Предмет і завдання курсу «Історія української культури», його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Предмет і завдання курсу «Історія української культури», його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Особливе місце посідає культурологія в циклі природничих наук. Вона практично формує соціальне замовлення на природничі дослідження, створення нової техніки, технології, а на рівні окремих індивідів забезпечує їх адаптацію в новому інформаційному суспільстві.

Отже, культурологічні знання об'єднують в єдине ціле усі науки і забезпечують функціонування сучасної наукової концепції та її подальший розвиток.

Культорно-еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.

вітчизнянівчені виходять з того, щорозвиток господарства і господарських зв'язків на території України вдоісторичні часи був складовою частиною еволюції людства в цілому. Такі висновки грунтуютьсяна дослідженнях, пов'язаних з Трипільською культурою(Київщина, 4-2тисячоліть до н.е.).
Після неолітичної революції на території України досить значного поширення і порівняно високого рівня досягають такі сфери господарювання як хліборобство, тваринництво, ремесло, прядіння і ткацтво,завершуєтьсяформування техніки обробки каменю, виникають перші спробиобробкиметалів.
Трипільці підтримували зв'язки переважно зОстготськими спільнотами та племенами Балкано-Дунайських територій.
Залізна доба на території України пов'язана зцілим рядом культур,характер для того часу (12-8 століття до н.е.), зокремакіммерійськакультура, скіфсько-сармато-антична культура а такожранньослов'янськікультури.
Для всіх цих культур були характерними відносновисока продуктивністьсільського господарства, орне землеробство (причому звикористаннямметалевих знарядь праці), свійське тваринництво (особливістю булоте, щовоно характеризувалося стійловим утриманням тварин), високимрівнемремесла, поглибленим суспільним поділом праці. За цих культурремесло поступовоперетворюється в самостійний вид господарськоїдіяльності. Виникають цілі містаяк центри ремесла та торгівлі.
Такий рівень розвитку господарства на рівнізазначених культур сприявпоширенню економічних зв'язків. Спільноти зазначенихкультурпідтримували тісні і постійні господарські контакти ізстародавнімицивілізаціями Близького Сходу, Греції, Візантії.
Все зазначене призводить до формування передумовнового суспільноголаду. Ще в доісторичні часи при обміні з'являється такийелемент якзагальний еквівалент (бушель зерна, вироби із металів, пізніше –золото,срібло – гроші). Поява загального еквіваленту на рубежі доісторичнихістародавніх часів означала зміну в характері обміну. За таких умовможнаговорити про появу перших ознак торгівлі. Виникає прагненнянакопичуватипредмети, що є загальним еквівалентом. Володіння значноюкількістю такихпредметів свідчило про наявність багатства. Існуваннязагального еквівалентупоступово приводить до виникнення такого явища якгроші. За стародавніх часівгроші набувають домінуючу роль і обміннабуває ознак власне торгівлі.
Підсумовуючи, можна сказати, що розглядаючидоісторичні часи мипідходимо до розуміння, що в доісторичні часи проявляютьсяознакиспеціалізації людських спільнот, на базі такої спеціалізаціївиникаєрозподіл праці (тобто ми підходимо до категорії "міжнароднийрозподілпраці"), що в свою чергу призвело до виникнення загальногоеквіваленту ігрошей (прототипу сучасних валютно-кредитних відносин).

5. Язичництво питання його розквіту і занепаду в Українській традиційній культурі.

Язичництво - загальна назва для усіх релігій, міфологічних та світоглядних систем, витворюваних у межах того чи іншого народу чи групи споріднених народів.

Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим». Слово «язичництво», незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла, означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й звичаєм. Що стосується ж слова «поганство», яке активно впроваджувала саме християнська церква, то для наукового вжитку воно непридатне, в першу чергу, через його негативно-емоційне забарвлення, адже це є порушенням лінгвістичних вимог до терміну.

На Русі (у Києві) язичництво було офіційною релігією до введення християнства. Найвідомішими руськими богами були: Сварог (бог небес), Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (або Волос) (бог домашніх тварин, багатства, магії), Перун (бог грому), Род (бог народження) та інші.

У 980 р. князь Володимир Великий здійснив невдалу спробу релігійної язичницької реформи, згідно з якою в Києві було створено пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном, богом полян.

По утвердженні християнства як державної релігії завдяки князю Володимиру Великому у 988 р. язичництво поступово вимирає. Його форми ще якийсь час зберігалися у т.зв. двовір'ї - поєднанні християнства з елементами язичництва. В українській християнській культурі до сьогодні збереглися елементи язичницької культури.

