Організація допомоги дітям з порушеннями розумового розвитку на території україни

Першоукраїнцями вважають людей, які, згідно з археологічними дослідженнями, жили в межах території України до Різдва Христового, наприклад, представників трипільської культури (середина ІV – ІІІ тис. до н. е.), скіфів Причорномор’я (VІІІ ст. до н.е.), сарматів, яких розбили гуни у ІV ст. до н.е. [7, 14].

Першоукраїнці, які жили у Причорномор’ї та Приазов’ї (VІІІ ст. до н.е.), зазнали певного впливу еллінів-колоністів, що поселилися в Ольвії біля Очакова, у Херсонесі біля Севастополя, у Понтікапеї біля Керчі та Феодосії. Так відбувалось взаємопроникнення, взаємозбагачення у сфері культури і науки. Необхідно звернути увагу і на такий період формування першоукраїнської людності, як розселення східних слов’ян, який охоплює період V – VІІ ст. н.е. Першоукраїнські племена (поляни, древляни, сіверяни, угличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани) здавна жили по нижній і середній течії Дніпра і далі на Схід – аж до Дону, а на захід – включно з Карпатами. Етапним у переселенні Східних слов’ян можна вважати утворення міст: Києва – у полян, Любича і Чернігова – у сіверян, Коростеня – у древлян, Луцька – у дулібів, Волиня – у волинян, Бузького – у бужан та інших [7, 20].

VІІ–VІІІ століття в історії слов’янських племен характеризувалось розвитком феодальних відносин і утворенням держав. У південних слов’ян виникла Болгарська держава, у західних – Великоморавська, а згодом – Чеська і Польська держави [7, 13].

Виникнення держави на території України – закономірний етап розвитку української спільноти. У ІХ столітті почалось поступове формування княжої влади, чому сприяли зовнішні фактори: на півночі Східно-Європейської рівнини постійним явищем стали набіги скандинавів (варягів), на півдні – загострення суперечностей між слов’янськими і тюрськими племенами. Виникла необхідність у створенні великих оборонних союзів, які б мали у своєму розпорядженні великі людські ресурси і діяли не лише час від часу, а постійно. Виникає держава – Київська Русь – на базі великого міста Києва, яка включала в себе землі від Великого Новгорода на півночі до пониззя Дунаю на півдні.

У Київській Русі розумово відсталі були оточені ореолом святості і таємничості. Простий народ ставився до них з повагою. Люди рахували призріння „дурників” і „блаженненьких” богоугідною справою. Часто до них прислуховувались, їхнім словам вірили, в багатьох регіонах Київської Русі було за честь прихистити на своєму подвір’ї або у помешканні людину, яка мала інтелектуальні або психічні розлади.

Київська Русь в готовому вигляді отримала систему християнської доброчинності, визнавши християнство офіційною релігією. Володимир Великий першим зачинає ідею милостині і допомоги тим верствам населення, які самостійно не могли прожити, в тому числі і розумово відсталим. У „Літописі Руському” сказано: „…повелів він всякому старцеві і вбогому приходити на двір на княжий і брати усяку потребу – питво і їжу, і з скарбниць кунами. Урядив він також і це. Сказавши: „Немічні й недужі не можуть дійти до двору мойого”, він повелів спорядити вози і накладав на них хлібів, м’яса, риби й овочів різних, і мед у бочках, а в других квас. І стали це возити по городу, запитуючи: „Де недужі чи старці, що не можуть ходити?” І тим роздавали все на потребу” [5, 70].

Князь Володимир Великий зобов’язав церкву турбуватись про інвалідів, юродивих та бідних. В своєму уставі 996 року він виділяє чотири основні категорії осіб, які потребують допомоги: вдови, убогі, юродиві або калічні, мандрівники і бідні. Тим же уставом визначається десятина на утримування монастирів і церков, а також богаділень і лікарень для бідних, убогих та калічних. Устав Володимира Великого наказував утримувати немічних, убогих і бідних при церквах. Про те, що саме монастирі першими почали опікати юродивих і розумово відсталих підтверджує і „Повість минулих літ”, написана літописцем Нестором і датована приблизно 1074 роком. У ній сказано: „А ще хто боліє або недугом одержим приносять в монастир”.

