Художня творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, М.Самокиша, І. Їжакевича, І.Труша.

 

Мико́ла Корни́лович Пимоне́нко (*9 березня 1862, Київ —†26 березня1912) — український художник-живописець, автор багатьох картиннасільську та міську тематику.
З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний членТовариства пересувниххудожніх виставок. 1883 року одружився з дочкою В. Д.Орловського, жив уокремому будинку у Малютінці на території садиби.
В 1901 був одним з організаторів Київського художньогоучилища.
У 1912 році, знаходячись у розквіті творчих сил, М.Пимоненко помер. Поховано його на Лук'янівському цвинтарі.
Твори побутового жанру на сільську тематику: «Сінокіс»,«Проводирекрутів», «Жниця» та ін. Глибоке розуміння життя народуяскравопроявилося в таких картинах, як «Свати», «У похід», «Ярмарок»,«Весілля вКиївській губернії», «Ворожіння». Також художник у своїйтворчості звертався допортрета. У Національному художньому музеїУкраїни творам цього майстравідведено цілий зал.
Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (*7 жовтня 1854, Ізюм— 8 жовтня 1917)— український живописець, пейзажист кінця 19 — початку 20століття.
Внесок у розвиток українського мистецтва
Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський незв'язував себечленством у якомусь одному об'єднанні і представляв роботи навиставкирізних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від АкадеміїВасильківськийвідійшов.
У 1900 р. організував у Харкові першу персональнувиставку (120 творів).Усвідомлюючи суспільну роль мистецтва, брав участь урізних акціях —ініціював і очолив оздоблення будинку Полтавського земства(1901—1906,за участю М. Самокиша, М. Ткаченка, М. Беркоса, М. Уварова); разомзСамокишем видав альбом «З української старовини» (1900, російськоюмовою,перевиданий виданням «Мистецтво» у 1991 р. українською мовою) та«Мотивиукраїнського орнаменту» (1912); був серед організаторівхудожнього училища уХаркові (1912). З метою збору матеріалів до альбомуі розписів будинку земствау 1890—1900 рр. об'їздив Україну, побував наКубані.
Для Полтавського земського будинку Васильківськийвиконав тривеликоформатні композиції, в яких постав історичний образПолтавщини ухарактерних сюжетах: «Козак Голота», «Чумацький ромоданівськийшлях»,«Вибори полковника Мартина Пушкаря» (загинули разом з будинком підчаснімецької окупації в роки війни).
В 1912 р. на другій персональній виставці в ХарковіВасильківськийпредставив серію акварельних зображень історичних діячів (27) —Б.Хмельницького, П. Дорошенка, В. Кочубея, П. Могили та інших, пристворенніяких користувався старовинними гравюрами і живописнимипортретами (збереглисяпортрети Дорошенка і Мазепи в Національному музеїобразотворчого мистецтва іЛебединському художньому музеї). Того ж рокуекспонував 33 роботи на великійвиставці українського образотворчогомистецтва в Києві (383 твори, 47учасників). В станкову пейзажну канвудо кінця життя продовжував вплітатикозацьку тематику: біля 1905 р.створена картина «Козак в степу», в якійнастороженість вершниказливається з тривожним настроєм вечірнього степу інеспокійного неба;1911 р. — «Козак-Мамай», де в образі народного герояпроступалипортретні риси самого художника; близько 1915 р. — «Дума протрьохбратів» (Харківський художній музей), написана, як і панно «КозакГолота», натему відомої історичної думи..
Мико́ла Семе́нович Само́киш (*13(25) листопада 1860,Ніжин — †18 січня1944, Сімферополь) — український художник-баталіст,майстеранімалістичного жанру і графік.
Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій:під часросійчько-японської війни («Война 1904-05. Из дневника художника»,1908)і разом зі студентами 1915 на західний і кавказький фронти(«Великаявойна в образах и картинах», 1915), а також намалював кількакартин на теми громадянськоївійни: «Атака Будьоннівської кавалерії»(1923), «Перехід Червоної Армії черезСиваш» (1935) та інші.
Самокиш ніколи не поривав контактів з Україною. В кінці1890-их років іна початку 20 ст. часто приїздив на Україну, зокрема у Харків,і бравучасть у виставках в Україні. З 1898 разом з С. Васильківськимпрацювавнад альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової «ЖивопиенойУкраины» — «Изукраинской старины», з текстом Д. Яворницького (1900).Другий альбом «Мотивиукр. орнамента» (1902) С. опрацював сам. Напочатку 1900-их років Самокиш бравучасть у розписах Полтавськогогубернського земства. З 1911 року кожного літапрацював в Україні(«Табун коней», 1914), з 1928 у Харкові, виконав давнозадуманий циклтворів з української історії й козацьких воєн: «В'їздБогданаХмельницького до Києва 1648» (1929), «Бій під Жовтими Водами»,«Абордажтурецької галери запорожцями» (1930), «Бій Івана Богуна лідМонастирищем 1653»(1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожцівна Крим» (1934),«Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнконищить драгунів Кемпеля»,«Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким»(1934), «Харківська фортеця XVIIIст» (1936), «Розгін демонстрації вКиєві 1914 у соті роковини з дня народивсяТ. Шевченка» і «Царськіжандарми везуть Шевченка на заслання» (1938), «Голод уКриму 1921-22»,«Полювання» та інші.
