Невербальні засоби комунікації як один з напрямків організації контактів дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю з оточуючим середовищем

Розвиток психіки суб’єкта – це процес засвоєння дітьми суспільно-історичного досвіду людства в контексті реального спілкування з дорослими – носіями цього досвіду. Дефіцит спілкування в ранньому віці негативно впливатиме на весь подальший хід розвитку такої дитини. Оскільки практично всі діти з помірною та тяжкою розумовою відсталістю в сенситивні періоди розвитку навичок комунікації відчувати в цьому значний дефіцит – це не може позитивно позначитись на їхній адаптації до соціуму в наступному.

Діти з помірною та тяжкою розумовою відсталістю – досить неоднорідна група, яка різниться між собою не лише рівнем інтелектуального розвитку, а й здатністю та можливостями організовувати спілкування з іншими. Багато дітей цієї групи використовують допоміжні способи комунікації, які часто виступають значно ефективнішим засобом їхнього спілкування з іншими, аніж розмовне мовлення. Оскільки досить часто через певні порушення центральної нервової системи вони не можуть навчитись використовувати розмовне мовлення, при цьому розуміють мовлення через жести, міміку, проксеміку, контакт очима тощо використання у процесу корекційно-розвивальної роботи невербальних засобів спілкування може бути досить ефективним засобом налагодження їхніх контактів з оточуючими людьми.

Спілкування – це складний, багатогранний процес встановлення і розвитку контактів з людьми, який обумовлюється потребами спільної діяльності. Він включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння партнера. Спілкування також визначається як проведення знаковими засобами взаємодії суб’єктів, викликане потребами спільної діяльності і спрямоване на значимі зміни в стані, поведінці і особистісно-змістових утвореннях партнера [18].

Поняття спілкування досить близьке до поняття комунікації. Акт спілкування аналізується і оцінюється за наступними компонентами: адресат – суб’єкт спілкування, адресант – кому направлене спілкування, повідомлення – зміст, який передається, код – засіб передачі інформації, канал зв’язку, і результат – чого досягнуто в результаті спілкування.

В найбільш вживаних класифікаціях виділяють три сторони спілкування: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

Комунікативна сторона пов’язана з виявленням специфіки інформаційного процесу між людьми як активними суб’єктами з урахуванням стосунків між партнерами, їх установок, мети і прагнень. Важливість комунікативного боку мовлення – це прагнення його учасників впливати один на одного, на поведінку, забезпечити ідеальне уявлення про іншого (персоналізацію). При цьому необхідними умовами цього виступають наявність спільної мови і однакове розуміння ситуації.

Інтерактивна сторона спілкування являє собою побудову загальної стратегії взаємодії. При цьому відбувається обмін не лише знаннями, але й діями. Розрізняють цілий ряд взаємодії між собою людей, але на перший план виходять кооперація і конкуренція.

Перцептивна сторона спілкування включає в себе процес формування образу іншої людини, що досягається завдяки „причитуванню” за фізичними характеристиками партнера його психологічних властивостей і особливостей поведінки та встановленню на цій основі взаєморозуміння.

Комунікативний процес реалізується за допомогою певних засобів – знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити вербальне і невербальне спілкування.

Вербальні засоби спілкування використовують в якості знакової системи мовлення безпосередньо звукову мову [18].

Мовлення виступає найбільш універсальним засобом спілкування, оскільки під час передачі інформації за допомогою мовлення найменше втрачається зміст повідомлення. Більше того, через мовлення учасники спілкування особливими способом впливають один на одного, орієнтують один одного, переконують один одного, тобто прагнуть досягнути певної зміни поведінки.