Перший такий притулок було організовано при Києво-Печерському монастирі. Особливою щедрістю в плані надання допомоги відрізнялись іноки Києво-Печерського монастиря на чолі зі своїм провідником Феодосієм Печерським. Він був заступником всіх ображених і бідних. Особливо він любив бідних; він побудував при монастирі особливий двір для увічних, сліпих, калічних і віддавав їм десяту частину від доходів монастиря. Києво-Печерський монастир заклав основи догляду за розумово відсталими, наставляння їх на шлях істини і виправлення розуму.

В ХІ столітті Устав монастирів визначив їх як форму соціальної організації людей. Монастирі вирішували різноманітні завдання, в тому числі і такі, як догляд за непрацездатними, організація лікарень та притулків для інвалідів. Перша в Київській Русі лікарня, в які розумово відсталі та інші недієздатні отримували харчування і користувались безкоштовним лікуванням, була також створена Феодосієм Печерським в середині 1070 р. при Києво-Печерській лаврі. У 1089 році Єфрем, переяславський єпископ, заснував лікарню у прикордонному місті Переяславі Південному. Потім, ставши митрополитом Київським, Єфрем у 1097 році наказав будувати лікарні при монастирях в Києві, назначав туди лікарів і визначив, щоб хворі лікувались у них безкоштовно. До монгольської навали такі лікарні були влаштовані в Смоленську, Вишгороді, Чернігові, Новгороді, Пскові, на Волині та Галичині.

Князю Володимиру Великому належить і право відкриття перших закладів для навчання як дітей знатних, середнього статку і бідних, так і богуділень, притулків для мандрівників і перших лікарень. Розумово відсталі і психічно хворі в цей період знаходили притулок в монастирях, де на них дивились у більшості як на невільних жертв темних сил. В одному документі, датованому приблизно ХІ століттям, проводиться паралель між психічно хворим і п’яницею, причому говориться, що „ієрей прийде до біснуватого, проведе молитву і вижене біса, а якби над п’яним зійшлись попи всієї землі, то не вигнали б самовільного біса п’янства” [2, 75].

Київська Русь поряд з прийняттям християнства взяла притаманні для нього моделі турботи про розумово відсталих, психічно хворих та інших осіб, які самостійно не могли прожити. В цей період можна виділи три основні форми княжої доброчинності: 1) роздача милостині; 2) годування на княжому подвір’ї; 3) розвезення продуктів по місту тим особам, які цього потребували.

Крім князя Володимира Великого історія пригадує й інших князів, які проповідували милість і співчутливе ставлення до людей з розумовою відсталістю за з іншими відхиленнями. Особливо відмічають літописці синів Володимира – Ярослава Володимировича та його брата Мстислава, князя Тьмутараканського. Під час правління Ярослава у Новгороді було відкрите училище для дітей-сиріт. Він видав указ, в якому закріплювалась доброчинність і покладались обов’язки на церкву про опіку юродивих, блаженних, убогих та інших.

Теорію пізнання і виховання шляхом розвитку розумових сил людини розробляв Кирило Туровський. Сутність його концепції полягала в тому, що людина не народжується ні доброю, ні злою. Вона стає тією чи іншою завдяки наявності в її душі добрих або злих начал, які переважають в її життєвих діяннях. Дотримуючись вимог християнської моралі, людина здійснює добрі вчинки; спілкування з нею приносить довколишнім радість, спокій душі. Моральна поведінка залежить від розуму особистості [7]. Таким чином він проповідував виваженість у вчинках і любов до ближнього незалежно від наявності у нього тих чи інших відхилень, в тому числі й інтелектуальних.

Також своєю доброчинністю прославився і Володимир Мономах. Найбільш яскравим проявом цього є його „Духовна до дітей”, в якій князь формулює основні правила поведінки ідеального монарха: „… захистіть сироту, виправдайте вдовицю. Господь наш показав нам перемогу над ворогом трьома ділами добрими, щоб від нього спекатись і його перемогти: покаянням, слізьми і милостинею. Не важка ця заповідь Божа вам, оскільки тими трьома ділами добрими царства Божого не втратити. Найбільше ж убогих не забувайте, скільки вам можливо годуйте, дайте сироті… і не віддавайте сильним на поталу людину… Чого знаєте добре, того не забувайте, а чого не знаєте, тому навчайтесь” [4, 153-154].

Із наступників Володимира Мономаха на грунті доброчинності проявили себе і його сини, князі Мстислав і Ростислав. Ростислав роздав бідним і юродивим все добро, отримане у спадок від свого дядька князя В’ячеслава. Андрій Боголюбський наказав, на кшталт князя Володимира Великого, розвозити по вулицях і роздавати нужденним їстівні припаси. Князь Олександр Ярославович Невський значні кошти витрачав на викуп з полону людей, а його брат Михайло Ярославович у порадах своєму сину писав: „Дивних і убогих не зневажай, угодно бо це є Богу” [4, 154]. Із князів Київської русі своєю доброчинністю і співчуттям прославився чернігівський князь Микола Давидович, який в першій половині ХІІ століття побудував у Києві перший лікарняний монастир.

