Військове мистецтво козаків. Козацькій міф в українській культурі.

Запорозьке військю. Ідея окремого самостійного козацького війська зродилася на Запорожжі. Там, далеко поза межами людських осель, серед степів і диких піль, на недоступних Дніпрових остро­вах добичники і вояки з України зорґанізувалися у вільне, незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеолоґія і козацькі змагання. Цим окремим, ориґінальним життям козаччини-жила поверх трьох століть.

Суцільність козаччини спиралася на тому, що козаки були не тільки військом, але й суспільною верствою, зі своїми соціальними аспіраціями. Всі козацькі права и привілєї були відомі під назвою вольностей запорозького війська. За ці вольности,”кровю добуті предками нашими”, “належні лицарським людям”, “надані князями руськими и королями”, козаччина вела вперту боротьбу ввесь той час, як була під польською владою. Ці домагання зводилися до таких пунктів: вільно вибирати військову старшину; мати власний незалежний суд; не платити ніяких податків; проживати в усіх державних і приватних землях; користуватися безплатним утриманням під час походів і постоїв війська: вести лови и риболовство на Низу; виробляти пиво и горілку без державник оплат; свобідно дідичити “відумерщйну”, тобто.спадщину по померших козаках; хо-дити в походи “на полі и на морі”; найматися на службу чужоземним володарям. За ці “вольности” козаки вели вперту боротьбу з Польщею і в цих змаганнях розвинулося козацьке братерство і солідарність, витворились спільні ідеолоґічні основи запорозького війська. Повстання з 1648. р. дало козаччині широкі простори Наддніпрянщини, аж по “лінію” на Случі. На цій території зорґанізувалася держава, яка цілком забезпечувала всі “вольности” козацького стану. Пізніше витворилася старшинська аристократія, що почала використовувати козацькі вольности виключно для себе, а козацька “чернь” попала в залежність від неї. Але навіть і тоді запорозьке військо у своїх виступах назверх, особливо супроти Московщини, виходить як одноцільна, солідарна орґанізація.

Зброя і формації

Число війська. Чисельність козацького війська дуже змінялася протягом століть. 3 кінцем XVI. в., коли козаччина вперше виступила як окреме, зорґанізоване військо, рахували її від 2000 до 10.000. Так нпр., Косинський у 1593. р. мав коло 4000; на австрійську службу 1594. р. запорожці обіцяли дати до 6000 добірного війська; сили Наливайка нараховували на 12.000; у боях під Лубнями було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000 доброго війська.

Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших десятиліттях XVII. в. 3 Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під Смоленськом 1609-1611. р. мало бути 30.000, чи навіть 40.000, під Хотином 1621. р. —- понад 40.000. Але серед війська було багато челяді, джурів і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи, Старовольський, замічує 1628. р.:»Самих козаків буває 15.000, але з новиками виходить сороктисячне військо«.

В 1620-1630. pp. число козаків уже не збільшалося, а власне -меншало. В повстанні 1625. р. рахували козаків на 30.000, а з них у боях мало накласти головами 8.000; у переяславській кампанії 1630. р. налічували 37.000 повстанців; у московському поході 1633. р. було яких 30.000 козаків; у повстанні 1637. р. Павлюк мав 23.000.

Для тих часів замітне те, як поволі збільшалося число реєстрових козаків на королівській службі. В pp. 1575-1576. було реєстрових тільки 300, в 1580. pp. — 600, в 1590-1591 р. - - 1000 козаків; у 1622-1623. р. пропоновано 2000 до 4000; у 1625. р. установлено реєстер 6000; 1630. р. збільшено число реєстрових до 8000; у 1635. р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638. р. залишено тільки 6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький жадав тільки 12.000 реестрового війська.

Хмельниччина дала зброю великим масам народу так, що число козацького війська зросло до нечуваної досі кількості. У пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на 100.000, підо Львовом 1648. р. на 200.000, у зборівській кампанії на 300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а в переяславських переговорах із царем, де він міг

свобідно ставити свої жадання - - не поставив вищого числа, як -60 000. Але й це військо, в порівнянні з арміями, якими розпоряджали на заході різні сильні держави, було вже дуже велике.

