Михайло грушевський і його внесок до національної культури українців

рушевський Михайло Сергійович - історик, громадський і державний діяч; голова Центральної Ради (1917-1918)

 

Народився 29 вересня 1866 року в м. Хелмі. Виростав на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича. Активний член київської Громади, голова Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові, редактор «Наукових записок» цього товариства. З березня 1917 по квітень 1918 року — голова Української Центральної Ради. Автор багатотомної праці «Історія України-Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури» та ін. Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Тіло Грушевського перевезено до Києва. Похований на Байковому кладовищі.

 

«Я походжу з давньої (звісної з XVIII в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті. Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не прийнявши свячення, віддався діяльності педагогічній, був спочатку «професором» в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток — в значній части призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу)», — читаємо в автобіографії, написаній Михайлом Грушевським. Середовище, про яке з теплотою згадує Михайло Сергійович, звичайно ж, відкривало доленосні обшири, привчало до наполегливої, клопіткої праці. Так, уже на третьому курсі М.Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890—1894 рр. Грушевський працює при Київському уні-верситеті як професорський стипендіат. Подальша його доля по-в’язана з Галичиною, викладанням у Львівському університеті. На по-чатку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді. 4 березня в Ки-єві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва. Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1919 Четвертим Універсалом — повну політичну незалеж-ність України від Росії. 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам’янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві. У березні 1924 року Грушевський із сім’єю приїжджає до Києва. Через шість років його обирають дійсним членом Академії наук СРСР. Зі зміною політичних орієнтирів у державі радянська влада посилює цькування талановитого вченого. У монографії Р.Я.Пирога «Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924—1934)» глибоко розкрито трагізм цього періоду. В архівах, зокрема, збереглися підготовчі матеріали до доповіді Затонського, в яких виписано способи викриття Михайла Грушевського. Найперше у ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму, підтасовувалися матеріали про Грушевського як ліберального демократа, про кадетську орієнтацію, ворожнечу до всього великоруського тощо. Зверталася увага на ігнорування диктатури пролетаріату. У січні 1934 року Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «грiхiв», які посипалися на вченого. Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер. Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М.С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М.С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім’ї академіка Грушевського М.С. персональну пенсію 500 крб. на місяць». Такий, можна сказати, несподі-ваний був кінець гонінь на історика. Не варто говорити про мотиви, які спонукали владу так повернути справу (це тема для окремих досліджень). В той же час для радянської влади впродовж наступних десятиліть він залишався ніким іншим, як «українським буржуазним істориком, одним з головних ідеологів і ватажків буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні». Тільки в незалежній Україні ім’я Михайла Грушевського знайшло справжнє визнання. Високістю духу, благородством помислів він заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство. Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Йо-го перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок.Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної «Історії України-Руси», справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський — блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії. Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою». Тривала подвижницька праця Михайла Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна. Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці — невичерпне джерело мудрості на всі віки. У другій половині XIX ст. процес формування української академічної соціології розпочинається з наукової творчості Михайла Драгоманова, Івана Франка, Олександра Потебні, Сергія Подолинського та ін. мислителів і набуває завершених “класичних” соціологічних форм у працях Михайла Грушевського, Микити Шаповала, Богдана Кістяківського, В’ячеслава Липинського, Максима Ковалевського та ін. Розпочинається він за умов існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.

 

Учені, які вивчають особливості української соціологічної думки кінця XIX ст. відзначають, що тодішні дослідження характеризуються трансформацією концепцій О. Конта, Г. Спенсера та ін. європейських основоположників соціологічної науки, виявляють обмаль критичного ставлення до надбань цих вчених, не є в достатній мірі направленими на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали [11, 380-411]. Такий стан речей був пов’язаний з визначальною рисою соціологічної думки в Україні кінця ХІХ ст. – тісним взаємозв’язком із суспільно-політичними проблемами, завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, за національно-культурне відродження. Тобто специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. Перші українські соціологи були, передусім, громадськими діячами, а вже потім – науковцями.