Знайомство з історією і культурою надання допомоги розумово відсталим у Київській Русі дозволяє зробити такі висновки:

- населення Київської Русі ставилось до юродивих, блаженних, убогих та інших осіб з тими чи іншими відхиленнями не агресивно, а в більшості випадків співчутливо, терпимо. Язичні традиції поваги до всього, що було незрозуміло, були перенесені на культ християнства і мирно співіснували. Віра в те, що ці люди були наділені божим даром пророкування швидко знайшла своє підкріплення і асимілювалась у новому віровченні;

- князі Київської Русі перейняли візантійський досвід організації опіки над людьми з тими чи іншими відхиленнями, використовували його як власну доброчинність. Не була організована державна система підтримки вказаних категорій населення. Склалася система подвижництва і жебрацтва. Подвижництво проявлялось у фразі „все або ніщо”. Воно не контролювалось розумом, життєвою доцільністю, увагою до практичних результатів. Поступово християнська заповідь любові до ближнього трансформувалась в обов’язок роздавати милостиню. Людинолюбство перетворювалось у жебраколюбство, причому останнє уявлялось не як засіб суспільного устрою, а як необхідна умова особистого морального здоров’я. Милостиня була більше потрібна самому жебраколюбцю, аніж жебраку;

- надання допомоги людям з тими чи іншими відхиленнями князі Київської Русі закріплювали відповідними законами і уставами. Ними було визначено коло осіб, яким була необхідна допомога і підтримка з боку держави. В це коло були внесені і особи з розумовою відсталістю;

- обов’язки опікуватись розумово відсталими, психічно хворими, убогими, калічними та іншими особами з відхиленнями були покладені на церкву і монастирі, відповідно до чого їм була виділена десятина від княжих доходів на потреби доброчинності. Закладення при монастирях спеціальних лікарень і притулків дозволили організувати спроби не лише лікування та догляду за цими людьми, а й їхнього навчання та виховання.

Феодальні війни, які почались між князями Київської Русі, монголо-татарське панування призвели до послаблення національної традиції доброзичливого, співчутливого ставлення до розумово відсталих, калічних та психічно хворих. Послаблення православної церкви, її підпорядкування державі, секуляризація культури значно обмежили розвиток на землях України церковно-християнської доброчинності. В землях, які відійшли під владу московським князям, київський досвід опіки над розумово відсталими та іншими категоріями психічно і фізично хворих людей не знайшов свого підкріплення і по суті був забутий.

У період розпаду Київської Русі значна частина юродивих, блаженних, біснуватих, калічних, психічно хворих ходила по території країни і жебракувала. Частина притулків при монастирях була закрита. Вже не виділялись відповідні кошти князями. І хоч в період монголо-татарського панування митрополитам Київської Русі були надані спеціальні ханські грамоти (так звані „єрлики”), які звільняли церкви і монастирі від сплати данини і поборів, багато розумово відсталих були залишені самі.

У цей період набуває свого значення юродство – особливий соціально-духовний феномен і явище, який виник після розпадку Київської Русі. Потрібно відмітити, що коли в Західній Європі в період раннього і класичного середньовіччя особливе місце посідали святі відлюдники як боговибрані люди, то на території майбутньої України їхнє місце посіли юродиві – розумово відсталі і психічно хворі, яких можна назвати блаженними. Саме юродство стало, в уявленні народної суспільної свідомості, одним з подвигів християнського благочестя: богослужіння тут – юродство за Христа. Культ „блаженних” і „юродивих” – невід’ємна риса православ’я. Ця ідея співзвучна знаменитому пророцтву Ісуса Христа із Нагорної проповіді (Євангеліє від Матфея): „Блаженні вбогі духом, ібо вони єсть Царство Небесне” [4, 160-161]. Як свідчить проповідь Христа – це зовсім не „убогі”, це як раз сильні духом, сильні моральною чистотою. Вони являють собою правду, чим складають „світло світу” і „сіль землі”.

В історії відомі імена більше 50 юродивих, які жили протягом ХІ-ХVІІ століть, із них десять в наступному були канонізовані. Перший за часом канонізації юродивий – Києво-Печерський монах Ісаакій, який помер приблизно 1090 року.