По смерті Хмельницького зачинається сильний занепад козацького війська, головно через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна. Виговський хотів спершу вдержати реєстер 60.000, але в гадяцькій умові погодився на 30.000 реестрового і 10.000 найманого війська. Юрій Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, стояли за 60.000 реестрового війська. Але Многогрішний у глухівській умові 1668. р. вдоволився 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших умовах Самойловича1672. р. и Мазепи 1687. р. Але ж насправді козаків, що повнили військову службу, було куди більше; у XVІІI в. українська армія знову чи-сельно зростає. В 1723. р. нараховували 55.241 козаків і до 1000 охотничого війська. В описі 1777. р. нараховували аж 179.128 козаків, та не знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки належні до козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.296 козаків – підпомошників.

Реєстрові козаки.

На Запоріжжі доступ до війська мав у теорії кожний, хто

хотів козакувати; а проте до війська добирали здатніших. Доповнення війська звалося припис, а як справа йшла про наймане військо, то- затяг або набір. Дозвіл на це давала рада, набір проводив гетьман із полковниками, а на Січі кошовий.

Військо було списане в реєстер. Перші такі переписи запорозького війська зроблено на жадання польської влади, що хотіла мати контролю над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку, і так навіть полковник Скидан, під час повстання 1637. р., вів реєстр свого війська. Перепису до-глядав спершу гетьман особисто, пізніше цей обовязок перейшов до генерального обозного. Ревізія реєстру, т. зв. полис, відбувалася так, що козаки ставали у військовому порядку і старшина контролювала, чи кожний вписаний у реєстр, та чи хто інший часом, не став на його місце. Коли в реєстрі була»діра«, тобто число козаків було неповне, відбувався припис нових козаків. У часах, коли реєстр обіймав ледве кілька тисяч людей, до війська приймали найбільше заслужених, що вже відзначилися були в боях як охотники; першен-ство мали також сини козаків, -– місце небіщика-батька мав право в полку заняти син. Багато значило те, коли когось поручила старшина. Тимто згодом стало звичаєм, що кандидат приєднував собі дарунками впливових старшин.

Коли треба було зменшити військо, відбувався в и п и с. Такий випис переводив, нпр., Богдан Хмельницький після зборівської і білоцерківської умови; це викликало велике невдоволення і»випищики«легко пускалися на всяку самоволю. У XVIII. в. на Гетьманщині часто проводили основні перевіри козацького війська для військових і податкових потреб. Упорядкований реєстер називався також компутом.

Козацький міф України

 

Кожна країна потребує своїх національних міфів. Одним з них для України є козаки. Для одних вони лицарі, для інших – розбійники. Спробуємо дослідити яке місце вони займали в свідомості українців протягом кількох останніх століть.

 

Для наших сучасників образ козака встиг вже перетворитися на яскравий багатокомпонентний національних архетип. Разом з усталеним сьогоденним поглядом на нього, як на омріяного героя українського народу він розшаровується на різноманітні компоненти, що просочують не тільки різні сфери культури, але й історичні періоди, до яких козацтво немає жодного відношення. Яскравий приклад цьому – встановлений в нашому місті пам’ятник князю Київської Русі Святославу. Якщо пригледітися до його голови то одразу ж стає помітним оселедець, що прикрашає голову князя. Такі історичні нестиковки в сучасному мистецтві прийнято називати еклектикою, яка змішує не тільки різноманітні жанри але й далекі один від одного історичні періоди. Проте облишимо еклектику і звернемося до нашого минулого, адже щоб встановити ким є козаки для сучасного українця спершу треба окреслити ким вони були насправді.

 

В давні часи спільного для всіх образу козака не існувало, як не існувало єдиного козацтва. Нам відомо про запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво, разом з тим існувала і надвірна міліція великих польських магнатів, яку також сприймали як одну з верств омріяних народних героїв. Але найближчим образом для нас є козак-запорожець, який і вважався справжнім лицарем. Проте і саме Запорожжя було далеко не однорідним.