Крім слів, які промовляються, вербальне спілкування передбачає: сприймання і розуміння; реакцію на мовлення оточуючих; вміння дотримуватись черги під час розмови; здатність під час спілкування задовольняти цілий ряд власних потреб – соціальних, емоційних, матеріальних; здатність виражати свої бажання – спочатку жестами, потім слова зі словосполученнями, реченнями, контекстом; здатність більш точно висловлювати свої думки з допомогою складних граматичних конструкцій; здатність розбірливо промовляти різноманітні звуки; здатність розпочинати і підтримувати розмову, в обох випадках чекаючи реакції співрозмовника і реагуючи на його слова. Ця здатність утворюється з вміння слухати, розуміти, відповідати і дотримуватись при цьому черговості.

Особливістю дітей з помірною та тяжкою формою розумової відсталості є те, що більше 40% з них не мають навичок розмовного мовлення або під час спілкування використовують своє власне „мовлення”, яке часто є незрозумілим для оточуючих. Словниковий запас більшості тих з них, які володіють розмовним мовленням, не перевищує 300-400 слів, чого явно недостатньо для повноцінного спілкування. Таким чином, вербальне спілкування часто не може виступати провідним у соціальній комунікації даної категорії дітей. Тому досить гостро постає питання про необхідність використання таких засобів спілкування, які були б доступними для них і зрозумілими для їхнього оточення.

Крім вербальних засобів спілкування існують і невербальні, навчитись яким можуть ті діти, які не можуть оволодіти розмовним мовленням. Невербальні засоби передання інформації людина засвоює раніше, ніж вербальні. Немовля починає розуміти емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контакті з незнайомими перше враження виникає саме завдяки засобам невербального спілкування (візуальний контакт, експресія, емпатія). Вчені визначили, що у процесі спілкування безпосередньо слова займають лише 7%, звуки та інтонації – 35%, а невербальні засоби комунікації посідають перше місце з 55%. Більшість дослідників вважають, що з допомогою слів передається лише інформація, а з допомогою невербальних засобів – ставлення до неї суб’єкта [21]. Тому формування вміння у дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю користуватися невербальними засобами спілкування – необхідний компонент всієї корекційної роботи з ними.

У спеціальній літературі виділяють чотири основні форми невербальних способів спілкування:

- кінетика – оптико-кінетична система знаків, яка включає в себе міміку, жести, пантоміміку. Ця система виступає як здатність загальної моторики різних частин тіла (рук – жестикуляція; обличчя – міміка; пози – пантоміміку). Загальна моторика різноманітних частин тіла людини відображає її емоційну реакцію;

- паралінгвістична і екстралінгвістична – система знаків, яка являє собою додаткову систему до мовленнєвого спілкування: вокалізацію, зміни голосу, немовленнєві включення в мовлення (паузи, запинки, інтеграції тощо), якість голосу, його діапазон, тональність, голосові „вкраплення” у вигляді покашлювання, плачу, сміху, темп мовлення;

- проксеміка – система організації людиною власного простору і часу, яка також являє собою невербальну систему спілкування;

- візуальне узагальнення або система „контакту очима” – специфічна знакова система, яка включає рухи очима досить широкого діапазону [21; 114].

Під час вибору системи комунікації необхідно враховувати ступінь розвитку рухливості рук дитини, готовність використовувати знакову систему і поширеність тієї чи іншої мови жестів в суспільстві. Мета навчання дитини комунікації полягає в тому, щоб дати дитині таку мову, з допомогою якої вона зможе контактувати з оточуючими і зрозуміє, що спілкування – це спосіб досягнути задоволення своїх потреб.

Сприйняття людини і формування першого уявлення про неї є висхідним етапом спілкування. Реальні основи для розуміння іншої людини за її виглядом і елементами поведінки дійсно є. Це достеменно встановлено психологічними дослідженнями. У них показано, що майже всі деталі зовнішнього вигляду людини можуть містити інформацію про її внутрішній стан і характеристику. Зовнішній вигляд людини, тісно пов’язаний з манерою триматися, з мовою поз і жестів, є важливим фактором немовленнєвого впливу.