У Московії юродивий Микола Свят обізвав царя Івана Грозного кровопивцею і пожирачем християнських душ і клявся ангелом, що коли хто з його воїнів торкнеться хоча б до однієї псковської дитини – царя вдарить блискавка. Іван Грозний так перейнявся цими прокльонами, що молився про порятунок від такої участі. Другий знаменитий юродивий при Івані ІV був Василь, який ходив зимою і літом роздягнений і після смерті визнаний святим. Його ім’ям названий собор на Красній площі – собор Василя Блаженного.

Починаючи з правління Івана Грозного робляться спроби упорядкувати становище розумово відсталих і психічно хворих. У відомому церковному судебнику, який уклали 1551 року і названому „Стоглавим” була стаття, яка передбачала необхідність опіки убогих і хворих, в тому числі згадують і тих, які „біснуваті і позбавлені розуму” [2, 76]. Також в цьому „Стоглавому судебнику” було зазначено глухонімим, біснуватим і позбавленим розуму бути направленими у монастирі, щоб вони не були „опудалом для здорових”. Тобто в цей час спільнота прагне відмежувати розумово відсталих та інших осіб з психофізичними порушеннями від здорової частини суспільства.

При царюванні Федора Олексійовича був виданий спеціальний закон (1677.), за яким керувати своїм майном поряд з глухими, сліпими і німими не мали права п’яниці і глупі, або розумово відсталі. Саме при ньому спостерігається орієнтація на організацію державної допомоги цим категоріям людей. У 1682 році був підготовлений проект реорганізації Аптекарського приказу з наданням йому функцій централізованого нагляду за опікою і доброчинними внесками. По проекту 1682 року передбачалось будівництво лікарень-богаділень, або так званих „шпитальних будинків”.

Починаючи з ХVІ століття, на Україні важливим чинником розвитку педагогічної думки було поширення друкарської справи і, насамперед, видання навчальної літератури. Привертає до себе увагу діяльність Єпіфанія Славинецького, який перекладав навчальну літератури з медицини, мистецтв, створював підручники. Значний інтерес викликає його твір „Громадянство звичаїв дитячих”, який за своїм сюжетом нагадує твір Еразма Ротердамського „Похвала глупості”. Його основою були моральні правила, які він пропонував прищеплювати і дітям з нормальним психофізичним розвитком, і дітям з різними відхиленнями. Ця праця вважається збірником правил поведінки у школі, вдома, на вулиці, вимог до мови і релігійних культів [7].

На території України починають діяльність братські школи. Ці братства зі своїми доброчинними організаціями по опіці над аномальними особами відіграли значну позитивну роль в догляді за розумово відсталими. У братських школа, відкритих по всіх території України, були сформовані класи для малоздатних учнів, у які, безсумнівно, потрапляли на навчання і розумово відсталі. Саме система братських шкіл і відповідних класів була передумовою створення спеціальних притулків для біснуватих і розумово відсталих при монастирях, а надалі і при державних установах. Досягненням братських шкіл було викладання предметів рідною мовою, вивчення античної літератури і філософії, розвиток розумових здібностей учнів, наявність певного вміння розуміння демократії тощо. На Україні наприкінці ХVІ століття діяло близько 30 братських шкіл – у Львові, Києві, Кам’янці Подільському, Дрогобичі, Рогатині та інших містах [7, 74].

Значний внесок у розвиток науки і педагогічної думки на Україні вніс і Іов Борецький, який виступав за зміцнення позицій братських шкіл. З його ініціативи відкриваються при братствах школи, друкарні, залучаються до роботи кращі вчителі. І. Борецький сприяв відкриттю братських шкіл у Луцьку, Немирові, Рогатині, дбав про підготовку педагогічних кадрів. До розв’язання цього питання залучив гетьмана Петра Сагайдачного, який надав Львівській братській школі 1500 золотих для підготовки „бакалаврів вчених” [7, 87]. Цікаві думки висловив Іов Борецький у своїй праці „Про підготовку чад”, в якій описав закономірності історичного розвитку виховання, наголошуючи, що успіхи виховання залежать від природних здібностей людини.

Деяких змін зазнала система опіки розумово відсталих при царі Петрі І. Він видав відомий указ „Про освічення дурнів в сенаті”, в якому питання діагностики розумової відсталості вперше були поставлені на наукову основу. У 1723 році він заборонив посилати розумово відсталих до монастирів і поклав зобов’язання на Головний магістрат в облаштуванні госпіталів для душевно хворих, в які мали направлятись і ненормальні або покинуті діти. Але цей указ при житті Петра І в життя не був введений.