 

Українські вчені, які у соціально-філософських, антропологічних, культурологічних та історичних дослідженнях розвивали соціологічну думку в Україні, займали помітне місце в загальноєвропейському науковому й культурному русі. Таким чином розвиток соціологічної думки в Україні став синтезом двох тенденцій, що визначали особливість її формування, – універсального й національного.

 

Універсальне, загальнонаукове виявлялось у поширенні, аналізі й розвиткові передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей. Національною ж особливістю розвитку соціології на терені України був її тісний зв’язок із соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, поєднання з творчою спадщиною визначних вчених і громадських діячів. Це визначало як загальнонаукові риси праць українських мислителів, так і певну специфічність їхніх підходів до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань.

 

Незалежно від країни навчання і праці (Німеччина, Чехословаччина, Росія, Болгарія тощо), оскільки саме в еміграції та у діаспорі продовжувала розвиватися українська соціологія з 1920-х рр., – усі ці вчені представляють вітчизняну соціологію, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що становлять певну складову світової соціологічної думки.

 

На початку XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав видатний український історик, політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.). Великий вплив на формування його соціологічних поглядів здійснило знайомство з ідеями О. Конта і Г. Спенсера. Ще з 1890-х років учений починає активно вивчати праці представників французької соціологічної думки, насамперед Габріеля Тарда, Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Як мислителю, що формувався під впливом народницької школи, йому імпонують пошуки Е. Дюркгейма та його однодумців, які прагнули віднайти колективістське підґрунтя явищ історії і культури [13, 87-88].

 

Вивчення соціологічної теорії мало свій вплив на зміну методологічної орієнтації автора “Історії України-Руси” у бік соціологізму. Як зазначає Василь Ульяновський, починаючи з 1903 р. Михайло Грушевський фактично вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX-XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського у Парижі в 1903 р. мало велике значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основою соціологічних інтересів М. Грушевського були фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших, М. Грушевський обґрунтував неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності [15, 21].

 

Вчений вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов’янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди М. Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні [14, 99-102].

 

Під час вимушеної еміграції (1919-1924 рр.) М. Грушевський створив Український соціологічний інститут. Це була громадська організація, яка фінансувалася за рахунок спонсорства, притому досить скромного. Офіційно Інститут існував до 1924 року, однак через брак коштів, фактично вже у 1922 році припинив своє функціонування. Навколо М. Грушевського в Українському соціологічному інституті згуртувалися науковці та громадсько-політичні діячі Д. Антонович, Б. Старосольський, М. Шраг, М. Чечель, М. Шаповал [19, 13-21], В. Мазуренко, І. Штефан, П. Христюк та ін. Брав участь у роботі інституту і відомий політичний діяч, філософ і публіцист В’ячеслав Липинський [18, 56-81].

 

8 жовтня 1919 року Михайло Грушевський уклав Проект утворення Українського соціологічного інституту. Мету діяльності Інституту вчений вбачав у інтеграції українського суспільства, різних його верств, поширення інформації про українців серед європейського та американського громадянства. Програмою Інституту він визначив:

 

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

 

· слідкувати за світовим соціальним процесом та за соціологічними дослідженнями і популяризувати їх серед українців;

 

· представляти українців у інтернаціональних та національних організаціях, які виражають собою соціальний рух;

 

· інформувати світову та українську громадськість про український соціальний рух та українську літературу [10, 204-258].

 

План організації Інституту Михайло Грушевський виклав у проекті про Український соціологічний інститут, підготовленому 20 жовтня 1919 р. Першим пунктом проекту зазначалося, що проф. М. Грушевському асигнуються кошти (1872000 швейцарський франків) на користь Інституту. Для реалізації вищезазначених завдань, планувалося заснувати на ці кошти бібліотеку та архів, здійснювати видавничу діяльність, приймати участь в конференціях та конгресах, відкривати філії у європейських культурно-наукових центрах.

 

Про діяльність Українського соціологічного інституту можемо почерпнути інформацію з листування М.Грушевського з Т.Починком, Е.Фариняком, В.Кузівим, що велося у 1920-х роках [5, 121-128].