Вираз обличчя – це своєрідна візитна картка внутрішнього світу людини. Через одну лише міміку можна зацікавити партнера спілкуванням або відштовхнути від себе. Вчені, які займались проблемами комунікації, виявили, що зміст послання приблизно на 38% передається виразом обличчя [17]. Для дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю зоровий контакт виступає інколи єдиним засобом встановлення контакту з оточуючим світом. Також необхідно зазначити, що коли мовленнєві і немовленнєві послання не погоджені одне з одним, то співрозмовник скоріше повірить немовленнєвому посланню.

Міміка – динамічний вираз обличчя, який утворюється через складки на лобі, вираз очей, рух рота, рух обличчя в області носа, ступінь рухливості частин обличчя. Перше і головне, що відображається в міміці людини, – це емоції. Причому важливо відмітити великі „здібності” людей до розпізнавання основних емоцій за виразом обличчя, а передача емоційних станів – одна з основних функцій міміки обличчя, причому основне інформативне навантаження несуть брови і область біля рота, навколо рота.

Обговорюючи інформацію, яку можна прочитати з обличчя людини, необхідно сказати і про роль цілеспрямованого погляду. Погляд – дуже важливий показник у спілкуванні, він пов’язаний з формуванням висловлювання і складністю цього процесу. Коли людина формує думку, вона частіше всього дивиться в сторону, коли думка підготовлена – на співрозмовника. Якщо мова йде про складні речі, на співрозмовника дивляться менше. Коли складність долається – більше. Взагалі ж той, хто в даний момент розмовляє, менше дивиться на партнера – лише щоб перевірити його реакцію на співрозмовника і зацікавленість. Людина, яка слухає, більше дивиться на співрозмовника і посилає йому сигнали „зворотного” зв’язку.

Найбільшою силою емоційного впливу володіє посмішка. Вона здатна без слів висловлювати радість і задоволення від спілкування, і, отже, може посилювати прагнення співрозмоників до спілкування, покращувати їхні стосунки.

Вираз обличчя досить красномовний, чітко видимий іншими, достатньо усвідомлений і контрольований. При певних обставинах, коли людина прагне приховати свої почуття, обличчя стає малоінформативним, а тіло стає головним джерелом інформації для партнера.

Тому при спілкуванні важливо знати те, яку інформацію можна отримати, якщо перенести фокус спостереження з обличчя людини на її тіло і рухи, оскільки жести, пози, стиль поведінки приховують в собі дуже багато інформації. Численними дослідження доведено, що практично всі люди можуть читати пози і жести, хоч і не знають, на основі чого і як вони це роблять.

Жест – це один з прагматичних навиків. Прагматичні навички дозволяють співвідносити мовлення з фізичним або соціальним контекстом. В своїй основі жести діляться на вказівні, ілюстративні, пояснювальні, виділяючі, виразні, передавачі тощо. Вони позначають стан, предмет, явище, дію. Жести або рухи тіла, які використовуються у процесі спілкування, іноді називають соціальними знаками.

Про ту інформацію, яку несе жестикуляція, відомо досить багато. Перш за все, важлива кількість жестикуляцій. Не дивлячись на те, що нормальна кількість жестів у різних народів різна (менша – у народів півночі, більша – у південних народів), їхня кількість і інтенсивність зростає поряд з наростанням емоційного збудження людини, його схвильованості. Зростає інтенсивність жестикуляції і при прагненні досягнути більшого розуміння між партнерами, особливо у випадках, коли воно утруднене.

Жести виступають як одним з основних невербальних способів комунікації дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю, так і безпосередньою складовою вербального спілкування таких дітей. Недостатність словникового запасу компенсується за допомогою використання жестикуляції. У випадку відсутності навичок до жестикуляції вони відчувають значні труднощі у висловлюванні свої побажань, що часто призводить до виникнення неадекватної або вибухової реакції на співрозмовника: починають плакати, часто кричать, панікують, інколи у них виникають прояви агресії.

Використання жестів у роботі з розвитку навичок спілкування дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю ставить перед ними певні вимоги: вони мають формувати засоби комунікації, бути функціональними і такими, які легко виконуються.