У цей період просвітницькою діяльністю на Україні займається Феофан Прокопович, який у 1721 році відкриває у Києві власну загальноосвітню школу для дітей бідних і сиріт. Вона вважалась кращим навчальним закладом на початку ХУІІІ століття [7, 112].

Також значний внесок в розвиток опіки і спеціальних закладів для дітей надав листопадовий указ Петра І від 1715 року, в якому говориться, що необхідно „вибрати жінок для збереження незаконнонароджених дітей, яких жінки і дівки народжують беззаконно і через стид кидають у різних нежилих місцях, від чого ці діти помирають, а деякі з них таких дітей і вбивають” [4, 278]. Цим наказом він наказував набирати штати дитячих притулків і госпіталів із жінок з призначенням їм окладу; за вбивство позашлюбно народжених винні караються смертю; встановлюється анонімність прийому (підкидання) позашлюбно народжених у притулки; визначалось державне грошове утримання таких дітей в даному притулку. По цьому ж указу прийняті в притулок діти повинні бути віддані на навчання до якогось майстра, а дівчатка – в прислугу. Особливо підкреслювалось, що якщо „в наступному вони отримували каліцтво або хворобу, або впадали у безумство, то могли повертатись у ці притулки, як в батьківські будинки” [4, 278].

У 1761 році до цього питання повертається Петро ІІІ, який видав наказ: „Безумних не в монастирі віддавати, але побудувати для них нарочитий дім, як то в закордонних державах створені долгаузи” [14, 30]. Але й цей указ не був виконаний. Лише Катерина ІІ видала у 1775 році „Указ про створення Приказів суспільної опіки”, який передбачав створення притулків для розумово відсталих і психічно хворих. Йому доручили нагляд за всіма народними школами, сирітськими будинками, госпіталями і лікарнями, богадільнями, будинками для невиліковних хворих і біснуватих, робітними будинками. Указ визначав вимоги до всіх даних закладів і зробив законним їхнє існування.

У цей період відбувається розподіл суспільства на цивілізовану частину і безпосередньо народ. Народ продовжує виявляти співчуття, милість до розумово відсталих, психічно хворих, глухих, сліпих та інших знедолених осіб. В той же час „верхи”, або цивілізована спільнота на чолі з монархом пробують організовано надати допомогу цій категорії населення, пропагують світську філантропію. Але нововведення важко сприймаються населенням країни, через що не приживаються на національному грунті і зникають з відходом монарха-реформатора.

На території України розвивається мережа спеціальних закладів для розумово відсталих і психічно хворих. Невеликий заклад для цих категорій людей був відкритий у другій половині ХVІІІ століття у Катеринославі (Дніпропетровськ), а також у Полтаві (1807.) і Харкові (1817.) – будинок для божевільних на 20 людей. У цей час вони підпорядковуються Міністерству поліції, а згодом переходять під юрисдикцію міністерства внутрішніх справ [2, 229].

Необхідно вказати і на діяльність у цьому напрямку І. П. Котляревського. Як попечитель Полтавського лікувально-благодійного закладу, письменник допомагав ображеним, хворим, бідним [7, 176].

Прецедент надання допомоги дітям, які постійно не встигають у школі, відноситься до 1865 року, коли за ініціативою генерала І. В. Ісакова і Головного управління військових навчальних закладів було створення проміжних („повторних”) класів для малоздібних учнів військових гімназій. У 1867 році ці класи перетворюються у військові початкові школи, а потім у військові прогімназії для малоздібних учнів. Але з відставкою генерала всі 11 військових прогімназій закриють [11, 101].

На території України нові ідеї навчання поширював М. Ф. Орлов, якого через волелюбні ідеї перевели з Петербурга до Києва командиром 4-го армійського корпусу першої армії, де він розпочав просвітницьку діяльність серед солдатів і солдатських дітей, залучивши на допомогу генерала М. М. Раєвського. Багато власних коштів він витратив на розвиток шкіл взаємного навчання Київського військово-сирітського училища. В основу навчання було покладено Белл-Ланкастерську систему з елементами навчання грамот які свого часу використовувала М. Монтасорі. М. Ф. Орлов де тільки міг, влаштовував виступи, збирав кошти та пожертвування для сиріт Києва, на відкриття парафіяльних шкіл тощо [7, 175].