 

Основними напрямами діяльності Українського соціологічного інституту були лекційний та видавничий. Насамперед, говорив М. Грушевський, слід спростувати “фальшиву репутацію некультурності українства” [9, 168-172]. За умов, коли розвиток суспільних і гуманітарних наук в Україні фактично припинився, працівники Інституту намагалися не втрачати міжнародних наукових контактів і працювати на рівні світових стандартів. Звичайно, умови еміграції, конфлікти й непорозуміння між представниками різних політичних орієнтацій, брак коштів не можна вважати сприятливими умовами для повноцінної наукової праці.

 

За таких вкрай несприятливих умов науковці Інституту підготували й видали 13 наукових праць, у т.ч. дослідження М. Грушевського “Із починів українського соціалістичного руху. М. Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток” [6], де вперше побачили світ невідомі праці М. Драгоманова, а також книги “Теорія нації” В. Старосольського, “Держава і соціалістичне суспільство” М. Шрага та “Україна на переломі” В. Липинського. Під грифом Інституту вийшла в світ і одна з перших власне соціологічних українських праць “Початки громадянства. Вступ до генетичної соціології” Михайла Грушевського.

 

Український соціологічний інститут видавав серію матеріалів з визвольних змагань 1917-1920-х років, яка була започаткована випуском праці П.Христюка „Замітки і матеріяли до історії української революції”. Дослідження побачило світ завдяки коштам, наданим „Комітетом незалежної України”, зібраним серед українських емігрантів у США [17, 1-228].

 

Крім видання наукових праць, співробітники Українського соціологічного інституту проводили лекційну діяльність. Для українських емігрантів були організовані безплатні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: наприклад, початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

 

Багато сил та енергії докладав М. Грушевський для розвитку Інституту. Відмовившись від посади ректора Українського вільного університету, вчений повністю сконцентрувався на науково-видавничій діяльності Інституту. У 1923 році він звертається до української громадськості за кордоном з проханням матеріальної допомоги Українському соціологічному інституту [4, 40-41].

 

14 березня 1924 року М. Грушевський підготував доповідь-звіт “Український соціологічний інститут і дослідча катедра історії культури – загальної і української”. У доповіді М. Грушевський зазначив, що щорічно про роботу Інституту він інформував громадськість в українській закордонній пресі, в основному – американській, та на Науково-технічному з’їзді у 1922 р. у Харкові. Він також виклав своє бачення перенесення Українського соціологічного інституту до радянської України [10, 204-210].

 

М. Грушевський, повернувшись у 1924 р. в Україну, мав намір створити тут систему соціологічних інституцій. З цією метою він знайомить радянських науковців з основними результатами роботи Інституту і намагається продовжувати працю у даному напрямі на рідній землі. Та його спроби не дістають підтримки з боку офіційних кіл. М. Грушевському дають дозвіл лише на створення кафедри історії України та секції методології і соціології при ній (очолив секцію Й. Гермайзе). У цей час М. Грушевський і його соратники видають низку соціологічних праць: “Спроба соціологічного пояснення української казки” К. Грушевської, “Соціологія в концепції нової французької демократії” Ф. Савченка та ін.

 

Під безпосереднім впливом ученого у 1926-1927 рр. розпочинає діяльність Асоціація культурно-історичного досвіду при Київському інституті народної освіти (керівник Ф. Савченко). М. Грушевський читає тут курси “Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція” та “Соціальні і культурні течії в Україні”. Однак, невдовзі соціологія в СРСР надовго потрапляє під заборону [7, 294-301].

 

Царина соціологічних інтересів М. Грушевського – чинники соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, сутність соціології, генетична соціологія, критика західних теорій. Завданням соціології визначав він вивчення соціальних процесів у суспільстві, яке повинно супроводжуватись відкиданням випадкового, мінливого і зосередженням уваги на типовому та постійному. Значення соціології М. Грушевський вбачав, перш за все, в тому, щоб допомогти кожній людині зрозуміти суспільство, в якому вона живе.