У ХХ ст. зроблено спроби відродження язичництва, але вже в іншому вигляді, ніж воно існувало в дохристиянські часи. 1934 р. проф. Володимир Шаян засновує неопоганську генотеїстичну течію Рідна Віра; в його розумінні Бог - багатовимірна сутність, яка постає у вигляді багатьох божків з різними іменами. По смерті В. Шаяна його учні у 1987 р. опублікували його дослідження з язичництва - праці "Віра Предків Наших". Сьогодні в Україні існує кілька десятків зареєстрованих і незареєстрованих громад, які виникли на основі Рідної Віри. Одна з київських громад язичників має назву "Православ'я", яку пояснює як "Божественний закон" (Прав), і рідновірська богослужба (славлення). Рідновірівці мають власне вчення "Волховик", молитовник "Правослов" і обрядовий календар "Коло Свароже".

Феномен Т. Шевченка.

Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...

 

У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він для українців - це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому розумінні. І це не треба доводити українцям.

 

З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненародженим..."! Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Тараса Шевченка - менталітет Батька нації. Українці втратили державність, багато в чому і мову (адже є велика частка правди у тому, що Україна говорить не своєю, а '"московською" чи, у кращому випадку, переполовиненою мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса - хранителя нації, її душі. Читаючи у Гегеля про те, що історичними можуть вважатися тільки ті народи, які мають свою державність, думаємо: ви, німці, державність маєте, але у вас немає такої національної святині, як Шевченко. Українці його мають, і в цьому запорука їхнього мовного, культурного, державного відродження.

 

Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш проникливо сказати про Матір Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.

 

Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сім'ї. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців.

Зброя і формації

Число війська. Чисельність козацького війська дуже змінялася протягом століть. 3 кінцем XVI. в., коли козаччина вперше виступила як окреме, зорґанізоване військо, рахували її від 2000 до 10.000. Так нпр., Косинський у 1593. р. мав коло 4000; на австрійську службу 1594. р. запорожці обіцяли дати до 6000 добірного війська; сили Наливайка нараховували на 12.000; у боях під Лубнями було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000 доброго війська.

Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших десятиліттях XVII. в. 3 Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під Смоленськом 1609-1611. р. мало бути 30.000, чи навіть 40.000, під Хотином 1621. р. —- понад 40.000. Але серед війська було багато челяді, джурів і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи, Старовольський, замічує 1628. р.:»Самих козаків буває 15.000, але з новиками виходить сороктисячне військо«.

В 1620-1630. pp. число козаків уже не збільшалося, а власне -меншало. В повстанні 1625. р. рахували козаків на 30.000, а з них у боях мало накласти головами 8.000; у переяславській кампанії 1630. р. налічували 37.000 повстанців; у московському поході 1633. р. було яких 30.000 козаків; у повстанні 1637. р. Павлюк мав 23.000.

Для тих часів замітне те, як поволі збільшалося число реєстрових козаків на королівській службі. В pp. 1575-1576. було реєстрових тільки 300, в 1580. pp. — 600, в 1590-1591 р. - - 1000 козаків; у 1622-1623. р. пропоновано 2000 до 4000; у 1625. р. установлено реєстер 6000; 1630. р. збільшено число реєстрових до 8000; у 1635. р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638. р. залишено тільки 6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький жадав тільки 12.000 реестрового війська.

Хмельниччина дала зброю великим масам народу так, що число козацького війська зросло до нечуваної досі кількості. У пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на 100.000, підо Львовом 1648. р. на 200.000, у зборівській кампанії на 300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а в переяславських переговорах із царем, де він міг

свобідно ставити свої жадання - - не поставив вищого числа, як -60 000. Але й це військо, в порівнянні з арміями, якими розпоряджали на заході різні сильні держави, було вже дуже велике.

По смерті Хмельницького зачинається сильний занепад козацького війська, головно через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна. Виговський хотів спершу вдержати реєстер 60.000, але в гадяцькій умові погодився на 30.000 реестрового і 10.000 найманого війська. Юрій Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, стояли за 60.000 реестрового війська. Але Многогрішний у глухівській умові 1668. р. вдоволився 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших умовах Самойловича1672. р. и Мазепи 1687. р. Але ж насправді козаків, що повнили військову службу, було куди більше; у XVІІI в. українська армія знову чи-сельно зростає. В 1723. р. нараховували 55.241 козаків і до 1000 охотничого війська. В описі 1777. р. нараховували аж 179.128 козаків, та не знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки належні до козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.296 козаків – підпомошників.

Реєстрові козаки.

На Запоріжжі доступ до війська мав у теорії кожний, хто

хотів козакувати; а проте до війська добирали здатніших. Доповнення війська звалося припис, а як справа йшла про наймане військо, то- затяг або набір. Дозвіл на це давала рада, набір проводив гетьман із полковниками, а на Січі кошовий.