 

Лицарський образ козака тьмянішає перед багатьма історичними фактами. Скажімо, під час альянсів с татарами запорожці уганяли невільників для того, щоб продавати їх на ринку Кримського ханства. Це є наслідком того, що на Запорожжі з одного боку існувала старшинська верхівка, яка зазвичай мала шляхетне походження і усвідомлювала свою відповідальність перед українським народом. А з іншого боку були так звані “сорома”, або “галота” з якою і пов’язують антисоціальну поведінку козаків. Співвідношення шляхти та сороми і створювало в різні часи більш негативний чи навпаки більш позитивний образ запорожців.

 

Згодом цей образ змінювався в залежності від ідеологій. Так, за радянських часів козак, це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів. Історичні факти, що не вписувалися у цей погляд рішуче відміталися. Щоб уникнути національних заворушень на підставі ідеї козацтва, радянському громадянину пояснювали, що зруйнування Запорозької Січі Катериною ІІ, це органічне явище яке сприяло колонізації Південних українських земель дружним російським народом. Проте наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років українців охопила безоглядна романтизація запорожців. Козак перетворився ледь не на своєрідну ікону, а його образ, навіть, використовувався в дискусії стосовно виходу України з Радянського Союзу.

 

Як би там не було з поміж усіх інших національних образів, козацтво це те, що зараз може об’єднати українців. Головне при цьому грамотно і креативно інвестувати його в освіту, театр, живопис, літературу ті інші види мистецтва. Але цього зараз, якраз, і не відбувається.

 

Скажімо, якщо завітати зараз до наших книгарень, то уся художня література на історичну тематику “обсмоктує” що завгодно: лицарів-тамплієрів, середньовічну інквізицію, коханок і коханців давно померлих царів та президентів... Одним слово, усе окрім козацької тематики, яка окрім пригодницької та авантюрної прози з легкістю може долучитися і до фентезі. Адже скільки легенд існує про козаків-характерників, які могли перевтілюватися на звірів, літати, ловити пальцями кулі, володіти дивовижними техніками двобою тощо (згадаймо лишень Пацюка з гоголівської “Ночі перед Різдвом” який змушував вареники самі стрибати до свого роту). А скільки лишилося переказів про прокляті скарби, що й досі зберігаються в запорізьких степах схованими козаками з уберегти свою здобич від ворогів? Чимало байок і про переможених козаками відьом та інших нечистої сили, й про дружні стосунки запорожців з велетенськими зміями, що начебто населяв острів Хортицю кілька століть тому... Натомість більшість літератури фентезі, це калька з різноманітних героїв-качків започаткованих в американській культурі майже сто рок тому, або зі славнозвісного Толкієна – різношерста тусовка з людей і міфічних істот здійснює чергову місію порятунку світу. Це можна вважати великим прорахунком наших письменників.

 

 

Сьогодні помітні спроби долучити образ козака до вітчизняної реклами. Поступово козак в червоних шароварах з оселедцем і сережкою в усі стає брендом. Проте реклама хоч і формує масову свідомість, але є лише краплею в морі популяризації національних символів. Більш яскраві приклади виходу образу козака на широку аудиторію і досі носять поодинокий характер.

 

Тож нам залишається лише чекати на те, що вже скоро українські митці зможуть явити нам той козацький образ, який задовольнив би в першу чергу молодь. І сподіватись, що цього разу обійдеться без шароварщини.

 

Коментар: (Володимир Мільчев, кандидат історичних наук ЗНУ)

Запорожці, в цілому, асоціювалися з ревними поборниками православної віри, з борцями за щастя українського народу. Але в певні історичні періоди за різних обставин окремі їхні групи сприймалися як розбійники і елемент ворожий державній організації. Та й такий, що не виконував покладені на нього людською уявою місії.

 

Є один рівень історичного знання який вимірюється шкільними підручниками, що формують свідомість громадянина. Там образ козака має бути максимально іконним. Тому що нація не може існувати без ідеалів, як не може бути держава без ідеології. Але існують і інші рівні. Ми мусимо цікавитися і ними.