У спадщині Самокиша лишилися численні графічні роботи, зяких значначастина на батальні сюжети, виконані акварелею, тушню і олівцем;С.виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, стосуючи в них малярськізасоби,зокрема ілюстрував -і укр. кн.: оп. Марка Вовчка, повість«Микола Джеря» І.Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» М.Гоголя та ін. ІлюстраціїС. були міщені у різних журн., найбільше в рос.«Нива» (1910, 1912, 1914-45,1917), «Солнце России» (1914 — 16), в укр.«Мисливець та рибалка» (1928).
Для творів Самокиша прикметна багатофігурність ідинамічністькомпозиції; його мистецька спадщина (понад 10 000 малюнків іграфіки)зберігається в музеях України, Росії й у приватних колекціонерів.ПроСамокиша створено фільм (1966).
Іва́н Си́дорович Їжаке́вич (* 6 (18 січня) 1864, селоВишнопіль, ниніТальнівського району Черкаської області — † 19 січня 1962,Київ) —український живописець, письменник, графік, народний художникУРСР(1951).
1879 року витримавши конкурс, Іван вступив доіконописної школи приКиєво-Печерській лаврі. Два роки він старанно виконуваввсі завдання, невідмовлявся від жодної роботи, із захопленням малював ізнатури все, щопотрапляло на очі. Намалювавши перед дзеркалом автопортрет,Їжакевичнаважився піти з ним у відому в Києві художню школу МиколиІвановичаМурашка. В автопортреті юного художника Мурашко помітив іскриталанту, але,дізнавшись про його бідність, поцікавився, хто ж зможезаплатити за йогонавчання. Відповісти хлопцеві було нічого. Мурашко,покликаний у терміновійсправі, вийшов із кімнати, а Їжакевич кинувсязмальовувати голову дівчини зкартини, що висіла на стіні. Повернувшись,Мурашко був вражений художньоювправністю та швидкістю роботи йогонового знайомого. Він запропонував хлопцевіпрацювати у ньогопомічником. У школі Їжакевич швидко звернув на себе увагу,став одним ізкращих учнів. За пропозицією Врубеля і Прахова, упродовж двохроків(1882—1884), не залишаючи навчання, Їжакевич брав участь уреставраціїфресок 12 століття в Кирилівському монастирі.
Надгробок Івана Їжакевича на Байковому кладовищі в Києві
На початку 1884 року юнак їде в Петербург, щоб вступитидо Академіїмистецтв. Спізнившись на чотири години на екзамен, він двамісяціклопотав про дозвіл додатково скласти іспити. Наприкінці 1884року ІванЇжакевич став вільним слухачем Академії. За успіхи в навчаннійого неодноразовонагороджували срібною медаллю. 1888 року черезматеріальну скруту Їжакевичзмушений залишити Академію. Здобувши званнявчителя малювання середньої школи,він почав самостійне творче життя.Незабаром Іван Сидорович став дужепопулярним художником-ілюстраторомвідомих журналів. У «Ниві» з`явилися йогофотопортрет і детальнабіографічна довідка. 29 років співпрацював Їжакевич ізцим журналом,створив декілька сот ілюстрацій. У часи національногогніту,замовчування і переслідування Їжакевич робив велику справу— черезсторінкинаймасовішого і найпопулярнішого у Російській імперії видання,у високохудожнійформі знайомив широкі кола читачів із історією,побутом, літературою свогонароду. Розписуючи 1911 церкву святогоГеоргія на місці Берестецької битви1651, відвідав Почаївську лавру наТернопільщині.
1917 року з вірою у національне відродження художникповернувся доКиєва. Працював у різних стилях: книжковій графіці,монументальномуживописі (розписав Борисоглібську церкву, УспенськийсоборКиєво-Печерської лаври), писав портретии та пейзажі. Продовжувавстворюватиілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життюТараса Шевченка.
Іва́н Іва́нович Труш (* 17 січня 1869, Висоцько — † 22березня 1941,Львів) — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажуіпортретист, мистецький критик і організатор мистецького життя вГаличині.
Іван Труш один з визначніших українськихмистців-імпресіоністів, вельмисвоєрідний кольорист. Своєю творчістю вінрозпочав відродженнягалицького малярства. Труш насамперед інтимниймаляр-лірик. В численніймистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврівналежать:«Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки підлісом»(1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч надморем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля»,«Квіти»,«Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму,Венеції,Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурнимимотивами(«Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «МогилаТ. Шевченка»,«Єгипетський храм» тощо). Мазок картин Труша соковитий,кольорит спершу живий,у пізніших картинах стонований. Труш дав такожчимало жанрових картин(«Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі»,«Прачки», «Гуцулки біля церкви»,«Араби в дорозі», «Арабські жінки»),які відзначаються лаконізмом мистецькоїмови і простотою композиції.Труш створив ґалерію психологічних, академічних затипом, портретів(Аріядни з Драгоманових, дружини мистця, кардинала С.Сембратовича, І.Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М.Драгоманова, М.Лисенка, автопортрет та ін.).
Першавиставка Труша відбулася у Львові 1899, і відтоді він частовиступав зіндивідуальними виставками та брав участь у збірних виставкахукраїнських іпольських митців у Львові, Києві, Полтаві, Кракові,Познані, Варшаві, а також уЛондоні, Відні, Софії. Велика ретроспективнавиставка його творів відбуласяпосмертно у Львові 1941. Найбільшіколекції творів Труша зберігаються уЛьвівському музеї українськогомистецтва й у його дочки Ади Труш у будинку, дежив мистець.