Доведено, що „закриті” пози (коли людина прагне закрити верхню частину тіла і зайняти якомога менше місця в просторі; „наполеонівська поза” – стоячи: руки перехрещені на грудях, сидячи: обидві руки упираються в підборіддя тощо) сприймаються як пози недовіри, незгоди, протидії, критики і навіть страху перед партнером. „Відкриті” пози (стоячи: руки розкриті долонями вверх; сидячи: руки розкинуті, ноги витягнуті) сприймаються як пози довіри, згоди, доброзичливості, психологічного комфорту. Є пози, які чітко читаються як пози роздумів (поза роденівського мислителя), пози критичної оцінки (руки під підборіддям, вказівний палець витягнутий до скроні). Відомо, що коли людина зацікавлена у спілкуванні, вона нахиляється вперед, коли ні – відхиляється назад [20].

Людина, яка прагне заявити про себе, буде стояти прямо, в стані напруги, з розвернутими плечами, інколи вперши руки в стегна; людина, які не потрібно підкреслювати свій статус і положення буде розслаблена, спокійна, перебуватиме в розслабленій позі. Пози, як правило, виступають неусвідомленим засобом виразу психічного стану.

Значення поз (так само, як і інших елементів поведінки) можуть бути зрозумілі будь-якій людині. Не потрібно спеціального навчання, щоб зрозуміти: якщо людина згорблена, затиснена, напружена – то їй скоріше погано, а ніж добре. Якщо в рухах і позах відчувається легкість, свобода – у неї хороший настрій. Може бути зрозумілим і значення загального малюнка ходи – моментів вставання, сідання, тобто знання стилю пересування і зміни поз.

Хода є одним з важливих ключів до розуміння внутрішнього стану людини. Хода строго індивідуальна, тому її так легко розпізнати. Разом з тим, під час ходи чітко розрізняються характеристики людини.

Вміння читати інформацію, яку несуть в собі жести, рухи, пози важливо, оскільки це дозволяє краще зрозуміти стан співрозмовника і контролювати зовнішні прояви переживань.

Для розуміння емоційного стану, прагнень і особистісних особливостей співрозмовника необхідно також знання звукових особливостей мовлення: сили і висоти звука, темпу, ритму мовлення, назалізації, пауз, інтонації. Паралінгвістична і екстралінгвістична система, іноді її називають парамовою, охоплює голосові, а не вербальні способи порозуміння. Порозуміння можливе також завдяки немовним звукам, до яких належать сміх, плач, вокалізація тощо. Ці способи експресії для дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю надзвичайно важливі, оскільки досить часто лише завдяки їм вони можуть почути себе, усвідомити себе як суб’єкта, який має голос. Важливо пам’ятати, що між тим, що ми говоримо, і між тим, як ми говоримо, існують розбіжності. Люди будуть більше довіряти тону голосу, аніж змісту слів.

Проксеміка свідчить про комунікаційну важливість відстані між людьми, які входять у контакт між собою. Межа, яка окреслює відстань між суб’єктами, визначається індивідуально і залежить від міри приязні один до одного, взаємного зацікавлення, відчуття безпеки або загрози від чиєїсь присутності. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як і надто віддалена дистанція впливає на ефект спілкування. Зацікавлені один в одному співрозмовники зменшують відстань при спілкуванні, незацікавлені – прагнуть її віддалити. Жінки схильні перебувати ближче до співрозмовника, аніж чоловіки. Середньоєвропейські межі дистанції між співрозмовниками-друзями – 0,5-1,2 м (міжособистісний простір), для неформальних соціальних та ділових стосунків – 1,2-3,7 м (соціальний простір), простір, більший ніж 3,7 м дає можливість утриматись від спілкування або перевести його в площину формальних стосунків.