 

“Початки громадянства” – праця, яка дає можливість скласти уявлення про погляди автора на предмет і проблематику соціологічної науки. Соціологію автор визна­чає тут як науку про загальні і постійні тенденції і форми соціального розвитку. Аналізуючи основні ідеї позитивізму, еволюціонізму, органістичної соціології та марксизму, він зауважував, що висновки соціологів-органістів ґрунтуються на переконанні, ніби соціальне життя можливо звести до тих же формул, які описують явища природи. Однак соціальне життя має історичний характер, тому жоден із соціальних законів не володіє тими прогресивними функціями, що притаманні законам природи. Якщо в окремих сферах соціального життя – економічній, демографічній, психологічній та інших – можна зафіксувати постійність у змінах, то комбінації різних рядів змін і їх взаємоперетин, поряд з дією фактору свободи волі, роблять можливим лише пояснення соціальних явищ, але не їх прогнозування у точному смислі цього слова. “Потрапляючи в потік історичних змін, соціальні форми, при всій своїй тенденції до одностайності, піддаються дуже різнопорядним впливам зовнішніх обставин і основних факторів соціального життя – біологічних, економічних та психологічних. Можна з певністю припустити, що кожна з цих функцій має тенденцію творити певні соціальні форми у певній послідовності і однозначності так само, як мінерал кристалізується згідно зі своїми властивостями у певний многогранник. Але складність соціального прогресу на кожнім кроці порушує процеси кристалізації цих форм, впливи різних функцій соціального життя перехрещуються, нейтралізуються, викликають регресивні рухи або зміни у формах соціальної еволюції”. Біолог може дати приблизну картину анатомічного та фізіологічного стану людини на певній стадії її життя, – соціолог стосовно стану суспільного життя цього зробити не може [15, 21].

 

Розглядаючи суспільну еволюцію, він стверджував, що головними її тенденціями є диференціація і консолідація (інтеграція) або, іншими словами, вічна зміна, чергування індивідуального самозадоволення і колективізму. На думку М. Грушевського, соціологія може визначити типові ситуації і типові тенденції цього життя. Він писав: “Тенденції певної послідовності еволюції кожної функції людського життя очевидно мають місце: вони відчутні у постійних повторюваннях певних взаємовідносин між явищами. Ці взаємовідносини можуть бути підведені під категорію емпіричних законів… У людському суспільстві діють біологічні закони самоохорони роду, постійної диференціації, спадковості, виживання найбільш пристосованих і т.ін. Можна вказати і на аналогічні з ними психологічні закони – наслідування і вибору, економічні закони – залежність рівня виробництва від попиту і пропозиції, розподілу праці тощо. В межах кожної з цих сфер існує власна необхідність і власні причинно-наслідкові зв’язки, які дають можливість конструювати окрему науку, скажімо, політичну економію або соціальну психологію. Завдяки цьому і весь соціальний процес, детермінований цими факторами, набуває певного ритму і певних рис загальності, наявність яких виводить соціологію за рамки чистої описовості і робить її дійсною наукою” [10, 206-215].

 

Праця М. Грушевського “Початки громадянства” містить розділ, присвячений “початкам генетичної соціології в українознавстві”, в якому дано огляд історико-етнографічних досліджень М. Зібера, Ф. Вовка, М. Чернишова, М. Сумцова та В. Охрімовича з точки зору їх соціологічного змісту, а також проаналізовано перші розділи “Повісті минулих літ” як документальне джерело з історичної соціології [15, 21-24].

 

У передмові до праці М. Грушевський висловлював жаль з приводу того, що соціологічні дослідження, які так активно були розпочаті в українській науковій літературі, згодом згорнулися й заглухли під натиском інших інтересів. Він висловлював надію на відродження інтересу до таких досліджень. На жаль, пауза у розвитку української соціології виявилась (не з вини вченого) значно довшою, аніж міг передбачати наш видатний вчений. Однак те, що було зроблено на межі XIX-XX ст. у справі підготовки інституціоналізації соціології, не пропало марно. Наукові результати українських учених класичної доби складають міцні підвалини для відродження і дальшого розвитку їх традицій сьогодні [8, 214-218].

 

І чи не найбільший внесок в процес інституціалізації української соціології доклав М. Грушевський, очолюючи Український соціологічний інститут протягом 1919-1924 років, підтримуючи українських вчених, допомагаючи їм у виданні наукових соціологічних праць.