Військо було списане в реєстер. Перші такі переписи запорозького війська зроблено на жадання польської влади, що хотіла мати контролю над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку, і так навіть полковник Скидан, під час повстання 1637. р., вів реєстр свого війська. Перепису до-глядав спершу гетьман особисто, пізніше цей обовязок перейшов до генерального обозного. Ревізія реєстру, т. зв. полис, відбувалася так, що козаки ставали у військовому порядку і старшина контролювала, чи кожний вписаний у реєстр, та чи хто інший часом, не став на його місце. Коли в реєстрі була»діра«, тобто число козаків було неповне, відбувався припис нових козаків. У часах, коли реєстр обіймав ледве кілька тисяч людей, до війська приймали найбільше заслужених, що вже відзначилися були в боях як охотники; першен-ство мали також сини козаків, -– місце небіщика-батька мав право в полку заняти син. Багато значило те, коли когось поручила старшина. Тимто згодом стало звичаєм, що кандидат приєднував собі дарунками впливових старшин.

Коли треба було зменшити військо, відбувався в и п и с. Такий випис переводив, нпр., Богдан Хмельницький після зборівської і білоцерківської умови; це викликало велике невдоволення і»випищики«легко пускалися на всяку самоволю. У XVIII. в. на Гетьманщині часто проводили основні перевіри козацького війська для військових і податкових потреб. Упорядкований реєстер називався також компутом.

Козацький міф України

 

Кожна країна потребує своїх національних міфів. Одним з них для України є козаки. Для одних вони лицарі, для інших – розбійники. Спробуємо дослідити яке місце вони займали в свідомості українців протягом кількох останніх століть.

 

Для наших сучасників образ козака встиг вже перетворитися на яскравий багатокомпонентний національних архетип. Разом з усталеним сьогоденним поглядом на нього, як на омріяного героя українського народу він розшаровується на різноманітні компоненти, що просочують не тільки різні сфери культури, але й історичні періоди, до яких козацтво немає жодного відношення. Яскравий приклад цьому – встановлений в нашому місті пам’ятник князю Київської Русі Святославу. Якщо пригледітися до його голови то одразу ж стає помітним оселедець, що прикрашає голову князя. Такі історичні нестиковки в сучасному мистецтві прийнято називати еклектикою, яка змішує не тільки різноманітні жанри але й далекі один від одного історичні періоди. Проте облишимо еклектику і звернемося до нашого минулого, адже щоб встановити ким є козаки для сучасного українця спершу треба окреслити ким вони були насправді.

 

В давні часи спільного для всіх образу козака не існувало, як не існувало єдиного козацтва. Нам відомо про запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво, разом з тим існувала і надвірна міліція великих польських магнатів, яку також сприймали як одну з верств омріяних народних героїв. Але найближчим образом для нас є козак-запорожець, який і вважався справжнім лицарем. Проте і саме Запорожжя було далеко не однорідним.

 

Лицарський образ козака тьмянішає перед багатьма історичними фактами. Скажімо, під час альянсів с татарами запорожці уганяли невільників для того, щоб продавати їх на ринку Кримського ханства. Це є наслідком того, що на Запорожжі з одного боку існувала старшинська верхівка, яка зазвичай мала шляхетне походження і усвідомлювала свою відповідальність перед українським народом. А з іншого боку були так звані “сорома”, або “галота” з якою і пов’язують антисоціальну поведінку козаків. Співвідношення шляхти та сороми і створювало в різні часи більш негативний чи навпаки більш позитивний образ запорожців.

 

Згодом цей образ змінювався в залежності від ідеологій. Так, за радянських часів козак, це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів. Історичні факти, що не вписувалися у цей погляд рішуче відміталися. Щоб уникнути національних заворушень на підставі ідеї козацтва, радянському громадянину пояснювали, що зруйнування Запорозької Січі Катериною ІІ, це органічне явище яке сприяло колонізації Південних українських земель дружним російським народом. Проте наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років українців охопила безоглядна романтизація запорожців. Козак перетворився ледь не на своєрідну ікону, а його образ, навіть, використовувався в дискусії стосовно виходу України з Радянського Союзу.

 

Як би там не було з поміж усіх інших національних образів, козацтво це те, що зараз може об’єднати українців. Головне при цьому грамотно і креативно інвестувати його в освіту, театр, живопис, літературу ті інші види мистецтва. Але цього зараз, якраз, і не відбувається.

