містах області -Жмеринці, Могилеві-Подільському, Хмільнику, Гайсині, Бершаді.

Ще один важливий елемент інфраструктури ринку товарів - торгово-промислова палата - почала активно функціонувати з другої половини 1990-х років. Вона має на меті не лише рекламні цілі, а певною мірою доповнює ВТУБ, оскільки передбачає укладення угод, реалізацію виставкових зразків продукції тощо (див. п. 11.2.9).

Основу інфраструктури фінансового ринку країни й області скла­дає банківська система. Створенням у вересні 1991 року Національного банку України (НБУ) започаткована дворівнева структура банківської системи, нижній рівень якої складають комерційні банки та квазі-банкові установи.

Оскільки інформація по банківській системі Вінницької області є конфіденційною, розглянемо особливості її функціонування і розвитку станом на 1 січня 1997 р. На той час банківські операції здійснювали 8 філій комерційних банків. Усього у області діяло 721 територіально відокремлене відділення банків, із яких 690 - системи Ощадбанку.

Кредитні вклади в банки області становили 59,6 млн. грн., у т.ч. довготермінові - 7, 9 млн. грн. У структурі кредитних вкладень най­більша частка належала банку "Україна" - 36,8%; значні вклади мали також Ощадбанк (20,0%), Промінвестбанк (17,6%) та Укрсоцбанк (16,3%). Найбільш привабливим для вкладників був банк "Аваль". Його активи за 1996 р. виросли на 144%. Водночас рейтинг Промінвестбанку та банку "Україна" впав, обсяги кредитних вкладень у них знизилися відповідно на 20 і 30%. Банки "Інко" та "Градобанк" збанкрутували. Натомість нарощували фінансово-кредитну діяльність Інкомбанк, Укр-ексімбанк (із метою обслуговування експортно-імпортних операцій) та Правексбанк.

Досвід функціонування банківської системи області вказує на те, що в умовах конкуренції "виживає" той банк, який проводить гнучкішу процентну й кредитну політику: розширює спектр банківських послуг, вчасно коригує позичковий процент, забезпечує вигідне розміщення кредитів тощо.

Станом на 1 січня 1997 р. банками області було надано коротко­термінових кредитів на суму 46,8 млн. грн. Найбільшим кредитором виступав банк "Україна"*, що обслуговував сільськогосподарських виробників (39,3% від усього розміру позики). Далі за розмірами наданих кредитів йшли Укрсоцбанк (18,2%), який і досі обслуговує переважно соціальну сферу; Промінвестбанк (16,1%), клієнтами якого є переважно промислові підприємства; Ощадбанк (15,0%), який покликаний кредитувати населення, але через ненадійність фізичних осіб як клієнтів найбільші позики надає сільськогосподарським вироб­никам, а також обслуговує кредитну лінію на закупівлю товарів вітчиз­няних виробників.

Слід відмітити, що в області спостерігається тенденція до змен­шення прибутковості банків. Це пояснюється насамперед кризовими явищами в економіці країни й області, низькою якістю "кредитного портфеля" банків, хронічними неплатежами їх клієнтів (позичальни­ків). Для моніторингу ситуації на рику кредитів спеціалісти обласного управління НБУ пропонують створити регіональну автоматизовану базу даних щодо платіжної спроможності позичальників. Згодом вона могла б увійти до аналогічної системи моніторингу на загальнодержав­ному рівні. Незайвим було б об'єднати її з інформаційною системою "CAMEL", яка вже функціонує й визначає рейтинг банків.

Вагомим інфраструктурним елементом на фондовому ринку області довгий час був Вінницький регіональний центр сєртифікатних аукціонів (ВРЦСА). Його основним завданням було - реалізувати право громадян, що проживають на території області, на отримання своєї частки дер­жавної власності.

Станом на 25 квітня 1997 р. через ВРЦСА виставляли свої акції 146 об'єктів приватизації. Центром було прийнято понад ПО тис. вау-черів від населення і близько 400 тис. ваучерів від різних фінансових установ. В об'єкти приватизації області вкладено понад 70% ваучерів, решта - в об'єкти приватизації інших регіонів України. Процент реалізації ваучерів через ВРЦСА складав 22.