Формування безпечного простору потребує певного проміжку часу, отже, проксеміка передбачає і організацію часового простору, що є надзвичайно важливим моментом у роботі з дітьми з помірною та тяжкою розумовою відсталістю. Для кожної дитини цей часовий проміжок може бути різним і залежить від цілого ряду обставин: ступеня наявного відхилення, наявності тих чи інших напластувань, визначення групи залежно від переваги процесів збудження або гальмування, соціального середовища, в якому вона перебувала до приходу у спеціальний заклад або перебуває зараз, ступеня контактності, наявності навичок розмовного мовлення тощо. Лише визначивши межу, сприятливу для спілкування, можна організовувати роботу з дітьми.

Таким чином, необхідно зазначити, що використання у процесі спілкування дітьми з помірною та тяжкою розумовою відсталістю невербальних засобів дозволить їм проявити себе як особистість, яка може адекватно реагувати на зовнішні соціальні впливи, які в більшості випадків проявляються під час спілкування. Внаслідок формування вміння висловлювати свої бажання і прагнення вони не виключається з соціуму, не відторгаються ним, а навпаки входять в нього як суб’єкти, які потребують уваги і можуть сприйматись іншими людьми.

Крім цих невербальних систем спілкування використовують інші технології формування у немовленнєвих дітей здатності до комунікації. Зараз у світі широко застосовуються методики так званої підтримуючої комунікації. Вирішальним фактором їхнього використання є усвідомлення того, що можливості у спілкуванні даної людини на даний момент неможливо задовольнити. Підтримуюча комунікація спрямована на розширення комунікативних можливостей людини в її повсякденному житті.

Засоби підтримуючої комунікації досить різноманітні. Під час організації навчання педагог ідивідуально підходить до кожної дитини з урахуванням структури наявного в неї відхилення. Вибір засобів підтримуючої комунікації має базуватись на основі ретельного аналізу її можливостей з метою наступного оволодіння нею словесним мовленням. При цьому також потрібно мати на увазі, що альтернативні засоби спілкування не можуть повністю і адекватно замінити у для більшості дітей з інтелектуальними порушеннями розмовне мовлення.

Наведемо окремі приклади технологій підтримуючої комунікації, які доцільно використовувати у роботі з дітьми з помірною та тяжкою розумовою відсталістю.

1. Піктограми – набір із 600 карточок розміром 10х10 см. Вони розподілені на декілька категорій: люди, частини тіла, овочі, фрукти, одяг, іграшки, транспорт, погода, музика, спорт, навчання тощо. У таких наборах, які розподілені по категоріях, дуже мало абстрактних понять. Піктограми чіткі, не містять зайвих деталей, безпосередньо характеризують предмет або явище. Основна картинка на піктограмі біла, фон – чорний. На кожній піктограмі є підпис, який інформує про значення даного знаку.

2. Pictogram Communication Symbols Mayer-Jonson (PCS) – окремі поняття подаються у вигляді малюнків. Вони складніші за піктограми, містять більше додаткових деталей, тому набагато точніше, аніж піктограми, ілюструють предмет, поняття або явище. Всього їх більше 3000, причому деяким поняттям відповідають два різних малюнки.

3. Система знаків Блісса (Bliss Sistem) – спеціальна символічна мова, розроблена Чарльзом Бліссом і вперше описана в його книжці в 1949 році. На перших етапах ця система називалась ”семантографія». Ініціатива застосування системи Блісса з терапевтичною метою в якості системи, яка замінює розмовне мовлення, виникла в 1971 році в Канаді, в центрі реабілітації дітей-інвалідів в Онтаріо. Для її подальшої популяризації в 1971 році була створена організація Blissymbolic Communication International. В системі Блісса використовуються контурні зображення, аналогічні простим типографським небукванним літерам і їхній комбінації, а також геометричні фігури – ромби, трикутники; значки, які нагадують максимально спрощені дитячі малюнки. Складається з 30 простих графічних форм, які, з’єднуючись за певними правилами, створюють символи окремих понять. Користувач може самостійно створювати нові, необхідні для нього символи, якщо їх немає у словнику. Ця система дозволяє створювати висловлювання з урахуванням деяких граматичних структур (минулий, теперішній, майбутній час, однина, множина тощо).