 

 

42. Творчість О. Мурашка, М. Бурачека в контексті української та європейської культури.

 

Париж і Мюнхен — два найбільші художні центри Європи початку ХХ століття, один з яких представляв мистецтво імпресіонізму і постімпресіонізму та свій варіант арт нуво, а другий — модерну. Перебуваючи за кордоном у 1901—03 роках, Мурашко, безперечно, відчув їхній вплив. Втім, потрапивши до Парижу, він в першу чергу відвідує Лувр, де уважно вивчає твори іспанця Веласкеса (1599—1660): його симпатії все ще на боці старих майстрів.

 

Поступово під впливом безпосередньо вражень від особливостей життя і побуту міста, від побаченого в музеях, на виставках, в живопису Мурашка з'являються певні новації, які походять від основ імпресіонізму.

 

Художник прагне до більшої витонченості тональних переходів, передачі рефлексів вечірнього штучного освітлення, яке створює виразні світові ефекти. Розуміючи, що «Париж — прекрасне місце для загального розвитку, а не для роботи», майстер вирушає до Мюнхену, з його по-німецьки діловим художнім життям. В Німеччині він серйозно займається вдосконаленням свого малюнку, а також знайомиться з роботами представників мюнхенської сецесії.

 

Вже під час перебування у Франції Мурашко намагається використовувати певні прийоми стилю модерн — в композиції, в формотворенні кольорових мас і лінійних ритмів. Йому імпонують естетичні принципи цього стилю, прагнення повернути втрачену імпресіоністами пластичну матеріальність живопису. Але Мурашко залишається далеким від образної штучності модерну, його міфологічно-символічних алегорій. Художник знаходить свою дещицю умовності в реальності. За його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий світ.

[ред.]

Визнання

 

ескіз до картини «Карусель», 1905

 

1904 року Мурашко повертається до Петербурга. Опинившись в звичному для себе середовищі, багато працює, прагнучи на практиці закріпити все те, що вже пройшов, і знайти те нове, що могло б ствердити власні позиції. Таким новим твором стає для художника картина «Карусель» (1906), яка принесла Мурашкові світове визнання: представлена на Х Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Художник отримує запрошення із столиць і міст Європи — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхен, Венеції.

 

Персональну виставку з 25 робіт Мурашко експонував в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі (1909). В 1911—12 роках художник брав участь у виставках мюнхенського «Сецесіону». Твори українського митця користувалися незмінним успіхом в Європі, їх відзначала художня критика, друкували журнали. Картина ж «Карусель» була придбана з самої виставки для Музею образотворчих мистецтв Будапешта.

 

Ескіз до картини «Карусель» (1906) зберігає Національний художній музей України.

 

Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а й його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори були долучені до контексту світового художнього процесу.

 

 

Мико́ла Григо́рович Бура́чек (* 4 березня (16 березня за новим стилем) 1871, Летичів, нині Хмельницької області — † 12 серпня 1942, Харків) — український живописець, письменник, мистецтвознавець. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941). Дід Всеволода Германовича Бурачека.

 

Біографія

 

Навчався в Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії (малювання йому викладав Іван Васьков), у 1905—1910 роках у Краківській академії красних мистецтв, у 1910—1912 роках — у Парижі.

 

Один із засновників і викладачів (1917—1921) Української академії мистецтв. У 1918—1921 роках — викладач Київського інституту театрального мистецтва, від 1925 року — директор Харківського художнього технікуму, від 1927 року — професор Харківського художнього інституту.

[ред.]

Твори

 

Твори Бурачека позначені впливом імпресіонізму. У кращих творах передано поетичність природи України.

«Сутінки» (1890).

«На Дніпрі в сутінки» (1898).

«Подвір'я взимку» (1911).

«Соняшники» (1914).

«Дахи Софійського собору в Києві» (1917).

«Дніпро. Хмарм насуваються» (1934).

«Ранок на Дніпрі» (1934).

«Колгоспне жито» (1935).

«Яблуні в цвіту» (1936).

«Дорога до колгоспу» (1937).

«Причинна. Реве та стогне Дніпр широкий» (1941).