Значним попитом у населення і фінансово-посередницьких установ користувалися акції передових у технологічному відношенні підпри­ємств, продукція яких користувалася значним попитом на ринку. До числа таких підприємств належав, зокрема, завод "Зоря" у Теплику, що випускав електронні прилади. Водночас значні труднощі в при­ватизації майна відчували, хоча й сучасні, але без чітко визначених перспектив, підприємства; наприклад, ВАТ "Вінницький ламповий завод" та сутиський завод "Автоелектроапаратура". Перше підприємство лишилося основних споживачів продукції через те, що фактично при­пинили роботу підприємства-суміжники - завод кінескопів у Львові й ряд підприємств ВПК. Друге підприємство, що спеціалізується на випуску автоелектроапаратури (переважно для автомобілів марки "Запорожець" та "Таврія"), лише після створення СП на базі ВАТ "АвтоЗАЗ" та південнокорейської фірми "ДЕУ" має більш ясну еко­номічну перспективу й "під його дахом" почало реалізувати свій пакет акцій. Загалом процес приватизації за посередництва ВРЦСА йшов успішніше на тих підприємствах, які випускали кінцеву продукцію. Отже, для багатьох промислових підприємств, що випускають проміжну продукцію, актуальною є проблема корпоратизації, організаційного об'єднання системи взаємопов'язаних виробництв.

До елементів інфраструктури фінансового ринку області належало також 17 інвестиційних фондів, 8 довірчих товариств, Пенсійний фонд та ін. У країнах із ринковою економікою велике значення мають пен­сійні фонди, які акумулюють кошти тих, хто купує страхові поліси або сплачує страхові внески. В Україні ж, і у Вінницькій області зокрема, Пенсійний фонд виступає посередником між платниками податків, банками та пенсіонерами.

Пенсійний фонд області функціонує в умовах складної соціально-економічної ситуації. У багатьох районах і містах критичним є фінансове забезпечення пенсій та інших соціальних виплат. У Вінницькій області найвищий рівень фінансового забезпечення соціальних виплат має м. Вінниця, найнижчий - Чечельницький район. Нині фінансово забезпечи­ти соціальні виплати можуть лише міста обласного підпорядкування та райони, що мають значну промислову базу, наприклад Немирівський і Калинівский. У зв'язку з цим об'єктивно необхідним є територіальний перерозподіл фінансових ресурсів, у т.ч. готівки, через регіональні управління НБУ.

Центральним елементом інфраструктури ринку праці в області є служби або центри зайнятості. Усього нараховується 31 центр зайня­тості: 4-у Вінниці, 26-у районних центрах, 1-у Ладижині. У своїй діяльності центри зайнятості мають враховувати функціональні й регіо­нальні особливості ринку праці, зокрема те, що, починаючи з 1995 р. різко зросла кількість незайнятого населення. Темп росту безробіття за цей рік склав 694%. Особливо великий приріст вивільнення працівників дали м. Вінниця (23,7% до загальної кількості при частці населення -29,2%) та Гайсинський район (відповідно 6,9% при частці населення -3,6%). У 2004 р. найбільша кількість вивільнених працівників припа­дала, крім м. Вінниці (28,4%), на Могилів-Подільський (7,6% при частці населення 2,2%) та Тульчинський (5,8% при частці населення 3,6%).

Збільшення чисельності незайнятих громадян вимагає від центрів зайнятості інтенсивнішої роботи насамперед у плані їх працевлашту­вання. У 2004 р. центрами зайнятості було працевлаштовано 41,5 тис. осіб, або 66,5% від загального числа незайнятих громадян.

Найбільше незайнятих трудовою діяльністю громадян залишається у Оратівському (рівень безробіття на 1 січня 2005 р. становив 10,3%), Піщанському (9,8%) та Чернівецькому (9,6%) районах, що мають най­нижчий рівень індустріального розвитку.

Для вирішення проблем працевлаштування у містах і районах області необхідно проводити більш гнучку політику щодо перекваліфікації вивільнених працівників. Очевидно є потреба ширше практикувати громадські роботи. Хоча кардинально змінити ситуацію на ринку праці можна лише за умови оздоровлення економіки регіону і країни загалом.