4. Датська система жестів – система жестів, яка використовується в датських спеціальних школах, жести за своєю структурою досить наближені до природніх. Для комунікації за їх допомогою не вимагається особлива мануальна точність їхнього використання.

5. Система жестів Makaton – словник жестів, створений на базі американського жестового мовлення. Для використання цієї системи необхідне вміння себе контролювати і досить висока координація рухів. На теперішній час словник цієї системи містить 350 знаків. Вони підбираються після системного аналізу лексики, яка найчастіше використовується під час спілкування з дорослими і дітьми, які мають значні проблеми у спілкуванні. Засвоївши окремі знаки, із них можна складати різноманітні комбінації фраз і речень [21].

Підтримуюча комунікація виступає основою життєдіяльності дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю. Вона передбачає використання невербальних засобів, які забезпечують розуміння суб’єктами один одного навіть у випадку відсутності розмовного мовлення у одного з них.

Е. Н. Винарська в своїх дослідженнях зазначала, що наведені факти дозволяють зробити висновок, що при розумовій відсталості помірного та тяжкого ступеня вираженості перший етап розвитку комунікативно-пізнавальних здібностей (емоційно-виразні знакові комплекси, які включають в себе міміку, пантоміміку, жести, паралінгвістичні інтонації з такими їхніми національно-специфічними структурними одиницями, як вокалізації, сегменти підвищення звучності, псевдослова, псевдосинтагми та інше) [2] збережений і дозволяють їм використовувати ці елементи мовлення для елементарного спілкування.

Завдяки різноманітним невербальним засобам розуміння вербального мовлення значно полегшується. Ці засоби створюють ситуативний контекст, який сприяє передачі слів, мовленнєвих висловлювань. Діти з помірною та тяжкою розумовою відсталістю починають відчувати життєву значимість, яка має для них особливе значення. Засвоєння способів невербального спілкування розширює їхні можливості для встановлення контактів, для вираження своїх почуттів, емоційних переживань, прагнень і побажань. Також ці засоби дозволяють їм висловлювати свою думку і своє бачення тієї чи іншої ситуації, що створює у них відчуття власної значущості, і, отже, формує емоційно-позитивне ставлення до соціальної ситуації, в якій вони перебувають.

Під час використання технологій підтримуючої комунікації дитина повинна постійно засвоювати нові символи (розширяти власний словник) і удосконалювати способи використання слів з цього словника. Для того, щоб вона повсякчас могла використовувати засоби підтримуючої комунікації, необхідно забезпечити до них постійний доступ. Тому доцільно використовувати словник з символами, який вона зможе використовувати з перцептивної і пізнавальної точки зору. Такий словник має формуватись у процесі комунікації. По мірі розширення і удосконалення нові символи мають до нього заноситись у присутності дитини, а часто і за її проханням. Стратегія розміщення символів, які позначають окремі частини мови, заносяться на поля відповідного кольору для спрощення процедури їхнього знаходження і орієнтації у словнику. Оскільки такий словник замінює дитині мовлення, необхідно підібрати відповідні сумочки для нього і стежити за тим, щоб він постійно був з дитиною.

Необхідно зазначити, що використання невербальних засобів комунікації у процесі роботи з дітьми з помірною і тяжкою розумовою відсталістю доцільне лише в тих випадках, якщо у дітей порушення інтелектуальної сфери поєднуються з тяжкими порушеннями діяльності периферійного мовленнєвого апарату, при яких немає можливості компенсувати мовленнєвий недорозвиток. В цілому більша частина дітей даної групи мають можливість оволодіти усним мовленням, яке є значно ефективнішим для особистісного розвитку таких суб’єктів, проведення з ними корекційної, розвивальної, навчальної, виховної роботи і в кінцевому результаті для їхньої адаптації у соціальному середовищі. Також засоби невербальної комунікації можуть використовуватись у домовленнєвий період з метою виклику цікавості до процесу спілкування, розвитку усвідомлення можливості передачі інформації, формування розвитку процесів пізнання в цілому.