 

Скажімо, якщо завітати зараз до наших книгарень, то уся художня література на історичну тематику “обсмоктує” що завгодно: лицарів-тамплієрів, середньовічну інквізицію, коханок і коханців давно померлих царів та президентів... Одним слово, усе окрім козацької тематики, яка окрім пригодницької та авантюрної прози з легкістю може долучитися і до фентезі. Адже скільки легенд існує про козаків-характерників, які могли перевтілюватися на звірів, літати, ловити пальцями кулі, володіти дивовижними техніками двобою тощо (згадаймо лишень Пацюка з гоголівської “Ночі перед Різдвом” який змушував вареники самі стрибати до свого роту). А скільки лишилося переказів про прокляті скарби, що й досі зберігаються в запорізьких степах схованими козаками з уберегти свою здобич від ворогів? Чимало байок і про переможених козаками відьом та інших нечистої сили, й про дружні стосунки запорожців з велетенськими зміями, що начебто населяв острів Хортицю кілька століть тому... Натомість більшість літератури фентезі, це калька з різноманітних героїв-качків започаткованих в американській культурі майже сто рок тому, або зі славнозвісного Толкієна – різношерста тусовка з людей і міфічних істот здійснює чергову місію порятунку світу. Це можна вважати великим прорахунком наших письменників.

 

 

Сьогодні помітні спроби долучити образ козака до вітчизняної реклами. Поступово козак в червоних шароварах з оселедцем і сережкою в усі стає брендом. Проте реклама хоч і формує масову свідомість, але є лише краплею в морі популяризації національних символів. Більш яскраві приклади виходу образу козака на широку аудиторію і досі носять поодинокий характер.

 

Тож нам залишається лише чекати на те, що вже скоро українські митці зможуть явити нам той козацький образ, який задовольнив би в першу чергу молодь. І сподіватись, що цього разу обійдеться без шароварщини.

 

Коментар: (Володимир Мільчев, кандидат історичних наук ЗНУ)

Запорожці, в цілому, асоціювалися з ревними поборниками православної віри, з борцями за щастя українського народу. Але в певні історичні періоди за різних обставин окремі їхні групи сприймалися як розбійники і елемент ворожий державній організації. Та й такий, що не виконував покладені на нього людською уявою місії.

 

Є один рівень історичного знання який вимірюється шкільними підручниками, що формують свідомість громадянина. Там образ козака має бути максимально іконним. Тому що нація не може існувати без ідеалів, як не може бути держава без ідеології. Але існують і інші рівні. Ми мусимо цікавитися і ними.

 

Література

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малишка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників (Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка, П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкрумеляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годованець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого

0. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич,

1. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". На великому документальному матеріалі він обґрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-історичним.

Репресії 1965—1966 pp., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорново-ла — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965—1966 pp.; "Собор у риштованні" — літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мороза "Репортаж із заповідника імені Берія" і "Серед снігів". У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Антонов та ін. Протягом 1970—1972 pp. вийшло 6 номерів журналу. Поява часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла його організаційній консолідації.

Хвиля репресій у 1965—1966 pp. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського буржуазного націоналізму". Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів ("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна "чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні "чистки" 40—50-х років.

Проте навіть в умовах нового наступу "класово-партійної" ідеології талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.

У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.

 

Театр

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.

У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін.

У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти "інакомислячих", посилився контроль за репертуарною політикою, перевага надавалася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах Союзу. Обов'язковим став позитивний герой, який згодом перетворився на заяложений штамп.

Театр шукав можливості знайти свою стежку у розмаїтому мистецькому житті. На українській сцені плідно працювали режисери С. Смі-ян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьев, О. Беляцький, І. Равиць-кий, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, їхній внесок був помітний не лише в Україні, а й на сценах інших держав, де вони з успіхом гастролювали.

 

Наука

З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Ко-пейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Сверд-ловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.

Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.

М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР.

Освіта

У роки війни понад ЗО українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.

У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — ЗО українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І. Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.

Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". У 1942—1943 pp. М. Рильський видав збірки патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В. Сосюра написав збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942—1943 pp. Публікували свої твори митці С. Олійник, І. Нехода, М. Шпак, М. Нагнибі-да, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато інших.

Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.

Прозових творів було менше, лише окремі з них ДОСЯГАЙ рівня узагальнення. До таких належать збірка оповідань та нарисів Ю. Яновсь-кого "Земля батьків", твори Івана Ле "Люба", "Тут були німці", "Шевченко" та ін. Героїчний опір українського селянства фашистам знайшов

втілення в повісті "Райдуга" В. Василевської. Тему героїзму воїнів на фронті розкривають у своїх творах А. Головко, Н. Рибак, Ю. Смолим, О. Довженко, С. Скляренко, О. Ільченко, А. Шиян, О. Копиленко та ін.

Преса. Радіо

Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників.

Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін.

У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна".

Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин.

Театр та кіно

Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів.

Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців.

Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київ-техфільм".