Для ХІХ століття характерні значні зміни в освітній політиці. Перша половина ХІХ століття пов’язана з цілою низкою реформ і перетворень на ниві освіти. У 1802 році замість старих петровських колегій були створені державні заклади – міністерства, в тому числі і міністерство народної освіти, до обов’язків якого входило управління загальноосвітніми школами, університетами, науковими закладами та видавничою справою. Управління освітою здійснювали три установи – міністерство освіти, відомство імператриці Марії і Синод. Ця трицентричність діяла до 1917 року. Відомство імператриці Марії займалось притулками, виховними будинками, інститутами шляхетних дівчат, богодільнями та іншими добродійними установами. Воно створено наприкінці ХVІІІ століття, а офіційну назву – відомство імператриці Марії – воно отримало у 1854 році [7, 128].

У другій половині ХVІІІ початку ХІХ століття формується думка про необхідність навчання розумово відсталих осіб. В країнах Західної Європи робляться спроби класифікувати психічні розлади і визначити ступені розумової відсталості. У цей період психіатрична допомога починає посилено розвиватись. Значний внесок в організацію допомоги розумово відсталим належить І. М. Балицькому, який розробив план побудови Харківської окружної лікарні, а також редагував плани психіатричних лікарень в Одесі та Києві.

У 1834 році в Харківському університеті вперше в Росії офіційно вводиться викладання психопатології. У тому ж році П. А. Бутковський видає перший в Росії підручник з психопатології, а в 1836 році організовує в Харкові спеціальну школу для розумово відсталих, яка мала назву „Школа біля воріт лікарні”. Аналогічну школу Е. Сеген відкрив у Парижі лише 1839 року [10, 20].

У Харкові обов’язкове викладання психіатрії вводиться з 1877 року, коли приват-доцентом на кафедрі нервових і душевних звороб був вибраний П. І. Ковалевський. Ним також у Харкові видавався перший російський психіатричний журнал „Архів психіатрії, нейрології та судової психопатології ” [2, 410]. У 1906 році виходить праця П. І. Ковалевського „Відсталі діти, їх лікування і виховання”, яка стала класичним твором у галузі підготовки спеціалістів для роботи з розумово відсталими.

Також привертає до себе увагу діяльність подружжя Маляревських. І. В. Маляревський, лікар і педагог, закінчив Київський університет і отримав спеціальність психіатра. Він висловив думку, що зв’язок медицини і педагогіки необхідний для виховання і навчання розумово відсталих дітей. Свої позиції він виклав у доповіді Петербурзькій спілці психіатрів і вони стали програмою створеного ним журналу „Медико-педагогічний вісник”, який видавався на базі „Лікувально-виховного закладу”, організованого ним у 1882 році під Петербургом. Його дружина, Катерина Хрисанівна, відвідала всі великі заклади для розумово відсталих дітей і вибрала для роботи систему Є. Сегена. Цей заклад існував на платній основі, до нього приймались діти з різними інтелектуальними відхиленнями, а також психічно хворі, з порушеннями поведінки, епілептики.

Значний внесок у розвиток науки про навчання і виховання розумово відсталих дітей вніс професор психіатрії Київського університету А. І. Сікорський, який у 1882 році у Женеві, на Міжнародному конгресі психіатрів висловив думку про необхідність організації закладів, у яких могли б навчатись, виховуватись і лікуватись діти, нездатні оволодіти програмою загальноосвітньої школи. У 1904 році його доньки, О. І. і Є. І. Сікорські відкривають у Києві лікарняно-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих і нервових дітей. Для своєї роботи вони взяли на озброєння систему О. Бурневіля і ставили за мету допомогти правильному, розумовому, фізичному і моральному розвитку розумово відсталих дітей. У цей заклад приймались і глибоко розумово відсталі діти.

Вагомий внесок у розвиток науки про розумову відсталість вніс В. П. Кащенко, який закінчив Київський університет і почав свою наукову діяльність на Україні. Він переїздить працювати до Москви і організовує там систему шкіл-санаторіїв, в яких проходять навчання і лікування діти з інтелектуальними порушеннями. Першу школу він відкриває у 1908 році у Москві і називає „Школа-санаторій для дефективних дітей лікаря В. П. Кащенко”. У назві цієї школи вперше з’являється термін „дефективні”. Цим терміном він позначив ті стани дітей, при яких спостерігаються недоліки фізичного і психічного розвитку. Співробітники організованих ним шкіл-санаторіїв виходили з принципу не кількості знань, якими повинна оволодіти дитина, а їхньої якості [1, 288]. У 1918 році В. П. Кащенко передає в Народний комісаріат освіти дану школу, на базі якої у 1921 році створюється „Будинок вивчення дитини”, а надалі перетворений у Медико-педагогічну клініку (станцію) – науково-методичний центр Народного комісаріату освіти в області дефективності, яким керував В. П. Кащенко [1, 321].

Також привертає до себе увагу діяльність організованого у 1911 році у Харкові допоміжного класу при Пушкінському міському училищі. На думку В. П. Кащенко, цей клас є зразком того, як не потрібно організовувати навчання розумово відсталих. Така думка пояснюється тим, що до нього приймались діти віком від 10 до 14 років, як хлопчики, так і дівчатка. Крім того, вони мали різні діагнози: від тяжкої розумової відсталості до порушень поведінки і простої педагогічної занедбаності. Організувати будь-який, навіть елементарний навчальний процес з такою різнобарвною групою школярів педагогам не вдалося і цей клас через 5 років був закритий.

Таким чином, на початок ХХ століття у Росії виникає значна кількість спеціальних закладів для трьох категорії дітей з порушеннями психофізичного розвитку: для глухих, сліпих і розумово відсталих. Але це ще не є підставою вважати, що в той час на території Росії склалась цілісна система спеціального навчання, виховання, опіки розумово відсталих. Не дивлячись на те, що царський уряд видав закон про обов’язкову початкову освіту (1908), його реалізація залишилась мрією. Принципово важливо, що в ньому не було статей, які передбачали фінансування спеціальних закладів для розумово відсталих, а відповідно не була розроблена і нормативно-правова база, яка б регламентувала їхнє функціонування. У Росії була створена мережа спеціальних закладів освітнього спрямування для розумово відсталих, але не була оформлена система спеціальної освіти.

Новий період роботи з розумово відсталими настає після революції 1917 року. В контексті комуністичної ідеології змінюється ставлення до громадянських прав, мети і завдань освіти, закладаються основи функціонування нового типу навчального закладу – радянської школи. Відповідно до Декларації про права робітників та експлуатованого народу, церква відділяється від держави, забороняється філантропічна благодійність, закриваються всі філантропічні об’єднання, братства, відомства. Підпорядковані їм дитячі заклади передаються Народному комісаріату охорони здоров’я або Народному комісаріату освіти. На останні була покладена відповідальність за навчання і виховання дітей з відхиленнями у розвитку, „розумово відсталі діти виховуються в допоміжних школах Народного комісаріату освіти; дефективні діти (глухонімі, сліпі, каліки) виховуються в спеціальних закладах Народного комісаріату освіти” [11, 103].

У Радянському Союзі і відповідно на території Радянської України формується система спеціальної освіти, яка передбачала проведення відповідної державної політики до цих категорій дітей і створення для них мережі спеціальних закладів. Але ізоляція таких спеціальних закладів, яка була характерною і для країн Західної Європи, на території Радянської України значно посилюється через ідеологічні та економічні фактори. Потрапляючи в спеціальну школу, розумово відстала дитина ставала немов би ізольованою від суспільства, закрита в спеціально створений для неї соціум, всередині якого і відбувалось спеціальне навчання та виховання і який в термінології спеціалістів був названий „дефектологічний квадрат” [6].

Вказавши на розумово відсталих дітей як на об’єкт виключної турботи держави в умовах економічної кризи, політичної і класової боротьби, радянська влада у перше десятиліття свого існування змогла охопити лише незначну частину дітей, які потребували спеціального навчання і виховання. Порівняно з дореволюційним періодом число спеціальних закладів не збільшилось, а навпаки зменшилось. Документ про комплектування спеціальних шкіл (1926) рекомендує при прийнятті рішення про навчання дитини у спеціальній школі враховувати її класову і станову приналежність: „Через недостатність мережі закладів переваги під час прийому надаються безнаглядним сліпим, глухим і розумово відсталим дітям, дітям бідніших робітників і селян і дітям працівників освіти”*.

На території Радянської України становлення системи спеціальної освіти для розумово відсталих дітей у 20-30 роки ХХ століття відбувалось без врахування думки батьків, без проведення діалогу з суспільними рухами та зацікавленими групами населення, у відсутності закону про спеціальну освіту, при забороні філантропічної діяльності, при наявності класової боротьби і ствердженні диктатури пролетаріату, при ідеологічному спрямуванні будь-якого навчального і виховного процесів і стосовно розумово відсталих дітей, при вирішальній ролі держави стосовно подальшої долі розумово відсталих, тобто в контексті становлення тоталітарного режиму.

Часто в прогнози про необхідність розширення сітки спеціальних закладів для розумово відсталих дітей мала значний вплив ідеологія Радянського Союзу в цілому і, відповідно Радянської України, яка була його членом. Відповідно до цієї ідеології з одного боку необхідно було розширювати мережу спеціальних шкіл для розумово відсталих дітей через досить велику їхню популяцію. З іншого боку, розширення такої мережі вказувало б на те, що в Радянській Україні, якою керує пролетаріат, збільшується кількість розумово відсталих, не звертаючи увагу на заяви керівників партії: „…загальна грамотність, економічно достатнє, культурне, з покриттям всіх необхідних потреб життя, до якого веде нас партія, є вже передбаченням того, що при соціалізмі такого потворного явища, як розумова відсталість, не буде” [11, 109].

Значний внесок у вивчення дітей з інтелектуальними відхиленнями належить Л. С. Виготському, який сформулював ряд важливих положень, які відображають закономірності психічного розвитку дитини з порушеннями психофізичного розвитку. До них відноситься твердження про системність будови психіки людини, і порушення однієї функції або функціональної системи тягне за собою цілий ряд відхилень, в результаті чого формується атиповий розвиток особистості; виділення зон актуального і ближнього розвитку; затвердження ідентичності основних факторів, які визначають розвиток нормальних дітей і дітей з порушеннями психофізичного розвитку; виділення у розвитку дитини первинних (ядерних) відхилень і вторинних напластувань, які обумовлюються даними первинними відхиленнями і відповідно до цього визначення основних напрямків проведення навчально-виховної і корекційно-розвивальної роботи з кожною категорією таких дітей; твердження про зміни у дитини з інтелектуальними порушеннями співвідношення між її афективною і інтелектуальною стороною.

На Україні в цей період відкривається дефектологічний факультет, деканом якого був відомий Г. С. Костюк (в майбутньому – член-кореспондент АПН СРСР) у 1921-1923 і відповідно у 1929-1933 роках. На ньому готували фахівців для роботи з розумово відсталими дітьми, а також з дітьми з порушеннями слуху.

Найбільш значною подією у функціонуванні допоміжної школи було прийняття колегією Народного комісаріату освіти 8 червня 1931 року рішення про введення загального обов’язкового навчання дефективних дітей. Відповідно до нового плану загальне навчання розумово відсталих дітей від 8 до 15 років мало вводитись з 1 жовтня 1933 року. Цим же рішенням допоміжна школа була реорганізована у допоміжну фабрично-заводську семирічку (ФЗС). До цього часу допоміжна школа мала п’ятирічний термін навчання [1, 351].

Ввівши загальну освіту і побачивши на практиці, що велика кількість дітей не встигає в загальноосвітній школі, держава „зобов’язала народні комісаріати союзних республік організувати у великих містах, в першу чергу у Москві, Ленінграді, Харкові і Києві у 1935/36 навчальних роках спеціальні школи з особливим режимом для дефективних дітей і тих учнів, які систематично порушують шкільну дисципліну, дезорганізують навчальну роботу і негативно впливають своєю антисоціальною поведінкою на інших учнів”. Але як тільки керівництво усвідомлює масштаби необхідної соціальної допомоги, масштаби фінансування, воно заявляє, що „внаслідок шкідливої діяльності педологів, комплектування спеціальних шкіл відбувалось зростаючому масштабі. Незважаючи на вказівку ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про створення двох-трьох шкіл для дефективних дітей і дезорганізуючих навчання школярів. Народним комісаріатом освіти РСФСР було створено велика кількість спеціальних шкіл різних назв”.[1]*

Починаючи з 1938 року, зменшується склад учнів допоміжної школи і, відповідно, затримується їхній кількісний розвиток. Після цього розпочалась Велика вітчизняна війна, яка також внесла свої корективи у становлення спеціального навчання та виховання розумово відсталих дітей. Велика кількість спеціальних шкіл на Україні була фактично зруйнована, а контингент дітей з розумовою відсталістю фізично знищений. Після війни на відбудовування системи спеціальних шкіл витрачалось значно менше коштів. Крім того, саме комплектування таких шкіл відбувалась часто не за рахунок розумово відсталих дітей, а за рахунок дітей з педагогічною занедбаністю, дітей-сиріт, дітей, які